joomla
АНАЛІЗ ДОКТРИНАЛЬНИХ ПОЛОЖЕНЬ ЗЕМЕЛЬНИХ ЮРИСДИКЦІЙНИХ ПРАВОВІДНОСИН*
Юридична Україна


Ярослава Лисенко,

аспірантка кафедри трудового, земель­ного та екологічного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Дослідження існуючих доктринальних положень земельних юрисдикційних пра­вовідносин надасть нам можливість: 1) з найбільшим науковим обґрунтуванням та повнотою зрозуміти сутність земельних юрисдикційних правовідносин; 2) здійс­нити комплексний аналіз земельних юрисдикційних правовідносин; 3) проана­лізувати різні наукові погляди на земель­ні юрисдикційні правовідносини; 4) ви­ділити місце земельних юрисдикційних правовідносин у системі земельних право­відносин; 5) сформувати нові підходи до регулювання цієї групи земельних право­відносин.

Земельним юрисдикційним правовід­носинам як відносинам щодо вирішення земельних спорів присвячена чимала кіль­кість наукової юридичної літератури. Зо­крема можна назвати праці В. І. Андрей - цева, Г. О. Аксєньонка, Г. І. Балюк,

A. П. Гетьмана, Б. В. Єрофєєва, І. О. Іко - ницької, П. Д. Індиченка, І. І. Каракаша, М. І. Краснова, П. Ф. Кулинича, Л. В. Лей - би, В. Л. Мунтяна, О. О. Погрібного,

B. І. Семчика, Ю. С. Шемшученка, М. В. Шульги, В. З. Янчука та інших вче­них. Однак на сьогоднішній день у теорії земельного права не проведено системної, узагальнюючої характеристики всіх існу­ючих доктринальних положень щодо зе­мельних юрисдикційних правовідносин.

Історичний розвиток земельної юрисдикції. Земельні комісії**

Аналіз наукових досліджень земель­них юрисдикційних правовідносин, на нашу думку, доцільно розпочати, здійс­нивши їх класифікацію залежно від істо­ричного розвитку земельної юрисдикції на кілька етапів.

І етап — наукові дослідження часів існування земельних комісій в СРСР (20—30-ті роки XX ст.) (на жаль, нами не було виявлено більш ранніх наукових до­сліджень земельних юрисдикційних пра­вовідносин); ІІ етап — наукові досліджен­ня часів вирішення земельних спорів у адміністративному порядку органами дер­жавного управління СРСР (40—80-ті роки

XX ст.); ІІІ етап — наукові дослідження часів поступового розширення юрисдикції судових та звуження юрисдикції адміні­стративних органів щодо розгляду земель­них спорів в Україні (90-ті роки XX ст. — початок XX! ст.); IV етап — наукові до­слідження часів вирішення земельних спорів в Україні юрисдикційними та не - юрисдикційними органами (початок

XXI ст. — теперішній час);

Перший етап розвитку земельної юрисдикції характеризувався існуван­ням земельних комісій, які були створе­ні відповідно до Земельного кодексу УРСР 1922 року [1] та припинили свою діяльність відповідно до постанови ВЦВК від 10.10.1930 р. Відповідно до за­значеного Земельного кодексу вирішен­ня земельних спорів відбувалося в спе­ціально заснованих для цієї мети волосних, повітових і губернських зе­мельних комісіях (ст. 207). Ніякі місцеві органи республіки, крім зазначених ко­місій, не мали права приймати до свого провадження спори, або втручатися в їх розгляд (ст. 209). Вищий контроль за спірними земельними справами здійсню­вався Особливою колегією Вищого кон­тролю із земельних спорів (ст. 221). У Кодексі докладно визначався склад зе­мельних комісій (статті 210—212), поря­док їх формування, розмежовувалася компетенція між окремими інстанціями (статті 214—216). До компетенції земельних комісій належав розгляд усіх спорів про землю — як тих, що виплива­ли із порушення права землекористуван­ня, так і пов’язаних з вилученням зе­мель для державних та суспільних по­треб, з поділом земель у земельних організаціях, з сімейно-майновими по­ділами селянських дворів тощо.

