joomla
ВІДШКОДУВАННЯ МОРАЛЬНОЇ ШКОДИ У КОНТЕКСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРИНЦИПУ СВОБОДИ ДОГОВОРУ
Юридична Україна


Володимир Примак,

кандидат юридичних наук

Засади цивільно-правової відповідальності

Як відомо, відшкодування моральної (немайнової) шкоди належить до одного зі спеціально пойменованих законодавцем способів захисту цивільних прав та інте­ресів, який одночасно є окремою, специ­фічною за своїм змістом, санкцією за вчи­нення цивільного правопорушення — конкретніше, одним із заходів майнової відповідальності. Тому законодавча регла­ментація змісту і порядку дії зазначеного правового засобу, попри всю його специ­фіку, принаймні загалом має ґрунтувати­ся на тих спільних відправних засадах ін­ституту цивільно-правової відповідаль­ності, котрі вирішальною мірою визнача­ють її суть і функціональне спрямуван­ня — незалежно від особливостей кон­кретного заходу відповідальності.

Проте якою мірою ці засади придатні для регулювання відносин з приводу від­шкодування моральної шкоди? Адже сама суть немайнових прав та інтересів суб’єк­тів цивільного права і природа пов’язаних з цими інтересами нематеріальних благ можуть зумовлювати неможливість вико­ристання у системі засобів їх правової охорони найважливіших елементів меха­нізму цивільної відповідальності, розра­хованих, принаймні «згідно з первісним задумом» законодавця, для захисту ви­ключно майнових прав потерпілої особи.

До речі, з огляду на наявність відпо­відного конституційного формулювання, слід взяти до уваги той факт, що вітчиз­няний законодавець не розкриває змісту згаданих у п. 22 ст. 92 Конституції Украї­ни загальних засад цивільно-правової від­повідальності. Однак, спираючись на де­які з основоположних норм цивільного законодавства, а також усталені теоре­тичні уявлення про механізм цивільної відповідальності, можна виокремити пев­не мінімальне коло складових останньо­го, аналіз яких, сподіваємося, допоможе скласти адекватне уявлення про належні підходи до застосування тієї чи іншої компенсаційної майнової санкції (якою є кожний захід цивільної відповідально­сті). Йдеться, насамперед, про юридико- фактичну підставу та умови виникнення обов’язку з виплати зумовленої правопо­рушенням компенсації, особливості вия­ву принципів повного відшкодування шкоди і вини, допустимі межі реалізації свободи договору тощо. Оскільки ж разом усі зазначені чинники можна узагальне­но охарактеризувати як органічно прита­манні саме інституту цивільної відпо­відальності специфічні втілення засад справедливості, розумності й добросовіс­ності, то, звичайно, власне згаданим заса­дам як таким слід відвести чільне місце серед решти правових підвалин інституту цивільно-правової відповідальності.

Розмежування договірної й позадоговірної відповідальності

Спочатку, напевно, доцільно було б звернутися до тих з окреслених нами скла­дових механізму відповідальності, які так чи інакше обов’язково розглядаються чи не у кожній судовій справі, у якій висува­ються вимоги про відшкодування мораль­ної шкоди. У цьому зв’язку передовсім варто визначитися з фактичною підставою та умовами застосування цієї санкції. Од­нак інколи однією з неодмінних передумов розгляду цього питання є визначення до­пустимих меж дії засади свободи договору, тому що її переломлення у контексті пра­вової регламентації відносин цивільної від­повідальності може істотно впливати на коло юридично значимих обставин, що ви­значають можливість здійснення компен­саційного майнового захисту прав та інте­ресів суб’єктів цивільного права.

Річ у тім, що проблема реалізації сво­боди договору учасників порушених регу­лятивних і (або) навіть нововиниклих охоронних (з приводу компенсації немай - нових втрат потерпілої сторони) відносин постає тут як ключовий чинник правової регламентації зобов’язань з відшкодуван­ня моральної шкоди. Зокрема у поруше­ному контексті йдеться про правомір­ність попереднього закріплення домов­леності сторін щодо кваліфікації певних фактів як правопорушень, котрі спричи­нюють застосування передбачених дого­вором або законом заходів майнового впливу.

Важливість останнього аспекту, пов’я­заного із зустрічним волевиявленням учасників договору, зумовлена тим, що, виходячи зі змісту відповідної норми ци­вільного законодавства, договором може встановлюватися прямо не передбачене законом право сторін вимагати відшкоду­вання моральної шкоди, завданої пору­шенням зобов’язання (п. 4 ст. 611 ЦК). У зв’язку з цим, зрозуміло, одразу акту­алізується й проблема визначення допус­тимих меж здійснення такого роду розсу­ду та, власне, ідентифікації його пред­мета. Серед іншого постає питання про допустимість коригування за погоджен­ням сторін дії принципу вини шляхом ви­ключення її зі складу умов відпо­відальності або надання значимості лише певному її ступеню. Однак вищевказані моменти в науковій літературі майже не висвітлювалися, що й зумовлює необхід­ність їх дослідження.

