joomla
ВИДИ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ ПУБЛІЧНОГО ПРАВА В УКРАЇНІ
Юридична Україна

УДК 347.19

Роман Майданик,

Доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрН України,

Завідувач кафедри цивільного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

 

Розглядаються питання класифікації та видів юридичних осіб публічного права в Укра­їні. Визначено поняття та особливості державних і комунальних установ, закладів, фондів публічного права, унітарних державних і комунальних підприємств, інших юри­дичних осіб публічного права за українським законодавством. Висвітлено питання співвідношення юридичних осіб публічного права з публічно-правовими утвореннями і державними акціонерними товариствами у вітчизняному праві.

Ключові слова: юридична особа публічного права, держава та комунальні утворення як юридичні особи публічного права, державні установи, державні акціонерні товариства, державні та комунальні унітарні підприємства, публічно-правові фонди, юридичні осо­би приватного права з делегованими публічними функціями.


Українське законодавство передбачає відкритий перелік юридичних осіб пуб­лічного права, що обумовлено особливос­тями цього типу юридичних осіб.

Відповідно до ЦК України публіч­но-правові утворення можуть створюва­ти юридичні особи публічного права (державні та комунальні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України та законом (ч. 2 ст. 167, ч. 2 ст. 168, ч. 2 ст. 169 ЦК).

У сучасному праві України систему юридичних осіб публічного права ста­новлять державні та комунальні устано­ви, публічні заклади і фонди, унітарні державні та комунальні підприємства, юридичні особи приватного права інших організаційно-правових форм, які упов­новажені здійснювати публічно-правові функції.

Державні та комунальні установи

Традиційним видом юридичної особи публічного права виступають державні та комунальні установи, що мають ста­тус юридичної особи, здійснюють госпо­дарсько-правові повноваження і функції державного органу чи органу місцевого самоврядування.

Державні установи, як і будь-які інші види юридичних осіб публічного права слід відрізняти від корпоративних організацій як різновиду юридичних осіб приватного права. На відміну від корпоративних організацій, заснованих на фіксованій участі, юридичні особи— установи не мають членства.

Державна установа має засновника, але не має учасників (членів). Відпо­відно до ч. 3 ст. 83 ЦК України устано­вою є організація, що створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні, шля­хом об’єднання (виділення) їхнього май­на для досягнення мети, визначеної за­сновниками, за рахунок цього майна.

Тому навіть якщо установа створюєть­ся кількома особами, корпоративні від­носини між ними, рівно як між юридич­ною особою та окремими засновниками, не виникають.

Відповідно до ч. 3 ст. 83 ЦК України засновником установи може бути будь - яка особа. Відповідно до ч. 2 ст. 2 ЦК України публічно-правові утворення є учасниками цивільних відносин, а не «особами». Тому засновниками держав­них установ можуть бути лише публічно- правові утворення, які набули статусу юридичної особи.

Статусом юридичної особи наділяєть­ся ряд державних органів. Так, згідно зі ст. 2 Закону України «Про банки і бан­ківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-ІІІ юридичною особою визнаєть­ся Національний банк України. Статусом юридичної особи можуть бути наділені суди (ч. 2 ст. 122 Закону України «Про судоустрій України» від 07.02.2002 р. № 3018-ІІІ).

Однак цей статус необхідний їм не для виконання публічних функцій (зі здійснення правосуддя, управлінських, контрольно-наглядових тощо), а для участі в майновому обороті, що передба­чає самостійне вчинення дозволених правочинів (у основному пов’язаних із забезпеченням діяльності цих органів) і розподіл відповідальності з державою в межах цих відносин [1].

У цьому зв’язку зазначається, що шляхом наділення державних органів правами юридичної особи оформлюється їх цивільно-правовий статус, оскільки лише в цьому випадку вони можуть бути визнані стороною у правовідношенні і відповідно виступати позивачем та від­повідачем у суді [2] від свого імені як учасник цивільних правовідносин. В ін­ших випадках стороною правовідношен - ня, в якому беруть участь ці державні органи, є публічно-правове утворення.

