joomla
ІСТОРИЧНА ПАМ'ЯТЬ НАРОДУ ТА СУЧАСНЕ УКРАЇНСЬКЕ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ
Юридична Україна


Микола Мацькевич,

заслужений юрист України, доктор філософії, кандидат юридичних наук, проректор Івано-Франківського уні­верситету права імені Короля Данила Галицького

Необхідність вивчення впливу історич­ної пам’яті регіональних спільнот на їх політико-державницьку суб’ектність зу­мовлена насамперед тим, що не можна до­пустити стану тривалої політичної кризи в Україні. Процеси політичного і грома­дянського структурування й самооргані­зації українського суспільства обтяжені особливостями історичної пам’яті, що призводить до штучного протиставлення Сходу і Заходу. Узагалі для того, щоб збагнути сутність і призначення соціаль­ної психіки як соціетального феномена, треба відповісти на запитання: якщо істо­рична пам’ять впливає на свідомість, по­літичну волю і суб’ектність суспільних груп, чи здатна вона породити внутрішній громадянський конфлікт? Якщо врахову­вати особливості ставлення до подій в Грузії, зокрема зустріч кораблів Росій­ського Чорноморського флоту частиною кримчан з російською державною симво­лікою, то можна вважати, що історична пам’ять підживлює розум емоційними ін - тенціями. Крім того, національна чутли­вість до внутрішньої і зовнішньої політи­ки держави в українському суспільстві дедалі тісніше пов’язана з історичною пам’яттю і становить з нею сполучну тка­нину й суб’єктно-політичну залежність.

Методологічною проблемою цього до­слідження є визначення самого феномена історичної пам’яті, яка невід’ємна від політичної свідомості. Остання є специфіч­ним соціальним явищем, у структурі якого є національно-патріотичні почуття, ідеаль­ні форми відображення етнічної соціокуль - тури та історичної пам’яті; розуміння своєї ідентичності, національних інтересів та від­носин з іншими народами; бажання, волін - ня до державної суверенізації. Національ­но-патріотичні почуття, ідеальне відобра­ження етноспільноти в її історичному й те­риторіальному вимірах, національна воля продукуються в процесі національно-ви­звольного руху до національного державо­творення і в межах розбудови демократич­них інститутів влади. Всі здобутки і втра­ти, весь історичний досвід народу фіксуєть­ся в історичній пам’яті.

Кожен громадянин відчуває себе при­четним до історії свого народу і в його па­м’яті є вибіркова зона, яка має вирішаль­ний вплив на його державницьку позицію. Громадяни переживають як політичні, так і державотворчі процеси українського життя і свої внутрішні світоглядні позиції формують на основі елементів історичної пам’яті. Ціннісні орієнтації громадян фор­муються у певному соціальному середови­щі на певному відрізку історичного роз­витку суспільства. Тому трансформаційні зміни, що мають місце у різних площинах буття сучасного суспільства, зумовлюють комплексні особливості представників різ­них поколінь та впливають на їх політичні орієнтації.

Очевидно, що діяльність проросій - ських політичних партій на Сході та Півдні безпосередньо та опосередковано пов’язана з соціальними структурами різ­ного порядку та повідомленнями росій­ських засобів масової інформації, а надто з історичною пам’яттю перебування в складі СРСР. Зауважимо, що інформацій­ний простір, що став вільно доступним, диктує свої вимоги та зумовлює вибір мо­ви спілкування. Як у процесі, так і в ре­зультаті значна частина мешканців Сходу і Півдня України оцінюють логіку україн­ського державотворення за логікою істо­ричної пам’яті. Відтак зовнішню політи­ку української держави, спрямовану на євроінтеграцію та до НАТО, громадяни східного регіону і Криму сприймають болісно і прагнуть не допустити такого розвитку подій. Отже, державні діячі, по­літичні сили мають враховувати наяв­ність різнозмістовної історичної пам’яті українського суспільства. Разом із тим, здатність громадян усіх регіонів України використати можливості загальноєвропей­ської політичної культури стає суттєвим чинником структурування політичної на­ції з відповідною політичною свідомістю.


