joomla
OPINIO JURIS ЯК КВАЛІФІКУЮЧА ОЗНАКА МІЖНАРОДНОГО ЗВИЧАЮ: ПРАКТИКА МІЖНАРОДНОГО СУДУ ООН
Юридична Україна

Олена Київець,

Кандидат юридичних наук, доцент,

Завідуюча відділом європейського права та міжнародної інтеграції Інституту законодавства Верховної Ради України

 

Стаття присвячена аналізу практики Міжнародного Суду ООН щодо встановлення Судом наявності оріпіо juris як кваліфікуючої ознаки міжнародного звичаю. Автор до­сліджує основні доктринальні підходи щодо розуміння феномену оріпіо juris в рішеннях Міжнародного Суду ООН.

Ключові слова: практика Міжнародного Суду ООН, оріпіо juris, оріпіо juris sive necessitatis, міжнародний звичай, узвичаєння, практика.


Динаміка міжнародних відносин вису­ває нові вимоги до міжнародно-правового регулювання взаємодії суб’єктів міжна­родного права. Правове регулювання де­далі тісніших міжнародних відносин мо­же бути належним чином забезпечене лише шляхом застосування норм міжна­родного права, що закріплюють правила поведінки суб’єктів міжнародного права. Проте форма такого закріплення може ма­ти різний характер і, відповідно, самі нор­ми можуть мати різну правову природу.

Феномен звичаю як джерела міжнарод­ного права досліджувався рядом видатних вчених — як вітчизняних, так і зарубіж­них. Серед них: Г. Даніленко, В. Деган та інші. Але міжнародний звичай видо­змінюється з часом, що зумовлює необхід­ність систематичного та постійного ана­лізу процесів, пов’язаних з визнанням певноїї практики як правової норми.

Метою цієї статті є аналіз основних доктринальних підходів щодо розуміння феномену оріпіо juris як кваліфікуючої ознаки міжнародного звичаю.

У теорії міжнародного права міжна­родно-правовим звичаєм прийнято вва­жати поведінку суб’єктів міжнародного права, яка встановлюється шляхом її тривалого та одноманітного застосування на міжнародному рівні. Проте цілком можлива ситуація, коли певна практика держав або інших суб’єктів є постійною та одноманітною, а також відповідає всім іншим умовам, які необхідні для наявно­сті саме практики держави, однак вона [практика] так і не стає звичаєм міжна­родного права. В міжнародному праві це так звані узвичаєння, або інколи, особли­во у французькій літературі, їх назива­ють соціальними звичаями. Такі норми, як правило, виникли вже давно та дотри­муються державами. Разом з тим, вони так і залишаються необов’язковими. З цього приводу у справі щодо Континен­тального шельфу Північного моря Між­народний Суд ООН (далі — МС ООН) за­значив: «...принцип рівного відстояння, як він сформульований у статті 6 Женев­ської конвенції 1958 р., не був представ­лений Комісією міжнародного права як норма звичаєвого права, що формується. Не можна стверджувати, що в цій статті відображається або уточнюється дана норма. Це підтверджується тим фактом, що при підписанні, ратифікації або при­єднанні до Конвенції будь-яка держава може зробити застереження... чого не до­пускають статті 1—3. ... Стаття 6 прямо відноситься до прав на континентальний шельф як такий, і оскільки вона не ви­ключена зі сфери дії права на застережен­ня, можна зробити закономірний висно­вок, що вона не розглядається як частина загального звичаєвого права, яке ство­рюється» [1].

Макс Соеренсен (Max Soerensen) навів достатньо тривіальний приклад узвичаєн­ня, який тим не менш чітко ілюструє суть феномену необов’язковості тривалої та одноманітної практики, зазначивши, що нікого не дивує той факт, що дипломатичне листування здійснюється на білому папері. Якщо дипломатичне листування буде вестися на папері іншого кольору, це не буде порушенням норм міжнародного права [2]. Порушення церемоніальних правил може призвести до зриву політич­них домовленостей і, як правило, його ду­же скрупульозно дотримуються всі дер­жави, хоча правова відповідальність за його порушення не настає.

Критерій, який відмежовує узвичаєн­ня від звичаю, наявність разом з елемен­том практики — елементу opinio juris sive necessitatis, тобто впевненість держави в тому, що соціально значима поведінка відповідно до міжнародного права є обо­в’язком чи правом. Цей суб’єктивний або психологічний елемент міжнародного звичаю випливає зі ст. 38 Статуту МС ООН через посилання на загальну прак­тику, визнану правовою нормою.