Відсутність чіткого розуміння цього положення породжує проблеми в право - застосовчій практиці.

Проблемним є визначення право - суб’єктності судових установ. Вони ма­ють невизначений правовий статус, не­зрозуміло — юридичними особами є місцеві чи вищого рівня суди. Аналогіч­на ситуація склалася з питанням визна­чення статусу військових частин, які са­ме з них є юридичними особами, закон чітко не визначає.

У діяльності окремих юридичних осіб публічного права нерідко виникають труднощі при реєстрації нерухомого майна, оскільки реєструючі органи зада­ються питанням, на чиє ім’я реєструвати це майно: Держави Україна чи самої юридичної особи публічного права (на­приклад НБУ). Однак зміст закону дає підстави для висновку: оскільки НБУ наділений статусом юридичної особи, са­ме він володіє правом на належне йому майно. Проблема зазвичай ускладнюєть­ся відсутністю вказівки в законі на те, як кваліфікувати закріплене за юридич­ною особою право (речове тощо) на май­но, що не має прямої назви.

Заклади як юридичні особи публічного права

Поряд з установами українське зако­нодавство виділяє такий вид юридичних осіб, як заклади (охорони здоров’я, до­шкільні навчальні заклади, позашкільні навчальні заклади, загальноосвітні на­вчальні заклади, професійно-технічні навчальні заклади) (ст. 3 Основ законо­давства України про охорону здоров’я від 19.11.1992 р. № 2801-ХІІ; ст. 11 За­кону України «Про дошкільну освіту» від 11.07.2001 р. № 2628-ІІІ; ст. 1 Зако­ну України «Про позашкільну освіту» від 22.06.2000 р. № 1841-ІІІ; ст. 8 Зако­ну України «Про загальну середню осві­ту» від 13.05.1999 р. № 6541-ХІУ; стат­ті 17, 18 Закону України «Про професій­но-технічну освіту» від 10.02.1998 р. № 103/98-ВР тощо).

В юридичній літературі відмінність закладу від установи пропонується вба­чати в тому, що його учасник не буде не­сти відповідальності за зобов’язаннями закладу [3].

Юридичною особою публічного права може бути визнано державний чи недер­жавний заклад, якому делеговано функ­ції державного органу чи органу місцево­го самоврядування.

Фонди публічного права

Українському законодавству відоме поняття так званих фондів. Як відомо, фонд являє собою визначене певною ме­тою майно (кошти або матеріальні цінно­сті), яке накопичується зазвичай шля­хом збирання для будь-кого або чого - небудь.

Залежно від статусу можуть створю­ватися фонди з правами юридичної осо­би (благодійні тощо фонди) і фонди як неправосуб’єктна сукупність майна, ви­значена певною метою (фонд фінансуван­ня будівництва, фонд операцій з неру­хомістю тощо).

Залежно від мети можна виділити публічно - і приватноправові фонди. Пуб­лічно-правовий фонд призначений для певної публічної мети майном, яке управляється створеними державою спе­ціально для цієї мети установами. До по­дібних фондів, зокрема, може бути від­несено Пенсійний фонд України, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб
тощо. При цьому в Україні в окремих за­конодавчих актах допускається ототож­нення поняття «установа» і «фонд». Так, у ст. 8 Закону «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» від 20.09.2001 р. № 2740-ІІІ фондом визнається державна спеціалізована установа, яка виконує функції державного управління в сфері гарантування вкладів фізичних осіб. Особливістю такого фонду є те, що його учасники, а ними є банки, зобов’язані платити внески Фонду, але вони не ма­ють права управляти ним. Майно фонду є об’єктом права державної власності і знаходиться в його господарському ві­данні [4].