Український народ нарешті може ре­алізувати свою давню мрію — побудувати національну державу. У цьому контексті легко помітити, що не все суспільство ви­являє в останні роки державотворчий ен­тузіазм. Гранично спрощуючи слід визна­ти, що історична пам’ять українського народу, поза сумнівом, є суперечливою у багатьох відношеннях, а надто, що сто­сується зовнішньої державної політики. Мешканці західного регіону і частини центрального підтримують зовнішньопо­літичний курс держави до європейських країн і поділяють їх цінності. Населення індустріального Сходу і Півдня України підтримує курс до єднання з Росією. Та­кий диференційований погляд на майбут­нє України зумовлений значною мірою історичною пам’яттю.

Проблема українського національного державотворення з самого початку була тісно пов’язана з історичною пам’яттю. Оскільки для громадян західного регіону західноєвропейські державно-правові цін­ності суть культурний спадок конститу- алізму, який пов’язаний зі свободами і де­мократією, то історична пам’ять виявля­ється у вірі в майбутнє з іншими європе­йськими країнами. Крім того, у мешкан­ців західного регіону є цілком обгрунтова­ні побоювання того, що імперський дух Російської держави знову повернеться до єднання «молодших братів» навколо «старшого російського брата». Для них російсько-державницький фактор зсунув наголос переструктурації зовнішньопо­літичних орієнтирів до європейської ци­вілізації, в межах якої нація як суб’єкт репрезентує державу, не втрачаючи своєї ідентичності. Зовсім не дивно, що істо­рична пам’ять мешканців західних облас­тей України продукує знання, яке перед­бачає їх державність національною, демо­кратичною і в складі союзу європейських країн.

Дуже важливо усвідомити, що історич­на пам’ять різних соціальних тери­торіальних груп України має певні особ­ливості. Приміром, базовий наратив історичної пам’яті російськомовної групи українського суспільства Сходу і Півдня продукує мотив державної легітимації ро­сійської мови і вбачає українську держав­ність, змодельовану на парадигмі союзу з Росією. Через цю альтернативність істо­ричної пам’яті різних регіональних со­ціальних спільнот спостерігається відсут­ність однобічної державної політики у зносинах з сусідами, а отже, нездатність згуртувати націю.

У цьому аспекті виникає ідея перспек­тиви національного єднання українського суспільства на основі осмислення правди­вої історії державотворення Київської Ру­сі, яка може бути зрозумілою без міфоло - гізації на користь московської велико­державної політики. Згадаємо, напри­клад, міф про єдність державницької культури Київської Русі й Московської держави часів Івана Грозного. Ознайом­лення з сучасними дослідженнями дер­жавного устрою Київської Русі дає підста­ви стверджувати, що народовладдя у формі Віче було єдиним джерелом влади. На основі глибокого і всебічного вивчення історичних фактів, подій, свідчень дослід­ники доводять, що в Київській Русі були закладені основи народоправства, які не дали можливості розвинутися феодалізму та його невід’ємному атрибуту — монар­хічній владі. Концепція російських істо­риків про нібито генетичну спадкоємність Москвою державної культури, мови і духу Київської Русі — це міф, легенда, вигідні імперському духу великодержавної по­літики Росії.

Галичани, будучи в складі Австро - Угорщини, долучилися до історії народів Європи і до власної, яка була більшою мірою звільнена від державницьких ідео­логій. Історичні знання про державний устрій Київської Русі й Московської дер­жави в європейській науковій думці ніко­ли не встановлювали ідентичності їх по­літичних культур. У цьому контексті важливим є не лише той факт, що термін «Московія» був закріплений до 1706 р. за європейською картографічною терміноло­гією, а й те, що словосполучення «вели­кий руський народ» не має об’єктивної реальності. «Ім’я Русь, — пише П. Курін­ний, — належало лише територіям Київ­ської Русі» [1].

Кілька слів з приводу останнього твер­дження. М. Володимирський-Буданов пи­ше: «Усвідомлення єдності руської нації утворюється в X і ХІ ст. і виявляється в пам’ятках законодавчих («Руська прав­да») та літературних: першопочатковий літопис вживає термін «Руська земля»... Руською землею окремо називалася Пів­денна Русь на противагу Північній» [2]. Ця етнокультурна регіоналізація назви державних утворень «Руських земель» і «Московії» зазнає трансформації значно пізніше. П. Курінний зазначає, що назва Московської держави походить від «фін­ської назви річки «Москва» (каламутна вода)... Вона підтверджується і терміноло­гією старих архівних докумінтів, титулятуріею московських царів і князів на пе­чатках, монетах та начиннях царських скарбів» [3]. Ось чому ключові терміни, які формують історичну пам’ять народу, його державність, є важливими для сучас­ності.