Тим не менш, відкритим залишається питання, з чого саме складається цей еле­мент. Цілком зрозуміло, що специфіка держави як «правової умовності», свід­чить про відсутність у неї психологічного елементу. Для того щоб уніфікована практика переросла в звичаєве право, мо­же братися до уваги тільки правове пере­конання певної частини високопоставле­них політиків держави.

Тим не менш, різні посадові особи на різних рівнях державного управління мо­жуть мати абсолютно різні точки зору щодо існування звичаю чи щодо його від­сутності, а також щодо його змісту. Як правило, уряди зацікавлені у чіткому ви­конанні міжнародних зобов’язань, які бу­ли взяті попередніми урядами, однак є і винятки. Найбільш гостро ці питання по­стають у зв’язку зі зміною політичних формацій держав, як це відбувалося із Радянською Росією після 1917 р. і як це масово відбувалося після 1989 р. у Цен­тральній та Східній Європі.

МС ООН постійно наголошує на opinio juris як необхідному елементі звичаєвої норми, і цілком очевидно, що держави можуть водночас мати різні переконання або бажання щодо звичаєвого права. І те, що одна держава вважає прийнятим в якості правової норми, не може бути змінено тільки шляхом приходу до влади іншого уряду, зміни політичної та право­вої орієнтації.

Це питання було розглянуте в ряді ар­бітражних рішень, в яких узагальнено зазначено, що держава не може змінити своєї позиції так, щоб це суперечило її попередній власній позиції з цього ж пи­тання. Зокрема це відображено у рішен­ні Постійного арбітражу 11 листопада 1912 р. у справі щодо російських компен­сацій (Russian Indemnity Case) «Росія проти Туреччини» [3].

Надзвичайно тонка межа між тим, що держави вважають себе зв’язаними зви­чаєвою нормою, і їх бажанням взяти на се­бе правове зобов’язання. Якщо питання стосується психологічного елементу звича­євої норми, ці два явища стоять надзвичай­но близько, однак все одно не збігаються.

Найчіткіше це співвідношення пояснив проф. Поль де Вішер (Paul de Visser). Зо­крема у своєму курсі міжнародного права він зазначив, що переконання або настрій є нечіткими поняттями, порівняно з волею. Якщо переконання є «станом свідомості», який стосується обов’язкового характеру існуючої норми, то таким чином переко­нання дозволяє встановити юридично зна­чущі факти. Переконання в даному випад­ку збігатиметься з волею. Це означає, що фактор волі не є обов’язковим для виник­нення норми звичаєвого права взагалі, проте не втрачає своєї значимості.

Особливо важливо це у випадку нега­тивної волі, яка залишається незмінною протягом формування звичаєвої норми. За­гальновизнано, що держава може на свій розсуд не протидіяти створенню звичаєвої норми як такої, а радше відмовитися бути зобов’язаною нею. Згода на обов’язковість звичаю не викликає стільки спірних мо­ментів. Важливість згоди зростає із кіль­кістю держав, які зацікавлені у перетво­ренні практики на звичай. У крайньому випадку, коли ми розглядаємо двосторонні звичаї, відмінності між правовими переко­наннями та волею, між звичаєм та мовчаз­ною угодою зводяться до мінімуму [4].

Після теоретичного дослідження вза­ємозв’язку між opinio juris та волею дер­жави зупинимося, на окремих аспектах відмежування opinio juris від «неправових чинників». У справі про притулок 1950 р. після вивчення практики американських держав у цій сфері, МС ООН встановив, що практика в цьому питанні була непо­слідовною і що на підставі цього немож­ливо зробити висновок про існування пра­вових зобов’язань держави надавати притулок. Крім того, Суд зазначив: «... У більш загальному вигляді, міркування зручності або простої політичної доціль­ності, схоже, призвели до визнання при­тулку без відповідного рішення щодо на­явності правових зобов’язань... Право притулку, відповідно до практики, яка виникла в державах Латинської Америки, є інститутом, який значною мірою зобо­в’язаний своїм розвитком неправовим чинникам. Добросусідські відносин між республіками, різні політичні інтереси урядів сприяли взаємному визнанню при­тулку, незалежно від правової системи».