Слід мати на увазі, що відшкодування моральної шкоди, будучи закріпленим у ст. 23 чинного ЦК формально як універ­сальний захід цивільно-правової відповід­альності, за своєю правовою природою є, однак, формою позадоговірної відпо­відальності, що певним чином й відобра­жено у нормах ст. 1167 ЦК. Навіть коли посягання на нематеріальні блага потер­пілої сторони є наслідком порушення до­говору, ні самі ці блага, ні пов’язані з ни­ми немайнове право або інтерес не постають як елементи (об’єкт і юридич­ний зміст) порушеного зобов’язання. Від­повідно, маємо констатувати відсутність (між порушеними договірними правовід­носинами і гіпотетично спричиненими правопорушенням охоронними зобов’я­заннями щодо відшкодування моральної шкоди) того конститутивного взаємозв’яз­ку, який мав би поєднувати певні регуля­тивні й відповідні змісту останніх охорон­ні цивільні правовідносини. Тому від­шкодування моральної шкоди, передбаче­не (на підставі п. 4 ст. 611 ЦК) домовле­ністю сторін зобов’язальних відносин, за жодних обставин не може розглядатися як форма договірної відповідальності.

Принагідно зауважимо, що положення ст. 23 і п. 4 ст. 611 ЦК відображають зов­сім не подібну до відшкодування збитків (як притаманного будь-яким цивільним правовідносинам способу захисту цивіль­них прав та інтересів) універсальність від­шкодування моральної шкоди, а лише ймовірність виникнення деліктних право­відносин, спрямованих на компенсацію не - майнових втрат потерпілого, також і у зв’язку з порушенням правовідносин (від­носних) із заздалегідь визначеними учас­никами, тобто регулятивного зобов’язан­ня, у якому останній брав участь. Очевид­но, що тут немає місця для інтеграції від­шкодування моральної шкоди у механізм тієї самої договірної відповідальності. За­мість цього відбувається своєрідне перепле­тення, поєднання, паралельне застосуван­ня кількох самостійних правових засобів, які діють у змістовно відмінних одна від одної сферах цивільно-правового регулю­вання.

Для порівняння — відшкодування збит­ків однаковою мірою використовується, приміром, і з метою «відновлення» пору­шених зобов’язальних відносин, і задля за­хисту абсолютного, захищеного від пося­гань з боку «всіх і кожного», суб’єктивного цивільного права власності (статті 22, 623 і 1192 ЦК). Натомість у разі порушення до­говору передбачене його умовами відшко­дування моральної шкоди буде спрямоване на усунення безпосередніх наслідків іншо­го, хоча й похідного від невиконання чи неналежного виконання власне договірних відносин, порушення абсолютних цивіль­них відносин.

Моральна шкода, зумовлена договір­ним правопорушенням, є безпосереднім результатом протиправного втручання у немайнову сферу потерпілого, складові якої не є і не можуть бути предметом до­говірного регулювання. Посягнути на ті самі немайнові блага і заподіяти таку са­му (за характером і обсягом) моральну шкоду може заздалегідь не визначене ко­ло осіб. Її може бути завдано у будь-яких правовідносинах. Тому в разі порушення особистих немайнових прав та інтересів потерпілої сторони договірного зобов’я­зання, попри наперед задану в даному конкретному випадку визначеність особи ймовірного правопорушника, матиме міс­це порушення не відносних (договірних), а абсолютних цивільних правовідносин, що спричинює виникнення деліктного зо­бов’язання — як спеціального, принци­пово відмінного від договірної відповідальності, виду цивільних охоронних від­носин.

Вищенаведені твердження спираються й на певні юридико-технічні міркування — так, деталізація параметрів відповідально­сті у формі відшкодування моральної шко­ди та її реалізація здійснюватимуться, зви­чайно, на підставі спеціальних норм Цивільного кодексу, що регламентують де­ліктні (позадоговірні) зобов’язання, а не положень про договірну відповідальність. Практичним підтвердженням цього слугу­ють положення п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування мо­ральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 р. № 4 щодо солідарної відпо­відальності осіб, які заподіяли моральну шкоду спільно (взаємопов’язаними, сукуп­ними діями або діями з єдиним наміром), та можливості зменшення судом розміру відшкодування моральної шкоди з ураху­ванням ступеня вини заподіювача і потер­пілого та майнового стану відповідача-гро - мадянина. Очевидно, що незалежно від змістовних особливостей норм тієї чи іншої кодифікації цивільного законодавства (ЦК УРСР 1963 р. або ЦК України 2003 р.), всі зазначені аспекти врегульовуються в рам­ках інституту позадоговірної відповідаль­ності.

Диспозитивна норма

Чому ж законодавець у п. 4 ст. 611 ЦК послуговується не імперативним, прита­манним саме інституту відшкодування по­задоговірної шкоди, а диспозитивним ме­тодом, спонукаючи учасників договірних правовідносин виявляти власну ініціативу в питанні щодо закріплення за ними права вимагати компенсації завданої контраген­том моральної шкоди? У суто юридичному аспекті, мабуть, можна говорити про не- очевидність існування прямого причинно - наслідкового зв’язку між порушенням до­говору та його немайновими наслідками, похідний, неявно опосередкований харак­тер останніх щодо порушення майнових ін­тересів кредитора.

