Доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрН України,
Завідувач кафедри цивільного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Розглядаються питання класифікації та видів юридичних осіб публічного права в Україні. Визначено поняття та особливості державних і комунальних установ, закладів, фондів публічного права, унітарних державних і комунальних підприємств, інших юридичних осіб публічного права за українським законодавством. Висвітлено питання співвідношення юридичних осіб публічного права з публічно-правовими утвореннями і державними акціонерними товариствами у вітчизняному праві.
Ключові слова: юридична особа публічного права, держава та комунальні утворення як юридичні особи публічного права, державні установи, державні акціонерні товариства, державні та комунальні унітарні підприємства, публічно-правові фонди, юридичні особи приватного права з делегованими публічними функціями.
Українське законодавство передбачає відкритий перелік юридичних осіб публічного права, що обумовлено особливостями цього типу юридичних осіб.
Відповідно до ЦК України публічно-правові утворення можуть створювати юридичні особи публічного права (державні та комунальні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України та законом (ч. 2 ст. 167, ч. 2 ст. 168, ч. 2 ст. 169 ЦК).
У сучасному праві України систему юридичних осіб публічного права становлять державні та комунальні установи, публічні заклади і фонди, унітарні державні та комунальні підприємства, юридичні особи приватного права інших організаційно-правових форм, які уповноважені здійснювати публічно-правові функції.
Традиційним видом юридичної особи публічного права виступають державні та комунальні установи, що мають статус юридичної особи, здійснюють господарсько-правові повноваження і функції державного органу чи органу місцевого самоврядування.
Державні установи, як і будь-які інші види юридичних осіб публічного права слід відрізняти від корпоративних організацій як різновиду юридичних осіб приватного права. На відміну від корпоративних організацій, заснованих на фіксованій участі, юридичні особи— установи не мають членства.
Державна установа має засновника, але не має учасників (членів). Відповідно до ч. 3 ст. 83 ЦК України установою є організація, що створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.
Тому навіть якщо установа створюється кількома особами, корпоративні відносини між ними, рівно як між юридичною особою та окремими засновниками, не виникають.
Відповідно до ч. 3 ст. 83 ЦК України засновником установи може бути будь - яка особа. Відповідно до ч. 2 ст. 2 ЦК України публічно-правові утворення є учасниками цивільних відносин, а не «особами». Тому засновниками державних установ можуть бути лише публічно- правові утворення, які набули статусу юридичної особи.
Статусом юридичної особи наділяється ряд державних органів. Так, згідно зі ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-ІІІ юридичною особою визнається Національний банк України. Статусом юридичної особи можуть бути наділені суди (ч. 2 ст. 122 Закону України «Про судоустрій України» від 07.02.2002 р. № 3018-ІІІ).
Однак цей статус необхідний їм не для виконання публічних функцій (зі здійснення правосуддя, управлінських, контрольно-наглядових тощо), а для участі в майновому обороті, що передбачає самостійне вчинення дозволених правочинів (у основному пов’язаних із забезпеченням діяльності цих органів) і розподіл відповідальності з державою в межах цих відносин [1].
У цьому зв’язку зазначається, що шляхом наділення державних органів правами юридичної особи оформлюється їх цивільно-правовий статус, оскільки лише в цьому випадку вони можуть бути визнані стороною у правовідношенні і відповідно виступати позивачем та відповідачем у суді [2] від свого імені як учасник цивільних правовідносин. В інших випадках стороною правовідношен - ня, в якому беруть участь ці державні органи, є публічно-правове утворення.
Відсутність чіткого розуміння цього положення породжує проблеми в право - застосовчій практиці.
Проблемним є визначення право - суб’єктності судових установ. Вони мають невизначений правовий статус, незрозуміло — юридичними особами є місцеві чи вищого рівня суди. Аналогічна ситуація склалася з питанням визначення статусу військових частин, які саме з них є юридичними особами, закон чітко не визначає.
