joomla
«ПРАВОЧИН» ЯК ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИЙ ТЕРМІН: ЮРИДИЧНЕ НОВОВВЕДЕННЯ ЧИ ЛІНГВІСТИЧНЕ УТОЧНЕННЯ?
Юридична Україна



Світлана Шимон,

кандидат юридичних наук, доцент

Ідею «правочину» відроджено

Проблеми термінології завжди були і є актуальними як для цивілістики, так і для правознавства в цілому, адже у сфері права основною властивістю мови є як­найточніше вираження волі законодав­ця, чого неможливо досягти без термінів як слів, що мають один єдиний, спе­ціально визначений зміст [1]. Правовим терміном «правочин» став унаслідок його законодавчого закріплення. Хоча, як відомо, поняття може існувати й до його законодавчого оформлення; проте в такому випадку має не офіційне, а суто наукове значення.

Вчення про правочин у вітчизняній цивільно-правовій науці упродовж три­валого часу формувалося з досліджень про цивільно-правові угоди, адже саме термін «угода» було введено законодав­цем на позначення відповідного правово­го явища. Головні нормативно-правові акти, в яких він був закріплений — Ци­вільний кодекс Української РСР 1963 р., а також Основи цивільного законодав­ства Союзу РСР і союзних республік

1961 р. Основний внесок у розробку тео­рії правочину у вітчизняному праві зроб­лено вченими «радянського» періоду са­ме на основі поняття «угоди», «сделки» (рос.) як певної дії, яка зумовлює виник­нення, зміну та припинення цивільних прав та обов’язків. З дослідженнями проблем правочину (угоди) пов’язують такі відомі у вітчизняній та світовій ци - вілістиці імена, як В. Ансон, Ю. Барон, Б. Віндшейд, Л. Еннекцерус, Р. Саватьє, Самонд і Вільямс, Н. Л. Дювернуа, Д. І. Мейер, Й. О. Покровський, Г. Ф. Шер - шеневич, І. С. Перетерський, М. М. Агар­ков, І. Б. Новицький, О. С. Йоффе, О. О. Красавчиков, Я. М. Шевченко, О. В. Дзера, Н. С. Кузнєцова, Р. А. Май - даник. Численні праці сучасних молодих вчених присвячено аналізу окремих ви­дів правочинів (угод, договорів), однак чимало питань у теорії цивільного право­чину залишаються недослідженими.

Термін «правочин» відновлено в укра­їнській правничій термінології, як за­значають науковці, «з легкої руки про­фесора О. А. Підопригори» [2], а з прий­няттям Цивільного кодексу України від 16.01.2003 р. ідею правочину було відро­джено і він знайшов своє законодавче за­кріплення. Принагідно зазначимо щодо співвідношення «поняття» і «терміна». З позиції представників теоретико-пра- вової науки, сукупність істотних ознак поняття становить його зміст, який від­ображається у визначенні цього понят­тя. Терміном є слово чи словосполучення (терміносполучення), що слугує лінгвіс­тичному позначенню поняття, його спів­відношення з іншими поняттями в ме­жах специфічної сфери. Термін — це «ім’я поняття» [3].

Загальний термін «юридична угода» було вироблено німецькою правовою доктриною (das Rechtsgeschäft), де він означав різного роду волевиявлення, діяння, спрямовані на зміну цивільних правовідносин [4].

«Правочин» не є зовсім новим для віт­чизняного (суто українського) цивільно­го права терміном, оскільки саме таким словом було позначено у Цивільному ко­дексі 1922 р. явище, яке в подальшому одержало назву «угода». У передмові до Проекту Цивільного кодексу України розробники прямо вказують на те, що вони пропонують повернутися [5] до тер­міна «правочин», замінивши ним «уго­ду», яка була аналогом правочину в чин­ному Цивільному кодексі УРСР. Автори Кодексу також зауважують, що пара­лельно з опрацюванням робочою групою проекту ЦК України експертна група Української комісії з питань правничої термінології здійснювала відбір терміно­логічно-мовного матеріалу для проведен­ня термінологічно-мовної експертизи. Метою експертизи, серед іншого, були: перевірка термінів на відповідність нормам української мови, заміна іншомов­них термінозапозичень та скалькованих конструкцій на суто українські, а також випрацювання з урахуванням норм і тра­дицій української правничої мови тер­мінології на позначення нових правни­чих понять та явищ [6].

