joomla
ВИНА ЯК КРИТЕРІЙ ВИЗНАЧЕННЯ РОЗМІРУ ВІДШКОДУВАННЯ МОРАЛЬНОЇ ШКОДИ
Юридична Україна


Володимир Примак,

кандидат юридичних наук

Розрізнювальна здатність суб’єктивної умови цивільної відповідальності

Зважаючи на немайнову природу не­гативних наслідків вчиненого правопо­рушення, у справах про відшкодування моральної шкоди не уникнути істотних труднощів, принаймні з установленням обсягу дійсних втрат потерпілого та їх причинної зумовленості поведінкою пра­вопорушника. Це дещо відсуває «на зад­ній план» об’єктивні умови відповідаль­ності та змушує шукати додаткові, відмінні від достовірно встановлених (через точне визначення параметрів зав­даної шкоди), критерії визначення роз­міру належної потерпілому компенсації. У зв’язку з цим «на авансцену» дещо не­сподівано (але тільки на перший погляд) виходить вина — як умова цивільно-пра­вової відповідальності, що за цього різновиду охоронних зобов’язань під­дається найбільш ефективному (порівня­но зі шкодою) встановленню і має, на відміну від протиправності, доволі ви­разну розрізнювальну здатність, оскіль­ки залежно від характеристики суб’єк­тивної сторони поведінки особи може бути виділено принаймні кілька ступе­нів вини, рівнів її тяжкості.

Однак ідея використання вини як критерію визначення розміру майнового компенсаційного обов’язку, що покла­дається на заподіювача шкоди, входить в очевидну суперечність з таким сталим догматом інституту цивільно-правової відповідальності, яким є презумпція ви­ни правопорушника. Напевно, саме та­кого роду міркуваннями було зумовлено рішення законодавця не включати до ст. 1167 ЦК положення, аналогічного тим, що сформульовані у ч. 2 ст. 614 і

ч. 2 ст. 1166 ЦК: «відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов’я­зання» — ч. 2 ст. 614 ЦК; «особа, яка за­вдала шкоди, звільняється від її відшко­дування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини» — ч. 2 ст. 1166 ЦК. Водночас складається враження, що окреслені відмінності у правовому регу­люванні різних видів відносин цивільної відповідальності досі не знайшли достат­ньо чіткого відображення у практиці здійснення судочинства. Не приділено їм належної уваги і в науковій літературі.

Принагідно варто зазначити, що у віт­чизняному цивільному законодавстві ви­на давно і успішно виконує різноманітні регулятивні функції. Серед іншого, мож­на згадати про давню та цілком виправда­ну міркуваннями доцільності практику використання цього правового засобу як дієвого інструмента в розв’язанні пробле­ми неможливості розмежування, точного виокремлення або невизначеності харак­теру фактичного впливу різноспрямова - них причинних зв’язків, яка може постав­ати внаслідок поєднання «зустрічних» винних дій боржника і кредитора. Адже створення конструкції «змішаної вини» зумовлене переважно труднощами визна­чення того, яку частку шкоди, завданої потерпілому, можна вважати безпосеред­нім наслідком поведінки правопорушни­ка, а яка має бути покладена на кредито­ра — з огляду на те, що певні негативні результати вирішальною мірою виникли внаслідок неправильних дій власне самої потерпілої особи.

При цьому юридичне значення може надаватися тільки якомусь конкретному ступеню її вини, а розмір відповідально­сті зобов’язаного суб’єкта зумовлюватися визначеним у рішенні суду відсотковим співвідношенням індивідуальних провин сторін. Нагадаємо також, що низка пра­вових норм закріплює як умову цивіль­но-правової відповідальності якийсь пря­мо визначений ступінь грубої вини боржника — або лишень його умисел (ін­коли — виключно прямий), або також і грубу необережність. Всі ці підходи є за­гальними також і для цілого інституту деліктних зобов’язань, а тому повною мірою поширюються на відносини з від­шкодування моральних втрат особи.