На першому етапі формування зе­мельної юрисдикції можна відмітити на­укові дослідження І. Б. Новицького (1921 р.) [2], І. П. Євтіхєєва (1923 р.) [3],

С. П. Кавеліна (1925 р.) [4], які перейма­лися проблемами земельного процесу. На думку цих вчених, земельні комісії були свого роду спеціальними земельни­ми судами, а земельний процес називали земельно-судовим процесом, який роз­глядали як один із підвидів цивільного процесу. З такою точкою зору, на думку автора статті, важко погодитись, оскіль­ки різниця між цими двома процесуаль­ними формами пояснюється відмінністю матеріально-правових відносин, щодо яких виникає спір.

Робота земельних комісій отримала різні оцінки в наукових колах того часу. З одного боку, висловлювалась думка про доцільність ліквідації земельних ко­місій та про подальшу передачу функції вирішення земельних спорів лише на­родним судам. Така позиція обґрунтову­валась великим відсотком неправильних рішень, що приймалися земельними ко­місіями, множинністю інстанцій, занад­то повільним вирішенням земельних спорів [5]. Іншу позицію обстоювали прихильники існування та функціону­вання земельних комісій, вказуючи перш за все на позитивні сторони їх діяльності [6].

Етап переважання адміністративного порядку вирішення земельних спорів

етапі знайшли своє закріплення в Осно­вах земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік, прийнятих Верхов­ною Радою СРСР 12.12.1968 р. [8]. Так, ст. 49 Основ визначала, що повноважен­нями щодо вирішення земельних спорів між колгоспами, радгоспами, іншими державними, кооперативними, громад­ськими підприємствами, організаціями, установами і громадянами наділені Ради Міністрів союзних республік, Ради Міністрів автономних республік, вико­навчі комітети крайових, обласних, рай­онних, місцевих, сільських та селищних Рад депутатів трудящих. Сторони, що були незадоволені рішенням нижчестоя - щих виконкомів місцевих Рад, могли по­дати скаргу на вирішення спору до ви­щестоящих органів державної влади та управління. Аналіз змісту Основ свід­чить, що переважна більшість земель­них спорів вирішувалась в адміністра­тивному порядку.

У судовому порядку відповідно до ст. 49 Основ розглядалися лише спори між співвласниками індивідуальних жи­лих будинків на землях міст, селищ міського типу та на відведених виконко­мами сільських Рад депутатів трудящих земельних ділянках у сільських населе­них пунктах щодо порядку користуван­ня ними. Народні суди вирішували та­кож і майнові спори громадян між собою та громадян з соціалістичними організа­ціями, що випливали з права землеко­ристування.

Стосовно вилучення спорів про землю з відання судових органів та передачу їх на вирішення адміністративним органам у правовій доктрині того періоду також висловлювалися різні точки зору. Так, М. О. Сиродоєв пропонував виключити дану функцію з числа функцій держав­ного управління земельним фондом та передати функцію вирішення земельних спорів до судових установ [9]. Ця по­зиція була піддана критиці з огляду на те, що вирішення земельних спорів — це не лише один із способів захисту суб’єк­тивних прав землекористувачів, а й своє­рідна форма охорони права державної власності на землю. По-друге, вирішен­ня земельних спорів, на відміну від май­нових спорів, доволі часто стосується майбутніх прав землекористувачів, коли йдеться про надання земельної ділянки. Тому вирішення земельних спорів, як визначали інші вчені, є функцією дер­жавного управління земельним фондом [10; 11; 12].