Понятійна будова теорії цивільного права повинна виступати теоретичним відображенням розвитку, діалектики ци­вільно-правової дійсності та її проявів. Тому постає запитання, чи виправдане таке нововведення? Що саме стоїть за за­міною «угоди» на «правочин»? Це тільки відновлення україномовного позначення конкретного правового явища чи й зміна його змісту? Якими будуть наслідки? Адже використання терміна «угода» про­тягом 70 років сформувало відповідну традицію й забезпечувало усталене розу­міння й однакове застосування його як юридичного поняття.

Мовне значення «угоди» й «правочину»

Звісно, відновлення терміна «право - чин», як і поява будь-якого нового тер­міна у цій галузі зумовлена не тільки внутрішніми (мовними) чинниками, а й зовнішніми. Домінуючим позамовним фактором, на думку науковців, є розви­ток приватноправових відносин і нагаль­на потреба суспільства у правовому регу­люванні відносин приватної власності у всіх сферах життя [7]. Будь-яка правова категорія виражає й підсумовує одержа­ні знання про право, надає якісної визна­ченості правовому науково-теоретичному мисленню, фіксує структуру фундамен­тальних знань про право й логіку їх роз­витку, яка виявляється у формуванні, зв’язках і системі основних юридичних понять [8]. Питання термінології, як за­значав відомий цивіліст І. Б. Новицький, «не просто форма, зовнішність і т. п.; певні терміни наводять на певні думки, виявляють психологічний вплив і зумов­люють певне розуміння змісту норми і того правовідношення, яке цією нормою регулюється; тому необхідно прагнути того, щоб термінологія якнайкраще від­повідала сутності справи» [9].

Спробуємо з’ясувати, насамперед, се­мантичне значення слів «угода» і «право - чин», абстрагуючись, для початку, від їх юридичного сенсу. Угодою в українській мові вважається «взаємна домовленість про що-небудь, домовляння; договір, за яким встановлюються взаємні зобов’язан­ня до чого-небудь; умова; пакт; згода між ким-небудь на основі якоїсь вигоди» [10].

Отже, основне мовне значення слова «угода» передбачає «взаємне» погоджен­ня волі, згоду кількох осіб з прийняттям на себе певних обов’язків та/або отри­манням вигоди (можливо, й щодо пи­тань, які не становлять правового інтере­су). Поряд з цим воно може означати «згоду» однієї особи з чимось. Але зго­дою є «позитивна відповідь, дозвіл на щось; порозуміння; взаємна домовле­ність; одностайність, спільність думок», а також, що менш важливо, — «союз; об’єднання; взаємна дружба тощо» [11]. Очевидно, що лінгвістичне тлумачення «угоди» виключає її бачення як дії од­нієї сторони, що має якісь наслідки.

Слово «правочин» не знаходить роз’яс­нення в сучасних словниках української мови, тому його мовне значення слід виво­дити з його складових — «право» і «чини­ти». Серед численних тлумачень слова «право», представлених у лінгвістиці, які могли б становити інтерес для нашого до­слідження, є такі, зокрема, що зводять його розуміння до: 1) законодавства;

2) юриспруденції; 3) системи встановле­них або санкціонованих державою загаль­нообов’язкових правил поведінки; 4) інте­ресів певної особи, спільної групи, тощо, які спираються на закон, релігійні норми, звичаї тощо; 5) обумовленої певними об­ставинами підстави, здатності, можли­вості робити, чинити що-небудь, корис­туватися чим-небудь; 6) владарювання («мати у своїй владі» ) [12].

«Чинити», серед іншого, означає: 1) ро­бити що-небудь, здійснювати щось; 2) по­водитися певним чином; 3) спричинити щось своєю поведінкою; 4) бути джере­лом чого-небудь, породжувати щось [13].

Виходячи із семантичного значення складових слова «правочин» ми можемо пояснити його як джерело, причину, що створює можливості робити що-небудь, користуватися чим-небудь, поводитися певним чином.