З одного боку, це може зумовлювати практичну нероздільність майнових і не - майнових наслідків вчиненого правопору­шення та ймовірність їх спільного усунен­ня за допомогою таких, приміром, заходів договірної відповідальності, як неустойка або завдаток. Розмір останніх принаймні напряму не залежить від обсягу завданих збитків, а тому фактично та в контексті психологічного сприйняття індивідами за­значені санкції виявляють виразну здат­ність ефективно охоплювати й таку собі «частково замасковану» під заходи дого­вірної відповідальності компенсацію не - майнових втрат, завданих учаснику дого­вору.

До того ж важко не помітити, що зако­нодавець «власноручно», нехай інколи й у доволі недоладних формах, але цілком певно засвідчує своє прихильне ставлення до можливого використання заходів, фор­мально спрямованих на відшкодування матеріальної шкоди, з метою загладжу­вання насамперед тих негативних наслід­ків правопорушення, що настали у немай - новій сфері потерпілого. Виключно таку мету може мати передбачене статтями 230 і 231 ЦК покладання на вочевидь зло­вмисну особу, що ввела сторону правочи - ну в оману або чинила до цієї сторони фізичний чи психічний тиск, обов’язку з відшкодування збитків у подвійному роз­мірі. (Самостійна згадка у зазначених статтях ЦК також і на відшкодування мо­ральної шкоди жодним чином не супере­чить наведеному трактуванню, оскільки з цивільно-правового погляду інакше не­можливо пояснити правову природу яко­гось кратного — чи то «другого», «додат­кового» — відшкодування збитків. Навіть якщо означений «додаток» вважати штра­фом, його зумовленість саме моральними втратами потерпілого не викликає сум­ніву, тому що, на відміну від загального правила, вина у відносинах з відшкоду­вання моральної шкоди виявляє виразну здатність бути мірилом розміру відпові­дальності зобов’язаного суб’єкта.)

З іншого боку, власне договірні відно­сини є природною цариною найширшої реалізації засади свободи договору, а то­му уявляється розумним закріпити за його сторонами право самим надавати юридичного значення вищезгаданим опо­середкованим, непрямим причинно-на - слідковим зв’язкам (між порушенням до­говору і заподіяною цим фактом мораль­ною шкодою).

Наважимося також припустити, що фактично обмежуючи за допомогою явно «пасивної» диспозитивної норми (реалі­зація якої вимагає саме активних дій, зу­стрічного волевиявлення сторін) юриди - ко-фактичні підстави виникнення в учас­ників зобов’язальних правовідносин пра­ва на відшкодування моральної шкоди, законодавець прагне не допустити деста­білізації тих матеріальних і процесуальних правовідносин, що виникають у про­цесі застосування і реалізації загалом всіх засобів судового захисту цивільних прав та інтересів, зокрема заходів відповідаль­ності та решти цивільно-правових санк­цій. Надто очевидною є небезпека тоталь­ного, повсюдного включення ледь не до всіх поспіль позовів поряд з основними вимогами також і вимог про відшкодуван­ня моральної шкоди — зокрема, з приво­ду будь-якого, навіть найдрібнішого, по­рушення кожного договору. Утім, слід зважати на складність вирішення відпо­відної категорії справ та фізичну обмеже­ність необхідних для забезпечення їх опе­ративного розгляду ресурсів юрисдик - ційних органів. Крім того, цей, умовно кажучи, кількісний, аспект може бути іс­тотно обтяжений також і вагомими нега­тивними наслідками для суспільної мора­лі — йдеться про поширення різних форм недобросовісної поведінки, оскільки вико­ристання інституту відшкодування мо­ральної шкоди, на жаль, відкриває чима­лий простір для зловживань.

Отже, законодавець загалом слушно:

а) виходить з того, що немає сенсу обмежу­вати розсуд учасників договірних відносин щодо досягнення спеціальних домовленос­тей з приводу створення окремих регуля­тивних передумов для захисту їх немайно - вих прав та інтересів, які можуть бути порушені внаслідок невиконання чи нена­лежного виконання договору; б) створює для сторін зобов’язання своєрідний «вольо­вий бар’єр», узгоджене подолання якого розглядається як обов’язкова передумова для виникнення правової можливості ви­магати компенсації немайнових втрат, спричинених порушенням зобов’язальних відносин. У результаті такого переломлен­ня засади диспозитивності правового регу­лювання цивільних відносин у сфері дого­вірних правовідносин, за відсутності зако­нодавчого положення або умови договору щодо права на відшкодування моральної шкоди, завданої його порушенням, сторо­ни не набувають правової можливості ско­ристатися зазначеним способом захисту цивільних прав та інтересів.