Пізніше, в 1990 р., у доктрині земель­ного права з’являється пропозиція, щодо необхідності розширення судового по­рядку вирішення земельних спорів, по­ширення його на домінуючу більшість таких спорів за участю громадян. На під­тримку цієї пропозиції М. В. Шульга на­водить такі доводи: в умовах побудови правової держави першочергового зна­чення набувають гарантії прав і закон­них інтересів всіх суб’єктів і громадян- землекористувачів. Суб’єктивні права громадян мають захищатися належним чином і саме судовий захист забезпечує максимум гарантій громадянам-землеко - ристувачам [13].

Необхідно зазначити, що на другому етапі розвитку земельної юрисдикції зе­мельні юрисдикційні правовідносини не виділялись у правовій доктрині як окре­ма група земельних правовідносин, а роз­глядались залежно від характеру пра­вовідносин як земельні процесуальні (земельний процес у вузькому розумін­ні), зокрема І. Т. Осиповим [14], І. О. Іко - ницькою [15], М. І. Красновим [16]. До­сліджуючи підходи, запропоновані цими вченими, можна дійти висновку, що від­носини щодо вирішення земельних спо­рів — це відносини суто процесуального характеру. З такою позицією погодитись, на нашу думку, важко, оскільки такі від­носини, окрім порядку, процедури, про­цесу вирішення земельних спорів вклю­чають і матеріальні правовідносини, на­приклад відносини щодо розподілу ком­петенції органів державної влади з пи­тань земельних ресурсів та органів місце­вого самоврядування щодо вирішення земельних спорів та інші. Так, ще Г. О. Аксеньонок зазначав: норми права, що регулюють відносини щодо вирішен­ня земельних спорів, за своїм характером належать до норм не лише матеріально­го, а й процесуального земельного права і в своїй сукупності по суті складають особливу групу норм радянського земель­ного права [17].

За інститутами земельного права зе­мельні юрисдикційні правовідносини розглядались на другому етапі форму­вання земельної юрисдикції також як підвид земельних правовідносин щодо управління державним земельним фон­дом, а саме Г. О. Аксеньонком [18], Б. В. Єрофєєвим [19], М. І. Красновим [20]. Однак представники науки радян­ського адміністративного права відно­сини, пов’язані з розпорядженням та управлінням земельним фондом, відно­сили до адміністративних, а до земель­них — лише відносини, пов’язані з вико­ристанням землі. В земельно-правовій доктрині обґрунтовувалась думка, що правовідносини, які виникають з приво­ду управління земельним фондом, у зв’язку з тим, що вони пов’язані з вико­ристанням землі, як особливого об’єкта, мають бути віднесені до земельно-право­вих відносин [21].

У правовій доктрині того часу обстою­валася позиція щодо відмежування зе­мельних юрисдикційних правовідносин від цивільних процесуальних відносин та адміністративно-процесуальних відно­син. Причому зазначалося, що саме спе­цифіка матеріальних норм земельного права, яка визначає зміст відносин щодо вирішення земельних спорів, дає можли­вість відмежувати їх від адміністратив­но - та цивільних процесуальних відно­син, хоча вони і мають спільні риси [22].

Розширення юрисдикції судових органів у незалежній Україні громадян розглядалися погоджувальною комісією, склад якої обирався відповід­ною Радою народних депутатів (ч. 1 ст. 107). Тобто цей етап супроводжував­ся розширенням юрисдикції судових та звуженням юрисдикції адміністратив­них органів щодо розгляду земельних спорів. Однак суттєвих змін у вирішенні земельних спорів, на цьому етапі, на на­шу думку, не відбулось.

Водночас прийняття нового земельно­го законодавства не могло не позначи­тись на науковій доктрині земельних юрисдикційних правовідносин. Так, під земельними спорами в земельно-правовій доктрині розуміли спори (конфлікти), що виникали між громадянами, підприєм­ствами, установами та організаціями з приводу володіння, користування і роз­порядження земельними ділянками [23]. Розрізняли три групи спорів: 1) власне земельні спори; 2) майнові спори, пов’я­зані із землею; 3) спори щодо оскаржен­ня рішень і дій органів влади у сфері ре­гулювання земельних відносин [24].