Що стосується іншого питання, яке бу­ло предметом спору в даному випадку, чи може держава в односторонньому поряд­ку кваліфікувати правову природу при­тулку (дипломатичний чи ні), Суд не тільки встановив, що відповідна практи­ка була невизначеною і суперечливою, а й, що «практика перебувала під впливом політичної доцільності, що призводить до унеможливлення встановити елементи постійності та уніфікованого узвичаєння, яке прийняте за правову норму» [5].

У справі, що стосується прав громадян США в Марокко 1952 р., Суд встановив, що право Сполучених Штатів здійснюва­ти консульську юрисдикцію стосовно сво­їх громадян після 1937 р., коли Конвен­ція, яка стосувалася цього питання, припинила свою дію, не було засноване на звичаєвій нормі в загальному розумін­ні, оскільки Конвенція зобов’язувала Ма­рокко як французький протекторат. Дип­ломатичне листування між Сполученими Штатами і Францією з цього приводу вка­зувало, що держави шукали вирішення проблеми на основі взаємної згоди, і що жодна з сторін не мала наміру поступити­ся своїми інтересами. За таких обставин суд вважає, що головним питанням є те, що Сполучені Штати після 1937 р. про­довжували здійснювати консульську юрисдикцію, а компетентні органи Ма­рокко мовчазно погоджувалися з цим [6].

Все вищезазначене свідчить, що непра - вові моменти також мають значення для виникнення та розвитку звичаєвого права. Сер Хемфрі Уолдок (Humphrey Waldock) справедливо стверджував: «Цілком очевид­но, що інші елементи, окрім правових, — соціальні, економічні, політичні і вій­ськові — можуть значно впливати на фор­мування міжнародних звичаїв. Слід також зазначити, що формування звичаїв — це процес поетапний, особливо коли йдеться про права й обов’язки,... в якому існує значний вплив суб’єктивної оцінки. Тим не менш, суб’єктивна оцінка повинна від­повідати ряду правових критеріїв, а стат­тя 38 Статуту МС ООН абсолютно чітко за­значає, що оцінка має базуватися на тому, що практика визнається в якості правової норми» [7].

Тобто йдеться про те, що практика, яка спочатку є неправовою, може на піз­ніших стадіях і з розвитком opinio juris стати правостворюючою. Це ще раз під­тверджує, наскільки важливим є opinio juris, і наскільки складним завданням є встановлення його наявності. Ці практич­ні труднощі призвели до того, що свого часу Ганс Кельзен і Пол Гуггенхейм запе­речували важливість цього елементу і вважали, що давно існуюча практика є єдиним елементом, необхідним для фор­мування нових норм звичаєвого права. Тим не менше, практика Міжнародного Суду довела, що такі доктринальні підхо­ди не зовсім вірні.

Проаналізуємо окремі приклади, в яких Суд підтвердив, що opinio juris є на­йважливішим компонентом звичаєвого права. Одна з перших справ МС ООН сто­сувалася права проходу (Португалія про­ти Індії) 1960 р. Суд визнав наявність звичаєвого зобов’язання Індії пропускати приватних осіб, невійськових службовців та товари до португальських володінь та анклавів на території Індії на основі «постійної і однакової практики», окремо наголошуючи, що «практика була прий­нята сторонами як правова норма і да­ла поштовх розвитку відповідних прав та обов’язків». Але в цьому ж рішенні Суд не підтвердив право проходу збройних сил, поліції Португалії та провозу зброї та амуніції, адже практика свідчила, що кожен такий прохід може відбуватися тільки з дозволу англійців, а після 1947 р. — індійської влади. Таким чи­ном, Суд зробив висновок, що практика відносин, яка проявилася в діяльності компетентних органів сторін, виключає існування такого права [8].

Це є наочним прикладом opinio juris як критерію для розмежування практи­ки, яка сприяє становленню правової норми (правостворюючої практики) та узвичаєння, що не тягне жодних юридич­них прав та обов’язків.

У Консультативному висновку щодо Намібії 1971 р., Суд inter alia у світлі статті 27 (3) Статуту ООН вирішував, чи є практика добровільного утримання одно­го з постійних членів перешкодою для прийняття резолюцій РБ ООН. Суд дій­шов висновку, що утримання не є пере­шкодою для ухвалення резолюції. Він встановив, що процедура, відповідно до якої функціонує Рада Безпеки, була в цілому погоджена членами Організації Об’єднаних Націй, що свідчить про наяв­ність загальної практики організації [9].