Характер правовідносин

Що стосується загалом (абстрагуючись від обставин конкретної справи) прийнят­ного підходу судової влади до встановлен­ня наявності у особи права на відшкоду­вання моральної шкоди, то він у гранично лаконічній формі сформульований, напри - клад, в ухвалі Cyдoвoї палати у цивільних справах Верховного Cyдy України від 02.08.2006 р. у справі M 6-8862ск06 за по­зовом Особи 1 до Юридично-торговельної фірми: <Лз характеру правовідносин, що виникли між сторонами по справі, не ви­пливає обов’язок щодо відшкодування мо­ральної шкоди» [1]. Однак при встановлен­ні згаданого характеру правовідносин суди не повинні залишати осторонь їх суть, яка визначається не тільки юридичним, а й фактичним (соціальним) змістом цих пра­вових відносин та розумним уявленням про справедливий баланс інтересів їх учас­ників. Останній, своєю чергою, встанов­люється через зіставлення юридичних і фактичних можливостей сторін та передба­чає врахування очевидної вразливості не­майнової сфери того чи іншого суб’єкта, а також високої ймовірності завдання йому моральної шкоди в результаті порушення договору.

Haпевне, слід зважати й на зумовлену саме суттю окремих правовідносин спра­ведливість або, принаймні, доцільність по­кладання на саму потерпілу сторону ризи­ку несення нею певного роду немайнових втрат, зумовлених типовими, звичайними у цих відносинах, правопорушеннями. кажімо, суб’єкти господарювання, укла­даючи численні угоди, у тому числі з фізичними особами (як споживачами), провадять свою повсякденну професійну діяльність, яка, до того ж, так чи інакше спрямована на одержання прибутку й ґрунтується на виразно ризикових засадах. З огляду на зазначену специфіку законода­вець у більшості ситуацій не має причин закріплювати за підприємцями правову можливість розраховувати на відшкоду­вання немайнової шкоди, завданої їм дого­вірними контрагентами. Водночас при укладанні договору, сторонами якого є професійні комерсанти, вони можуть само­стійно включити до нього умову щодо пра­ва вимагати надання такого роду компен­сації та визначити фактичні підстави для його виникнення.

Достатньо промовистими, до речі, ви­глядають і окремі ситуації, характерні для абсолютно інших сфер договірних відно­син. ^приклад, фізичні особи (з яких жодна не діє як суб’єкт господарювання), що укладають між собою угоду щодо особ­ливо цінного майна (нерухомості, транс­портного засобу тощо), з огляду на виключ­ну значущість для них самого предмета до­говору, зазвичай мають не тільки однакову можливість, а й, зважаючи на вимоги розумності, повинні намагатися врахувати під час вчинення відповідного правочину будь-які ймовірні наслідки його порушен­ня іншою стороною — зокрема спричинену цим фактом моральну шкоду. Тож, беручи до уваги баланс інтересів зазначених фізичних осіб, відсутність очевидних пере­косів у їх можливостях обстоювати свої ін­тереси під час укладання угоди, вони за­звичай навряд чи вправі претендувати саме на законодавчий захист тих належних їм немайнових благ, які можуть зазнати нега­тивного впливу в результаті порушення та­кого роду договору.

У цьому зв’язку доцільно навести як ілюстративний приклад рішення Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 01.02.2006 р. у справі за позовом М. до Б. та М. І. про відшкоду­вання моральної шкоди. У цій справі рі­шенням районного суду на користь пози­вачки було стягнуто 8000,00 грн (позов обґрунтовувався тим, що відповідачі від­мовляються повертати позивачці борг за договором позики, чим завдають моральні страждання). Апеляційний суд своєю ухвалою зменшив розмір відшкодування моральної шкоди до 5000,00 грн. Нато­мість, скасовуючи зазначені судові акти та відмовляючи у задоволенні позову, Су­дова палата у цивільних справах ВСУ ке­рувалася ст. 611 ЦК і тим, що наслідки порушення договору позичальником вста­новлені статтями 625 та 1050 ЦК, які не передбачають відшкодування моральної шкоди, так само, як не передбачає таких наслідків порушення договору і укладе­ний між сторонами договір позики [2].

Зазначена позиція вищої судової ін­станції не викликає істотних заперечень не тільки з формально-юридичного погля­ду, а й зважаючи на доволі адекватне від­ображення в ній рівності правового стано­вища та фактичних можливостей сторін щодо обстоювання своїх інтересів під час укладання договору. У цьому випадку Верховний Суд України загалом забезпе­чив додержання справедливого балансу інтересів сторін, з яких жодну (принаймні виходячи з обставин, змальованих у рішенні ВСУ) не можна вважати доміну­ючою або, навпаки, такою, яка, відповід­но до суті відносин сторін та реальних об­ставин справи, не могла на рівних зі своїм контрагентом впливати на формулювання умов порушеного договору. Натомість у іншій ситуації, за відсутності такої рівно­сті фактичних і юридичних можливостей та при очевидності істотного порушення належних потерпілому нематеріальних благ, прийняття аналогічного рішення могло б викликати сумніви у його відпо­відності засадам справедливості, розумно­сті й добросовісності, а відтак і принципу верховенства права.