У діяльності окремих юридичних осіб публічного права нерідко виникають труднощі при реєстрації нерухомого майна, оскільки реєструючі органи задаються питанням, на чиє ім’я реєструвати це майно: Держави Україна чи самої юридичної особи публічного права (наприклад НБУ). Однак зміст закону дає підстави для висновку: оскільки НБУ наділений статусом юридичної особи, саме він володіє правом на належне йому майно. Проблема зазвичай ускладнюється відсутністю вказівки в законі на те, як кваліфікувати закріплене за юридичною особою право (речове тощо) на майно, що не має прямої назви.
Поряд з установами українське законодавство виділяє такий вид юридичних осіб, як заклади (охорони здоров’я, дошкільні навчальні заклади, позашкільні навчальні заклади, загальноосвітні навчальні заклади, професійно-технічні навчальні заклади) (ст. 3 Основ законодавства України про охорону здоров’я від 19.11.1992 р. № 2801-ХІІ; ст. 11 Закону України «Про дошкільну освіту» від 11.07.2001 р. № 2628-ІІІ; ст. 1 Закону України «Про позашкільну освіту» від 22.06.2000 р. № 1841-ІІІ; ст. 8 Закону України «Про загальну середню освіту» від 13.05.1999 р. № 6541-ХІУ; статті 17, 18 Закону України «Про професійно-технічну освіту» від 10.02.1998 р. № 103/98-ВР тощо).
В юридичній літературі відмінність закладу від установи пропонується вбачати в тому, що його учасник не буде нести відповідальності за зобов’язаннями закладу [3].
Юридичною особою публічного права може бути визнано державний чи недержавний заклад, якому делеговано функції державного органу чи органу місцевого самоврядування.
Українському законодавству відоме поняття так званих фондів. Як відомо, фонд являє собою визначене певною метою майно (кошти або матеріальні цінності), яке накопичується зазвичай шляхом збирання для будь-кого або чого - небудь.
Залежно від статусу можуть створюватися фонди з правами юридичної особи (благодійні тощо фонди) і фонди як неправосуб’єктна сукупність майна, визначена певною метою (фонд фінансування будівництва, фонд операцій з нерухомістю тощо).
Залежно від мети можна виділити публічно - і приватноправові фонди. Публічно-правовий фонд призначений для певної публічної мети майном, яке управляється створеними державою спеціально для цієї мети установами. До подібних фондів, зокрема, може бути віднесено Пенсійний фонд України, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб тощо. При цьому в Україні в окремих законодавчих актах допускається ототожнення поняття «установа» і «фонд». Так, у ст. 8 Закону «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» від 20.09.2001 р. № 2740-ІІІ фондом визнається державна спеціалізована установа, яка виконує функції державного управління в сфері гарантування вкладів фізичних осіб. Особливістю такого фонду є те, що його учасники, а ними є банки, зобов’язані платити внески Фонду, але вони не мають права управляти ним. Майно фонду є об’єктом права державної власності і знаходиться в його господарському віданні [4].
Унітарні державні та комунальні підприємства як юридичні особи публічного права українське законодавство визнає унітарні державні та комунальні підприємства юридичними особами публічного права (ч. 2 ст. 167, ч. 2 ст. 168, ч. 2 ст. 169 ЦК України). Однак передбачене ЦК України розуміння юридичних осіб публічного права є невиправдано широким, оскільки в дійсності такими доцільно визнавати лише ті з них, які уповноважені здійснювати публічні функції поряд із цивільними повноваженнями відповідно до цілей своєї господарської діяльності.
Унітарні комунальні та державні підприємства (як комерційні, так і казенні) в цивільному обороті беруть участь за правилами участі в ньому приватних осіб, не здійснюють публічних функцій державного чи комунального органу, не виступають суб’єктом публічних правовідносин. Тому унітарні державні/комунальні підприємства можуть бути визнані юридичною особою публічного права, якщо вони уповноважені здійснювати функції державного органу чи органу місцевого самоврядування.
Юридичні особи приватного права з делегованими публічними функціями
Статусом юридичної особи публічного права володіють юридичні особи приватного права, яким делеговано (передано) здійснення публічно-правових функцій. До такого роду юридичних осіб може бути віднесено юридичних осіб приватного права, які виконують функції проведення експертиз, професійного нагляду (аудиторів, адвокатів, представників інших «вільних» професій), державної реєстрації (зокрема прав на нерухомість).
