joomla
ІНСТИТУЦІОНАЛЬНИЙ ВИМІР РОЗВИТКУ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ДЕРЖАВИ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ АНАЛІЗУ
Юридична Україна


Володимир Сенчук,

здобувач Національного університету «Острозька Академія»

Питання методологічного характеру*

Серед існуючих визначень поняття де­мократичної держави, які сьогодні засто­совуються в теорії держави і права, а та­кож у науці конституційного права, мож­на виділити цілу групу дефініцій, в осно­ві яких лежить інституціональна ознака. Тобто демократична держава описується як специфічна система взаємодії інститу­тів, які забезпечують демократичні осно­ви її організації, а також гарантують до­тримання демократичних цінностей і принципів у процесі її функціонування. Утім, попри широкі можливості застосу­вання цієї методології в дослідженні де­мократичних держав, необхідно зазначи­ти, що сам перелік тих інститутів, які окреслюються як «невід’ємні інститути демократії», часто зазнає істотних варі­ацій і може змінюватись залежно від по­зиції того чи іншого дослідника. Водно­час важливою проблемою теоретико-пра - вових досліджень демократичних держав залишається розв’язання питання ефек­тивності тих чи інших конкретних інсти­тутів, а також гарантованості того, що во­ни мають реальний вплив на практику розвитку і регулювання суспільних від­носин. Сам по собі інституціональний підхід активно застосовується не лише юридичною, а й політичною наукою. Од­нак у даній статті ми свідомо обмежува­тимемося виключно правовими проблема­ми інституціонального аналізу демокра­тичної держави.

Актуальність дослідження інституціо - нального виміру розвитку сучасної демо­кратичної держави (ми маємо на увазі можливість застосування правової теорії демократичної держави насамперед щодо процесів розвитку Української держави) зумовлюється наступними причинами.

По-перше, чітке визначення основних інститутів демократичної держави є од­нією з найважливіших складових у ході визначення теоретико-правового поняття демократичної держави. Адже навіть як­що ми й визнаватимемо поряд з інститу- ціональним підходом інші способи до­слідження демократичної держави, то все одно поставатиме питання про її інститу­ти, про їх роль і значущість для форму­вання демократичної держави, її станов­лення, розвитку та нормального функціо­нування. В цьому плані ми маємо вказати на загальнотеоретичну актуальність по­дібного дослідження.

По-друге, подібна розвідка має ознаки практичної актуальності. Справді, пере­хід від загальних теоретико-правових проблем демократичної держави до кон­кретних питань забезпечення правової реформи в Україні завжди стикатиметься з необхідністю теоретичного обґрунтуван­ня та теоретичного моделювання тих чи інших правових інститутів, які поклика­ні забезпечити ефективність і демокра­тичність державної влади, гарантувати участь громадян у процесі демократично­го державного управління, посилити пра­вові гарантії відповідальності держави перед людиною і громадянином тощо. У зв’язку з чим, як справедливо зазначає академік В. Тацій, науково вивірена пра­вова теорія повинна передувати будь - яким практичним діям у частині рефор­мування систем державної влади в Укра­їні, адже «основним змістом роботи в га­лузі загальної теорії держави і права є створення методологічної та теоретичної бази державотворення і формування си­стеми національного права» [1]. На цьому ж свого часу наголошував і такий визна­ний вітчизняний теоретик права, як В. Селіванов, який писав, що теорія пра­ва і юридична наука в цілому є «не тіль­ки засобом пізнання правової дійсності, в якій ми перебуваємо, організації науко­во-понятійних знань про предмет дослі­дження, а й однією з рушійних сил суспільного прогресу, що вирішальним чи­ном впливає як на всі сфери життєдіяль­ності соціуму в цілому, так і на конкрет­ну юридичну діяльність» [2].

По-третє, актуальність дослідження інституціонального виміру розвитку де­мократичної держави пов’язана з тим, що воно дозволяє дещо відступити від уста­леного підходу, коли предметом аналізу стає не стільки система інститутів демо­кратичної держави, скільки ті чи інші правові інститути. Не заперечуючи проти важливості вивчення окремих правових інститутів демократичної держави, хоті­лося б зазначити, що не меншу значи­мість для юридичної науки має аналіз усієї системи цих інститутів (у першу чергу ми маємо на увазі процеси їх взаємодії та взаємної детермінації), які разом узяті формують те, що вище було окреслено поняттям «інституціональний вимір демократії».