Беззахисність споживачів. Усні договори

Отже, стан речей принципово зміню­ється, коли ми говоримо про немайнові інтереси фізичних осіб як споживачів, оскільки вони вступають у договірні від­носини з суб’єктами господарювання значною мірою не з власної, так би мови­ти, волі, а в силу об’єктивної, природної необхідності задовольняти свої потреби у певному рівні споживання продуктів хар­чування, побутових і культурно-розва­жальних послуг тощо. Ця вимушеність і надзвичайна інтенсивність участі спожи­вачів у цивільному обороті саме у такій ролі робить їх вельми вразливими перед професійними комерсантами. Як прави­ло, така залежність від продавців і вироб­ників товарів, виконавців робіт і послуг, а також способи вчинення правочинів, спрямованих на задоволення потреб спо­живачів, найчастіше виключають можли­вість будь-якого обговорення питання щодо закріплення якоїсь спеціальної умови про додаткову відповідальність за порушення договору, до якого споживачі фактично змушені приєднуватися (хоча тут і не завжди йтиметься власне про до­говір приєднання у його формально-юри­дичному розумінні).

Важко заперечити тезу про те, що основні втрати споживачів, яких ці учас­ники цивільних відносин зазнають вна­слідок порушення їх прав з боку продав­ців, товаровиробників і виконавців робіт та послуг, мають саме немайновий характер. Тож, чи можна вважати спрямованими на утвердження принципу верховенства права політику законодавця і судову практику, які абстрагуються від значущості такого роду втрат для означеної категорії потерпі­лих, віддаючи тим самим немайнову сферу споживачів у певному сенсі на поталу не­рідко відверто недобросовісним суб’єк­там господарювання? Напевно, це питання інакше як риторичним назвати важко.

Крім того, нині, на жаль, законодав­чий підхід до закріплення фактичної підстави застосування відповідальності у вигляді відшкодування моральної шко­ди, завданої порушенням зобов’язання, наперед позбавляє всі без виключення ка­тегорії потерпілих осіб можливості вима­гати відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення договір­них відносин, що виникли за усним дого­вором або договором, укладеним через вчинення конклюдентних дій. Подекуди це виглядає явно несправедливим.

Слушність зазначеного зауваження, на нашу думку, певною мірою засвідчує рішення Судової палати у цивільних спра­вах Верховного Суду України від 19.03.2008 р. у справі за позовом кількох осіб до ТОВ про відшкодування збитків та моральної шкоди. При вирішенні цієї справи місцевий і апеляційний суди вихо­дили з того, що під час відвідання спор­тивно-розважального клубу позивачки здали на зберігання до камери схову від­повідача свої особисті речі, сплатили за це

1.0 грн, отримали ключ з жетоном, але назад свої речі не одержали через їх ви­крадення невідомою особою з вини відпо­відача. Втім, скасовуючи залишене апеля­ційною інстанцією без змін рішення суду першої інстанції в частині стягнення по

100.0 грн кожній позивачці на відшко­дування моральної шкоди, ВСУ зазначив: «Судами встановлено, що за умовами до­говору зберігання, укладеного між сторо­нами, можливість відшкодування мораль­ної шкоди не обумовлювалася. Таким чином, у місцевого суду не було правових підстав для задоволення позову в частині вимог про відшкодування моральної шко­ди, оскільки такий вид відповідальності у даному випадку за умовами договору на відповідача не покладався» [3].

Зазначений висновок вищої судової інстанції схожий на просту констатацію повної правової незахищеності найбільш чутливої — немайнової — сфери вочевидь слабшої, набагато вразливішої порівняно з контрагентом, сторони порушених пра­вовідносин. До того ж, з наведеної право­вої позиції ВСУ випливає, що безпосеред­ньо у силу загальнопоширеного, цілком відповідного суті встановлених відносин, способу укладання такого роду договорів потерпіла сторона чи не у всіх аналогіч­них ситуаціях виявлятиметься позбавле­ною будь-якої можливості домовитися зі своїм боржником про набуття права ви­магати відшкодування завданої їй мо­ральної шкоди. Навряд чи такий стан ре­чей відповідає ідеям верховенства права і моральним засадам суспільства. Причому не у всьому винен законодавець, оскільки судова практика не завжди поспішає ско­ристатися принципами справедливості, розумності й добросовісності задля більш прихильного, зокрема до споживачів, тлумачення норм законодавства.