Але з огляду на вищезазначене слід застерегти, що у цих деліктних зобов’я­заннях здійснення юридичної кваліфіка­ції вини правопорушника не підміняє зовні схожий з такою кваліфікацією ал­горитм доказової або оціночної діяльно­сті — відповідно учасників процесу та юрисдикційного органу — з приводу встановлення об’єктивних умов відпо­відальності. Адже найчастіше у контек­сті оцінки доводів сторін щодо підтвер­дження або спростування факту запо­діяння, дійсної наявності моральної шкоди, конкретизації більшості індиві­дуальних параметрів останньої, а також виявлення її безпосередньої зумовлено­сті поведінкою правопорушника йдеть­ся, безперечно, не про встановлення ви­ни, а про використання судом абстракт­них, знеособлених критеріїв розумного передбачення наслідків зазначеної пове­дінки. Така умоглядна модель є основ­ною складовою юридичного інструмента­рію, покликаного внести певність у процес встановлення об’єктивних умов відповідальності за заподіяння мораль­ної шкоди. Дещо «віддаленим», але до­волі наочним прикладом застосування схожого юридико-технічного прийому (щоправда, націленого лише на лока­лізацію юридично значимих наслідків правопорушення ) вже у відносинах до­говірної відповідальності слугує поло­ження ст. 74 Віденської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р., яке пов’язує вирішення питання про відповідальність за пору­шення зобов’язання з можливістю пере­дбачення обставин, які перешкодили на­лежному виконанню договору.

Різноманітність функцій вини

Так само й у деліктних зобов’язаннях щодо компенсації немайнової шкоди (принаймні доти, доки не постало питан­ня про відповідальність одночасно кіль­кох заподіювачів або «зустрічну вину» сторін) встановлення ступеня вини борж­ника здійснюється не стільки задля част­кового заміщення звичного, основаного на аналізі суто об’єктивних чинників, процесу встановлення кінцевих резуль­татів кожного з юридично значимих причинно-наслідкових зв’язків, скільки з метою безпосереднього визначення на­лежного розміру відповідальності зобо­в’язаної особи. Річ у тім, що тут вина здатна принаймні подекуди виконувати ще й роль визначника розумно очікува­ного обсягу немайнових втрат потерпіло­го, а також — за всіх обставин — функ­цію встановлення справедливого балансу інтересів кредитора і боржника.

Вважаємо, що таке звернення до юри­дичної оцінки суб’єктивної умови ци­вільно-правової відповідальності як клю­чового морально-правового засобу утвер­дження справедливості пояснюється не стільки об’єктивними труднощами ви­значення більш-менш певного обсягу за­вданої немайнової шкоди та розміру від­повідальності за її заподіяння, скільки глибоко моральною суттю самого права на відшкодування немайнових втрат. Цей чинник зумовлює необхідність при - ділення першорядної уваги морально­правовому об’єкту правової охорони, на який посягає правопорушник — і основ­ною складовою цього об’єкта у даному випадку будуть вимоги добросовісності, що їх порушив заподіювач шкоди; при цьому вина, безсумнівно, є чи не най­більш виразним виявом порушення за­значених вимог. Тобто морально зумов­лена характеристика виявленої правопо­рушником недобросовісності у поєднанні з оцінкою розумно передбачуваних за цих обставин негативних наслідків пору­шення особистих немайнових благ по­терпілої особи спроможні гарантувати справедливість, морально-правову обґрун­тованість присудженого судом розміру відшкодування.

Загалом у правових нормах, якими регламентуються зобов’язання з відшко­дування моральної шкоди, котрі, своєю чергою, є різновидом відносин цивільно - правової відповідальності, її суб’єктивна умова постає насамперед як абстрактний регулятор, елемент статики правового регулювання. Йдеться про те, що світо­глядною підставою для визначення сфе­ри дії принципу вини є визнання неспра­ведливості або, навпаки, справедливості покладання на зобов’язану сторону від­повідальності за ті негативні наслідки правопорушення, які правопорушник не міг і не повинен був передбачити. Водно­час у деяких правовідносинах розкриття змісту суб’єктивної сторони його пове­дінки може мати й виразніше практичне значення — зокрема, якщо обставини конкретної справи дають підстави вва­жати, що саме інтелектуально-вольові особливості виявленої правопорушником недобросовісності, а також емоційне тло його протиправних дій могли істотно вплинути на характер і глибину страж­дань і переживань потерпілого.