Орган державної влади і юридичні особи публічного права в українській доктрині права питання щодо юридичної особистості держави, інших публічно-правових утворень, державних (комунальних) органів отримали різну оцінку, що становить предмет наукової дискусії.
Проблема співвідношення понять «юридична особа» та «орган державної влади» обговорюється досить широко. В юридичній літературі грунтовно досліджене не лише поняття «юридична особа», а й поняття «орган держави» (місцевого самоврядування). В більшості випадків їх визначають як певну структурну частину апарату державної (комунальної) влади, призначену для здійснення певних функцій і повноважень цієї влади; під юридичною особою розуміють цивільно-правову категорію — суб’єкта цивільного права [5].
Зазвичай на обґрунтування існування юридичної особистості органів влади у формі установ висувається теза про необхідність введення їх у цивільний оборот як досить скромних суб’єктів, які потребують обмеженого обсягу прав для матеріально-технічного забезпечення їх діяльності [6]. Установи (а отже, й органи влади) фінансуються їх засновниками - власниками, отримуючи обмежене речове право на надане їм майно і досить вузькі можливості самостійної участі в цивільних правовідносинах [7].
При цьому зазначається, що установа як організаційно-правова форма була перенесена в ЦК з радянського періоду. На думку Є. О. Суханова, установи є наслідком колишнього правопорядку, колишньої економічної системи, з яким доводиться поки миритися [8].
На думку окремих авторів, співстав - лення ознак державного органу з ознаками суб’єкта цивільного права, зокрема у формі установи, свідчить про їх повну невідповідність.
Суб’єкт цивільного права повинен не лише володіти цивільною право - і дієздатністю, а й відповідати ряду ознак, які узгоджуються з основними принципами цивільного права. Зокрема суб’єкти цивільних відносин набувають і здійснюють свої цивільні права та обов’язки своєю волею і в своєму інтересі. Вони вільні у встановленні своїх прав та обов’язків на основі договору та у визначенні будь-яких умов договору, які не суперечать законодавству.
Органи влади не володіють майновою самостійністю суб’єкта цивільного пра - вовідношення, яка означає, що: (а) майно слугує суб’єкту цивільного права майновою основою для участі в цивільних відносинах; (б) на це майно суб’єкт має певне речове право, яке дає йому свободу самостійно його використовувати. Очевидно, що органи влади як установи цією ознакою не володіють. Майно органу влади надається в оперативне управління не для управління чужою власністю та участі в цивільних відносинах з приводу і на підставі цієї власності, а для виконання покладених на орган влади публічно-правових функцій. При цьому орган влади як установа не має ніякої самостійності в частині розпорядження майном, переданим в оперативне управління. Відсутня в органа влади і самостійна майнова відповідальність, що випливає з положень ЦК України. Відповідальність несе публічне утвореня (власник майна), що створило цей орган, а встановлена законом відповідальність державної (комунальної) установи за своїми зобов’язаннями наявними в її розпорядженні грошовими коштами — все ж відповідальність власника цих коштів. У зв’язку з цим обґрунтовується небезпідставний висновок про те, що майновою самостійністю як ознакою суб’єкта цивільного права органи влади не володіють [9].
Очевидно, що надання статусу юридичної особи органам влади у формі установи слугує зручності бюджетного процесу. Однак це не є достатньою юридичною передумовою надання статусу юридичної особи лише для того, щоб відкрити рахунок для отримання і витрачання бюджетних коштів. З огляду на існування в Україні казначейської (а не банківської) системи виконання бюджету даний статус для бюджетної установи не обов’язковий.
У цивільному обороті наявність статусу юридичної особи в органів влади призводить до того, від чого застерігав ще в 1948 р. А. В. Венедиктов [10]. У судовій практиці нерідко спостерігається плутанина і змішування понять при вирішенні питання, як ставитися до органа влади у формі юридичної особи: як до органа влади чи як до суб’єкта цивільного права.