У період набуття Україною незалеж­ності в еколого-правовій доктрині об­ґрунтовується теорія еколого-процесу - ального права, відповідно до якої зе­мельні юрисдикційні правовідносини розглядаються як складова земельних процесуальних правовідносини (земель­ний процес у широкому розумінні), що входять до природноресурсових (еколо­гічних) процесуальних правовідносин (еколого-правового процесу) [25]. При цьому, на думку А. П. Гетьмана, відноси­ни, що виникають під час судового роз­гляду екологічних спорів, не входять до еколого-процесуальних правовідносин [26]. Отже, з цього можна зробити висно­вок, що правовідносини щодо судового розгляду земельних спорів є цивільними процесуальними відносинами, з чим, на нашу думку, важко погодитись, оскільки правова природа відносин, пов’язаних із вирішенням цивільних і земельних спо­рів, різна. Це пояснюється об’єктом спір­них матеріальних відносин. Як справед­ливо зазначає Д. М. Чечот, матеріаль­но-правова природа справ у цілій низці випадків впливає на формування деяких специфічних рис судової процедури [27]. А регулювання правовідносин щодо судо­вого розгляду земельних спорів нормами, що містяться в цивільному процесуаль­ному законодавстві, не дає нам підста­ви відносити ці правовідносини до ци­вільних процесуальних. Гадаємо, що спроба А. П. Гетьмана визначити правову природу однорідних за об’єктом відносин залежно від правових норм, якими вони врегульовані, в даному випадку є не зов­сім виправданою. Вважаємо, що всі пра­вовідносини, об’єктом яких є земля, є зе­мельними правовідносинами.

Також земельні юрисдикційні право­відносини в доктрині земельного права розглядалися як важлива складова га­рантій земельних прав, причому підкрес­лювалося, що судовий захист земельних прав є найбільш кваліфікованим й уні­версальним способом захисту прав і сво­бод суб’єктів, хоча й містить певні недо­ліки [28].

Прийняття чинної редакції Земельного кодексу. Сучасний стан наукової доктрини обмеженим колом осіб на земельні права правосуб’єктних осіб щодо використан­ня, відновлення та охорони земель чи зе­мельних ділянок, і які належать до кате­горії юрисдикційних процесуальних [30].

Необхідно зазначити, що на сучасному етапі одна група науковців земельні юрисдикційні правовідносини розглядає і як складову управлінсько-регулюючих земельних правовідносин [31], інші — висловлюють позицію, що не можна зе­мельні юрисдикційні правовідносини вводити до складу земельних управлін­ських, враховуючи, що такі юрисдикцій - ні правовідносини складаються у процесі відправлення функцій правосуддя і вихо­дять за межі регулятивних управлін­ських земельних правовідносин та ста­новлять окрему групу земельних право­відносин [32]. На підтримку останньої точки зору хотілося б додати, що термін «управління земельним фондом» у спе­ціальній літературі традиційно визна­чається як діяльність державних органів із забезпечення раціонального викорис­тання та ефективної охорони земель на основі проведення організаційно-право­вих та адміністративно-управлінських заходів у поєднанні зі стимулюючими за­ходами економічного характеру [33]. Та­ким чином, до управління земельним фондом не належить процес відправлен­ня правосуддя. В зв’язку із зазначеним, на нашу думку, не можна говорити, що земельні управлінські правовідносини повністю охоплюють весь зміст земель­них юрисдикційних правовідносин. Крім того, управління у галузі використання та охорони земель відповідно до чинного законодавства наповнюється дещо іншим змістом. Так, Земельний кодекс України (розділ VII) до функцій управління у га­лузі використання та охорони земель ни­ні не відносить вирішення земельних спорів. Цей інститут земельного права міститься в розділі V Земельного кодексу України («Гарантії прав на землю») і по­сідає самостійне місце в системі земель­ного права.