Співвідношення «правочину» з російськими аналогами

Доцільність застосування саме цього терміна не викликає сумнівів. Більше того, він видається вельми вдалим через своє етимологічне походження, адже вказує на нерозривний зв’язок з правом, певними юридичними можливостями, правомірною поведінкою. Це дозволяє уникати відмінностей у сприйнятті цьо­го поняття на різних рівнях суспільної свідомості, у різних сферах суспільного буття. Для порівняння зазначимо, що російські правники з прикрістю конста­тують, наприклад, що аналогічному ро­сійському терміну «сделка» часом на­дається негативний сенс [14]; і що за останнє століття у своєму побутовому значенні цей термін значно змінив свій зміст. У свідомості пересічного громадя­нина він перестав асоціюватися з досяг­ненням згоди й набув негативного від­тінку недобросовісної змови, незаконної операції. В результаті спеціально-право­ве та побутове значення слова « сделка» почали істотно відрізнятися [15].

Варто звернути увагу й на співвідно­шення термінів «правочин», «угода», «договір» з аналогічними російськими термінами. Тотожність «договору» і «до­говора» (рос.) завжди була і є безпереч­ною; традиційно поняттю «угода» відпо­відало російське «сделка». При цьому в російській мові також використовувався термін «соглашение», одне із значень якого не відповідало жодному україно­мовному аналогу, адже термін «угода» застосовувався й до односторонніх дій. У цьому випадку не повинно йтися про ви­рішення учасниками зобов’язальних правовідносин певних питань «по согла­шению сторон» (рос.), якому відповідає україномовне терміносполучення «за до­мовленістю сторін». Поряд із згаданим контекстом термін «соглашение» у ро­сійському праві застосовується у зна­ченні двосторонньої дії — «сделки», яка спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’яз­ків, тобто у значенні договору. Нато­мість в українському праві аналогу тако­го «соглашения» не існувало; на позна­чення відповідної категорії застосовував­ся також термін «угода», який за змі­стом вважався ширшим поняттям, оскільки існування односторонніх угод завжди вважалося беззаперечним.

На нашу думку, з урахуванням сучас­ного розуміння сенсу згаданих термінів та семантичного значення слів, якими вони позначаються, аналогічними є: «правочин» і «сделка», «договір» і «дого­вор», «угода» та «соглашение».

Висловлюється й інша думка. Так, про­фесор О. В. Дзера [16] вважає, що еквіва­лента у російській мові терміна «право - чин» поки що не знайдено, а термін «сделка» перекладається як «угода». Про­фесор В. І. Синайський свого часу також зазначав, що термін «сделка», попри те, що невідомий тодішнім законам (які не використовували його як загальне понят­тя, але містили вказівки, приміром на «казенную и частную сделку»), доволі не­точний; він передбачає волевиявлення двох сторін (слово «сделка» означає «де­лать с кем-либо»), тоді як поняття юри­дичної «сделки» підходить і до односто­роннього волевиявлення. У зв’язку з цим вчений пропонував використовувати нато­мість «сделки» термін «юридичний акт» [17]. До речі, й відомий тогочасний росій­ський мовознавець В. Даль тлумачив «сделку» як «конечный уговор, условие, соглашение; полюбовная мировая, взаим­ные обязательства по согласию» [18].

Однак, враховуючи аналогічність за­конодавчих дефініцій правочину в ЦК України та «сделки» в ЦК РФ, а також визнання сучасними правниками того факту, що термін «угода» має застосову­ватися виключно до, щонайменше, дво­сторонніх дій, варто визнати адекват­ність саме «правочину» і «сделки». На це вказує і змістовна близькість слова «сделка» (від «сделать», що означає, зо­крема, «закінчити справу, справитися») та складової слова «правочин» (від «вчи­нити» — закінчити щось, завершити). Цікаво й те, що в багатьох працях росій­ських правознавців та перекладених з іноземної мови працях зустрічається тер - міносполучення «правовая сделка».

Юридичний сенс уведення терміна «правочин»

Зазначимо, що юридичне енциклопе­дичне визначення понять «угода» і «пра­вочин» практично ототожнює їх. Зокре­ма в національній «Юридичній енцикло­педії» ці терміни визначаються так: «Правочин — дія особи, спрямована на встановлення, зміну або припинення ци­вільних прав і обов’язків» [19]; «Угода — юридичний факт, вольова і правомірна дія фізичної або юридичної особи, як пе­редбачена законом, так і така, що законом не передбачена, але не суперечить йому, і спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обо­в’язків» [20]. Автори відповідних статей цього поважного юридичного видання проводять розмежування понять «угода» і «договір», «правочин» і «договір», однак правочин і угоду розглядають як такі, що цілком співпадають за змістом. З цього слідував би висновок, що зміна терміна «угода» на «правочин» у Цивіль­ному кодексі України 2003 р. має суто мовне значення й зумовлена бажанням авторів цього Кодексу відродити термін, який історично існував у правовій систе­мі й необгрунтовано забутий сучасника­ми. Проте вже саме лінгвістичне значен­ня цих слів указує на відмінності у їх змісті.