Унітарні державні та комунальні підприємства як юридичні особи публічного права українське законодавство визнає уні­тарні державні та комунальні підприєм­ства юридичними особами публічного права (ч. 2 ст. 167, ч. 2 ст. 168, ч. 2 ст. 169 ЦК України). Однак передбачене ЦК України розуміння юридичних осіб публічного права є невиправдано широ­ким, оскільки в дійсності такими до­цільно визнавати лише ті з них, які уповноважені здійснювати публічні функції поряд із цивільними повнова­женнями відповідно до цілей своєї госпо­дарської діяльності.

Унітарні комунальні та державні під­приємства (як комерційні, так і казенні) в цивільному обороті беруть участь за правилами участі в ньому приватних осіб, не здійснюють публічних функцій державного чи комунального органу, не виступають суб’єктом публічних право­відносин. Тому унітарні державні/кому­нальні підприємства можуть бути визна­ні юридичною особою публічного права, якщо вони уповноважені здійснювати функції державного органу чи органу місцевого самоврядування.

Юридичні особи приватного права з делегованими публічними функціями

Статусом юридичної особи публічного права володіють юридичні особи приват­ного права, яким делеговано (передано) здійснення публічно-правових функцій. До такого роду юридичних осіб може бути віднесено юридичних осіб приватного пра­ва, які виконують функції проведення експертиз, професійного нагляду (аудито­рів, адвокатів, представників інших «вільних» професій), державної реєстрації (зокрема прав на нерухомість).

Орган державної влади і юридичні особи публічного права в українській доктрині права питан­ня щодо юридичної особистості держави, інших публічно-правових утворень, дер­жавних (комунальних) органів отримали різну оцінку, що становить предмет на­укової дискусії.

Проблема співвідношення понять «юридична особа» та «орган державної влади» обговорюється досить широко. В юридичній літературі грунтовно дослі­джене не лише поняття «юридична осо­ба», а й поняття «орган держави» (місце­вого самоврядування). В більшості ви­падків їх визначають як певну струк­турну частину апарату державної (кому­нальної) влади, призначену для здійснен­ня певних функцій і повноважень цієї влади; під юридичною особою розуміють цивільно-правову категорію — суб’єкта цивільного права [5].

Зазвичай на обґрунтування існування юридичної особистості органів влади у формі установ висувається теза про необ­хідність введення їх у цивільний оборот як досить скромних суб’єктів, які потре­бують обмеженого обсягу прав для мате­ріально-технічного забезпечення їх діяль­ності [6]. Установи (а отже, й органи влади) фінансуються їх засновниками - власниками, отримуючи обмежене речове право на надане їм майно і досить вузькі можливості самостійної участі в цивіль­них правовідносинах [7].

При цьому зазначається, що установа як організаційно-правова форма була пе­ренесена в ЦК з радянського періоду. На думку Є. О. Суханова, установи є наслід­ком колишнього правопорядку, колиш­ньої економічної системи, з яким дово­диться поки миритися [8].

На думку окремих авторів, співстав - лення ознак державного органу з ознака­ми суб’єкта цивільного права, зокрема у формі установи, свідчить про їх повну невідповідність.

Суб’єкт цивільного права повинен не лише володіти цивільною право - і дієздатністю, а й відповідати ряду ознак, які узгоджуються з основними принци­пами цивільного права. Зокрема суб’єк­ти цивільних відносин набувають і здійс­нюють свої цивільні права та обов’язки своєю волею і в своєму інтересі. Вони вільні у встановленні своїх прав та обо­в’язків на основі договору та у визначен­ні будь-яких умов договору, які не супе­речать законодавству.