Як результат, створення публічним утворенням структурних підрозділів для розподілу між ними своїх функцій і надання їм статусу юридичної особи спеціально чи внаслідок недогляду дає можливість публічному утворенню ухилятися від відповідальності за неналежне здійснення функцій. В цьому випадку використовується майже класична схема, згідно з якою пред’явлені позови приватних осіб про стягнення збитків (шкоди) безпосередньо з публічного утворення (держави чи територіальної громади) останні намагаються переадресувати своїм структурним підрозділам як самостійним юридичним особам, посилаючись на те, що вони (публічні утворення) — неналежний відповідач.
Зазначення на конструкцію субси - діарної відповідальності публічного утворення як власника за створені ним установи зазвичай практично не діє. В будь-якому випадку принципово те, що власник несе субсидіарну (додаткову, непряму) відповідальність не за своїми зобов’язаннями, а за зобов’язаннями третьої особи — створеної ним установи.
Однак орган влади, як зазначається в літературі, не може створювати зобов’язання для самого себе. Своїми діями, навіть у межах укладеного контракту, він все ж формує прямі (бюджетні) зобов’язання для публічного утворення. У цьому зв’язку в літературі небезпідставно зазначається, що тут повинна бути застосована конструкція прямої відповідальності безпосередньо публічного утворення за зобов’язаннями, яі повинні визнаватися його особистими зобов’язаннями [11].
У рамках вчення про суб’єкти цивільного права, коли йдеться про участь у цивільних відносинах публічних утворень, зазначається на безпосередню їх участь у таких правовідносинах і непряму участь через свої органи, які існують у формі юридичних осіб [12]. Робляться навіть спроби вивести критерії розмежування діяльності публічних утворень та органів влади у формі установ [13].
Окремі автори вважають, що будь-яка участь органу влади в цивільноуу обороті — це завжди безпосередня участь самого публічного утворення, а ніяк не участь самостійного суб’єкта цивільного права [14].
У зв’язку з цим пропонується відмовитися від практики надання органам влади та їх структурним підрозділам статусу юридичних осіб. Обгрунтовується доцільність визнати, що органи влади являють собою структурно невід’ємну частину таких суб’єктів цивільного права, як публічні утворення, що реалізують за допомогою цих органів свою дієздатність. Участь зазначених органів у цивільному обороті (в угодах і недоговірних відносинах) буде мати конструкцію участі публічного утворення за допомогою відповідних органів, які діють у межах своєї компетенції. Керівники цих органів повинні бути наділені повноваженнями представників публічного утворення при вчиненні правочинів, які діють за довіреністю. Це надасть можливість створити єдиний суб’єкт цивільного права без поділу його на частини, що виключить можливість ухилення публічного утворення від відповідальності шляхом перекладання його на структурні підрозділи. За таких умов на повну силу зможе запрацювати положення ЦК України, згідно з яким від імені публічного утворення права та обов’язки набуваються і здійснюються його органами. Не буде виникати проблема правонаступництва за укладеними органом влади державними (комунальними) контрактами при перетворенні або ліквідації органу влади.
У судах відповідачами за майновими спорами, пов’язаними з державними (комунальними) контрактами або з відшкодуванням заподіяної шкоди, повинні визнаватися не органи влади, які уклали їх або заподіяли шкоду, а безпосередньо публічні утворення (наприклад Держава Україна). Відповідні органи влади, чиї дії або бездіяльність викликали пред’явлення майнових претензій, можуть брати участь у подібних судових справах як треті особи, що беруть участь у справі на стороні публічного утворення [15].
В юридичній науці і практиці актуальними залишаються питання щодо юридичної особистості держави і територіальних громад. В українській доктрині права питання правової природи і статусу держави отримали різну оцінку і становлять предмет наукової дискусії. З цього приводу в доктрині права обрунто - вано кілька основних підходів щодо статусу держави в цивільних відносинах: 1) як особливий суб’єкт права з подвійним статусом, що виступає у приватних відносинах носієм своїх політичних і господарських функцій; 2) як самостійний суб’єкт приватного права з особливим статусом; 3) як складений суб’єкт цивільного права, що в цивільних відносинах діє як юридична особа; 4) концепції «розщеплення» держави на дві особи — суб’єкта публічного права і суб’єкта приватного права.
