joomla
ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ СУДОВОЇ ВЛАДИ ТА ЇЇ РОЛЬ У СИСТЕМІ ПОДІЛУ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ*
Юридична Україна


Ірина Зубачова,

асистент кафедри теорії та історії дер­жави і права Київського національно­го економічного університету імені Вадима Гетьмана

Актуальність даної теми полягає у то­му, що здійснення на практиці принципу поділу державної влади, а особливо проб­лема стосунків судової влади із законо­давчою та виконавчою гілками влади є на сьогодні однією з найскладніших проб­лем державотворення.

Якщо розглянути три гілки державної влади — законодавчу, виконавчу та судо­ву, можна сказати, що найпершим атри­бутом стародавнього світу був саме інсти­тут правосуддя. «Стародавні царі були, насамперед, суддями, а не законодавця­ми, і в первинному суспільстві зовсім було відсутнє уявлення про можливість самочинно змінити установлені начала права. Початковою точкою прояву дер­жавного владарювання було саме судове рішення, а не закон» [1].

З моменту створення держави та дер­жавних органів влади повноваження та функції правосуддя здійснювались окре­мими органами держави. Наприклад, у Стародавній Греції за часів Солона судові функції здійснювала геліея — суд при­сяжних, яка мала право вето на законо­давчі пропозиції народних зборів. Вона здійснювала судові функції з політичних, релігійних та багатьох інших питань, розглядала скарги на рішення інших су­дових інстанцій. Значною мірою мав су­дові функції також ареопаг, який скла­дався з архонтів — владних і колишніх. Ареопаг розглядав справи про навмисне вбивство, завдання тілесних ушкоджень з метою позбавлення життя, про підпали, отруєння, які закінчилися смертю [2].

Проте слід зазначити, що відносини в тогочасному суспільстві визначались на­віть не судовим рішенням, а звичаями, і звернення за вирішенням спору було спрямоване до суддів, оскільки саме вони їх знали. Виконання судового рішення також забезпечувалось авторитетом суду. І тільки тоді, коли його було недостатньо, люди шукали підтримки у божественної сили. Саме так, із співвідношення авто­ритету та знань звичаїв, створювався суд, незалежний від влади вождя. І лише на­стільки, наскільки останній ставав авто­ритетом, він набув і функцій судді, але все ж закликав для вирішення конфлік­тів найавторитетніших членів роду або племені [3].

Отже, історія виникнення та станов­лення судової влади є досить тривалою. Потреба розгляду спорів господарського, цивільного та кримінального характеру зумовила виникнення інституту право­суддя, який був спрямований на захист прав громадян та покарання винних, по­передження правопорушень та підтри­мання правопорядку тощо.

Враховуючи вищезазначене можна зробити висновок, що поступово з удоско­наленням діяльності судової влади закла­далася ідея справедливого та незалежно­го правосуддя, яке було пов’язане з ідеєю поділу державної влади.

Деякі вчені, зокрема П. М. Баренбойм, вважають, що теорія поділу влади існує три тисячі років і має божественну осно­ву. Зазначена думка підтверджується на­уковими працями, в яких містяться від­повідні положення та висновки, а також аргументами з Біблії [4].

На думку таких науковців як А. С. Ва­сильєв, Є. Л. Стрельцов, В. О. Котюк,

І. Є. Марочкін, О. М. Сібільова, Н. А. Ко­локолов, І. С. Масліков та ін., виділення судової влади як незалежної та самостій­ної гілки влади сягає своїм корінням ча­сів античності. Так, вченими була вислов­лена думка, що в працях Полібія, Арі - стотеля, Платона та інших мислителів бу­ли розроблені ідеї розподілу влади, які, в свою чергу, були втілені в судовій прак­тиці Античного світу.

Арістотель, досліджуючи державний механізм, виділяє три частини держав­них органів. Першою частиною був законодавчий інститут. Даний інститут ви­рішував такі справи, як початок війни чи підтримання миру, справи щодо союзу з іншими державами чи вихід з нього, а та­кож питання про смертну кару. Крім то­го, перед законодавчим органом були від­повідальні всі правлячі особи.

Другою частиною державних органів, на думку Арістотеля, були органи виконав­чої влади — адміністративні інститути. На органи виконавчої влади був покладений обов’язок виконання рішень, які були прий­няті законодавчим інститутом.