Органи влади не володіють майновою самостійністю суб’єкта цивільного пра - вовідношення, яка означає, що: (а) май­но слугує суб’єкту цивільного права май­новою основою для участі в цивільних відносинах; (б) на це майно суб’єкт має певне речове право, яке дає йому свободу самостійно його використовувати. Оче­видно, що органи влади як установи цією ознакою не володіють. Майно орга­ну влади надається в оперативне управ­ління не для управління чужою власніс­тю та участі в цивільних відносинах з приводу і на підставі цієї власності, а для виконання покладених на орган вла­ди публічно-правових функцій. При цьо­му орган влади як установа не має ніякої самостійності в частині розпорядження майном, переданим в оперативне управ­ління. Відсутня в органа влади і само­стійна майнова відповідальність, що випливає з положень ЦК України. Від­повідальність несе публічне утвореня (власник майна), що створило цей орган, а встановлена законом відповідальність державної (комунальної) установи за своїми зобов’язаннями наявними в її розпорядженні грошовими коштами — все ж відповідальність власника цих коштів. У зв’язку з цим обґрунтовується небезпідставний висновок про те, що майновою самостійністю як ознакою суб’єкта цивільного права органи влади не володіють [9].

Очевидно, що надання статусу юридич­ної особи органам влади у формі установи слугує зручності бюджетного процесу. Од­нак це не є достатньою юридичною перед­умовою надання статусу юридичної особи лише для того, щоб відкрити рахунок для отримання і витрачання бюджетних кош­тів. З огляду на існування в Україні каз­начейської (а не банківської) системи ви­конання бюджету даний статус для бю­джетної установи не обов’язковий.

У цивільному обороті наявність стату­су юридичної особи в органів влади при­зводить до того, від чого застерігав ще в 1948 р. А. В. Венедиктов [10]. У судовій практиці нерідко спостерігається плута­нина і змішування понять при вирішен­ні питання, як ставитися до органа вла­ди у формі юридичної особи: як до органа влади чи як до суб’єкта цивільно­го права.

Як результат, створення публічним утворенням структурних підрозділів для розподілу між ними своїх функцій і на­дання їм статусу юридичної особи спе­ціально чи внаслідок недогляду дає мож­ливість публічному утворенню ухиляти­ся від відповідальності за неналежне здійснення функцій. В цьому випадку використовується майже класична схе­ма, згідно з якою пред’явлені позови приватних осіб про стягнення збитків (шкоди) безпосередньо з публічного утво­рення (держави чи територіальної грома­ди) останні намагаються переадресувати своїм структурним підрозділам як само­стійним юридичним особам, посилаю­чись на те, що вони (публічні утворен­ня) — неналежний відповідач.

Зазначення на конструкцію субси - діарної відповідальності публічного утворення як власника за створені ним установи зазвичай практично не діє. В будь-якому випадку принципово те, що власник несе субсидіарну (додаткову, не­пряму) відповідальність не за своїми зо­бов’язаннями, а за зобов’язаннями тре­тьої особи — створеної ним установи.

Однак орган влади, як зазначається в літературі, не може створювати зобов’я­зання для самого себе. Своїми діями, на­віть у межах укладеного контракту, він все ж формує прямі (бюджетні) зобов’я­зання для публічного утворення. У цьому зв’язку в літературі небезпідставно за­значається, що тут повинна бути застосо­вана конструкція прямої відповідально­сті безпосередньо публічного утворення за зобов’язаннями, яі повинні визнавати­ся його особистими зобов’язаннями [11].

У рамках вчення про суб’єкти цивіль­ного права, коли йдеться про участь у цивільних відносинах публічних утво­рень, зазначається на безпосередню їх участь у таких правовідносинах і непря­му участь через свої органи, які існують у формі юридичних осіб [12]. Робляться навіть спроби вивести критерії розмежу­вання діяльності публічних утворень та органів влади у формі установ [13].

Окремі автори вважають, що будь-яка участь органу влади в цивільноуу оборо­ті — це завжди безпосередня участь са­мого публічного утворення, а ніяк не участь самостійного суб’єкта цивільного права [14].