Зазначимо, що причина введення в цивільному законодавстві терміна «пра - вочин» замість «угоди» по-різному оці­нюється фахівцями. Деякі науковці об­грунтовують таке рішення, насамперед, тим, що «термін «угода» з точки зору етимології тотожний термінам «договір», «домовленість» кількох осіб. Відтак дії особи щодо видачі довіреності, заповіту, гарантії юридично некоректно іменувати угодою» [21]. У працях право-знавців підкреслюється, що термін «угода» спів­падає за сенсом з терміном «договір» і «не повною мірою відображає особли­вість співвідношення угоди (у тому сенсі, в якому цей термін використовувався. — Авт.) та договору як загального і спе­ціального» [22]. На думку професора

О. В. Дзери, таке становище є правовою колізією; вчений зауважує, що некорект­ність визнання одноособових дій суб’єк­тів цивільного права угодами певною мірою нівелювалася віднесенням їх до категорії односторонніх угод, однак не усувалася повністю нелогічність застосу­вання у цих випадках самого терміна «угода». На відміну від останньої, право - чин за своїм понятійним змістом не обу­мовлює обов’язкової домовленості кіль­кох осіб [23]. Автори сучасного курсу лекцій з цивільного права також підкрес­люють, що цей термін надає більшої роз­різняльної здатності таким категоріям, як договір, де угода є його еквівалентом, і що з уведенням терміна «правочин» від­криваються нові можливості для врегу­лювання таких відносин, які до цього ча­су не підпадали під угоди [24].

Висновки

З викладеного можна дійти висновку, що термін «правочин» є більш ємким за змістом, порівняно з угодою, а також пов­ністю відповідає вимогам, що сформовані в Державному стандарті України [25] — він має складну лексичну форму — право­чин; він характеризується, по-перше, од­нозначною відповідністю поняттю; омо - німічність, яка виникає в окремих випад­ках, може усуватися в контексті, напри­клад: правочини з нерухомістю — право - чини, предметом яких є нерухомі речі; умовні правочини — правочини, в яких виникнення, зміна чи припинення ци­вільних прав та обов’язків пов’язане з на­станням (ненастанням) певної обставини (умови), щодо якої достеменно невідомо, настане вона чи ні, і т. п. По-друге, цей термін є раціонально стислим; це очевид­но з аналізу семантичної природи складо­вих елементів слова «правочин», відповід­но до чого він означає джерело (причину, рушійну силу тощо) спроможності, мож­ливості робити що-небудь, користуватися чим-небудь. По-третє, «правочин» відзна­чається мовною правильністю — його утворено відповідно до правил словотво­рення і слововживання, що відповідають структурі української мови. По-четверте, цей термін відрізняється вибірковістю (се­лективністю) і стійкістю (традиційністю). Саме слово «правочин» не є словом за­гального користування, яке набуває більш вузького й однозначного сенсу саме в нор­мативно-правовому акті (приміром, як: «право» («ти маєш право так думати»), скарга («його скарги на дітей невиправда­ні») тощо). «Правочин» не зустрічається у повсякденному побутовому вживанні, як було, наприклад, із «угодою»; мінімаль­ними є й шанси того, що згодом «право­чин» стане широко застосовуваним у по­бутовому, переносному чи літературному неюридичному значенні.

Термін «правочин» створено законодав­цем «штучно», внаслідок розвитку право­вої думки, він належить до категорії спеціальних юридичних термінів. Важли­во й те, що, на відміну від багатьох інших цивільно-правових термінів, які запози­чені із зарубіжних правових систем чи давнього римського права («оферта», «ак­цепт», «ліцензія», «лізинг», «факторинг» та ін.), «правочин» Грунтується на коре­нях української мови.