Третій частині державних органів, а са­ме судовому інституту Арістотель при­ділив дуже багато уваги. Ним була прове­дена класифікація судів за видами та підвидами, а також було розглянуто пи­тання формування судового органу [5].

Отже, на думку Арістотеля, трьома частинами державної влади були законо­давча, виконавча та судова. Він розділив державну владу на «три частини», наді­лив функціями та повноваженнями кож­ну з них, але все ж таки розподіл компе­тенції був досить умовним та не визначав взаємозв’язку між ними.

На відміну від Арістотеля, Полібій у своїх працях акцентував увагу на такому важливому елементі теорії поділу влади, як принцип взаємного стримування і про­тидії різних елементів держави. На дум­ку вченого, вищезазначений принцип дає змогу забезпечити досить тривале існу­вання такої форми правління, в якій об’єднані всі переваги найкращих форм правління, щоб жодна з них не розвину­лася надмірно і через те не перетворюва­лася б на споріднену їй зворотну форму, щоб всі стримувались у прояві властивос­тей взаємним протиставленням, і жодна не тягнула б у свою сторону і не домінува­ла над іншими [6]. Щодо інституту право­суддя, то Полібій вважав його одним з елементів державного устрою.

Класична теорія розподілу влади асо­ціюється з такими іменами як, Т. Гоббс, Дж. Локк, Г. Гроцій, французькими енциклопедистами Ш.-Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо та Д. Дідро, який очолював гурт енциклопедистів [7], а також німецькими філософами Г. В. Гегелем,

І. Кантом Й. Ф. Фіхте та іншими.

Джон Локк був видатним філософом XVII ст., відомими своїми працями: «Думки про виховання » (1693), «Досвід про людське розуміння» (1690), а також «Два трактати про державне управління» (1690) [8].

У своїх працях Джон Локк «розумним державним устроєм» вважав сукупність за­конодавчої (в особі парламенту), виконав­чої (суди та армія) та федеративної влади, яка поєднувалась із зовнішніми відносина­ми держави (міністри, король). Ця теорія передбачала лише упорядкування влади в державі, де законодавча влада була найви­щою, а всі інші підкорялися їй. Джон Локк припускав розумний поділ виконав­чої та законодавчої влади [9].

Вчений не вважав за необхідне виділя­ти судову владу в незалежну та самостій­ну гілку державної влади. У своїх дослі­дженнях він зупинявся лише на характе­ристиці взаємовідносин між законодав­чою владою та судами. Законодавча вла­да, на думку філософа, зобов’язана ви­давати закони, в яких визначалися права та обов’язки підданих, а судді, в свою чергу, були зобов’язані слідкувати за до­триманням цих законів.

На думку багатьох вчених, найсуттє­віші аспекти теорії поділу влади містять­ся у працях одного з перших філосо - фів-просвітителів, юриста, вченого — Шарля Луї де Мотеск’є. Так, у своїй пра­ці «Про дух законів», яка потрапила в «Індекс заборонених книг» [10], вчений, на відміну від Дж. Локка, виділив три ви­ди влади — законодавчу, виконавчу та судову. Функції кожної з них, на його думку, не можуть здійснюватися одним державним органом.

Ш.-Л. Монтеск’є зазначив, що всі три гілки влади повинні мати власну неза­лежність, але в той самий час вони мають взаємодіяти між собою для досягнення єдиних цілей.

Вчений писав: «Якщо влада законо­давча і виконавча будуть з’єднані в одній особі або установі, то свободи не буде, оскільки можна побоюватись, що цей мо­нарх або сенат стануть створювати тира­нічні закони для того, щоб також тира­нічно застосовувати їх. Не буде свободи і в тому разі, якщо судова влада не від­ділена від влади законодавчої і виконав­чої. Якщо вона з’єднана з законодавчою владою, то життя і свобода громадян опи­няться у владі свавілля, оскільки суддя буде законодавцем. Якщо судова влада з’єднана з виконавчою, то суддя дістає можливість стати пригноблювачем. Все загинуло б, якщо в одній і тій самій особі або установі, яка складається з сановни­ків чи простих людей, були з’єднані ці три влади» [11].