У зв’язку з цим пропонується відмови­тися від практики надання органам вла­ди та їх структурним підрозділам статусу юридичних осіб. Обгрунтовується доціль­ність визнати, що органи влади являють собою структурно невід’ємну частину та­ких суб’єктів цивільного права, як пуб­лічні утворення, що реалізують за допо­могою цих органів свою дієздатність. Участь зазначених органів у цивільному обороті (в угодах і недоговірних відноси­нах) буде мати конструкцію участі пуб­лічного утворення за допомогою відпо­відних органів, які діють у межах своєї компетенції. Керівники цих органів по­винні бути наділені повноваженнями представників публічного утворення при вчиненні правочинів, які діють за довіре­ністю. Це надасть можливість створити єдиний суб’єкт цивільного права без по­ділу його на частини, що виключить можливість ухилення публічного утво­рення від відповідальності шляхом пере­кладання його на структурні підрозділи. За таких умов на повну силу зможе за­працювати положення ЦК України, згід­но з яким від імені публічного утворення права та обов’язки набуваються і здій­снюються його органами. Не буде вини­кати проблема правонаступництва за укладеними органом влади державними (комунальними) контрактами при пере­творенні або ліквідації органу влади.

У судах відповідачами за майновими спорами, пов’язаними з державними (ко­мунальними) контрактами або з відшко­дуванням заподіяної шкоди, повинні ви­знаватися не органи влади, які уклали їх або заподіяли шкоду, а безпосередньо публічні утворення (наприклад Держава Україна). Відповідні органи влади, чиї дії або бездіяльність викликали пред’яв­лення майнових претензій, можуть брати участь у подібних судових справах як треті особи, що беруть участь у справі на стороні публічного утворення [15].

Держава, територіальні громади і юридичні особи публічного права

В юридичній науці і практиці акту­альними залишаються питання щодо юридичної особистості держави і терито­ріальних громад. В українській доктрині права питання правової природи і стату­су держави отримали різну оцінку і ста­новлять предмет наукової дискусії. З цього приводу в доктрині права обрунто - вано кілька основних підходів щодо ста­тусу держави в цивільних відносинах: 1) як особливий суб’єкт права з подвій­ним статусом, що виступає у приватних відносинах носієм своїх політичних і господарських функцій; 2) як самостій­ний суб’єкт приватного права з особли­вим статусом; 3) як складений суб’єкт цивільного права, що в цивільних відно­синах діє як юридична особа; 4) кон­цепції «розщеплення» держави на дві особи — суб’єкта публічного права і суб’єкта приватного права.

Розуміння держави як особливого суб’єкта права з подвійною природою по­лягає у визнанні її суб’єктом права, що виступає у приватних відносинах носієм своїх політичних і господарських функ­цій.

Певною модифікацією цього підходу можна вважати обґрунтоване в літерату­рі розуміння приватноправової сутності держави, що передбачає визнання дер­жави самостійним суб’єктом цивільного (приватного) права з особливим стату­сом, якого не можна ототожнювати з ін­шими суб’єктами (юридичними та фізичними особами) [16].

Зазначені вище концепції розуміння держави як суб’єкта цивільного права в сучасній літературі піддано критиці з ог­ляду на те, що в умовах ринкової еконо­міки держава має діяти у приватних від­носинах не як носій своїх політичних і господарських функцій або як особли­вий суб’єкт права, а в організаційно-пра­вових формах, адекватних цим відноси­нам [17].

У зв’язку з цим участь держави в ци­вільних відносинах більш адекватно по­яснює концепція визнання держави складеним суб’єктом цивільного права, що в цивільних відносинах діє як юри­дична особа.

Такий підхід ґрунтується на враху­ванні подвійної природи держави як суб’єкта приватного (цивільного) права і визнання її: а) публічно-правовим утво­ренням, метою якого є забезпечення пуб­лічних інтересів як умови існування та розвитку суспільства; б) у цивільних від­носинах юридично рівним учасником по­ряд з іншими суб’єктами цивільного права та виявляє ознаки складеного суб’єкта цивільного права, в особі якого втілюється публічний інтерес [18].