Тож коли ми говоримо про співвідне­сення вини певного боржника і розумно очікуваної шкоди, завданої немайновій сфері кредитора, то тут суд, очевидно, має зважати на можливість усвідомлення чи емоційного сприйняття потерпілою особою — причому як безпосередньо під час посягання на її особисті немайнові права, так і згодом — тих або інших ню­ансів, що характеризували моральне за­барвлення інтелектуально-вольової сто­рони поведінки правопорушника. Але оскільки вина є ознакою виключно про­типравної поведінки, цей критерій ви­значення розміру компенсації моральної шкоди не може бути використаний у разі її завдання правомірними діями суб’єкта відповідальності (у стані крайньої необ­хідності або при основаному на законі й пропорційному визначеній в ньому меті заподіянні приватним особам шкоди, зу­мовленої суспільною необхідністю, вна­слідок рішень або дій органів публічної влади або її представників). Таким чи­ном, у динаміці правозастосування здат­ність вини бути критерієм розміру ком­пенсації за завдану моральну шкоду може виявлятися як безвідносно щодо специфіки конкретних втілень цієї шко­ди, так і в контексті підтвердження впливу вини на формування індивідуаль­них особливостей негативних немайно - вих наслідків правопорушення.

Презумпція вини та обмеження сфери її дії

ника чужого суб’єктивного цивільного права. Йдеться про те, що використання вини як визначника обсягу компенсацій­ного обов’язку боржника вимагає макси­мально достовірного визначення її зміс­ту, що пов’язано з формулюванням при­наймні більш-менш розгорнутої характе­ристики інтелектуально-вольової сторо­ни вчиненого діяння, встановленням ін­дивідуального ступеня недобросовісності, виявленої у поведінці конкретного право­порушника.

У п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 р. № 4 зазначається, що особа звільняється від відповідальності з відшкодування мо­ральної шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з її вини. Таке тлумачення є абсолютно відповідним ч. 1 ст. 4401 ЦК УРСР 1961 р., однак складається вра­ження, що у конкретних справах вища судова інстанція й раніше нерідко відсту­пала від наведеного у постанові Пленуму ВСУ правила, розцінюючи недоведеність вини відповідача як підставу для відмови у задоволенні позовних вимог. Утім окреслений підхід більшою мірою відпо­відає саме чинному законодавству.

Маємо на увазі вельми примітну від­мову законодавця у ч. 1 ст. 1167 ЦК від використання щодо деліктних зобов’я­зань з приводу заподіяння моральної шкоди традиційної формули закріплен­ня презумпції вини — адже тут, на від­міну від зобов’язань з відшкодування майнової шкоди (ч. 2 ст. 1166 ЦК), не йдеться про негативний для боржника тягар доказування своєї невинуватості, а тільки зазначається про відшкодування моральної шкоди за наявності вини осо­би, яка її завдала. Якщо говорити про обґрунтованість такого законодавчого рі­шення, то воно, за всієї своєї практичної неоднозначності, заслуговує на моральну підтримку принаймні у тому розумінні, що створює істотні перешкоди для злов­живань правом на позов щодо компенса­ції моральної шкоди.

Уявляється важливим повсякчас на­голошувати на тому, що притаманне відносинам з відшкодування моральної шкоди спеціальне акцентування уваги на вині пояснюється не лише браком ін­ших ефективних критеріїв визначення розміру відповідальності правопорушни­ка, а й виразно корелює з міркуваннями справедливості, без урахування яких не­можливо говорити про встановлення на­лежного балансу інтересів сторін цього різновиду деліктних зобов’язань. Зважа­ючи на вказане варто навести певні аргу­менти суто морального характеру, що можуть підтвердити недоцільність по­ширення презумпції вини на зобов’язан­ня з відшкодування немайнових втрат учасників цивільних відносин.