Ш.-Л. Монтеск’є надав докладну характеристику кожній гілці влади, але особливу увагу він приділив функціону­ванню та організації судової гілки влади, оскільки саме вона, на його думку, була покликана стримувати законодавчу та виконавчу гілки влади від перевищення наданих їм повноважень. Крім того, саме на неї покладався обов’язок вирішувати спори приватних осіб і карати винних за злочини, охороняти права, інтереси, сво­боди та безпеку громадян.

Жан-Жак Руссо, на відміну від Ш.-Л. Монтеск’є, який розглядав судову владу як елемент стримування законодавчої та виконавчої влади, дослідив суттєві аспек­ти судової влади у своїй праці «Про су­спільний договір» (1762). Він розглядав суд як гаранта захисту та недоторкан­ності людини. Мислитель одним з пер­ших у своїх працях розглянув право за­триманого на оскарження в суді свого арешту та право суду перевірити закон­ність обмеження свободи людини.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, ви­датний мислитель періоду німецької кла­сичної філософії, також акцентував увагу на теорії розподілу влади. Вчений вва­жав, що державна влада поділяється на законодавчу владу, владу уряду та владу монарха. Г. В. Ф. Гегель підтримував ідею Ш.-Л. Монтеск’є та Дж. Локка, що саме поділ державної влади є гарантією публічної свободи, але в той самий час він не визнавав самостійності гілок влади. Судову владу вчений відносив до влади урядової, основними її обов’язками, на його думку, були підтримання діючих за­конів та виконання рішень глави держа­ви. Двопалатний парламент — законодав­ча влада держави, який покликаний встановити загальних порядок у країні.

Збройні сили Г. В. Ф. Гегель вважав головним фактором незалежності держа­ви. Крім цього, вчений визначав, що внутрішнє державне право (позитивне право) регулювало внутрішні правовідно­сини країни, а зовнішнє державне право регулювало сферу зовнішніх зносин дер­жави [12].

Отже, кожен з вищезазначених мисли­телів зробив внесок у розкриття сутності теорії розподілу влади, але саме вчення Шарля Луї де Мотеск’є стало ядром кла­сичної теорії розподілу влад. Дана кон­цепція поділу влади, в основу якої покла­дено взаємне стримування її гілок з метою найбільш повного забезпечення прав та свобод людини, може тією чи іншою мірою використовуватись у краї­нах з різним державним устроєм. Теорія розподілу влади до сьогодні є предметом вивчення, оскільки ускладнюється про­цес управління державою, змінюється рівень демократії, а також змінюються економічні та політичні сили в суспіль­стві. Значення теорії розподілу влади до­сить активно досліджується науковцями сучасності, але слід зазначити, що, зосе­реджуючи свою увагу на ідеї Шарля Луї де Мотеск’є щодо розподілу державної влади з метою уникнення узурпації вла­ди, дослідники інколи не звертають уваги на те, що ці гілки державної влади нале­жать єдиному дереву — державі. Потріб­но досягнути так званого балансу між трьома гілками державної влади, суть якого становить уникнення узурпації влади. Принцип Ш.-Л. Мотеск’є щодо взаємного стримування гілок влади та їх взаємодії для досягнення єдиної мети, яка ставиться перед державною владою, створив можливість становлення та роз­витку в сучасних демократичних держа­вах незалежної та самостійної гілки дер­жавної влади — судової влади.

Принцип розподілу влади отримав за­конодавче закріплення у Конституції Сполучених Штатів Америки 1787 р. Стаття 3 Основного Закону цієї держави проголосила, що судова влада — це окре­ма гілка державної влади.

У Конституції Франції 1791 р. було вжито не тільки такий термін, як «судова влада», а й зазначались засади співвідно­шення із законодавчою та виконавчою гілками влади.

Теорія розподілу влади в Росії була сприйнята не відразу. Оскільки вона була зорієнтована на обмеження влади монар­ха. Лише в кінці XIX—на початку XX століття концепцію розподілу влади роз­глянули як можливість перетворення Ро­сії у правову державу.

Жовтневі події 1917 р. призвели до то­го, що вся влада була зосереджена у ру­ках Рад, а ідею розподілу влади досить часто сприймали як «знаряддя», яке було необхідне для буржуазії в період її бо­ротьби за владу.