Історична пам’ять народу включає знан­ня про державність, культуру, використовуеться для легітимізації великодержав­ницької ідеології й у такий спосіб створює відкрите звернення до українського народу та його державотворення. Питання держав­ної структури внаслідок зіткнення в істо­ричній пам’яті українського народу різних за змістом знань про державний устрій Ки­ївської Русі та її історичного спадкоємця стає інтимно сплетеним з суб’єктом держа­вотворення. Через різне розуміння своєї історії держави і права в сучасному по­літичному дискурсі формуються протилеж­ні думки стосовно ставлення до Російської держави і до держав Євросоюзу. Логіка максимальної продуктивності політичного дискурсу в українському суспільстві, пар­ламенті та в політичному полі існуючих партій стосовно майбутнього держави, поза сумнівом, є суперечливою, а надто, що сто­сується історичної пам’яті. Потрібно змен­шувати тягар тих міфів, які дісталися нам у спадщину від московської державницької ідеології.

Слід спинитися на тих теоретичних за­садах історії Київської Русі і Московської держави, які промосковські історики створили на шкоду українському націо­нальному державотворенню. Особливістю вербального політичного імперіалізму Московської держави стосовно історії української держави і права є те, що вона стверджує себе шляхом легітимації в сво­їй історії давньоруських термінів та при­власнює елементи державницької культу­ри Київської Русі. Якщо уважно про­аналізувати генетичний зв’язок між дер­жавним устроєм Київської Русі та Мос­ковської держави, то побачимо, що тут немає ніякого зв’язку. Відомий дослідник історії українського народу І. Лисяк-Рудницький акцентує увагу на тому, що «дер­жавність Києва носила на собі виразну пе­чать духа свободи. політичний візантизм залишився цілком чужий Київській Русі. Візантійська теократія згодом прищепи­лася Московському царству, де вона спо­лучається з державною організацією, сформованою на зразок орієнтального дес­потизму Золотої Орди» [4].

Намагання промосковської історичної науки ідентифікувати державний устрій Київської Русі і Московського царства та культуру, продуковану давньоруським етносом з культурою етнічних груп, в ме­жах яких сформувалася Московська дер­жава, мало в ті часи та й нині той смисл, що надає великодержавній російській владі дозвіл втручатися в життя україн­ського народу. Загальний смисл наукових праць про генетичну спорідненість дер­жавницької культури Київської Русі й Московії та спільної етнокультури росій­ського і українського народів полягає в тому, щоб сформувати в їх історичній пам’яті загальноприйнятну думку про не­обхідність бути в єдиній державі, звичай­но, зі столицею у Москві. Посилений на­ступ промосковської історичної й полі­тичної наук на суспільну свідомість укра­їнського народу спостерігається і нині. Так, О. Поляков стверджує, що поняття «руська» чи «російська цивілізація» іден­тичні [5]. Підходи автора до розв’язання рівня цивілізації давньоруської держави, на нашу думку, потребують критичного осмислення.

Автор виділяє два провідних на той час міста — Київ і Новгород та наводить дані, що чисельність ремісничих майстерень була відповідно 80 і 125 [6]. Неважко по­мітити, що Новгород, російське місто, мав спільну для всієї давньої Русі економічну базу і політичний вплив. О. Поляков зов­сім не згадує той незаперечний факт, що Новгород і Псков були знищені лише тому, що вони мали вічеву державу. М. Володимирський-Буданов акцентує увагу на тому, що «власне в Новгороді і Пскові законодавство стало функцією ли­ше віче. У сфері зовнішньої політики і в питаннях війни і миру віче з давніх часів належать всі права» [7]. Новгородська Су­дова Грамота містить наступні повідом­лення: «Віче належить суд політичний (над князем і посадниками). Новгород­ське віче в 1136 і 1270 рр. проводить фор­мальний суд над своїми князями і страту посадника за зраду віче» [8]. Можна при­пустити, що цими вказаними двома ви­падками не вичерпуються всі можливі су­дові акти Віче над князями та посадовими особами. Це стисле нагадування про те, що московська монархічна влада не могла допустити існування народоправства в ме­жах своєї території.

Спекулятивна історична наука про ге­нетичну спадкоємність Московською дер­жавою Києворуської демократії торує шлях до історичної пам’яті українського і російського народів, формуючи відповідні уявлення, переконання, погляди та націо­нально-державницькі самоідентифікації.