Напевно, розмаїття потенційно очіку­ваних у зовні доволі схожих за своєю фа­булою справах і загалом імовірних за кожної аналогічної ситуації індивідуаль­них наслідків однотипних правопору­шень, величезна амплітуда можливої глибини спричинених ними страждань і переживань, надзвичайна складність до­ведення фактичної наявності останніх і природна неможливість їх точного ви­мірювання, звичайна необізнаність інди­відів про індивідуальні особливості ото­чуючих та інші такого роду чинники мають змушувати з крайньою обережніс­тю і навіть скептицизмом сприймати будь-які висловлювання щодо нібито на­лежності достовірного «вирахування» й «обчислення» моральної шкоди. Водно­час перелічені чинники спонукають за­мислитися над питанням щодо справед­ливості поставлення у провину правопо­рушникові тих негативних немайнових результатів його протиправного діяння, які він не тільки не міг і не повинен був передбачити, а й які посутньо виявилися спричиненими не стільки вчиненим пра­вопорушенням, скільки формально сто­ронніми щодо власне його самостійного шкідливого впливу явищами (серед ін­шого, може йтися про неочікувані розла­ди здоров’я, пов’язані з прихованими від стороннього ока хворобами або індивіду­альною чутливістю потерпілого до пев­них зовнішніх подразників, його над­звичайну, гіпертрофовану психологічну вразливість тощо).

Говорячи про немайнову шкоду, ми маємо усвідомлювати, що особливості її втілення та оцінки з боку позивача зале­жать не тільки від поведінки правопо­рушника, а й від низки найчастіше ціл­ком непередбачуваних останнім момен­тів, що стосуються особистості потерпіло­го. Істотне значення має, наприклад, його темперамент, характер, моральні установки, культурний рівень, а крім то­го — середовище спілкування, сімейний мікроклімат та інші обставини, наяв­ність чи відсутність яких можна розгля­дати як вагомі чинники, що провокують гостроту сприйняття певних негативних змін у житті особи, або, навпроти, поміт­но нівелюють травматичні фактори біль­шості такого роду впливів.

Тож чи справедливо ставити питання про наявність юридично значимої мо­ральної шкоди і визначення розміру її відшкодування у залежність від усіх цих настільки мінливих і численних чинни­ків, серед яких, до того ж, чимало та­ких, прийнятно точну характеристику яких важко достовірно встановити на­віть експертним шляхом? Чи розумно вимагати від суду зважування всіх вище­згаданих обставин — надто тих, що уви­разнюють особливості індивідуального сприйняття та інших психічних станів і процесів потерпілої особи або характери­зують різні аспекти її приватного життя та соціальних зв’язків? Напевно, стверд­на відповідь на ці запитання можлива лишень у одному випадку — за доведено­сті вини правопорушника, який міг і по­винен був усвідомлювати характер тих чи інших із зазначених обставин, що вплинули на індивідуальну специфіку завданої моральної шкоди.

Все це спонукає: а) підтримати зако­нодавче закріплення вини як позитив­ної, а не негативної, умови відповідаль­ності у формі компенсації моральної шкоди; б) поставитися вкрай обережно до беззастережно обстоюваної багатьма науковцями тези про належність ураху­вання при визначенні розмірів відшко­дування моральної шкоди індивідуаль­них особливостей потерпілого.

Водночас обмежена відмова від пре­зумпції вини таїть у собі й певні небезпе­ки. Йдеться про складнощі, що можуть виникнути при вирішенні судових справ, у яких позовні вимоги стосуються одночасно відшкодування моральної і матеріальної шкоди. Чи не перетворять­ся труднощі доведення вини у заподіянні нерідко надто «невловимих» (для біль­шості традиційних засобів доказування) немайнових втрат на нездоланну пере­шкоду для відшкодування часто доволі очевидних негативних майнових наслід­ків? На наше переконання, для запо­бігання таким проблемам суди повинні чітко розмежовувати хоча і взаємно по­в’язані, але абсолютно відмінні за своїм предметом позовні вимоги. І тоді не ви­никатиме сумнівів, що недоведення позивачем вини відповідача у заподіянні моральної шкоди не знімає з останнього процесуального тягаря іншого спряму­вання — щодо доказування своєї невину­ватості у заподіянні матеріальних втрат.