Прихильники цієї позиції слушно звертають увагу на властиві державі як суб’єкту цивільного права риси колек­тивного утворення, притаманні юридич­ній особі: організаційна єдність, майнова самостійність, наявність власного найме­нування, цивільна правосуб’єктність. У зв’язку з цим пропонується визнати і за­кріпити у ЦК України такі положення:

1) у цивільних відносинах держава діє як юридична особа; 2) щодо держави у ци­вільних відносинах застосовуються нор­ми, які регулюють правове становище юридичних осіб у цивільних відносинах, якщо законом не встановлено інше [19].

Однак до нормативного закріплення за державою статусу юридичної особи остання не може розглядатися у цивіль­них відносинах як юридична особа.

Аналогічний підхід може бути засто­совано також щодо питання правового статусу територіальних громад як су­б’єктів цивільного права.

У зв’язку з цим можна дійти загально­го висновку про те, що законодавство України не дає достатніх підстав для ото­тожнення юридичних осіб публічного пра­ва з публічно-правовими утвореннями.

Під публічно-правовими утвореннями в українському законодавстві розуміють­ся Держава Україна, Автономна Рес­публіка Крим, територіальні громади. Статус цих утворень як виразників інте­ресів населення, що проживає на їх території, визначається Конституцією України і законодавчими актами. Норми про юридичні особи до них автоматично не застосовуються.

У зв’язку з цим слід розрізняти випад­ки: а) безпосередньої участі публічно - правових утворень у майновому обороті;

Б) опосередкованої участі публічно-пра­вових утворень у майновому обороті че­рез юридичні особи як їх засновників (акціонерів, учасників, членів).

У першому випадку публічно-правові утворення беруть участь у майновому обо­роті за рахунок скарбниці, тобто майна, не розподіленого між юридичними особа­ми, в тому числі коштів бюджетів. При цьому державні органи та органи місце­вого самоврядування, а також юридичні та фізичні особи, які мають право висту­пати від імені публічно-правових утво­рень (ч. 1 ст. 173 ЦК України), є їх представниками.

Поширення статусу юридичної особи на публічно-правове утворення, яке бере участь у цивільному обороті за рахунок скарбниці, чинним законодавством не передбачено. У зв’язку з цим застосуван­ня поняття юридичної особи до таких випадків не має правових підстав.

При опосередкованій участі в цивіль­ному обороті публічно-правові утворення створюють підприємницькі і непідпри - ємницькі організації, що мають статус юридичної особи.

При здійсненні власної цивільної пра - восуб’єктності публічно-правові утворен­ня перебувають в організаційно-господар­ських відносинах зі створеними ними юридичними особами публічного права.

Держава, як й інші публічно-правові утворення, реалізує право публічної власності на майно юридичних осіб пуб­лічного права через систему організацій­но-господарських повноважень відповід­них органів управління щодо бюджет­них установ, інших суб’єктів господарю­вання, які належать до їх відання і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

При цьому публічно-правові утворен­ня або взагалі не несуть відповідальності за зобов’язаннями цих юридичних осіб, крім випадків, прямо передбачених зако­ном (наприклад це стосується унітарних державних і комунальних підприємств), або несуть субсидіарну відповідальність (наприклад щодо державних установ, що фінансуються з бюджету), коли майно­вий розподіл проявляється в тому, що до публічно-правового утворення вимоги пред’являються, лише якщо їх не може виконати за рахунок грошових коштів основний боржник — установа.

У зв’язку з цим доцільно розрізняти відповідальність юридичних осіб, які ви­конують публічні функції (зазвичай це державні органи та органи місцевого са­моврядування) в майнових відносинах від відповідальності за неналежне вико­нання ними публічних функцій, яку не­се відповідний бюджет (у вигляді від­шкодування завданої шкоди), а також від відповідальності посадових осіб цих органів (у вигляді дисциплінарної, адмі­ністративної та кримінальної відпові­дальності) [20].