H беручи до уваги у процесі інтерпре­тації окремих правових норм конститу­ційне положення щодо неприпустимості обмеження прав громадян у зв’язку з при­йняттям нових законодавчих актів (ч. 3 ст. 22 Основного Закону), Верховний Cyд України після внесення до Закону Украї­ни «Про захист прав споживачів» спе­ціальної норми щодо відшкодування мо­ральної шкоди, завданої порушенням права на життя і здоров’я, змінив свою колишню практику (див., наприклад: п. 23 постанови Пленуму Верховного Cya;y України «Про практику розгляду цивіль­них справ за позовами про захист прав споживачів» від 12.04.1996 р. M 5; ухва­лу Cyдoвoї колегії в цивільних справах ВCУ від 21.06.2000 р. у справі за позовом

C. до AТВТ «KримaвтoЗAЗ-сервіс» про за­міну автомобіля неналежної якості, стяг­нення неустойки та відшкодування мо­ральної шкоди [4]) у справах відповідної категорії й нині визнає наявність у спо­живачів права на відшкодування завданої їм моральної шкоди виключно у тих ви­падках, коли така шкода завдана небез­печною для життя і здоров’я продукцією (див., наприклад: рішення Cyдoвoї палати у цивільних справах Верховного Cya;y України від 30.07.2008 р. у справі M 6-24373св07 та від 03.09.2008 р. у спра­ві M 6-6920св08 [5]). Така інтерпретація виглядає відверто примиренською (про недалекоглядність, а подекуди й відверту безвідповідальність вітчизняного законо­давця — не тільки у окресленому контек­сті — не варто навіть і говорити), оскіль­ки об’єктивно створює сприятливі умови для поширення у споживчих правовідно­синах дедалі брутальніших правопору­шень з боку суб’єктів господарювання.

Haгaдaємo: у п. 3 постанови Пленуму Верховного Cya;y України від 31.03.1995 р. M 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» зазначається, що моральна шкода може полягати, зокрема, у порушенні прав, наданих споживачам. Проте вказана постанова не оновлювалася з часу внесення до Закону України «Про захист прав спо­живачів» доповнення, згідно з яким спо­живачі мають право на відшкодування мо­ральної (немайнової) шкоди, заподіяної небезпечною для життя і здоров’я людей продукцією у випадках, передбачених законодавством. Примітно, що до внесення зазначених змін право споживачів на від­шкодування моральної шкоди виводилося із загальної норми про судовий захист, яка залишилася майже незмінною і в нині чин­ній редакції профільного Закону. Згідно з цим законоположенням при задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

На нашу думку, окреслений стан речей дає підстави сформулювати два альтерна­тивні висновки: або Верховний Суд Украї­ни первісно неправильно витлумачив ви­щезгадану норму Закону України «Про захист прав споживачів» щодо судового за­хисту, тоді як споживачі насправді ніколи не наділялися відповідним правом. Однак трактування цієї норми як суто процесу­альної, котра сама по собі нібито не перед­бачає виникнення у споживачів матеріаль­ного права вимоги, виглядало б спробою сказати споживачам: «Бачить око, та зуб не йме»; або після внесення змін до про­фільного законодавства ВСУ, попри збере­ження попереднього законоположення, на підставі якого задовольнялися вимоги спо­живачів про відшкодування моральної шкоди, та незважаючи на однозначні ви­моги ст. 22 Конституції України, вдався до обмежувального тлумачення відповідних правових норм, безпідставно позбавивши споживачів права на відшкодування мо­ральної шкоди у переважній більшості ви­падків її заподіяння. У такому випадку практика вищої судової інстанції судів за­гальної юрисдикції потребує термінового коригування.

Межі розсуду сторін. Імперативний метод

Розглядаючи п. 4 ст. 611 ЦК слід вра­ховувати, що викладена в ньому норма стосується лише визначення спеціальної юридико-фактичної підстави відшкоду­вання моральної шкоди, за допомогою якої позначається додаткове (до законо­давчо закріпленого) коло правовідносин, порушення яких спричинюватиме відпо­відні правові наслідки. Тому, наприклад, незважаючи на норму, викладену в абза­ці 1 ч. 1 ст. 614 ЦК, на підставі договору, яким передбачається можливість відшко­дування моральної шкоди, вина не може бути виключена зі складу умов, необхід­них для застосування цього заходу ци­вільно-правової відповідальності.

Зазначене пояснюється тим, що зміст деліктного зобов’язання з відшкодування моральної шкоди імперативно визначе­ний у статтях 23 і 1167 ЦК, які не нада­ють сторонам порушеного договірного зо­бов’язання права довільно, на свій розсуд вирішувати питання про значимість або незначущість суб’єктивної умови застосу­вання вказаного заходу цивільної відпо­відальності, нехай і передбаченого не за­коном, а договором. Навпаки, згідно з ч. 2 ст. 1167 ЦК, у якій наводяться ви­нятки з загального правила про відпо­відальність за вину, моральна шкода від­шкодовується незалежно від вини право­порушника виключно у випадках, прямо передбачених саме законом. Жодних ви­нятків і можливостей щодо договірного коригування імперативно закріплених умов застосування цього заходу законода­вець не встановлює. (Це тим паче важли­во, що у ст. 23 ЦК вина розглядається як один з основних критеріїв визначення розміру належного потерпілому відшко­дування моральної шкоди.)