Отже, ставлячи на меті дослідити основ­ні теоретико-проблеми питання дослі­дження інституціонального виміру розвит­ку демократичної держави, необхідно ви­рішити такі завдання: а) визначити понят­тя правових інститутів демократичної дер­жави та обґрунтувати системний характер їх зв’язку; б) проаналізувати базові інсти­тути демократичної держави, які разом узяті становлять основу для появи демо­кратичної держави; в) виявити проблеми, що пов’язані з теоретико-правовим аналі­зом окремих інститутів демократичної дер­жави в контексті формування системи де­мократичної державної влади в Україні.

Але, приступаючи до розв’язання пере­лічених завдань, необхідно зробити деякі зауваження методологічного характеру.

По-перше, наголос на ролі саме право­вих інститутів розвитку демократичної держави пояснюється тим, що однією з основних властивостей демократії є пра­вова врегульованість суспільних відносин (включаючи й політичні, економічні, со­ціальні та інші суспільні відносини). В цьому плані наявність правової форми ор­ганізації і регулювання тих чи інших від­носин супроводжує практично всі сфери функціонування демократичної держави. Тому, уникаючи ототожнення сфери пра­вового регулювання з іншими сферами суспільних відносин та з іншими засоба­ми їх регулювання, слід все ж таки зазна­чити, що саме наявність такої правової форми надає чіткості та визначеності всім інститутам демократичної держави. Біль­ше того, саме завдяки цьому може бути сформована система правових гарантій конкретних інститутів демократичної держави, що, в свою чергу, сприяє ста­більності та передбачуваності в діяльно­сті органів державної влади.

По-друге, аналіз інституціонального виміру розвитку демократичної держави не передбачає абсолютизації формально - інституціонального критерію у визначен­ні правових характеристик тієї чи іншої держави. Тобто сам факт існування спо­ріднених правових норм, які мають спільний предмет правового регулювання і утворюють певний правовий інститут, ще не може вважатися достатньою підста­вою для визначення тієї чи іншої держа­ви демократичною, оскільки крім норм, які встановлюють ті чи інші правила по­ведінки, що властиві для демократії, по­винні існувати й норми, які гарантують дотримання всіма учасниками відповід­них правовідносин зазначених норм.

Принагідно зауважимо, що про непри­пустимість абсолютизації формально-ін - ституціонального критерію обґрунтовано пише в своїй монографії О. Скрипнюк. Він зазначає, що, крім суто інституціо - нальних ознак демократії, необхідно па­м’ятати і про процесуальні гарантії, які поєднують ті чи інші правові інститути з процесом регулювання суспільних відно­син. Зокрема він вказує на той факт, що будь-яка інституціональна організація де­мократичної влади повинна обов’язково містити в собі правові гарантії обмеження державної влади, якщо ж таких правових гарантій немає, то будь-яка система орга­нів державної влади не перетворить дану державу на демократичну [3]. Тому в на­шому подальшому дослідженні ми не об­межуватимемося виключно формально-ін - ституціональним підходом, а розглядати­мемо правові інститути демократичної держави в дещо ширшому аспекті, який включає в себе також і правові гарантії реальності, дієвості та ефективності тих чи інших правових інститутів.

Відмінність наукових підходів

Як вже було зазначено вище, наразі в сучасній теорії держави і права існує чи­мало визначень демократичної держави, в основу яких покладено інституціональ - ний підхід. Як приклад можна навести наступні дефініції. На думку О. Скакун, демократична держава — це така політич­на організація влади народу, при якій на інституціональному рівні забезпечується: рівна участь всіх і кожного в управлінні державними й суспільними справами; ви­борність основних органів держави і за­конність у функціонуванні всіх суб’єктів політичної системи суспільства; забезпе­чення прав і свобод людини та меншості відповідно до міжнародних стандартів [4]. На думку російського дослідника М. Мар - ченка, демократична держава може бути визначена через такі інститути, як кон­ституційне проголошення і реалізація со­ціально-економічних і політичних прав громадян та їх організацій, діяльність політичних партій (включаючи й опози­ційні), виборність та змінюваність цен­тральних і місцевих органів державної влади, офіційне закріплення на найвищо­му законодавчому рівні принципів поді­лу влади, конституційності і законності, ефективна діяльність інститутів представ­ницької і безпосередньої демократії [5].