У 80-х роках минулого століття зріс ін­терес до концепції розподілу влади, оскільки цей період співпав з офіційним проголошенням курсу на перебудову пра­вової держави. 12 червня 1990 р. з’їзд на­родних депутатів РРФСР прийняв Декла­рацію «Про державний суверенітет Росій­ської Радянської Федеративної Респуб­ліки», п. 13 якої проголосив: «Розподіл законодавчої, виконавчої і судової влади є найважливішим принципом функціону­вання РРФСР на конституційному рівні».

І лише 21 квітня 1992 р. дана ідея була за­кріплена на конституційному рівні. Стат­тя 3 Конституції РРФСР зазначила, що «Система державної влади в Російській Федерації заснована на принципах розпо­ділу законодавчої, виконавчої та судової влад...». Теорія розподілу влади отримала дещо інше формулювання в Конституції РФ від 12 грудня 1993 р.: «Державна вла­да в Російській Федерації здійснюється на основі розподілу на законодавчу, виконав­чу та судову».

Проблема конституційного закріплен­ня судової влади в історії становлення та розвитку України як держави вирішуєть­ся вже на початку XVIII ст. Так, 5 квітня 1710 р. було ухвалено «Пакти й консти­туції законів та вольностей Війська Запо­розького», що становили своєрідний до­говір між козаками та гетьманом Пилипом Орликом. В зазначеному доку­менті, який ще називають Конституцією Пилипа Орлика, були відображені основ­ні положення щодо судової влади. Зага­лом цей документ містив багато прогре­сивних ідей та був подібний до пізніших європейських конституцій, оскільки він був укладений не між гетьманом і монар­хом, а між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу. Проте реальної сили Конституція 1710 р. на території України так і не отримала.

Конституція Української Народної Республіки від 29 квітня 1918 р., яка ма­ла форму Статуту про державний устрій, права та вольності Української Народної Республіки, фактично встановлювала по­діл державної влади. Згідно з цією Кон­ституцією судова влада повинна була на­лежати судовим установам [13].

В Конституції УСРР 1919 р., а також в Конституції УСРР 1929 р. не передбача­лося закріплення судової системи, не йшлося і про судову владу.

Кінець 80-х років минулого століття зазначається в історії Радянського Союзу як період так званої перебудови. Саме цей період справив позитивний вплив на судову систему. В юридичній літературі зазначалось, що зростання ролі судової влади в усіх сферах суспільного життя, тобто розширення функцій та повнова­жень судів стало першопричиною всієї судової реформи [14].

Декларація про державний суверенітет від 16 липня 1990 р. передбачила поділ влади на законодавчу, виконавчу та судо­ву. Згодом, 8 червня 1995 р., було під­писано Конституційний договір між Вер­ховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місце­вого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України, в якому судовій владі було присвячено низку принципових положень. Так, ст. 3 цього договору передбачала поділ дер­жавної влади на законодавчу, виконавчу та судову. В п’ятому розділі даного дого­вору наголошувалося, що судову владу в Україні здійснюють виключно суди. Кон­ституційний Суд України, загальні та ар­бітражні суди складають судову систему України (ст. 36). І лише Конституція України від 28 червня 1996 р. вперше на конституційному рівні закріпила статус судової влади як самостійної та рівно­правної в системі двох інших її гілок (за­конодавчої та виконавчої) [15].

Саме прийняття Конституції нашої держави відіграло важливу роль у зако­нодавчому закріпленні та становленні не­залежної судової влади. Голова Верховно­го Суду України В. Ф. Бойко зазначив, що органи законодавчої, виконавчої та судової гілок влади здійснюють надані їм повноваження у межах Конституції та згідно із законами України. Отже, всі гіл­ки влади не підпорядковані одна одній, є самостійними та діють лише в межах Конституції та відповідно до законів Ук­раїни [16].

Але необхідно звернути увагу на те, що в зарубіжній юридичній літературі теорію поділу влади було поставлено під сумнів і сьогодні «водночас співіснують разом теорія поділу влади та відносно но­ва ідея поділу влади» [17]. В науковій правовій літературі зустрічаються точки зору, що принцип субсидіарності (додат- ковості) «не затверджений в жодній із конституцій країн світу» [18]. Аналіз Преамбули Конституції Республіки Поль­ща від 2 квітня 1997 р. спростовує від­сутність принципу додатковості, зазнача­ючи, що Основний Закон Республіки Польща заснований не тільки на співпра­ці трьох гілок влади, на повазі справед­ливості та свободі, а також і на принципі субсидіарності, який дає можливість укріпити повноваження самих громадян та їх об’єднань [19]. Н. А. Гаганова, поси­лаючись на наукові праці відомих дослід­ників, робить висновок, що суть даного принципу полягає в тому, що «гілки дер­жавної влади повинні доповнювати одна одну під час реалізації основних функцій та завдань держави, але лише на основі Конституції та відсутності заперечень тієї чи іншої гілки влади щодо такого допов­нення» [20].