На сучасному етапі в земельно-право­вій літературі зазначається про необхід­ність визначення поняття земельного спору в законодавстві [34; 35]. Об’єктом земельних спорів одні визначають тери­торію України, земельну ділянку, її час­тину чи права на неї, у тому числі й на земельну частку (пай) [36], інші — лише суб’єктивне право на землю [37].

Суб’єктами земельних спорів називають юридичних і фізичних осіб, державу [38], іноземні держави та Український народ [39], а також пропонується по­ділити їх на три групи залежно від мети та функціонального призначення: перша група — суб’єкти, безпосередньо заінте­ресовані у вирішенні спору (заявник та відповідач або відповідним чином упов­новажені ними представники); друга група — суб’єкти, наділені владними повноваженнями щодо вирішення спору: органи виконавчої влади з питань зе­мельних ресурсів та органи місцевого са­моврядування (цей перелік є вичерп­ним); третя група — суб’єкти, безпосе­редньо не заінтересовані в розгляді спо­ру, але їх участь необхідна для розгляду справи (експерти, свідки) [40].

Існує думка, відповідно до якої до­цільним було б визначити у ЗК України третейський суд як орган, уповноваже­ний розглядати земельні спори [41; 42]. Однак в юридичній літературі немає єди­ної точки зору щодо деяких категорій спорів. Зокрема Г. І. Балюк зауважує, що спори про виникнення права власно­сті на земельні ділянки не можна нази­вати спорами, адже вони, як правило, будуть розглядатися у непозовному про­вадженні, а у провадженні у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, у якому відсутнє поняття «спір про право»; інші не відносять до земельних спори, пов’язані з відмовою конкретного органу задовольнити заяву про надання земельної ділянки [43]; від­межовують земельні спори від розбіж­ностей про належність земельної ділян­ки до того чи іншого адміністративно - територіального утворення (району, се­ла), в межах якого здійснюється повно­важення місцевої адміністрації (терито­ріальних спорів) [44].

Щодо земельних юрисдикційних пра­вовідносин, що виникають, змінюються та припиняються у сфері позасудового вирішення земельних спорів, то в пра­вовій доктрині сьогодення висловлені різні думки щодо цього способу вирішен­ня земельних спорів. Так, одні вчені під­креслюють необхідність активної участі органів місцевого самоврядування та ор­ганів виконавчої влади з питань земель­них ресурсів у процесі захисту земельних прав громадян та доцільності прийняття спеціального нормативного акта, присвя­ченого досудовому розгляду земельних спорів [45; 46; 47], другі — наголошують на декларативності норм ст. 158 ЗК України, які дозволяють вирішувати зе­мельні спори іншим органам, крім суду, та відсутності їх практичного застосуван­ня [48], треті — вважають особливим анахронізмом розгляд земельних спорів органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань зе­мельних ресурсів [49].

На сучасному доктринальному рівні обґрунтовується позиція щодо відміннос­тей земельних спорів від цивільних, гос­подарських та особливої процесуально - правової форми їх вирішення — земель­ного процесу (земельного юрисдикційно - го процесу). З огляду на це обґрунтовуєть­ся необхідність у створенні належної кодифікованої процесуальної форми ви­рішення земельних спорів та спеціалізо­ваних земельних судів [50; 51; 52]. Ця пропозиція у доктрині права зустріла опір, відповідно пропонується не запро­ваджувати спеціалізовані земельні суди, а запозичити досвід США та інших кра­їн, де використовується так звана медіа­ція (посередництво) та передбачити цю процедуру для окремих земельних спорів або запровадити суд для дрібних спорів (на прикладі США), в якому справи роз­глядаються за спрощеною процедурою, що дозволила б розвантажити існуючу судову систему [53].