Розуміння держави як особливого суб’єкта права з подвійною природою полягає у визнанні її суб’єктом права, що виступає у приватних відносинах носієм своїх політичних і господарських функцій.
Певною модифікацією цього підходу можна вважати обґрунтоване в літературі розуміння приватноправової сутності держави, що передбачає визнання держави самостійним суб’єктом цивільного (приватного) права з особливим статусом, якого не можна ототожнювати з іншими суб’єктами (юридичними та фізичними особами) [16].
Зазначені вище концепції розуміння держави як суб’єкта цивільного права в сучасній літературі піддано критиці з огляду на те, що в умовах ринкової економіки держава має діяти у приватних відносинах не як носій своїх політичних і господарських функцій або як особливий суб’єкт права, а в організаційно-правових формах, адекватних цим відносинам [17].
У зв’язку з цим участь держави в цивільних відносинах більш адекватно пояснює концепція визнання держави складеним суб’єктом цивільного права, що в цивільних відносинах діє як юридична особа.
Такий підхід ґрунтується на врахуванні подвійної природи держави як суб’єкта приватного (цивільного) права і визнання її: а) публічно-правовим утворенням, метою якого є забезпечення публічних інтересів як умови існування та розвитку суспільства; б) у цивільних відносинах юридично рівним учасником поряд з іншими суб’єктами цивільного права та виявляє ознаки складеного суб’єкта цивільного права, в особі якого втілюється публічний інтерес [18].
Прихильники цієї позиції слушно звертають увагу на властиві державі як суб’єкту цивільного права риси колективного утворення, притаманні юридичній особі: організаційна єдність, майнова самостійність, наявність власного найменування, цивільна правосуб’єктність. У зв’язку з цим пропонується визнати і закріпити у ЦК України такі положення:
1) у цивільних відносинах держава діє як юридична особа; 2) щодо держави у цивільних відносинах застосовуються норми, які регулюють правове становище юридичних осіб у цивільних відносинах, якщо законом не встановлено інше [19].
Однак до нормативного закріплення за державою статусу юридичної особи остання не може розглядатися у цивільних відносинах як юридична особа.
Аналогічний підхід може бути застосовано також щодо питання правового статусу територіальних громад як суб’єктів цивільного права.
У зв’язку з цим можна дійти загального висновку про те, що законодавство України не дає достатніх підстав для ототожнення юридичних осіб публічного права з публічно-правовими утвореннями.
Під публічно-правовими утвореннями в українському законодавстві розуміються Держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади. Статус цих утворень як виразників інтересів населення, що проживає на їх території, визначається Конституцією України і законодавчими актами. Норми про юридичні особи до них автоматично не застосовуються.
У зв’язку з цим слід розрізняти випадки: а) безпосередньої участі публічно - правових утворень у майновому обороті;
Б) опосередкованої участі публічно-правових утворень у майновому обороті через юридичні особи як їх засновників (акціонерів, учасників, членів).
У першому випадку публічно-правові утворення беруть участь у майновому обороті за рахунок скарбниці, тобто майна, не розподіленого між юридичними особами, в тому числі коштів бюджетів. При цьому державні органи та органи місцевого самоврядування, а також юридичні та фізичні особи, які мають право виступати від імені публічно-правових утворень (ч. 1 ст. 173 ЦК України), є їх представниками.
Поширення статусу юридичної особи на публічно-правове утворення, яке бере участь у цивільному обороті за рахунок скарбниці, чинним законодавством не передбачено. У зв’язку з цим застосування поняття юридичної особи до таких випадків не має правових підстав.
При опосередкованій участі в цивільному обороті публічно-правові утворення створюють підприємницькі і непідпри - ємницькі організації, що мають статус юридичної особи.
При здійсненні власної цивільної пра - восуб’єктності публічно-правові утворення перебувають в організаційно-господарських відносинах зі створеними ними юридичними особами публічного права.
Держава, як й інші публічно-правові утворення, реалізує право публічної власності на майно юридичних осіб публічного права через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо бюджетних установ, інших суб’єктів господарювання, які належать до їх відання і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.
