joomla
АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ РОЗБІЙНИХ НАПАДІВ В УКРАЇНІ
Юридична Україна


Вікторія Казміренко,

ад’юнкт кафедри юридичної психоло­гії Київського національного універси­тету внутрішніх справ

Криміногенна обстановка в Україні, як і в інших суверенних державах постра­дянського простору, у теперішній час за­лишається досить складною. Загальний рівень злочинності в Україні в 1986— 1995 рр. збільшився у 2,6 разу, а серед­ньорічний темп приросту зареєстрованих злочинів склав 11,15 %. Кількість злочи­нів на 100 тис. населення, уперше подо­лавши тисячний рубіж у 1993 р. (1034 злочини), досягла у 1995 р. свого піку — 1245 злочинів. У цьому ж році була заре­єстрована найбільша кількість злочинів, коли-небудь вчинених в Україні, — 641860 [1]. У подальші роки фіксувалося незначне зниження кількості вчинених злочинів, у зв’язку з чим мали місце спро­би інтерпретувати даний спад як безпереч­ний доказ корінного перелому криміналь­ної ситуації. Однак незначне зниження злочинності в державі, як зазначає

А. І. Алексєєв [2], може бути пов’язане з різного роду випадковими обставинами, а не з глибинними процесами і явищами, що визначають стан та інші характеристи­ки злочинності, рівень реальної напруже­ності кримінальної ситуації. Деяке зни­ження злочинності, що реєструється в останні роки, не компенсує її різкого зрос­тання у попередньому періоді. Тому гово­рити про зміну тенденцій в динаміці роз­витку злочинності ще рано, оскільки поки до того немає в суспільстві вагомих під­став. Лише за умови, що протягом значної кількості років буде спостерігатися не­ухильне зниження злочинності й одночас­но відбуватися позитивні зрушення у со­ціально-економічному і політичному жит­ті суспільства, правомірно буде говорити про зміну тенденцій у проявах злочинної поведінки [3].

Зазначене потребує ретельної оцінки та об’єктивної характеристики різних видів, категорій і груп злочинів. Така характеристика передбачає, перш за все, оцінку злочинності в цілому та злочин­ності як явища, що має певні закономір­ності і тенденції. Це необхідно для вста­новлення співвідношення злочину і злочинності, для виявлення залежності одних злочинів від інших та їх взаємо­впливу, зрештою — для визначення особ­ливостей тих злочинів, що аналізуються, та створення дієвої системи їх про­філактики і попередження.

Слід зазначити, що кримінологічна характеристика взагалі та певного виду окремого злочину чи злочинності зокре­ма є поняттям досить складним. При­хильники найбільш широкого її тракту­вання — Н. Ф. Кузнєцова та Г. М. Мінь - ковський — вважають, що такою харак­теристикою є кількісно-якісні показники окремої групи (виду) злочинів, дані, що характеризують особистість злочинця, причини і умови вчинення відповідної групи злочинів, а також заходи попере­джувального впливу [5].

Інші науковці стверджують, що кри­мінологічна характеристика — це сукуп­ність даних (достатня інформація) про певний вид (групу) злочинів або конкрет­не особливо небезпечне діяння, що вико­ристовуються для їх попередження [6]. Така інформація полягає в наступному: стан виду (групи) злочинів — суспільна небезпека, обсяг, питома вага даної гру­пи злочинів у обсязі всієї злочинності, інтенсивність, структура, латентність, територіальний розподіл; тенденції дано­го виду (групи) злочинів — динаміка, прогноз; характеристика наслідків зло­чинів даного виду (кількість потерпілих, розмір матеріальних збитків, види мо­ральних збитків); кримінологічний пор­трет особистості злочинця; чинники — причини і умови злочинів. Фактично найбільш ефективним та найчастіше вживаним сучасними науковцями мето­дом дослідження рівня, динаміки, гео­графії та інших показників того чи іншо­го виду або типу злочинності є статистич­ні методи, тобто вивчення різного роду фіксованих правових, економічних, по­літичних, соціальних та інших показни­ків із метою визначення їх впливу на зміни злочинності в часі та виявлення певних фактів, ознак, критеріїв, причин, закономірностей тощо [7].

