joomla
ВИКЛЮЧНІСТЬ ЯК ВЛАСТИВІСТЬ РІШЕННЯ СУДУ В ЦИВІЛЬНІЙ СПРАВІ, ЩО НАБРАЛО ЗАКОННОЇ СИЛИ*
Юридична Україна

УДК 347.91/95 Роман Гаврік,

Аспірант кафедри цивільного права та процесу Хмельницького університету управління та права

 

У статті здійснено дослідження поняття виключності як властивості рішення суду в цивільній справі. Також визначені умови визнання позову тотожним та визначено осіб, на які поширюється виключність рішення суду в цивільній справі.

Ключові слова: законна сила, рішення суду, стабільність, виключність, неспростов­ність, предмет позову, підстава позову, зміст позову, правова визначеність.


Відповідно до ч. 2 ст. 223 Цивільного процесуального кодексу (далі — ЦПК) України після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх пра­вонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих са­мих підстав, а також оспорювати в іншо­му процесі встановлені судом та вираже­ні у рішенні суду, що набрало законної сили, факти і правовідносини.

Така неможливість після набрання рішенням суду законної сили для осіб, що беруть участь у справі, а також їх право­наступників пред’являти в суді ті самі по­зовні вимоги з тих самих підстав, а також оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти та правовідносини [1] в теорії цивільного процесу отримала назву ви­ключності судового рішення.

В українській науці цивільного проце­суального права питання про виключність рішення суду в цивільній справі до­сліджувалося у працях, зокрема, І. О. Без­людько, Ю. В. Білоусова, В. В. Комарова, B. І. Тертишнікова, Г. П. Тимченка, C. Я. Фурси, С. І. Чорнооченко, О. М. Ши - манович, М. Й. Штефана.

Зважаючи на те, що виключність ра­зом із неспростовністю та незмінністю рішення суду, ухваленого у цивільній справі, є гарантією правової визначено­сті, а таким чином — і реалізації владно­го припису, що міститься у рішенні суду, спрямованого на захист права особи, що звернулася до суду або яка пред’явила зустрічний позов, а також те, що частина питань, котрі пов’язані із виключністю, є дискусійними, дослідження даного пи­тання залишається актуальним.

Метою статті є узагальнення позиції українських та російських вчених-проце - суалістів з питань поняття та меж ви­ключності рішення суду та надання про­позицій щодо вдосконалення правового регулювання неможливості подання то­тожного позову особами, які брали участь у справі, у цивільному процесу­альному законодавстві України. При цьому розглядатися будуть виключно рі­шення суду в цивільних справах, ухвале­них судом першої інстанції, зважаючи на те, що законна сила, в тому числі й ви­ключність судових наказів, ухвал, рі­шень судів апеляційної та касаційної ін­станції, мають свої особливості, а тому потребують самостійного дослідження.

Виключність і неспростовність судового рішення. Тотожність сторін**

Виключність судового рішення у зв’язку із законною силою судового рішення розглядалася вже представни­ками теорії російського цивільного про­цесу дореволюційного періоду, хоча власне назва «виключність» для позначення неможливості для учасників ци­вільного процесу пред’явлення тотожно­го позову з’являється вже в радянський період.

Сутність виключності рішення суду — (чи вважати її правовим наслідком, еле­ментом законної сили, рисою рішення суду), дослідниками визначалася як властивість, якою забезпечується оста­точне встановлення прав, обов’язків та відповідальності осіб—учасників спірно­го правовідношення, а також фактів та обставин, що із ним пов’язані. Саме у зв’язку із вищевизначеним виключність поєднувалась із неспростовністю рішен­ня суду, або з його статичним елементом [2; 3; 4; 5; 6; 7; 8; 9; 10; 11; 12].

Неспростовність судового рішення означає неможливість оскарження рі­шення суду по суті через спеціальне по­дання апеляційної скарги до суду апеля­ційної інстанції, а виключність — не­можливість використання наданих осо­бі, яка бере участь у справі, правомоч­ностей, що дозволяють їй домогтися не­виконання судового рішення, що вже ухвалене і набрало законної сили, через ухвалення іншого рішення за позовом між тими самими сторонами та із тих са­мих підстав.

В обох випадках здійснення особою права на оскарження судового рішення, коли таке право за особою вже не визна­ється в силу закінчення строків на його використання та набуття судовим рішен­ням властивості стабільності, означати­ме недотримання принципу правової ви­значеності, тобто визначеності у правах, обов’язках осіб, щодо яких ухвалено су­дове рішення.

Саме зв’язок неспростовності та ви­ключності (а також незмінності) і зумов­лює стабільність рішення суду як зов­нішнього прояву правової визначеності.

Як неспростовність, так і виключ­ність рішення суду є необхідною гаран­тією для реалізації владного веління, що міститься у судовому рішенні, оскільки ухвалення судового рішення у справі, яка вже розглядалася, і у якій вже ухва­лене судове рішення, і воно набрало за­конної сили, означатиме ігнорування рішення, що вже набрало законної сили і, відповідно, поворот виконання такого рішення, хоча останнє не скасоване у встановленому законом порядку.

У зв’язку із тим, що набрання рішен­ням суду законної сили зумовлює не­можливість пред’явлення тотожного по­зову особами, які брали участь у справі, викликає інтерес дослідження критеріїв визначення тотожності позовів.

Стаття 223 ЦПК України встановлює, що після набрання рішенням суду закон­ної сили сторони та треті особи із само­стійними вимогами, а також їх правона­ступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав, а також оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і право­відносини.