Також до базових правових інститутів демократії часто відносять: інститут на­родного суверенітету, виборності вищих органів державної влади, поділу влади, інститути громадського контролю над владою, інститут прав і свобод людини і громадянина, інститут політичного та ідеологічного плюралізму, інститут пар­ламентаризму [6]. Л. Морозова додає до вищеперелічених також інститути ле­гальної опозиції, децентралізації влади, інститут правових гарантій прав і свобод людини і громадянина [7].

При цьому доволі часто до переліку ін­ститутів демократичної держави додають характерні правові принципи, які визна­чають порядок організації і функціону­вання державної вади. Наприклад О. Лу­каш вказує на такі принципи демокра­тичної держави як: верховенство права

[8] , пріоритет прав і свобод людини і гро­мадянина [9], поділ влади [10]. Не вдаю­чись наразі до полеміки стосовно того, які саме принципи державної влади слід вважати базовими для демократичної держави, зазначимо лише те, що самі по собі вони завжди можуть бути представ­лені не лише як принципи, а й як відпо­відні правові інститути або як сукупність норм права (в першу чергу маються на увазі норми конституційного права), які регулюють певне коло однорідних, одно - порядкових суспільних відносин і утво­рюють однорідну групу.

Отже, фактично на сьогоднішній день різними дослідниками було обґрунтовано дещо відмінні підходи (хоча в них, звісно

ж, є багато спільного) в частині визначен­ня тих правових інститутів, які можуть виступити визначальними щодо демокра­тичної держави. Утім, на нашу думку, принципово важливим для теорії держа­ви і права є навіть не стільки питання про перелік інститутів демократичної держа­ви (який може включати в себе більшу або меншу кількість позицій), скільки визначення того загального критерію, відповідно до якого ми розбудовуватиме­мо систему правових інститутів демокра­тичної держави, а також класифікувати­мемо їх на базові і похідні.

В найбільш загальному плані правові інститути демократичної держави можна визначити як необхідні для її існування і розвитку норми права, що регулюють од­норідні правовідносини і спрямовані на забезпечення основних цілей, принципів і функцій демократичної держави, які випливають з поняття демократії і демо­кратичного врядування. При цьому за­значені інститути являють собою цілісну систему, оскільки вони виводяться з за­гального поняття демократії, а не з тих чи інших суспільних відносин, які мо­жуть бути притаманні різним державам або різним організаціям публічної влади. Зрозуміло, що загальна система правових інститутів, які діють у тій чи іншій демо­кратичній державі, є дуже розгалуженою і залежною від конкретних умов історич­ного, соціального, економічного, політич­ного і культурного розвитку даної держа­ви. Однак при дослідженні інституціо - нального виміру демократії йдеться не про всі правові інститути в цілому, а ви­ключно про ті, які є необхідними для по­стання демократичної держави та її роз­витку. В цьому сенсі можна зробити ви­сновок, що всі інститути демократії вже повинні міститися в загальному понятті демократичної держави, як воно пред­ставлене в сучасній правовій науці.

Народовладдя

Майже аксіоматичним положенням, на яке вказують практично всі теорети­ки, є те, що демократична держава є та­кою формою організації державної влади, яка визнає народ єдиним джерелом влади і розбудовується як механізм забезпечен­ня народного суверенітету. При цьому де­мократія як влада народу не передбачає заперечення будь-яких державних форм. Навпаки, як вказує Р. Лівшиць, йдеться не про «відмирання держави», а про таку специфічну її конструкцію, яка гарантує максимальну участь народу в здійсненні влади, а також підпорядкування цієї вла­ди праву і загальносуспільним інтересам

[11] . По суті, це положення може бути ви­ведене з самої етимології терміна «демо­кратія», який утворюється з двох смисло­вих частин: «demos» і «kratos» — «влада народу». В цьому плані не можна не пого­дитися з думкою О. Тодики, яка дово­дить, що саме закріплення інституту на­родовладдя на рівні основ конституцій­ного ладу виступає головною запорукою демократизму державної влади і держави в цілому [12].