З цього приводу І. М. Даньшин зазна­чає, що злочинність — це масове со­ціальне явище, і її закономірності не мо­жуть бути виявлені на прикладі лише поодиноких фактів або окремих злочи­нів. Необхідна більша кількість спосте­режень, потрібно брати всю масу злочи­нів або значну її сукупність [8]. Звідси випливають й основні завдання кри­мінально-правової та кримінологічної статистики, визначені С. С. Остроумо - вим [9]:

1) визначення стану злочинності, її структури та динаміки;

2) виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню злочину;

3) дослідження особи злочинця;

4) вивчення ефективності всієї систе­ми заходів боротьби зі злочинністю в державі.

Статистичні дослідження в державі ведуться постійно й централізовано як правоохоронними органами, так і спе­ціальними державними установами, що значно збільшує як рівень охоплюваної ними статистичної інформації, так і рі­вень доступності цих даних. Як зазначає

С. Мінченко [10], аналіз особливостей злочинності в регіональному розрізі пе­редбачає дослідження та вивчення спе­цифіки місцевих економічних, політич­них, соціальних та інших умов, які тим чи іншим чином впливають на спосіб життєдіяльності людини, а також тих умов, що впливають на вчинення різних злочинів і на практику боротьби з ними, яка склалася в регіональних правоохо­ронних органах країни.

Одним із найважливіших елементів кримінологічної характеристики всієї злочинності або того чи іншого виду (групи) злочинів є її рівень. Ми погоджу­ємося, що під рівнем злочинності потріб­но розуміти кількісну характеристику злочинності у конкретно взятій державі або суспільстві на конкретну дату або за певний період часу, яка включає в себе кількість вчинених злочинів і кількість осіб, які їх вчинили (абсолютні показни­ки), та коефіцієнти злочинності (віднос­ні показники).

Ще один показник стану злочинно­сті — структура. Структура злочинності, як її якісна характеристика, є часткою (питомою вагою) і співвідношенням різ­них кримінологічних груп, видів злочи­нів у їх загальній кількості за певний проміжок часу на певній території [11]. Структура злочинності — це її внутріш­ня, якісна властивість, яка визначається питомою вагою (часткою) окремих видів злочинів у загальній їх кількості, що виділяються залежно від певних кри­мінально-правових та кримінологічних ознак [12]. А. Ф. Зелінський [13] визна­чає цей термін як співвідношення між групами і видами злочинів, вчинених різними категоріями правопорушників.

Також невід’ємною ознакою будь-яко­го виду злочину є його динаміка. Саме цей показник дає найбільш реальну змо­гу щодо виявлення закономірностей ста­новлення та розвитку певного виду чи типу злочинності, а також подальшого його прогнозування.

Як зазначав О. А. Герцензон, най­більш складним є питання про показни­ки кримінально-статистичних даних у зв’язку з існуванням так званої прихова­ної (латентної) злочинності [14]. Як пи­ше В. В. Орєхов, вся злочинність взагалі та різні її види тяжіють до латентності, яка є неминучим супутником самої зло­чинності [15].

На думку польського кримінолога Б. Холиста, поняття латентності має до­сить великий обсяг. Так, до першої гру­пи латентних злочинів ним віднесені ті, що взагалі не стали відомими органам поліції; друга група представлена вияв­леними злочинами з невстановленими злочинцями; до третьої слід віднести розкриті злочини, що не призвели з про­цесуальних причин до обвинувального вироку; четверту ж групу утворюють злочини, у справах щодо яких є вирок і він вступив у законну силу, але не всі діяння засуджених були відомі право­охоронним органам і враховані [16].

Розбої за своєю природою можуть бути тільки штучно латентними, оскіль­ки завжди є потерпілі від злочину (отже, про факт вчинення злочину не може бу­ти відомо лише самому винному) і поми­литися в характері вчинених дій, в оцін­ці їх небезпеки так само неможливо.