Юридичні особи публічного права і державні акціонерні товариства

Один із випадків опосередкованої учас­ті держави в цивільному обороті пов’яза­ний зі створенням господарських това­риств.

У цьому зв’язку актуальним є питан­ня щодо визначення особливостей та міс­ця державних акціонерних товариств у системі юридичних осіб та їх співвідно­шення з юридичними особами публічно­го права. Державним акціонерним това­риством (далі — ДАТ) є акціонерне товариство, 100% акцій якого знахо­диться у власності держави.

При цьому в доктрині ДАТ пропо­нується визнавати юридичною особою приватного права, засновану державою, в особі уповноваженого державного орга­ну, яка має особливий порядок форму­вання статутного фонду, порядок управління та спеціальну правоздатність і в статутному фонді якої державі нале­жить кількість акцій, що відповідно до законодавства забезпечує право ви­рішального впливу на прийняття рішень цим товариством [21].

Важлива риса ДаТ як юридичної осо­би приватного права полягає в тому, що держава закріплює майно за таким ак­ціонерним товариством на праві влас­ності, а не на обмеженому речовому пра­ві, якщо інше прямо не передбачено законом. ДАТ здійснюють цивільну пра - восуб’єктність через дії уповноважених органів цієї юридичної особи, на які по­ширюються положення про органи ак­ціонерного товариства з урахуванням особливостей, передбачених законом для такого роду господарських товариств.

Українське законодавство (закони «Про акціонерні товариства» від 17.09.2008 р. № 514-УІ, «Про господар­ські товариства» від 19.09.1991 р. № 1576-ХІІ, Цивільний кодекс України) видами акціонерних товариств визнає відкриті (публічні) і закриті (приватні) акціонерні товариства.

У разі набуття державою права влас­ності на акції акціонерного товариства новий вид акціонерного товариства не виникає, оскільки товариство зали­шається акціонерним товариством неза­лежно від складу його учасників.

Термін «державне акціонерне товари­ство» слід розглядати у контексті визна­чення розміру участі держави в такому господарському товаристві.

Оскільки організаційно-правовою фор­мою є саме акціонерне товариство, ДАТ не є новою організаційно-правовою формою юридичної особи і не може бути віднесене до юридичних осіб публічного права.

В окремих випадках законодавство передбачає створення ДАТ, яким делего­вано функції державного органу, інші публічно-правові функції. В цьому ви­падку акціонерне товариство одночасно здійснює цивільну правосуб’єктність і публічну компетенцією, що властиво для юридичних осіб публічного права.

Проведений аналіз свідчить, що в су­часних умовах поняття юридичної особи публічного права доцільно поширювати на юридичних осіб, створених за україн­ським законодавством як державна/ко­мунальна установа, заклад, фонд, уні­тарне державне або комунальне підпри­ємство, державне акціонерне товарис­тво, в інших організаційно-правових фор­мах юридичних осіб приватного права, уповноважених здійснювати публічно- правові функції (зокрема державного орга­ну чи органу місцевого самоврядування).

ПРИМІТКИ

1. Курбатов А. Я. О юридических лицах публичного права / А. Я. Курбатов // Хозяйство и право. — 2009. — № 10. — С. 79.

2. Там само.

3. Кучеренко И. Н. Гражданско-правовые проблемы организационно-правовых форм юриди­ческих лиц / И. Н. Кучеренко // Альманах цивилистики : сб. ст. — Вып. 1 / под ред. Р. А. Май - даника. — К. : Всеукраинская ассоциация издателей «Правова єдність», 2008. — С. 247.

4. Там само. — С. 246—247.

5. Див., напр.: Михайленко О. Юридическая личность органов государственной (муници­пальной) власти / О. Михайленко // Хозяйство и право. — 2010. — № 2. — С. 70—76; Зинчен­ко С. Юридическое лицо и правовой статус органов государственного и муниципального управления / С. Зинченко, В. Галов // Хозяйство и право. — 2006. — № 10, 11.