Тому цілком логічно, що першим і не­одмінним інститутом демократичної дер­жави має бути інститут народовладдя, який включає в себе норми, які: гаранту­ють народний суверенітет і виключне право народу встановлювати і змінювати конституційний лад, проголошують на­род єдиним джерелом влади, встановлю­ють його право здійснювати владу безпо­середньо або через представників, накла­дають заборону на узурпацію державної влади та на відчуження її в інтересах будь-яких осіб.

Базовий характер цього правового ін­ституту пояснюється тим, що без нього втрачає будь-який теоретичний і прак­тичний сенс саме поняття демократичної держави. Інакше кажучи, навіть за умови наявності всіх інших правових інститу­тів, що властиві демократичній державі, відсутність правових гарантій народо­владдя виступає достатньою підставою для заперечення демократичного харак­теру такої держави, а також демократич­ного змісту функціонуючої в цій державі державної влади.

На сьогоднішній день, як справедливо зазначає О. Шимко, проблеми народо­владдя є достатньо ґрунтовно досліджени­ми у вітчизняній правовій науці [13]. У цьому плані можна згадати змістовне до­слідження вже згадуваної вище О. Тодики «Народовладдя на трансформаційному етапі розвитку держави і суспільства»

[14] . Тому, не зупиняючись більш доклад­но на висвітленні змісту цього інституту, перейдемо до аналізу інших правових ін­ститутів, які утворюють систему правових інститутів демократичної держави.

Поділ державної влади

Вище вже було вказано на те, що демо­кратична держава не лише гарантує наро­довладдя, а й забезпечує всіма доступни­ми правовими методами неможливість відторгнення цієї влади від народу. При­чому наразі, вживаючи поняття «відтор­гнення влади», ми маємо на увазі не тіль­ки класичні приклади узурпації влади, а й створення такої системи функціонуван­ня держави, при якій народ є фактично відірваним від діяльності органів держав­ної влади, що діють у замкненому функ­ціональному циклі. Традиційно запобіж­ним інститутом, який дозволяє демо­кратичній державі не тільки наділити на­род владою, а й упередити спроби відтор­гнення влади від народу, є інститут по­ділу державної влади.

На нашу думку, мають рацію ті дослід­ники, які називають цей інститут другим за значимістю для демократичної держа­ви після інституту народовладдя. З по­гляду визначення змісту цей інститут включає в себе принаймні дві основні гру­пи правових норм: а) норми, які містять чітке визначення компетенції окремих гілок державної влади, функції між яки­ми розподіляються відповідно до базових функцій держави як такої: законотворен­ня, управління та правосуддя; б) норми, які дозволяють різним гілкам державної влади взаємодіяти, здійснювати взаєм­ний контроль, впливати у встановлених конституцією і законом формах на дії ін­ших гілок державної влади. Наразі ми свідомо акцентуємо увагу на двох групах правових норм, оскільки доволі часто можна зустріти думку, що головною ме­тою поділу державної влади в демокра­тичній державі є виключно забезпечення автономного існування окремих гілок державної влади (законодавчої, виконав­чої і судової).

Однак, на наше переконання, такий підхід не є правильним. Справді, харак­теризуючи правові норми, які забезпечу­ють поділ державної влади в демократич­ній державі, слід визнати, що вони мають перед собою геть іншу мету, а саме — створити такі структурні передумови, які б унеможливили узурпацію тим чи ін­шим органом державної влади всієї пов­ноти публічної влади, що може призвести не лише до політичної тиранії або дикта­тури, а й до спотворення вихідних функ­цій демократичної держави. Адже, як за­значав свого часу ще Ш. Л. Монтеск’є, велике горе очікує на державу, якщо якийсь орган поєднає в собі навіть не всі три, а тільки дві з базових функцій дер­жави [15]. В цьому сенсі, наголошуючи на ролі інституту поділу влади для демократичної держави, слід вказати, що він не стільки закріплює певне джерело вла­ди і визначає порядок і форми її реаліза­ції, скільки убезпечує цю владу від набут­тя нею недемократичних форм. Тому ми цілком згодні з позицією тих фахівців, які пропонують визначати інститут по­ділу влади в демократичній державі на­самперед як превентивний інститут, який надійно гарантує владу від будь-яких не­демократичних за своїм змістом та спря­мованістю зрушень.