Обставини, внаслідок яких відомості про злочин або злочинців не потрапляють у статистичний облік, є численни­ми. Але причинами, внаслідок яких про факт вчинення розбійного нападу немає відомостей в статистиці, передусім є по­боювання помсти з боку злочинців, неба­жання розголошувати своє матеріальне становище, оскільки самі потерпілі мог­ли займатися протиправною діяльністю, в зв’язку з чим мали великі прибутки, про які було відомо винним. Під час вчи­нення злочину потерпілим міг і не запо­діюватися як майновий збиток через від­сутність у них цінного майна, так й будь-які тілесні ушкодження, тому вони вважають, що немає необхідності зверта­тися до правоохоронних органів.

Характеризуючи сучасні тенденції ко­рисливо-насильницької злочинності в Україні І. М. Даньшин зазначає, що її кількісно-якісні показники в умовах кардинальних соціально-економічних, політичних та інших перетворень відріз­няються нестабільністю тенденцій роз­витку. Разом із цим, чітко проявляється негативне, зневажливе ставлення вин­них до життя, здоров’я, недоторканності особи [17]. В. В. Голін вказує, що все більша кількість насильницьких злочи­нів вчинюється, виходячи не з примітив­них, а саме з раціональних корисливих мотивів, які реалізуються під час розбій­них нападів [18].

Розбої, поряд із вбивствами, тяжкими тілесними ушкодженнями та грабежа­ми, належать до найбільш суспільно не­безпечних злочинів. Як зазначає М. М. Кожуханов, вони є прогресуючим злочи­ном, що входить до блоку корисливо-на­сильницької злочинності [19]. Вчинення такого злочину часто «провокує» й інші посягання, виступаючи у ролі особливо­го кримінального феномену.

У 1990 р. в СРСР було зареєстровано 25844 випадки вчинення розбоїв з метою заволодіння державним, суспільним або індивідуальним майном громадян, з них 24179 — розбої з метою заволодіння ін­дивідуальним майном. Загалом кіль­кість розбоїв з метою заволодіння май­ном громадян збільшилася з початку 70-х років до середини 90-х років ХХ ст. у понад 6 разів, а середньорічні темпи їх­нього приросту складали до 1992 р. 32,45 % [20]. Аналогічні тенденції спос­терігалися й в Україні: якщо у 1972 р. було вчинено всього 834 розбійних напа­ди з метою заволодіння майном грома­дян, то у 1994 р. ця цифра становила 5442 злочини [21], у 2000 р. кількість злочинних проявів даного виду станови­ла 5636 [22].

Нами було проаналізовано статистич­ні дані за 2001—2007 рр., в результаті чого отримана наступна інформація що­до рівня, структури та динаміки розбоїв в України.

Злочини проти власності у 2001 р. складали 64,2 % від загальної кількості всіх зареєстрованих злочинів, у 2002 р. — 59,4 %, у 2003 р. — 63,6 %, у 2004 р. — 61 %, у 2005 р. — 59,1 %, у 2006 р. —

55,1 %, у 2007 р. — 49,3 %. Отже, почи­наючи з 2003 р. кількість злочинних по­сягань на власність почала зменшуватися.

Разом із цим, на тлі зменшення кількості злочинів проти власності кіль­кість розбійних нападів зростає, тобто розбої стають дедалі більш поширеним видом злочину. Як нами вже зазначало­ся, за період 1994—2000 рр. найбільшу кількість розбоїв було зареєстровано в Україні в 2000 р., але динаміка зростан­ня їх кількості мала місце і в наступні роки. Лише в 2002 р. спостерігалося пев­не зменшення (—483, що складає —8,5 % у порівнянні з 2001 р.), після чого кількість розбоїв знову зросла (+9,7 % в

2003 р.). Хоча питома вага розбоїв серед злочинів проти власності в 2002 р. скла­дала 1,9 %, тоді як у 2001 р. — 1,7 %, а у 2003 р. — 1,6 %. Починаючи з 2005 р. питома вага розбою невпинно зростає:

2005 р. — 2,3 %, 2006 р. — 2,7 %, 2007 р. — 2,8 %; аналогічні тенденції спостерігаються стосовно динаміки роз­бійних нападів серед злочинів загаль­но-кримінальної спрямованості.