У вже цитованій справі щодо конти­нентального шельфу Північного моря Суд визначив важливість opinio juris для від­межування норм, які не створюють право­вих обов’язків. У рішенні було однознач­но підкреслено, що «дії держави повинні бути такими або здійснюватися таким чи­ном, щоб вважати їх доказом переконан­ня, що ця практика має обов’язковий ха­рактер через наявність норми права, яка передбачає обов’язок. Держави повинні знати, що входить до правових зобов’я­зань». Тим не менше, у цьому рішенні Суд заперечив звичаєвий характер принципу «рівновіддаленість — спеціальні обстави­ни», що його було закріплено в ст. 6 Же­невської конвенції 1958 р. щодо конти­нентального шельфу. Opinio juris у даному випадку свідчив не про наявність звичаю, а про його відсутність.

Досліджуючи питання, пов’язані з особливостями застосування загальних принципів права, ми аналізували принци­пи справедливості та рівності як принци­пи та норми міжнародного права при де­лімітації континентального шельфу. Суд навіть не намагався довести, що питання полягало в наявності звичаєвої норми міжнародного права, власне на цих саме підставах було заперечено наявність прин­ципу щодо рівновіддаленості. Це рішення надзвичайно важливе ще й тому, що є прикладом того, як суд спробував створи­ти нову звичаєву норму в сфері морської делімітації. Суд цим рішенням стимулю­вав виникнення opinio juris завдяки прак­тиці значної кількості держав, однак не всіх. Ця спроба провалилася, що пов’яза­но з наявністю окремих внутрішніх проб­лем, про які йтиметься далі.

Пізніша практика Суду щодо деліміта­ції континентального шельфу свідчить про те, що взагалі не було ніякого прин­ципу, застосування якого призвело б до передбачуваних результатів. Застосовую­чи цей доволі новий «принцип» поза практикою та opinio juris держав, Суд фактично ввів у оману самого себе, нама­гаючись зайнятися нормотворчістю.

Це рішення призвело до значної зміни поглядів як теоретиків, так і практиків міжнародного права. Зокрема представник Франції у арбітражному процесі 1977 р. щодо делімітації континентального шель­фу між Францією та Великою Британією стверджував: «Норми міжнародного права, які можна застосувати в даному випадку між сторонами, є нормами міжнародного звичаєвого права, як було, зокрема, зазна­чено МС ООН у справі щодо делімітації континентального шельфу Північного моря і підтверджено подальшою практи­кою держав і роботою Третьої конференції по морському праву» [10]. Такий підхід був надзвичайно вигідним для ряду дер­жав, оскільки у такому разі перевага від­давалася принципу справедливості, а не принципу рівновіддаленості. Це підтвер­джується робочими пропозиціями пред­ставників держав на Третій конференції по морському праву. Систематизовано ці про­позиції викладені в окремій думці судді Ода (Oda) у справі Туніс проти Лівії [11].

Кінцевим результатом opinio juris ста­ла безкінечна кількість спорів між дер­жавами щодо морської делімітації і поло­ження статей 74 та 83 Конвенції 1982 р. про міжнародне морське право. Однак Конвенція обходить увагою питання, що вирішують, яким же методом слід корис­туватися для справедливого вирішення спору.

Слід зазначити, що в деяких випадках у сучасній практиці те, що названо Судом як «звичаєва норма», в реальності такою не є, а перетворюється на неї лише завдя­ки Суду і застосовується як позитивне право більшістю держав.

Проблема полягає в тому, що, крім відкинутого принципу «рівновіддале - ність — спеціальні обставини», не існує жодної іншої норми універсального ха­рактеру, яка могла б бути застосована до всіх ситуацій при делімітації континен­тального шельфу. У рішенні 1984 р. щодо протоки Мен МС ООН зазначив: «... в кожному конкретному випадку (деліміта­ції) є своя специфіка, яка відрізняє цей випадок від інших... Це виключає мож­ливість створення універсального регу­лювання» [12].