При цьому публічно-правові утворення або взагалі не несуть відповідальності за зобов’язаннями цих юридичних осіб, крім випадків, прямо передбачених законом (наприклад це стосується унітарних державних і комунальних підприємств), або несуть субсидіарну відповідальність (наприклад щодо державних установ, що фінансуються з бюджету), коли майновий розподіл проявляється в тому, що до публічно-правового утворення вимоги пред’являються, лише якщо їх не може виконати за рахунок грошових коштів основний боржник — установа.
У зв’язку з цим доцільно розрізняти відповідальність юридичних осіб, які виконують публічні функції (зазвичай це державні органи та органи місцевого самоврядування) в майнових відносинах від відповідальності за неналежне виконання ними публічних функцій, яку несе відповідний бюджет (у вигляді відшкодування завданої шкоди), а також від відповідальності посадових осіб цих органів (у вигляді дисциплінарної, адміністративної та кримінальної відповідальності) [20].
Один із випадків опосередкованої участі держави в цивільному обороті пов’язаний зі створенням господарських товариств.
У цьому зв’язку актуальним є питання щодо визначення особливостей та місця державних акціонерних товариств у системі юридичних осіб та їх співвідношення з юридичними особами публічного права. Державним акціонерним товариством (далі — ДАТ) є акціонерне товариство, 100% акцій якого знаходиться у власності держави.
При цьому в доктрині ДАТ пропонується визнавати юридичною особою приватного права, засновану державою, в особі уповноваженого державного органу, яка має особливий порядок формування статутного фонду, порядок управління та спеціальну правоздатність і в статутному фонді якої державі належить кількість акцій, що відповідно до законодавства забезпечує право вирішального впливу на прийняття рішень цим товариством [21].
Важлива риса ДаТ як юридичної особи приватного права полягає в тому, що держава закріплює майно за таким акціонерним товариством на праві власності, а не на обмеженому речовому праві, якщо інше прямо не передбачено законом. ДАТ здійснюють цивільну пра - восуб’єктність через дії уповноважених органів цієї юридичної особи, на які поширюються положення про органи акціонерного товариства з урахуванням особливостей, передбачених законом для такого роду господарських товариств.
Українське законодавство (закони «Про акціонерні товариства» від 17.09.2008 р. № 514-УІ, «Про господарські товариства» від 19.09.1991 р. № 1576-ХІІ, Цивільний кодекс України) видами акціонерних товариств визнає відкриті (публічні) і закриті (приватні) акціонерні товариства.
У разі набуття державою права власності на акції акціонерного товариства новий вид акціонерного товариства не виникає, оскільки товариство залишається акціонерним товариством незалежно від складу його учасників.
Термін «державне акціонерне товариство» слід розглядати у контексті визначення розміру участі держави в такому господарському товаристві.
Оскільки організаційно-правовою формою є саме акціонерне товариство, ДАТ не є новою організаційно-правовою формою юридичної особи і не може бути віднесене до юридичних осіб публічного права.
В окремих випадках законодавство передбачає створення ДАТ, яким делеговано функції державного органу, інші публічно-правові функції. В цьому випадку акціонерне товариство одночасно здійснює цивільну правосуб’єктність і публічну компетенцією, що властиво для юридичних осіб публічного права.
Проведений аналіз свідчить, що в сучасних умовах поняття юридичної особи публічного права доцільно поширювати на юридичних осіб, створених за українським законодавством як державна/комунальна установа, заклад, фонд, унітарне державне або комунальне підприємство, державне акціонерне товариство, в інших організаційно-правових формах юридичних осіб приватного права, уповноважених здійснювати публічно- правові функції (зокрема державного органу чи органу місцевого самоврядування).
1. Курбатов А. Я. О юридических лицах публичного права / А. Я. Курбатов // Хозяйство и право. — 2009. — № 10. — С. 79.
2. Там само.
3. Кучеренко И. Н. Гражданско-правовые проблемы организационно-правовых форм юридических лиц / И. Н. Кучеренко // Альманах цивилистики : сб. ст. — Вып. 1 / под ред. Р. А. Май - даника. — К. : Всеукраинская ассоциация издателей «Правова єдність», 2008. — С. 247.
4. Там само. — С. 246—247.