Питання щодо доведення вини боржни­ка не можна перетворювати на перешкоду для захисту законних прав та інтересів по­терпілої особи. Тому воно має вирішува­тися на підставі неупередженого аналізу судом умоглядної моделі адекватних при- чинно-наслідкових зв’язків, які мав би усвідомлювати і передбачати правопоруш­ник. Тоді висновок суду про наявність ви­ни заподіювача поставатиме як визнання переконливості аргументів позивача щодо очевидної належності усвідомлення кож­ною добросовісною особою на місці право­порушника характеру його поведінки та передбачення її наслідків у немайновій сфері потерпілого, оскільки такі усвідом­лення і передбачення з боку зобов’язаних осіб є розумно очікуваними за подібних обставин. Відповідно, процедура доказу­вання вини у окресленій ситуації в пере­важній більшості випадків обмежувати­меться зіставленням уявлень заінтересо­ваних сторін і суду щодо звичайних ха­рактеристик суб’єктивної сторони тієї мо­делі поведінки, до якої вдався правопо­рушник. Тож за умови доведення факту завдання моральної шкоди доказування наявності вини в діях її заподіювача не потребуватиме (хоча й не виключатиме) наведення яких-небудь додаткових дока­зів, крім показань учасників процесу. Все це, однак, передбачає активну участь суду в оцінці переконливості доводів і мірку­вань сторін.

Насамкінець наведемо ще один аргу­мент на користь обмеження сфери дії презумпції вини цивільного правопо­рушника саме у деліктних зобов’язан­нях з відшкодування моральної шкоди: згадаймо, що доцільність існування пре­зумпції вини часто обґрунтовується складністю або й неможливістю дослі­дження потерпілим найчастіше повні­стю прихованої від нього діяльності пра­вопорушника, яка, власне, й спричини­ла порушення суб’єктивного цивільного права кредитора. Проте особливості мо­ральної шкоди зумовлюють існування дзеркально зворотного відображення можливостей сторін щодо здійснення аналогічної доказової діяльності, оскіль­ки саме позивач краще за будь-кого мо­же оцінити та обґрунтувати як наявність та дійсні причини виникнення гаданих негативних немайнових наслідків, так і, відповідно, належність їх передбачення правопорушником.

Безвинна відповідальність

Непевність та індивідуальна неповтор­ність кожного окремого вияву моральної шкоди відкриває доволі широкі можливо­сті для використання вини у загалом не­притаманній їй ролі критерію розміру від­повідальності винної особи. Однак чи можна вважати використання цього міри­ла абсолютно обов’язковим, неодмінним? Врешті-решт, де шукати критерії визна­чення розміру належної потерпілому ком­пенсації в разі виключення вини зі складу умов відповідальності? (Нагадаємо, що відповідно до ч. 2 ст. 1167 ЦК моральна шкода відшкодовується незалежно від ви­ни органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу міс­цевого самоврядування, фізичної або юри­дичної особи, яка її завдала: 1) якщо шко­ди завдано каліцтвом, іншим ушко­дженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізич­ній особі внаслідок її незаконного засу­дження, незаконного притягнення до кри­мінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу три­мання під вартою або підписки про не­виїзд, незаконного затримання, незакон­ного накладення адміністративного стяг­нення у виглядів арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.)

Справді, часто лише оцінка суб’єктив­ної сторони поведінки правопорушника дозволяє дійти справедливого висновку щодо одночасно трьох взаємопов’язаних моментів: 1) визначення того, які вияви моральної шкоди є розумно очікуваними за даних обставин. Це пояснюється тим, що уявлення суб’єкта правозастосування про немайнові втрати потерпілої особи формується за зразком будь-якої інтелек­туально-вольової діяльності, яка включає, зокрема, усвідомлення та передбачення певних обставин і причинно-наслідкових зв’язків. Тож алгоритм оціночної діяльно­сті суду у справі про відшкодування мо­ральної шкоди суто схематично цілком відповідатиме структурі тієї чи іншої ха­рактеристики інтелектуального моменту суб’єктивної сторони поведінки умовно винного правопорушника; 2) за які саме негативні зміни у немайновій сфері потер­пілого має відповідати суб’єкт відпо­відальності (передбачається, що вина пра­вопорушника охоплює адекватні вчине­ному правопорушенню причинно-наслід - кові закономірності); 3) якою за розміром має бути належна суб’єкту права вимоги справедлива (зокрема й тому, що враховує ступінь вини заподіювача шкоди) компен­сація.