З огляду на вказане, до речі, сторони деліктного зобов’язання не вправі довіль­но визначати також і способи встановлен­ня обсягу завданої шкоди та, відповідно, розмір належної потерпілому компенса­ції. З наведених міркувань не можна по­годитися з думкою О. В. Дзери і С. І. Ши - мон про те, що «сторони взмозі від­повідно до принципу свободи договору визначити для себе у договорі конкрет­ний розмір відшкодування на випадок за­подіяння моральної шкоди або ж встано­вити його межі — мінімальний та макси­мальний розмір» [6].

Особливості дії принципу свободи до­говору у відносинах з відшкодування мо­ральної шкоди підтверджують слушність позиції О. С. Іоффе, котрий розглядав як єдиний об’єкт посягання при вчиненні цивільного правопорушення правову нор­му і врегульовані нею правовідносини. Водночас вчений наголошував на тому, що в межах указаної єдності зберігається відмінність між нормою і правовідноси­нами [7]. Розвиваючи цю думку маємо дійти висновку, що про виникнення і на­лежну юридичну кваліфікацію як регу­лятивних, так і охоронних цивільних правовідносин може йтися лише у кон­тексті виявлення відповідності наявних фактичних соціальних зв’язків (зокрема опосередкованих у домовленостях сторін щодо підстав та умов відповідальності) якщо не спеціальним (коли таких немає), то хоча б загальним приписам (нормам і принципам) цивільного законодавства.

При цьому великою мірою саме регу­лювальні особливості конкретного зако­ноположення зумовлюють юридичний зміст певних правовідносин або визнача­ють можливість офіційного визнання встановлених заінтересованими особами відносин юридично незначущими. Тому, наприклад, імперативність правового ре­гулювання деліктних зобов’язань, яка, серед іншого, чітко і однозначно обмежує договірну правотворчість у цій сфері (у тому числі й щодо умов відшкодування моральної шкоди), зумовлює незакон­ність будь-якого правочину, спрямовано­го, припустімо, на визначення твердого розміру або меж відшкодування мораль­ної шкоди, зміну законодавчо визначе­них умов його застосування тощо.

Опосередкованим підтвердженням цієї тези є абсолютна виключність прикладів і вичерпність визначених ними меж диспо­зитивного регулювання деліктних зобо­в’язань. Адже їх всього декілька — один ми розглядаємо у зв’язку з питанням про відшкодування моральної шкоди у дого­вірних відносинах, а другий знаходимо у

ч. 4 ст. 1195 ЦК, згідно з якою як зако­ном, так і договором може бути збільше­ний обсяг і розмір відшкодування шкоди, завданої потерпілому каліцтвом або ін­шим ушкодженням здоров’я. Примітно, що у останньому випадку законодавець, маючи на меті уможливити посилений за­хист найважливіших особистих немайно - вих прав фізичної особи, що забезпечують її природне існування, встановлює чіткі межі для допустимого волевиявлення сто­рін деліктного зобов’язання. Зазначене не має нічого спільного з простою деклара­цією схвального ставлення до надання по­терпілому додаткових (порівняно з перед­баченим законом відшкодуванням), нічим не обмежених преференцій. Замість цього запропонований законодавцем підхід по­лягає у закріпленні дійсно виняткового, абсолютно визначеного, вичерпного за змістом правила. Причому його зміст не тільки унеможливлює будь-яке погіршен­ня правового становища потерпілого, а й доволі адекватно і справедливо захищає також і законні інтереси суб’єкта відпо­відальності.

Дещо окремо, але у продовження того ж переліку випадків підкреслено точко­вого застосування окремих елементів дис­позитивного регулювання у царині пану­вання імперативних норм, якими регла­ментуються деліктні зобов’язання, має розглядатися положення ч. 5 ст. 23 ЦК про те, що моральна шкода відшкодо­вується одноразово, якщо інше не вста­новлено договором або законом. Проте тут вочевидь не йдеться про коригування дії якихось засад цивільно-правової від­повідальності — зміну умов її застосуван­ня або правил визначення розміру належ­ної потерпілому компенсації тощо. За­значене законоположення доцільніше розглядати або як своєрідний дозвіл на розстрочення сплати можливого відшко­дування, або як визнання такого собі три­ваючого заподіяння моральної шкоди, що може пов’язуватися з обґрунтованим очі­куванням з приводу продовження страж­дань потерпілого протягом певного періо­ду часу і, відповідно, вимагати запрова­дження аналогічної періодичності у дії всього механізму компенсації немайно - вих втрат.

Певні порівняння

Вищевикладені міркування щодо фак­тичного переплетення і змістовного роз­межування договірних відносин і делікт­них зобов’язань підтверджуються, на нашу думку, загальною логікою законо­давчого розмежування правової регламен­тації договірних і позадоговірних відно­син, що виникають внаслідок порушення окремих договорів. У цьому контексті на­гадаємо зміст декількох правових норм.