Отже, за результатами проведеного дослідження даної проблеми можна зро­бити такий висновок.

Дослідженню сутності судової влади в теорії розподілу влад приділяла увагу ве­лика кількість науковців, оскільки саме судова влада являє собою владу, що по­кликана охороняти право, виступати арбітром у спорі про право, відправляти правосуддя. Три гілки влади створили збалансовану систему. Координація зако­нодавчої, виконавчої і судової гілок влади досягається сукупністю повноважень та функцій, які притаманні кожній із них. Здійснення повноважень судовою владою є необхідною умовою функціонування двох інших гілок влади — виконавчої та законодавчої у контексті правових меха­нізмів стримувань та противаг у систе­мі державної влади.

У Конституції України містяться відповідні механізми взаємодії законо­давчої, виконавчої та судової гілок влади, хоча вони і недосконалі, потребують більш детального вивчення і застосуван­ня, але вже можна говорити про те, що Українська держава твердо стала на шлях побудови вільної, незалежної і демо­кратичної держави.



ПРИМІТКИ

1. Коркунов Н. М. Русское государственное право / Н. М. Коркунов. — СПб., 1909. — Т. 1. —

С. 18.

2. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн / О. О. Шевченко. — К. : Вен - турі, 1997. — С. 50.

3. Бородін І. Судова влада у теорії поділу влад / І. Бородін // Право України. — 2002. — № 10. — С. 11—14.

4. Баренбойм П. М. Божественная природа судебной власти / П. М. Баренбойм // Россий­ская юстиция. — 1996. — № 1. — С. 21—23.

5. Аристотель. Политика / Аристотель. — М., 1893. — С. 248.

6. Полибий. Всеобщая история в сорока двух книгах / Полибий. — М., 1895. — Т. 2. — С. 15.

7. Енциклопедисти — колектив авторів французької енциклопедії, що видавалась у XVIII ст. («Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел»), її загальна світогляд­на спрямованість: атеїзм, просвітництво, суспільний прогрес.

8. Філософія : навч. посіб. / Л. В. Гуребський, І. Ф. Надольний, В. П. Андрущенко [та ін.] ; за ред. І. Ф. Надольного. — 4-те вид., стер. — К. : Вікар, 2004. — С. 59.

9. Локк Д. Сочинения / Д. Локк. — М., 1985—1988. — Т. 3. — С. 351.

10. «Індекс заборонених книг» (лат. Index librorum prohibitorum) — перелік творів (вида­вався Ватиканом у 1559—1966 рр.), які заборонялися читати віруючим під загрозою відлу­чення від церкви.

11. Монтескье Ш. Избранные произведения / Ш. Монтескье. — М. : Госполитиздат, 1955. — С. 290.

12. Гегель Г. Философия права / Г. Гегель. — М. : Мысль, 1990. — С. 308—369.

13. Хрестоматія з історії держави і права України : у 2 т. / В. Д. Гончаренко, А. Й. Рого­жин, О. Д. Святоцький ; за ред. В. Д. Гончаренка. — К., 1997. — Т. 2 : Лютий 1917 р. — 1996 р. — С. 23, 57.

14. Истина и только истина! Пять бесед о судебно-правовой реформе. — М., 1990. — С. 174.

15. Грошевий Ю. М. Органи судової влади в Україні / Ю. Грошевий, І. Є. Марочкін. — К., 1997. — С. 4.

16. Бойко В. Нова Конституція і судова влада / В. Бойко // Право України. — 1990. — С. 147.

17. Гаганова Н. А. Концепция разделения властей и идея субсидиарности / Н. А. Гаганова // Государство и право. — 2003. — № 3. — С. 88.

18. Там само.

19. Конституции государств Европы : в 3 т. / под общ. ред. Л. А. Окунькова. — М., 2001. — Т. 2. — С. 686.

20. Гаганова Н. А. Зазнач. праця. — С. 90.