Втім, у цьому плані вина, дійсно, є важливим, але ніяк не самодостатнім чи непохитним, орієнтиром, оскільки її вра­хування має на меті лише сприяти визна­ченню справедливого балансу інтересів суб’єкта відповідальності та потерпілої сторони, тоді як аналогічні завдання мо­жуть виконувати й інші правові засоби. Тому за недоступності (через граничну невизначеність ступеня вини) чи неприй­нятності використання цього критерію (наприклад, у ситуації «об’єктивної» від­повідальності володільця джерела підви­щеної небезпеки за випадково завдану шкоду) суд на підставі оцінки всіх обста­вин справи зберігає достатні можливості сформувати власне уявлення про ймовір­но завдані кредиторові немайнові втрати та відповідну їм, належну з погляду справедливості й розумності, компенса­цію. Ефективним способом визначення її розміру в даному випадку може бути формування судом конкретної ситуацій­ної моделі адекватних вчиненому право­порушенню безпосередніх причинних зв’язків, а ключовою процесуальною га­рантією справедливості покладеного на суб’єкта відповідальності майнового тя­гаря слугує те своєрідне зіставлення по­глядів на справедливість і розумність присудженої компенсації, яке відбува­ється при апеляційному і касаційному оскарженні судових рішень про відшко­дування моральної шкоди.

Що ж стосується допустимості застосу­вання певних заходів відповідальності не­залежно від характеристики суб’єктивної сторони поведінки правопорушника, то прийнятність обмеженого використання такого підходу безпосередньо у законодав­чому або у договірному регулюванні ци­вільних відносин загалом визнається і в правовій науці, і самим законодавцем. У практичній площині ситуацію принципо­во не змінює заперечення окремими вче­ними можливості поширення теоретично­го поняття відповідальності на ті самі традиційні заходи з відшкодування шко­ди, якщо вони застосовуються також і у разі її випадкового завдання. Хоча у від­носинах з відшкодування моральної шко­ди сам факт установлення так званої об’єктивної, тобто невинної, відповідаль­ності за певних обставин може дещо загос­трити проблему знаходження надійного мірила справедливого розміру відповідної компенсації — дається взнаки непевність інших об’єктивно встановлюваних ознак, за допомогою яких можна було б визначи­ти адекватний вчиненому правопорушен­ню характер і обсяг немайнових втрат по­терпілого.

Висновки

Отже, на підставі вищевикладеного можна дійти певних висновків.

1. Вина у правовідносинах з приводу компенсації немайнових втрат суб’єктів цивільного права може відігравати по­трійну роль, виконуючи одну з таких функцій: а) відповідного суті порушених особистих немайнових правовідносин і благ морально-правового регулятора, по­кликаного допомогти встановити справед­ливий, морально виправданий, розмір від­шкодування зазначеної шкоди — неза­лежно від того, чи позначилися на її особ­ливостях ті чи інші ознаки виявленої пра­вопорушником вини; б) визначника ха­рактеру і глибини немайнових втрат по­терпілої особи, на яку неминуче мали б вплинути певні інтелектуально-вольові та, не виключено, емоційні аспекти по­ведінки правопорушника; г) у ситуації справляння негативного впливу одночас­но з боку кількох винних суб’єктів (зокре­ма, за наявності грубої вини самого потер­пілого) — також і додаткового критерію встановлення питомої ваги різних юри­дично значимих причинно-наслідкових зв’язків між діями кожної з цих осіб та їх спільним негативним результатом.

2. Оскільки всупереч звичайним функ­ціям цивільної вини саме у відносинах з відшкодування моральної шкоди вона мо­же використовуватися як подекуди вель­ми ефективне мірило розміру відповідаль­ності зобов’язаної особи, у розрізі цих охоронних цивільних зобов’язань дово­диться говорити про необхідність відступу від такого загального правила інституту цивільно-правової відповідальності, яким є презумпція вини правопорушника.