Скажімо, згідно зі ст. 711 ЦК шкода, завдана майну покупця, та шкода, завда­на каліцтвом, іншим ушкодженням здо­ров’я або смертю у зв’язку з придбанням товару неналежної якості, відшкодовуєть­ся продавцем або виготовлювачем товару відповідно до положень глави 82 ЦК, яка регулює зобов’язання з відшкодування позадоговірної шкоди. Так само відповід­но до положень зазначеної глави Цивіль­ного кодексу України відшкодовує шко­ду, завдану іншій особі у зв’язку з вико­ристанням транспортного засобу, його на­ймач (ст. 804 ЦК). За ст. 928 ЦК також саме нормами глави 82 цього Кодексу ви­значається відповідальність перевізника за шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушко­дженням здоров’я або смертю пасажира. Уявляється, що у такий спосіб проводить­ся розмежування різних, хоча й нерозрив­но (у окресленому контексті) взаємопов’я­заних сфер правового регулювання від­повідно до змісту захищених законом пра­вовідносин і специфіки благ, що становлять об’єкт порушених суб’єктивних ци­вільних прав.

Водночас у вищезгаданій ст. 928 ЦК за­конодавець робить надзвичайно прикмет­не застереження — «якщо договором або законом не встановлена відповідальність перевізника без вини». Тож, на відміну від двох перших із вищенаведених при­кладів (щодо роздрібної купівлі-продажу й найму транспортного засобу), законода­вець лише щодо договору перевезення па­сажирів і виключно в контексті захисту їх найважливіших особистих немайнових прав передбачає можливість виключення вини з умов відповідальності перевізника. Нарешті, ст. 1209 ЦК, розміщена у параг­рафі 3 «Відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (по­слуг)» глави 82 ЦК встановлює загальне правило про те, що продавець, виготовлю­вач товару, виконавець робіт (послуг) зо­бов’язаний відшкодувати шкоду, завдану фізичній або юридичній особі внаслідок конструктивних, технологічних, рецеп­турних та інших недоліків товарів, робіт (послуг), а також недостовірної або недос­татньої інформації про них, незалежно від вини зазначених суб’єктів, а також від то­го, чи перебував потерпілий з ними у до­говірних відносинах.

Тобто законодавець, і тільки він визна­чає загальні та спеціальні умови позадого­вірної відповідальності — у тому числі що­до можливого виключення з їх складу вини. Зазначене зайвий раз підкреслює пе­реважно імперативний характер регламен­тації деліктних зобов’язань, навіть коли вони виникають у зв’язку з порушенням певного договору, та виключність будь - якого дозволу щодо договірного регулю­вання окремих аспектів відносин з відшко­дування позадоговірної шкоди. При цьому немає жодних підстав змінювати такий підхід залежно від виду завданої шкоди (чи є вона майновою або немайновою).

Можна говорити про належність по­ширення на відносини з відшкодування шкоди, завданої абсолютним (недоговір - ним) правам особи, дії норм інституту по­задоговірної відповідальності у повному його обсязі — щодо умов (також і спеці­альних, якщо вони передбачені для кон­кретного випадку) і порядку відшкоду­вання шкоди зокрема. Водночас допусти­мість будь-якого обмеження сфери дії імперативних настанов цього правового інституту та форма (зокрема договірна) закріплення такого виняткового вилучен­ня мають бути прямо передбачені зако­ном. Загалом викладене підтверджує не­допустимість розширеного тлумачення п. 4 ст. 611 ЦК, яка надає сторонам дого­вору право передбачити лише можливість відшкодування завданої договором мо­ральної шкоди, але не допускає зміни умов і порядку застосування цього заходу цивільно-правової відповідальності.

Висновки

Таким чином, аналіз чинного законо­давства засвідчує, що специфіка договірної форми закріплення права вимагати від­шкодування моральної шкоди вичерпуєть­ся поширенням сфери дії цього правового засобу на конкретні, передбачені певним договором, зобов’язальні відносини. Зако­нодавець дозволяє учасникам договору са­мостійно визначити факт порушення зо­бов’язання як спеціальну юридико-фак - тичну підставу для відшкодування мораль­ної шкоди, але не допускає коригування інших елементів механізму застосування і реалізації цього заходу цивільно-правової відповідальності волевиявленням сторін. І це цілком зрозуміло, оскільки відносини з відшкодування моральної шкоди є різно­видом деліктних зобов’язань, які регулю­ються за допомогою норм майже виключно імперативного змісту.



ПРИМІТКИ

1. Єдиний державний реестр судових рішень України [Електронний ресурс]. — Режим досту­пу : www. reyestr. court. gov. ua

2. Інформаційно-пошукова система «Законодавство» [Електронний ресурс].

3. Інформаційно-пошукова система «Ліга-Закон» [Електронний ресурс].

4. Рішення Верховного Суду України. — 2001. — С. 18—20.

5. Єдиний державний реестр судових рішень України [Електронний ресурс]. — Режим дос­тупу : www. reyestr. court. gov. ua

6. Договірне право України. Загальна частина : навч. посіб. / за ред. О. В. Дзери. — К. : Юрінком Інтер, 2008. — С. 729.

7. Иоффе О. С. Ответственность по советскому гражданскому праву // Избранные труды : в 4 т. / О. С. Иоффе. — СПб. : Юридический центр Пресс, 2003. — Т. I. — С. 285—286, 293.