Старі міфи, які створювали у підручни­ках з історії української держави і права на догоду московській імперській владі, виокремлюються у всіляких різновидах і трансформуються в сучасні наукові ви­дання, стаючи догмами. Відмітна харак­теристика, що торкається проблеми гене­тичної спорідненості держав Київська Русь і Московське царство, міститься в наукових висновках Г. Вернадського. Він пише, що «державний суверенітет Новго­рода залежав від міста, а не від князя. Вищим органом, через який здійснювався суверенітет, було Віче. На Віче скликали міським дзвоном, який став символом новгородських свобод. Після захоплення міста великим князем Московським у кін­ці XV ст. його першим розпорядженням був наказ знищити вічевий дзвін» [9]. Цей факт засвідчує, що з самого початку Московська держава в особі її монарха ви­робила політику руйнації всіх народо- правних культурних інституцій і тради­цій. Отже, підґрунтя для класифікації спадкоємця Київської Русі у Московської держави не існує. Вона ґрунтована актив­ним застосуванням міфологем, догматів, що стали загальноприйнятними і в істо­ричній пам’яті народів України і Росії.

Щоб визначити міру трансформації державного устрою до сучасних європей­ських зразків, необхідно охопити часову глибину й етнокультурне українське дер­жавницьке поле, аби уникнути оцінних помилок, ідеологічних ілюзій, відкритих чи прихованих форм радикального націо­налізму і великоросійського шовінізму. В такій відмінній за духом від тодішньої Ру­сі Московії сформувався державний дес­потизм, наслідки якого частково і в нашій історичній пам’яті.

Перед такими феноменами, як різнома­нітний релігійний конфесіоналізм, націо­налізм, російський шовінізм, прояви ра­сизму серед молоді і всіх форм політичної нетолерантності, політики не можуть ви­значитися у теперішньому, а ще менше — у майбутньому української держави. Роз­зброєні ідеологічно, політики намагають­ся пояснити народу своє бачення перспек­тиви, оглядаючись у минуле, в історію української державності.

Переосмислення історії української держави і права є нагальною потребою. Як стверджує С. Сворак, «сучасна доба потребує вироблення інших об’єктивних схем, методологічних уявлень та аксіологічних засобів розуміння історії станов­лення Київської Русі, її державних інсти­туцій та правовідносин» [10].

Сучасна модель державного устрою і права Київської Русі — що її достатньо добре сформували в історичних науках промосковські науковці — це картина історії, що вписується в концепцію росій­ської державності і дозволяє нівелювати українські національно-державницькі традиції. Поза сумнівом, державницька історична пам’ять нації охороняє себе за­собом повторення у свідомості прийдеш­ніх поколінь. Тож необхідно вжити захо­дів проти фальшування так званої спіль­ної історії державного життя українсько­го і російського народів. Виявляється неадекватним уявляти собі концепцію спорідненості Києворуської державно-правової культури і Московської. Нова до­ба характеризується тим, що «російська історіографія, політологія та правознав­ство створюють сучасну модель історичної спадкоємницької традиції в державному устрої Русі та Московської держави» [11].

Історична пам’ять української нації має бути відновлена і збережена без втру­чання московської суб’єктності. У зв’язку з тим, що національна пам’ять україн­ського народу про державність і право Ру­сі обтяжена не об’єктивним знанням, а міфологемами, у підсумку вимальовуєть­ся та модель політичної культури почат­кової стадії національної державності, яку сформулювали промосковські вчені. З’ясування цього негативного моменту по­лягає в тому, щоб на основі незаперечних історичних фактів, подій довести, що Московська держава не є спадкоємицею державності русів і що між ними існує внутрішня несумісна дистанція.

Спроба осягнути єдність і спадкоєм­ність Руської і Московської держав є нон­сенсом. Від самого початку Руська держа­ва формувалася на засадах народовладдя. «У домонгольській Русі, — зауважує

І. Лисяк-Рудницький, — державна і цер­ковна влади були не злиті, а розділені, причому кожна з них була автономною у своїй сфері. самоуправне життя міських громад, територіальна децентралізація, суспільний лад. характеризували дого­вірні відносини» [12]. Ось основні якісні характеристики державного життя Київ­ської Русі.