Таке рішення дуже подібне до тих вис­новків, яких дійшов і Арістотель у «Ети­ці Нікомаха»: «Все право універсальне, але деякі речі неможливо перетворити на універсальні... і це помилка не в законі, не законодавця, це — природа речей» [13]. Отже, є певні сфери, які неможливо врегулювати попередньо визначеними нормами загального характеру.

Звичаєва норма міжнародного права не може з’явитися в цих сферах завдяки існуванню практики, яка постійно повто­рюється. Якщо ж МС ООН чи Конвенція створює нову звичаєву норму, виходячи з попередньої практики і переконаності в наявності opinio juris, то такі норми не можуть функціонувати як цілісна систе­ма, неможливо у такому випадку перед­бачити правові наслідки їх застосування як звичаєвої норми. Таким чином, при­клад застосування «принципів справед­ливості» при морській делімітації як «принципів і норм міжнародного права» довів, що навіть communis opinio juris (чо­го в даному випадку немає) недостатньо для перетворення таких принципів на норми звичаєвого міжнародного права.

Тому МС ООН має рацію, коли вимагає у рішенні у справі Нікарагуа в 1986 р., підтвердження думок юристів практикою держав [14], а не лише теоретичної пере­конаності у opinio juris.

У зв’язку із цим напрошується висно­вок про створення звичаєвої норми при постійному повторенні практики застосу­вання певних принципів, в яких практи­ка держав передує communis opinio juris, і саме це має бути основою для прийняття рішення про існування міжнародного звичаю, в тому числі й перш за все — суд­дею.

Аналізуючи практику МС ООН можна дійти висновку, що при дослідженні пи­тання щодо доказів існування opinio juris найчастіше їх не знаходиться, що дово­дить, що безперервна практика держав або окремі положення конвенції не зав­жди призводять до формування норм зви­чаєвого права.

Наочним прикладом у цьому відно­шенні є Консультативний висновок на за­пит Генеральної Асамблеї про законність застосування або загрози застосування ядерної зброї від 8 липня 1996 р. [15]. Суд пояснив, що деякі держави ствер­джують, що загроза застосування ядерної зброї є законною в розрізі права на само­оборону від збройного нападу, направле­ного на порушення їх життєво важливих інтересів у сфері безпеки. Аргументували держави свою позицію в тому числі поси­лаючись на доктрину та практику стри­мування. На їхню думку, якщо ядерну зброю не використовували з 1945 р., це не за рахунок звичаїв, але тільки тому, що обставини які могли б виправдати її вико­ристання, на щастя, не виникало. У зв’язку з цим суд дійшов висновку, що: «...думки членів міжнародного співтова­риства розділилися з питання чи є неза - стосування ядерної зброї протягом 50 ро­ків проявом opinio juris. За таких обста­вин Суд не вважає, що існує opinio juris у цьому випадку.

Суд має на увазі, що communis opinio juris — початок створення звичаєвої нор­ми. Більше того, прийняття щороку Гене­ральною Асамблеєю переважною більшіс­тю голосів резолюцій, спрямованих на заборону застосування ядерної зброї за будь-яких обставин, свідчить про бажан­ня значної частини міжнародного співто­вариства зробити значний крок уперед на шляху до повного ядерного роззброєння. «Однак поява норми звичаєвого права як lex lata, яка забороняє застосування ядер­ної зброї як такої, стримується через роз­ходження opinio juris і практики стриму­вання».

У багатьох випадках національні або міжнародні судді просто стверджували, що звичаєва норма існує, і застосовували її без будь-якого підтвердження своєї по­зиції.

У справі про протоку Корфу в 1949 р. Міжнародний Суд заявив: «На думку су­ду, загальновизнано, це відповідає між­народному звичаю, що держави в мирний час мають право направляти свої вій­ськові кораблі через міжнародні протоки, які з’єднують дві частини відкритого мо­ря, без попереднього дозволу прибереж­ної держави, за умови, що прохід не зав­дає шкоди [16].

У справі компанії «Інтерхандель» Суд заявив наступне: «Правило, згідно з яким внутрішні засоби правового захисту по­винні бути вичерпані до міжнародного розслідування, може бути порушено є давно усталеною нормою звичаєвого між­народного права. Ця норма доречна тоді, коли одна держава порушує права грома­дян іншої держави» [17].

Аналогічні міркування щодо «осново­положних принципів міжнародного пра­ва» можна знайти в інших судових рішеннях як МС ООН, так ППМП, особ­ливо тих, які стосуються незастосування сили і невтручання.