Висновок

Аналіз доктринальних положень щодо земельних юрисдикційних правовідносин дає можливість дійти висновку, що специ­фіка наукових поглядів на земельні юрис- дикційні правовідносини в різні історичні етапи розвитку земельної юрисдикції ви­значалася особливостями земельного ла­ду, який сформувався на той чи інший час. До того ж, до недавнього часу в науці земельного права земельні юрисдикційні правовідносини не виділялись як окрема група земельних правовідносин, а розгля­дались залежно від характеру правовідно­син як процесуальні, за інститутами зе­мельного права (як підвид земельних правовідносин щодо управління держав­ним земельним фондом), як різновид охо­ронних земельних правовідносин, а також у складі захисних. На нашу думку, необ­хідно визнати, що земельні юрисдикційні правовідносини мають самостійний харак­тер та проявляються як складне поєднан­ня різних видів відносин.



ПРИМІТКИ

1. Земельный кодекс УССР. — X. : Юрид. изд-во Наркомюста УССР, 1924. — С 52.

2. Новицкий И. Б. Споры и тяжбы о земле и порядок их разрешения / И. Б. Новицкий // О земле. — М. : Госиздат, 1921. — С. 157—158.

3. Евтихеев И. П. Земельное право / И. П. Евтихиев. — М.—Пг. : Госиздат, 1923. — С. 172.

4. Кавелин С. П. Земельное право и земельный процесс / С. П. Кавелин. — Воронеж, 1925. — 360 с;

5. Евтихеев И. П. Зазнач. праця.

6. Новицкий И. Б. Зазнач. праця. — С. 157.

7. СПиР СРСР, 1940. — № 1. — Ст. 4.

8. Комментарий к Основам земельного законодательства Союза ССР и союзных республик / под ред. проф. Г. А. Аксененка и доц. Н. А. Сыродоева. — М. : Юрид. лит., 1974. — 350 с.

9. Сыродоев Н. А. Рец. на кн.: Иконицкая И. А. Разрешение земельных споров / Н. А. Сы - родоев // Сов. юстиция, 1974. — № 5. — С. 31.

10. Забелышенский А. А. Управление земельным фондом в СССР / А. А. Забелышенский. — Свердловск, 1974. — С. 24.

11. Общая теория советского земельного права / отв. ред. Г. А. Аксененок [и др.]. — М. : Наука, 1983. — С. 248—249.

12. Ерофеев Б. В. Советское земельное право / Б. В. Ерофеев. — М. : Высш. школа, 1965. — С. 105.

13. Актуальные проблемы совершенствования деятельности местных советов народных депутатов в условиях перестройки : кратк. тез. докл. и науч. сообщ. науч.-практ. конф. /

Н. И. Панов (отв. ред.) [и др.]. — X., 1990. — С. 124—125.

14. Осипов И. Т. Теоретические проблемы советского земельного права / И. Т. Осипов. — Л. : Изд-во ЛГУ, 1972. — С. 26—33.

15. Иконицкая И. А. Разрешение земельных споров / И. А. Иконицкая. — М. : Юрид. лит., 1973. — С. 89.


16. Советское земельное право : учеб. пособ. для студ. юрид. вузов / под ред. В. С. Шелесто - ва. — X. : Вища школа, Изд-во при ХГУ, 1981. — С. 34.

17. Аксененок Г. А. Понятие советского земельного права и его системы / Г. А. Аксененок // Сов. гос-во и право, 1969. — № 3. — С. 30—32.

18. Аксененок Г. А. Земельные правоотношения в СССР / Г. А. Аксененок. — М. : Гос - юриздат, 1958. — С. 25—27.

19. Ерофеев Б. В. Зазнач. праця. — С. 17—19.

20. Советское земельное право : учеб. пособ. для студ. юрид. вузов / под ред. В. С. Шелесто - ва. — X. : Вища школа, Изд-во при ХГУ, 1981. — С. 31—44.