6. Гражданское право : учебник. — в 3 т. / под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М., 2003. — Т. 1. — С. 207.

7. Гражданское право. — в 4 т. : учеб для студ. вузов, обучающихся по юрид. специально­стям / В. С. Ем [и др.] ; отв. ред. Е. А. Суханов. — М. : Волтерс Клувер, 2006. — Т. 1. : Общая часть. — С. 367.

8. Див., напр.: Суханов Е. Юридические лица, государственные и муниципальные образо­вания / Е. Суханов // Хозяйство и право. — 1995. — № 4. — С. 20; Авилов Г. Е. Юридические лица в современном российском гражданском праве / Г. Е. Авилов, Е. А. Суханов // Вестник гражданского права. — 2006. — № 1 (т. 6). — С. 17; Гражданское право : в 4 т. / В. С. Ем [и др.] ; отв. ред. Е. А. Суханов. — М. : Волтерс Клувер, 2006. — Т. 1. : Общая часть. — С. 367.

9. Михайленко О. Зазнач. апраця. — С. 72.

10. Венедиктов А. В. Государственная социалистическая собственность / А. В. Венедиктов. — М.—Л., 1948. — С. 644—645.

11. Там само. — С. 75.

12. Див.: Архив Арбитражного суда Ростовской области; Цит. за: Михайленко О. Зазнач. праця. — С. 76.

13. Гражданское право : в 3 т. / под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М., 2003. — Т. 1. — С. 225.

14. Михайленко О. Зазнач. праця. — С. 76.

15. Там само. — С. 76.

16. Ніколаев I. С. Держава Україна як суб’єкт міжнародного приватного права : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук / I. С. Ніколаев. — Х., 2006. — С. 6—7.

17. Див.: Цивільне право України : підручник : у 2 кн. / О. В. Дзера (кер. авт. кол.), Д. В. Боб­рова, А. С. Довгерт [та ін.] ; за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнецової. — 2-е вид., перероб. і допов. — К. : Юрінком Інтер, 2003. — Кн. 1. — С. 128 (Автор глави — А. С. Довгерт).

18. Клименко О. М. Особливості правового становища держави як суб’єкта приватного (ци­вільного) права : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук / О. М. Клименко. — К., 2006. — С. 5.

19. Там само. — С. 6.

20. Курбатов А. Я. Зазнач. праця. — С. 80.

21. Винар Л. В. Правовий статус юридичних осіб, заснованих державою : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук / Л. В. Винар. — Л., 2006. — С. 5.

 

Майданик Роман. Виды юридических лиц публичного права в Украине.

Рассматриваются вопросы классификации и видов юридических лиц публичного права в Украине. Определены понятие и особенности государственных и коммунальных учрежде­ний, заведений, фондов публичного права, унитарных государственных и коммунальных предприятий, иных юридических лиц публичного права по украинскому законодательству. Исследованы проблемы соотношения юридических лиц публичного права с публично-право­выми образованиями и государственными акционерными обществами в отечественном праве.

Ключевые слова: юридическое лицо публичного права, государственные и коммунальные образования как юридические лица публичного права, государственные учреждения, госу­дарственные акционерные общества, государственные и коммунальные унитарные пред­приятия, публично-правовые фонды, юридические лица частного права с делегированными публичными функциями.

Maydanyk Roman. Kinds of legal entity of public law in the Ukraine.

The author considers the questions of classification and kinds of legal entity in the Law if Ukraine, researching the notion and specific features of state and municipal enterprise, funds, another kinds of legal entity of public law.

The problems of correlation some types of abovementioned legal entity in the Ukrainian legislation are investigated.

Key words: legal entity of public law, state and municipal foundation as a legal entity of public law, state organisation, state stock company, state and municipal unite enterprise, law-public fund, legal entity of private law with delegated public powers.