Водночас, саме завдяки цьому інститу­ту уможливлюється контроль за діяльніс­тю органів державної влади у демокра­тичній державі. Зараз ми ведемо мову не стільки про контроль з боку громадян­ського суспільства, скільки про держав­ний контроль, який дозволяє одним орга­нам державної влади здійснювати у передбачений законом спосіб та у вста­новлених межах специфічні контрольні повноваження щодо інших органів дер­жави. Наприклад, існує чимало інститу­тів парламентського контролю, які ста­ють дієвими саме завдяки тому, що демократична держава гарантує розподіл законодавчих, виконавчих і судових пов­новажень. Докладний аналіз конститу­ційно-правових аспектів функціонування інститутів парламентського контролю на­дається у змістовній монографії Ю. Бара - баша [16]. Так само в демократичній дер­жаві діють інститути адміністративного, судового, конституційного контролю. Останній інститут державного контролю є особливо важливим для демократичної держави, оскільки завдяки йому може здійснюватись перевірка на відповідність конституції актів вищих органів держав­ної влади. До речі, це випливає навіть із доктринального визначення конституцій­ного контролю, коли він характеризуєть­ся як «влада, що надається відповідним органам контролювати і у разі необхідно­сті встановлювати відповідність або не­відповідність конституції актів, які прий­маються різними органами публічної влади» [17].

Інститут прав і свобод людини і громадянина

Утім, крім двох щойно перелічених правових інститутів, які безпосередньо випливають з теоретико-правового понят­тя демократичної держави, необхідно на­звати й інші, які є не менш важливими і значущими для розвитку демократичної системи державної влади. На першому місці серед них слід, на нашу думку, на­звати інститут прав і свобод людини і гро­мадянина. Свого часу про його роль для утвердження демократичної держави пи­сав П. Рабінович. Серед останніх дослі­джень у цій галузі варто назвати цікаву монографію О. Пушкіної, де авторка пере­конливо аргументує, що дослідження та­кого поняття, як «демократична держа­ва» неможливе поза зверненням до інституту прав і свобод людини та грома­дянина [18]. Дійсно, ставлячи на меті за­безпечення суспільних потреб, демокра­тична держава виходить з того, що ці потреби чітко корелюють з правами і сво­бодами людини і громадянина. При цьому політичні права людини виявляються од­нією з основних інституціональних перед­умов розвитку механізмів демократичної держави, оскільки саме вони складають фундамент функціонування таких інсти­тутів, як вибори та інші форми безпосе­реднього народовладдя, діяльності полі­тичних партій та громадських організа­цій, опозиційної діяльності тощо, адже самі по собі політичні права людини і гро­мадянина є нічим іншим як «забезпече­ною людині законом і публічною владою можливістю участі у суспільно-політично­му житті держави та реалізації державної влади» [19].

Тісно пов’язаним з інститутом правлю - дини є інститут політичної участі. Його роль для розвитку демократичної держа­ви пояснюється тим, що загальний процес її функціонування являє собою ніщо інше як реалізацію громадянами (безпосеред­ньо або через представників) актів участі у політичному житті держави. Причому ця участь не зводиться виключно до періо­дичних голосувань і реалізації виборчо­го права, а є значно більш широкою, оскільки участь у політичному житті мо­же набувати різноманітних інституціо - нальних форм починаючи від членства в політичних партіях і громадських орга­нізаціях і закінчуючи участю в різнома­нітних мітингах, демонстраціях, пікетах тощо [20]. До речі, про активну політичну участь як невід’ємний інститут демокра­тії, який має надійно забезпечуватись на правовому рівні, вже неодноразово писа­ли як зарубіжні, так і вітчизняні дослід­ники. Наприклад, такий відомий амери­канський дослідник як Р. А. Даль вказував, що сенс інститутів політичної участі полягає саме в тому, що громадяни отримують можливість адекватно впливати шляхом вираження власних інтересів та вподобань на кінцевий результат демо­кратичного процесу [21].

Висновки

Таким чином, всі перелічені правові ін­ститути, які забезпечують розвиток демо­кратичної держави, є пов’язаними між со­бою і можуть бути логічно виведеними із загального поняття «демократична держа­ва». Можемо зробити висновок, що засто­сування інституціонального підходу дозво­ляє сформувати поняття демократичної держави як специфічної форми організації публічної влади, що характеризується кон­ституційно закріпленою системою інститу­тів, покликаних гарантувати верховенство суверенної волі народу, взаємодією з су­спільством на засадах правових принципів, які убезпечують політичну владу від узур­пації з будь-якого боку, забезпеченням по­стійного представництва інтересів грома­дян, а також реальним захистом прав і свобод людини і громадянина.