21. Аксененок Г. А. Зазнач. праця. — С. 48—53.

22. Иконицкая И. А. Зазнач. праця. — С. 93—97.

23. Земельне право : підруч. / за ред. В. І. Семчика і П. Ф. Кулинича. — К. : Ін Юре, 2001. — С. 236.

24. Шемшученко Ю. С. Земельні спори / Ю. С. Шемшученко // Юридична енциклопедія. — К. : Вид-во «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана. — К., 1999. — Т. 2. — С. 590—591.

25. Гетьман А. П. Вступ до теорії еколого-процесуального права України : навч. посіб. для студ. юрид. спец. вузів / А. П. Гетьман. — X. : Основа, 1998. — С. 13—14.

26. Там само. — С. 68.

27. Чечот Д. М. Проблема защиты субъективных прав и интересов в порядке неисковых производств советского гражданского процесса : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук / Д. М. Чечот. — Л., 1969. — С. 17.

28. Шульга М. В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в современных условиях / М. В. Шульга. — X. : Консум, 1998. — С. 185—187.

29. Андрейцев В. І. Земельне право і законодавство суверенної України: Актуальні пробле­ми практичної теорії / В. І. Андрейцев. — К. : Знання, 2005. — С. 41.

30. Там само. — С. 114—131.

31. Земельне право: Академічний курс. — К. : Ін Юре, 2001. — С. 236—239.

32. Андрейцев В. І. Зазнач. праця. — С. 34.

33. Земельное право Украины : учеб. пособ. / А. А. Погребной, И. И. Каракаш (ред.). — К. : Истина, 2002. — С. 417.

34. Лейба Л. В. Правове регулювання вирішення земельних спорів : автореф. дис. на здо­буття наук. ступеня канд. юрид. наук / Л. В. Лейба. — X., 2005. — С. 8.

35. Земельный кодекс Украины : науч.-практ. ком. / А. П. Гетьман, М. В. Шульга (ред.). — 3-е изд., доп. — X. : Одиссей, 2005. — С. 358.

36. Лейба Л. В. Зазнач. праця.

37. Земельный кодекс Украины : науч.-практ. ком. / А. П. Гетьман, М. В. Шульга (ред.). — 3-е изд., доп. — X. : Одиссей, 2005. — С. 359.

38. Там само.

39. Лейба Л. В. Зазнач. праця. — С. 8—9.

40. Балюк Г. І. Вирішення земельних спорів / Г. І. Балюк // Земельний кодекс України : наук.-практ. ком. / В. І. Семчик (заг. ред.). — 3-те вид., перероб. і допов. — К. : Ін Юре, 2007. — С. 612.

41. Там само. — С. 607.

42. Шеремет А. П. Земельне право України : навч. посіб. / А. П. Шеремет. — К. : Центр на­вчальної літератури, 2005. — С. 317—318.

43. Земельне право України : підруч. / за ред. О. О. Погрібного, І. І. Каракаша. — К. : Істи­на, 2003. — С. 207—208.

44. Шеремет А. П. Зазнач. праця. — С. 302.

45. Лейба Л. В. Зазнач. праця. — С. 12.

46. Земельне право України : підруч. / за ред. О. О. Погрібного, І. І. Каракаша. — К. : Істи­на, 2003. — С. 207—208.

47. Балюк Г. І. Зазнач. праця. — С. 609—611.

48. Мірошниченко А. М. Земельне право України : навч. посіб. / А. М. Мірошниченко. — К. : Ін-т законодавства ВРУ, 2007. — С. 245.

49. Андрейцев В. І. Зазнач. праця. — С. 120—123.

50. Там само. — С. 120.

51. Лейба Л. В. Зазнач. праця. — С. 11.

52. Балюк Г. І. Зазнач. праця. — С. 612.

53. Мірошниченко А. М. Зазнач. праця. — С. 247—248.