Для забезпечення стабільного подаль­шого розвитку державних інституцій і правових засад важливе місце посідає су­спільство, що інтегрується в громадян­ське на засадах української державниць­кої самоідентифікації. За сучасних умов інтеграційні питання в українському су­спільстві вирішуються досить суперечливо внаслідок розбіжностей системи цін­ностей в історичній пам’яті. Якщо гово­рити про підтримку з боку суспільства стратегічного напряму розвитку україн­ської держави, то різнозмістовна історич­на пам’ять окремих регіональних груп різко зменшує підтримку інтеграції в єв­роатлантичний простір. Показовим щодо цього є загострена чутливість електорату Сходу і Півдня до політики Російської держави, яку вони підтримують. Але зв’язок цей, очевидно, визначається не лише культурно-мовною самоідентифіка - цією, а змістом ціннісних орієнтирів, які формуються в історичній пам’яті. Реф­лексія щодо зовнішньої політики україн­ської держави з боку різних верств су­спільства, включаючи знання історії й власного історичного досвіду, починаєть­ся із внутрішніх переосмислень і вироб­лення нових життєвих смислів.

Якщо звернутися до типологізації жит­тєвих стратегій електорату Заходу і Сходу, то побачимо, що історична пам’ять зміню­ється досить повільно і створює особливий контекст підтримки чи непідтримки тих чи інших зовнішньополітичних рішень держа­ви. За такого підходу увиразнюється тісний зв’язок превалювання певної орієнтації ви­борців до зовнішнього курсу держави зі станом історичної пам’яті. Н. Наумова в цьому контексті пише: «Це не означає, що суспільство, держава, ідеологічні (суспільні та професійні) структури не можуть впли­вати на формування життєвих стратегій. Проте у нестабільній соціокультурній си­стемі такий вплив принципово обмежений, а не підлеглий, як зазвичай вважають. Чим глибше вона (держава) намагається проникнути в структури життєвого віку, тим частіше натрапляє на замкнені двері» [13], за якими величезний духовний потен­ціал історичної пам’яті.

Таким чином, система етнічних тра­дицій, звичаїв та обрядів, що містить ет­нокультурну інформацію та досвід бага­тьох поколінь українського народу, виконує значну роль у процесі державо­творення, сприяє росту громадянської компетентності, яка зумовлює процес громадянської самоідентифікації інди­віду. Разом з тим особливості трансфор­мації основних ціннісних пріоритетів на сучасному етапі розвитку українського суспільства свідчать про відстороне - ність від етнокультурних надбань. Деак - туалізація етнічних відмінностей і куль­турної своєрідності народів Радянського Союзу, заперечення існуючої етнічної ін­дивідуальності негативно впливає на ет­нічну самосвідомість та громадянську позицію. Безперервність трансляції куль­турного спадку було зруйновано, тому висока освіченість громадян є суттєвою передумовою для формування громадян­ської самосвідомості, яка здатна подола­ти проблеми українського державотво­рення на сучасному етапі розвитку.



ПРИМІТКИ

1. Курінний П. Совецькі концепції походження великоруської народності та «Руської» на­ції / П. Курінний // Наукові записки. Український вільний університет. — Мюнхен, 1963. — Т. 7. — С. 175—176.

2. Владимирский-Буданов М. Ф. Обзор истории русского права / М. Ф. Владимирский-Бу­данов. — Ростов-на-Дону : Феникс, 1995. — С. 51.

3. Курінний П. Зазнач. праця. — С. 176.

4. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе : в 2 т. / І. Лисяк-Рудницький. — К. : Основи, 1994. — Т. 1. — С. 8.

5. Поляков А. Н. Образование древнерусской цивилизации / А. Н. Поляков // Вопросы ис­тории. — 2005. — № 3. — С. 72.

6. Там само. — С. 73.

7. Владимирский-Буданов М. Ф. Зазнач. праця. — С. 81.

8. Там само. — С. 82.

9. Вернадский Г. В. Киевская Русь / Г. В. Вернадський. — Тверь—Москва : АГРАФ-ЛЕАН, 2001. — С. 217.

10. Сворак С. Д. Роль давньоруських міст у формуванні народовладдя та його трансформа­ції в Киеворуську державу / С. Д. Сворак // Вісник ЛДУВС. — 2008. — № 2. — С. 5.

11. Сворак С. Д. Формування та трансформація вічового устрою Руської держави / С. Д. Сворак // Віче. — 2008. — № 5. — С. 31.

12. Лисяк-Рудницький І. Зазнач. праця. — С. 8.

13. Наумова Н. Ф. Жизненная стратегия человека в переходном обществе / Н. Ф. Наумова // Социологический журнал. — 1999. — № 12. — С. 21.