На практиці Суд, як правило, вихо­дить із принципу суверенної рівності дер­жав. Суд потому просто припускає існу­вання communis opinio juris щодо певних правил поведінки, не шукаючи інших до­казів їх існування як звичаєвої правової норми. Таким чином, деякі з цих основ­них принципів, необхідних для підтрим­ки міжнародного миру і безпеки, як ви­дається, мають перевагу над нормами звичаєвого або договірного міжнародного права [18].

У зв’язку із цим можна ще раз зверну­тися до рішення МС ООН щодо протоки Корфу: «Суд може оцінити вищеозначене право інтервенції як прояв політики си­ли, яка стала причиною найсерйозніших порушень і яка не може бути присутня ні в сучасній міжнародній системі, ні в між­народному праві» [19].

У своєму рішенні у справі Нікарагуа 1986 р. Суд зобов’язав сторони прописати зміст принципу невтручання та незасто - сування сили. Суд вважав, що це є під­твердженням opinio juris, однак він напо­лягав, що існування цієї норми opinio juris існує в практиці держав [20].

Виходячи із судової практики свого ча­су, Макс Соеренсен спробував узагальни­ти висновки, виходячи з того, що якщо наявність практики було доведено, має виникнути презумпція на користь існу­вання opinio juris і тому доведення зворот­ного (в основі лежить ввічливість, по­літична доцільність) лежить на проти­лежній стороні, яка і буде спростовувати наявність звичаєвої норми права [21].

Кароль Вольке (Karol Wolfke) зробив достатньо прогресивний висновок як для 50-х років минулого століття, стверджу­ючи, що зобов’язальна сила загального міжнародного права знаходиться в «пре - зюмованому сприйнятті практики як ви­разу права» [22]. Майже через 40 років аналогічного висновку доходить М. Мен­дельсон (Maurice Mendelson), який, до­сліджуючи суб’єктивний елемент в звича­євому міжнародному праві, зазначив наступне: «... немає ніякого сенсу наголо­шувати на необхідності доведення наяв­ності opinio juris..., якщо практика відпо­відає трьом основним критеріям: по­стійності, одноманітності та не є двознач­ною» [23].

Коментуючи висновок Соеренсена, Хемфрі Уолдок заявив, що він може підійти дуже близько до істини. Істотною проблемою в кожному конкретному ви­падку, за його словами, є оцінка по­слідовності, тривалості та загальність практики, також слід враховувати і інші елементи», які вже не такі важливі, «по­літичні, економічні і соціальні фактори, які сприяють становленню практики». Він додав, що в міжнародному співтова­ристві ті, хто бере участь у формуванні звичаю є суверенними державами, які є тими суб’єктами, які реально приймають рішення та створюють норми. їх визнан­ня практики як норми права є найбільш простим шляхом для створення перед­умов виникнення звичаєвої норми [24].

Отже, питання презумпції наявності opinio juris так досі і не вирішене ні в теорії, ні в практиці міжнародного пра­ва. Проте можна стверджувати, що су­часне міжнародне право характеризу­ється двома основними видами звича­євих норм: традиційні звичаєві норми, що виробляються у ході тривалої прак­тики держав, та звичаєві норми, які вва­жаються неписаними правилами та ви­знаються як обов’язкові, при цьому озна­ка довготривалості практики перестає бути необхідною умовою для створення традиційних звичаєвих норм міжнарод­ного права та важливого значення набу­ває opinio juris.

ПРИМІТКИ

1. International Court of justice. North Sea Continental Shelf Cases. Judgment of 20 February 1969. — The Hague, 1969. — P. 93.

2. Soerensen M. Cours general sur principes de droit international public / Max Sorensen. — Academie de Droit International, 1960. — P. 37.