5. Див., напр.: Михайленко О. Юридическая личность органов государственной (муниципальной) власти / О. Михайленко // Хозяйство и право. — 2010. — № 2. — С. 70—76; Зинченко С. Юридическое лицо и правовой статус органов государственного и муниципального управления / С. Зинченко, В. Галов // Хозяйство и право. — 2006. — № 10, 11.
6. Гражданское право : учебник. — в 3 т. / под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М., 2003. — Т. 1. — С. 207.
7. Гражданское право. — в 4 т. : учеб для студ. вузов, обучающихся по юрид. специальностям / В. С. Ем [и др.] ; отв. ред. Е. А. Суханов. — М. : Волтерс Клувер, 2006. — Т. 1. : Общая часть. — С. 367.
8. Див., напр.: Суханов Е. Юридические лица, государственные и муниципальные образования / Е. Суханов // Хозяйство и право. — 1995. — № 4. — С. 20; Авилов Г. Е. Юридические лица в современном российском гражданском праве / Г. Е. Авилов, Е. А. Суханов // Вестник гражданского права. — 2006. — № 1 (т. 6). — С. 17; Гражданское право : в 4 т. / В. С. Ем [и др.] ; отв. ред. Е. А. Суханов. — М. : Волтерс Клувер, 2006. — Т. 1. : Общая часть. — С. 367.
9. Михайленко О. Зазнач. апраця. — С. 72.
10. Венедиктов А. В. Государственная социалистическая собственность / А. В. Венедиктов. — М.—Л., 1948. — С. 644—645.
11. Там само. — С. 75.
12. Див.: Архив Арбитражного суда Ростовской области; Цит. за: Михайленко О. Зазнач. праця. — С. 76.
13. Гражданское право : в 3 т. / под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М., 2003. — Т. 1. — С. 225.
14. Михайленко О. Зазнач. праця. — С. 76.
15. Там само. — С. 76.
16. Ніколаев I. С. Держава Україна як суб’єкт міжнародного приватного права : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук / I. С. Ніколаев. — Х., 2006. — С. 6—7.
17. Див.: Цивільне право України : підручник : у 2 кн. / О. В. Дзера (кер. авт. кол.), Д. В. Боброва, А. С. Довгерт [та ін.] ; за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнецової. — 2-е вид., перероб. і допов. — К. : Юрінком Інтер, 2003. — Кн. 1. — С. 128 (Автор глави — А. С. Довгерт).
18. Клименко О. М. Особливості правового становища держави як суб’єкта приватного (цивільного) права : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук / О. М. Клименко. — К., 2006. — С. 5.
19. Там само. — С. 6.
20. Курбатов А. Я. Зазнач. праця. — С. 80.
21. Винар Л. В. Правовий статус юридичних осіб, заснованих державою : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук / Л. В. Винар. — Л., 2006. — С. 5.
Майданик Роман. Виды юридических лиц публичного права в Украине.
Рассматриваются вопросы классификации и видов юридических лиц публичного права в Украине. Определены понятие и особенности государственных и коммунальных учреждений, заведений, фондов публичного права, унитарных государственных и коммунальных предприятий, иных юридических лиц публичного права по украинскому законодательству. Исследованы проблемы соотношения юридических лиц публичного права с публично-правовыми образованиями и государственными акционерными обществами в отечественном праве.
Ключевые слова: юридическое лицо публичного права, государственные и коммунальные образования как юридические лица публичного права, государственные учреждения, государственные акционерные общества, государственные и коммунальные унитарные предприятия, публично-правовые фонды, юридические лица частного права с делегированными публичными функциями.
Maydanyk Roman. Kinds of legal entity of public law in the Ukraine.
The author considers the questions of classification and kinds of legal entity in the Law if Ukraine, researching the notion and specific features of state and municipal enterprise, funds, another kinds of legal entity of public law.
The problems of correlation some types of abovementioned legal entity in the Ukrainian legislation are investigated.
Key words: legal entity of public law, state and municipal foundation as a legal entity of public law, state organisation, state stock company, state and municipal unite enterprise, law-public fund, legal entity of private law with delegated public powers.
|