Разом із тим застосування інституціо - нального підходу до аналізу поняття та сутності демократичної держави ставить перед сучасною теорією держави і права цілу низку доволі складних проблем. Основною з них є дослідження системних основ взаємодії базових інститутів демо­кратичної держави, адже питання щодо забезпечення будь-якого з перелічених інститутів корелює з відповідними діями, спрямованими на забезпечення інших. У цьому плані наявність теоретичної моде­лі, яка відтворює специфіку системних зв’язків між базовими інститутами демо­кратичної держави, є необхідною перед­умовою будь-яких дій практичного змісту в частині утвердження демократії в Укра­їні та втілення конституційних норм, які характеризують Україну як демократич­ну, правову і соціальну державу.



ПРИМІТКИ

1. Тацій В. Я. Правова наука в Україні: стан та перспективи розвитку / В. Я. Тацій // Віс­ник Академії правових наук України. — 2003. — № 2 (33) — № 3 (34). — С. 7.

2. Селіванов В. М. Право і влада суверенної України: методологічні аспекти : монографія /

B. М. Селіванов. — К., 2002. — С. 337.

3. Скрипнюк О. В. Демократія: Україна і світовий вимір (концепції, моделі та суспільна практика) / О. В. Скрипнюк. — К., 2006. — С. 186.

4. Скакун О. Ф. Теория государства и права / О. Ф. Скакун. — X., 2000. — С. 161.

5. Марченко М. Н. Проблемы теории государства и права : учеб. / М. Н. Марченко. — М.,

2001. — С. 213—214.

6. Теория государства и права : учеб. / под ред. В. К. Бабаева. — М., 2002. — С. 102.

7. Морозова Л. А. Теория государства и права : учеб. / Л. А. Морозова. — М., 2005. — С. 91.

8. Лукаш О. Л. Верховенство права як фундаментальний принцип державної влади в Україні /

О. Л. Лукаш // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2007. — № 8 (70). — С. 94—102.

9. Лукаш О. Л. Принцип пріоритету прав і свобод людини і громадянина в діяльності орга­нів державної влади України / О. Л. Лукаш // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2007. — № 12 (74). — С. 83—91.

10. Лукаш О. Л. Взаємодія органів державної влади і реалізація конституційного принципу поділу влади в Україні / О. Л. Лукаш // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2008. — № 4 (78). — С. 115—124.

11. Лившиц Р. 3. Теория права / Р. 3. Лившиц. — М., 2001. — С. 170—171.

12. Тодика О. Ю. Співвідношення конституційного ладу і народовладдя: теорія і практика /

О. Ю. Тодика // Вісник Академії правових наук України. — 2004. — № 1 (36). — С. 28.

13. Шимко О. Р. Конституційно-правовий зміст народовладдя і його забезпечення в Україні /

О. Р. Шимко // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2006. — № 5 (55). — С. 122—123.

14. Тодика О. Ю. Народовладдя на трансформаційному етапі розвитку держави і суспіль­ства : монографія / О. Ю. Тодика. — X. : Право, 2007.

15. Монтескье Ш. Л. О духе законов / Ш. Л. Монтескье. — М., 1999. — С. 139.

16. Барабаш Ю. Г. Парламентський контроль в Україні: Конституційно-правовий аспект / Ю. Г. Барабаш. — X. : Право, 2004.

17. Маклаков В. В. Конституционное право зарубежных стран. Общая часть : учеб. для студ. юрид. вузов и факультетов / В. В. Маклаков. — М., 2006. — С. 113.

18. Пушкіна О. В. Система прав і свобод людини та громадянина в Україні: теоретичні і практичні аспекти забезпечення / О. В. Пушкіна. — К., 2006. — С. 6—7.

19. Права человека : учеб. для вузов / отв. ред. Е. А. Лукашева. — М., 1999. — С. 151.

20. Эндрейн Ч. Ф. Сравнительный анализ политических систем. Эффективность осуще­ствления политического курса и социальные преобразования / Ч. Ф. Эндрейн. — М., 2000. —

C. 139—141.

21. Даль Р. А. Демократия и ее критики / Р. А. Даль. — М., 2003. — С. 163.