3. Russia Versus Turkey / The American Journal of International Law. — 1913. — No 1. — Vol. 7. — P. 178—201.

4. Visser Charles de Cours general de droit international public / R. C.A. D.I, 1972. — T. 136. — P. 74—75.

5. Request for Interpretation of the Judgment of 20 November 1950 in the Asylum Case (Colombia/Peru) [Електронний ресурс]. — Режим доступу : Http://www. icj-cij. org/docket/ index. php? p1=3&p2=2

6. Rights of Nationals of the United States of America in Morocco (France v. United States of America) [Електронний ресурс]. — Режим доступу : Http://www. icj-cij. org/docket/index. php? p1=3&p2=2

7. Waldock Humphrey. General course on Public Law / Humphrey Waldock. — R. C.A. D.I, 1960. — Tome 106. — P. 47.

8. Right of Passage over Indian Territory (Portugal v. India) [Електронний ресурс]. — Ре­жим доступу : Http://www. icj-cij. org/docket/index. php? p1=3&p2=2

9. Legal Consequences for States of the Continued Presence of South Africa in Namibia (South West Africa) notwithstanding Security Council Resolution 276 (1970) [Електронний ресурс]. — Режим доступу : Http://www. icj-cij. org/docket/index. php? p1=3&p2=4

10. Reports of International Arbitral Awards. — Vol. XVIII. — P. 13.

11. Application for Revision and Interpretation of the Judgment of 24 February 1982 in the Case concerning the Continental Shelf (Tunisia/Libyan Arab Jamahiriya) (Tunisia v. Libyan Arab Jamahiriya) [Електронний ресурс]. — Режим доступу : Http://www. icj-cij. org/docket/index. php? p1=3&p2=4

12. Delimitation of the Maritime Boundary in the Gulf of Maine Area (Canada/United States of America) [Електронний ресурс]. — Режим доступу : Http://www. icj-cij. org/docket/index. php? p1=3&p2=4

13. Аристотель. Никомахова этика / Аристотель // Философы Греции. — М. : ЭКСМО-Пресс, 1997.

14. Military and Paramilitary Activities in and against Nicaragua (Nicaragua v. United States of America) [Електронний ресурс]. — Режим доступу : Http://www. icj-cij. org/docket/ index. php? p1=3&p2=4

15. Legality of the Threat or Use of Nuclear Weapons [Електронний ресурс]. — Режим досту­пу : Http://www. icj-cij. org/docket/index. php? p1=3&p2=4

16. Corfu Channel (United Kingdom of Great Britain and Northern Ireland v. Albania) [Елек­тронний ресурс]. — Режим доступу : Http://www. icj-cij. org/docket/index. php? p1=3&p2=4

17. Interhandel (Switzerland v. United States of America) [Електронний ресурс]. — Режим доступу : Http://www. icj-cij. org/docket/index. php? p1=3&p2=4

18. Degan V. Some objective features in positive international law. Theory of International Law at the treshold of 21-st Century / V. Degan. — Kluwer Lar International. — 1996. — P. 133—140.

19. Corfu Channel (United Kingdom of Great Britain and Northern Ireland v. Albania) [Елек­тронний ресурс]. — Режим доступу : Http://www. icj-cij. org/docket/index. php? p1=3&p2=4

20. Military and Paramilitary Activities in and against Nicaragua (Nicaragua v. United States of America) [Електронний ресурс]. — Режим доступу : Http://www. icj-cij. org/docket/index. php? p1=3&p2=4

21. Soerensen M. Зазнач. праця. — 51.

22. Wolfke Karol. Custom in Present International Law / Karol Wolfke. — Wroclaw, 1964.

23. Mendelson Maurice. The subjective element in customary international law / Maurice Mendelson. — The British Year Book of International Law, 1995. — P. 208.

24. Principes de droit international public. — R. C.A. D.I, 1960. — T. 106. — P. 48—49.

 

Киевец Елена. Opinio juris как квалифицирующий признак международного обычая: практика Международного Суда ООН.

Статья посвящена анализу практики Международного Суда ООН относительно уста­новления Судом орЬто juris как квалифицирующего признака международного обычая. Автор исследует основные доктринальные подходы к пониманию феномена ортю juris в решениях Международного Суда ООН.

Ключевые слова: практика Международного Суда ООН, ортю juris, opinio juris sive necessitatis, международный обычай, обыкновение, практика.

Kyyivets Olena. Opinio juris as a qualificatory criterion of the international custom: International Court of justice practice.

This article is devoted to the analyses of the International Court of Justice practice concerning the establishment of opinio juris as a Qualificatory Criterion of international custom. Author researches into main doctrinal approaches to the understanding of ортю juris phenomenon in International Court of Justice decisions.

Key words: practice of the International Court of Justice, opinio juris, opinio juris sive necessitatis, international custom, usage, practice.