 

ПРИМІТКИ

1. Книпер Р. Очерки к проблеме законодательной техники. По поручению Германского об­щества по техническому сотрудничеству (вТ7) / Р. Книпер, В. Назарян. — Эшборн, 1999. — С. 35.

2. Цивільне право України : курс лекцій : у 6 т. / за ред. Р. Б. Шишки та В. А. Кройтора. — X. : Еспада, 2004. — Т. 1. Книга 2. — С. 305.

3. Егоров С. Н. Аксиоматические основы теории права / С. Н. Егоров. — СПб. : Лексикон, 2001. — С. 5.

4. Дювернуа Н. Л. Чтения по гражданскому праву / Н. Л. Дювернуа ; под ред. и с предисл.

B. А. Томсинова. — М. : Зерцало, 2044. — Т. 2 : Учение о вещах. Учение о юридической сдел­ке. — С. 76.

5. Головатий С. Передмова до проекту Цивільного кодексу України. Реформа цивільного права в Україні / С. Головатий, А. Довгерт, О. Підопригора [та ін.] // Українське право. — 1996. — № 2 (4). — С. 10.

6. Там само. — С. 26.

7. Янчук І. Вітчизняна юридична термінологія: стан та перспективи розвитку / І. Янчук // Юридична Україна. — 2003. — № 11. — С. 42.

8. Васильев А. М. Правовые категории: Методологические аспекты разработки системы ка­тегорий теории права / А. М. Васильев. — М. : Юридическая литература, 1976. — С. 11.

9. Новицкий И. Б. Недействительные сделки / И. Б. Новицкий // Вопросы советского гражданского права : сб стат. / под ред. проф. М. М. Агаркова. — М.-Л. : Изд-во АН СССР, 1945. — С. 38.

10. Новий тлумачний словник української мови : у 4 т. / уклад. : В. Яременко, О. Сліпуш- ко. — К. : Аконіт, 1999. — Т. 4. — С. 612.

11. Там само. — С. 134.

12. Там само. — С. 659.

13. Там само. — С. 823.

14. Тархов В. А. Гражданское право. Общая часть : курс лекций / В. А. Тархов. — Чебокса­ры : Чув. кн. изд-во, 1997. — С. 216.

15. Пугинский Б. И. Частный договор в научной картине права / Б. И. Пугинский // Тео­ретико-методологические проблемы права. — Вып. 2 / под. ред. М. Н. Марченко. — М. : Зер - цало-М, 2007. — С. 270.

16. Дзера О. В. Коментар до ст. 202 Цивільного кодексу України // Науково-практичний ко­ментар Цивільного кодексу України : у 2 т. / за відп. ред. О. В. Дзери (кер. авт. кол.), Н. С. Куз­нецовой В. В. Луця. — К. : Юрінком Інтер, 2005. — Т. 1. — С. 340.

17. Синайский В. И. Русское гражданское право. — Вып. 1. Общая часть. Вещное право. Ав­торское право. / В. И. Синайский. — 2-е изд., испр. и доп. — К. : Прогрессъ, 1917. — С. 83.

18. Даль В. И. Толковый словарь живого великорусского языка / под. ред. проф. И. А. Бо­дуэна де Куртенэ : в 4 т. — М. : Цитадель, 1998. — Т. IV, О-У. (по изд. Т-ва М. О. Вольф,

C. -Петербург—Москва, 1914 г.). — С. 113—114.

19. Юридична енциклопедія : в 6 т. / ред. кол. : Ю. С. Шемшученко (гол.) [та ін.]. — К. : Укр. енциклопедія, 2003. — Т. 5. — С. 51.

20. Там само. — 2004. — Т. 6. — С. 167.

21. Дзера О. В. Зазнач. праця. — С. 339—340.

22. Цивільне право України : курс лекцій : у 6 т. / за ред. Р. Б. Шишки та В. А. Кройтора. — X. : Еспада, 2004. — Т. 1. Книга 2. — С. 304.

23. Дзера О. В. Зазнач. праця. — С. 340.

24. Цивільне право України : курс лекцій : у 6 т. / за ред. Р. Б. Шишки та В. А. Кройтора. — X. : Еспада, 2004. — Т. 1. Книга 2. — С. 304—305.

25. Термінологія. Засади і правила розроблення стандартів на терміни та визначення по­нять. — К. : Держстандарт України, 2000.