Загалом протягом 2001—2007 рр. ор­ганами внутрішніх справ було зареєстро­вано 40992 випадки вчинення розбою. Найбільша їх кількість припадає на

2004 р. (6707), що є значним підвищен­ням (+21,1 % порівняно з попереднім ро­ком), і може бути пояснене, на нашу думку, зміною орієнтирів криміналь­но-правової політики та підвищенням уваги до реєстраційної дисципліни сто­совно тяжких злочинів. У 2006 р. кіль­кість розбоїв зменшилася на 3,63 %, але їх загальна кількість (6464) все ще бу­ла дуже високою, порівняно з 2001— рр. У 2007 р. кількість вчинених розбійних нападів у абсолютних значен­нях приблизно зрівнялася з 2003 р., а їх питома вага зменшилася порівняно з 2006 р. на 11,58 %.

Згідно зі статистичними даними МВС України за 2004—2007 рр., в 2005 р. за­фіксована не лише найбільша кількість кримінальних справ, порушених за ст. 187 КК України, а й найбільша кіль­кість нерозкритих злочинів. У наступні роки питома вага нерозкритих злочинів зменшувалася. Залишок нерозкритих кримінальних справ складає: 2004 р. — 43 (0,8 %), 2005 р. — 1069 (15,9 %),

2005 р. — 723 (11,2 %), 2007 р. — 334 (5,8 %). Аналогічна тенденція спосте­рігається й щодо загальної кількості не - розкритих злочинів (разом із нерозкри - тими розбійними нападами минулих років).

Стосовно кількості виявлених осіб, які вчинили розбій, то вона визначаєть­ся загальною кількістю зареєстрованих злочинів. Але є й деякі особливості в об­ліку виявлених осіб: особи, які вчинили злочини, реєструються лише при роз­критті кримінальних діянь, а розкриття злочинів є далеко неповним. Та якщо б і були розкриті всі зареєстровані злочини, то ці показники все одно не співпадали

б. Це пояснюється наявністю злочинів, які вчинюються не однією особою, а кількома (групою осіб), що, як ми бачи­мо, є характерним для 2001—2002 і

2004 рр., де кількість виявлених злочин­ців перевищує загальну кількість вчине­них розбійних нападів; по-друге, дані за 2003, 2005—2007 рр. свідчать про ви­падки, коли один правопорушник при­тягується до кримінальної відповідаль­ності за вчинення кількох злочинів; поряд із цим можливі факти невстанов - лення осіб, які причетні до виявлених злочинів.

Згідно зі статистичними даними МВС України в 2004—2007 рр. більшість роз­бійних нападів була вчинена в громад­ських місцях (40,2—50,9 %), а також на вулицях, площах, парках, скверах (34,1—38,6 %), причому їх сумарне зна­чення було найвищим у 2004 р. За ана­лізований період зменшилася кількість групових розбоїв (з 41,8 % до 34,5 %) і злочинів, вчинених організованими гру­пами та злочинними організаціями (з 7,3 % до 3,2 %). Незначна частка остан­ніх може свідчити, на нашу думку, що через певну законодавчу недосконалість слідчі не завжди в змозі розмежувати

ч. 4 ст. 187 КК України та ст. 257 КК України, і тому певна кількість розбоїв помилково кваліфікується ними як бан­дитизм.

Значна кількість осіб, які вчиняли розбійні напади, перебували в стані ал­когольного сп’яніння, причому частка таких осіб за аналізований період по­слідовно збільшувалася (з 28,3 % до

34,1 %); понад третина розбійників ра­ніше вже засуджувалися за вчинення злочинів (32,6—38,2 %).

Таким чином, аналіз розбійних напа­дів, взятих окремо, незалежно від інших корисливо-насильницьких злочинів, яв­ляє несприятливу картину. Наведені дані свідчать про необхідність актив­ного вирішення проблем попередження розбоїв, що посягають на приватну власність громадян.

Саме тому детальне розуміння тен­денцій і особливостей, що стосуються вчинення корисливо-насильницьких зло­чинів, вибору об’єкта посягання злочин­цем, факторів, що сприяють вчиненню даного злочину, дозволяє ефективно за­стосовувати міри щодо попередження розбійних нападів з боку правоохорон­них органів.