Пункт 2 ч. 1 ст. 122 ЦПК України пе­редбачає, що суддя відмовляє у від­критті провадження у справі, якщо є та­ке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття проваджен­ня у справі у зв’язку з відмовою позива­ча від позову або укладенням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Тотожність сторін означає те, що у справах за обома позовами особи мають процесуальне становище сторін — позива­ча або відповідача. Питання, чи ці особи повинні мати те саме процесуальне стано­вище у справі, чи ні, залишається відкри­тим. Деякі автори вважають, що не має значення, що позивач та відповідач у справі за вторинним позовом поміняються місцями [13], інші — що такі позови не можна вважати тотожними [14].

Вважаємо, що обидві точки зору ма­ють право на існування за таких умов.

Тотожність сторін у випадку, коли во­ни змінюють своє процесуальне станови­ще, має місце тоді, коли при розгляді по­зову, за яким ухвалено рішення суду, відповідач подав до позивача зустрічний позов, і цей позов був предметом судово­го розгляду нарівні із позовом позивача, відповідно за обома позовами було ухва­лено судове рішення. В цьому випадку, якщо відповідач подасть такий самий позов до позивача в окремому судовому процесі (тоді матимемо заміну сторін місцями), матимемо тотожний позов, хо­ча сторони фактично помінялися місця­ми. Позивач в такому випадку також бу­де не вправі подати зустрічний позов, оскільки за ним уже ухвалювалося судове рішення, і матиме право лише подати заперечення проти позову як такого, що вже вирішений.

Інше питання, якщо сторони в попе­редньому процесі подавали не зустріч­ний позов, а заперечення проти позов­них вимог. У такому випадку суд, вирішуючи спір, вирішуватиме лише ви­могу позивача, питання про вимогу від­повідача не вирішуватиметься у зв’язку із тим, що сама вимога не заявлялася. Тому така вимога (зважаючи на те, що повної тотожності із запереченнями від­повідача у першому процесі не буде) піз­ніше може бути подана відповідачем, і тотожності позовів не матимемо.

Зміна процесуального становища осо­би із третьої особи із самостійними вимо­гами на позивача, або навпаки, на тотож­ність позову не впливатиме — оскільки вимога особи буде тотожною, а її проце­суальний статус за законодавством ви­знається за ідентичний (третя особа із са­мостійними вимогами має усі права пози­вача), то, відповідно, уже вирішена су­дом вимога третьої особи не може заявлятися в суді як самостійний позов.

Треті особи без самостійних вимог вправі заявити позовну вимогу у випад­ку, якщо відповідач не заявляв таку ви­могу в попередньому процесі. В іншому випадку третя особа як сторона у справі може пред’явити позов, ідентичний зу­стрічному позову, пред’явленому відпо­відачем у зв’язку із наступним: вирішен­ня такої зустрічної вимоги вплинуло на права та обов’язки не тільки відповідача, а й третьої особи без самостійних вимог. Так само треті особи не вправі оспорюва­ти уже встановлені судом факти та пра­вовідносини, що є преюдиційними [15].

Таким чином, для визначення тотож­ності сторін у позові необхідно, щоб вони мали процесуальне положення сторін — позивача (правонаступника, третьої осо­би із самостійними вимогами) або відпо­відача. При цьому зміна їх процесуально­го становища у попередньому та новому процесі можлива лише у випадку, коли предметом нового судового розгляду ста­не вже вирішена зустрічна вимога відпо­відача.

Неучасть однієї із сторін у вторинно­му позові або участь у іншому процесу­альному становищі — як свідка, експер­та, спеціаліста, представника сторони, означатиме, що вторинний позов не є то­тожним первинному. Участь особи у пер­винному позові як третьої особи виклю­чає пред’явлення нею позову, оскільки вона цим правом вже скористалась, по­давши заяву про вступ у справу як тре­тьої особи.

Тотожність позовів

Питання про те, чи є виключним рішення суду для осіб, які участі у спра­ві не брали, є дискусійним — одні вчені вважають, що це є неможливим [16; 17], інші таке поширення допускають [19], зважаючи на те, що такі особи вправі ос­каржити ухвалене щодо них рішення.

Законодавство країн Європи також вирішує ці питання по-різному.

Так, цивільне процесуальне законо­давство Німеччини допускає подачу осо­бами, які не брали участі у справі, у якій ухвалено рішення, самостійного позову, навіть якщо цим рішенням вирішене пи­тання про їх права та обов’язки, тобто законна сила судового рішення на таких осіб не розповсюджується (п. 325 Ци­вільного процесуального уложення ФРН не згадує цю категорію осіб серед тих, на кого поширюється законна сила судово­го рішення). Однак такі особи позбавлені права на оскарження рішення (п. 228 Цивільного процесуального уложення ФРН серед суб’єктів оскарження згадує лише сторін, у тому числі третіх осіб) [20]. Така модель отримала назву римської [21].

ЦПК Франції, навпаки, поширює за­конну силу і на осіб, які участі у справі не брали, але щодо прав та обов’язків яких ухвалено судове рішення (ст. 122 ЦПК Франції). Такі особи нарівні зі сто­ронами вправі оскаржити рішення (ст. 554 ЦПК Франції), однак пред’явити самостійний позов як тотожний вже ви­рішеному не можуть (ст. 122 ЦПК Фран­ції) [22]. Така модель отримала назву не - римської, або альтернативної [23].

Проте сучасна теорія цивільного про­цесу України пішла на поєднання обох моделей. З одного боку, не допускається поширення законної сили на осіб, які не брали участі у справі, — такі особи не об­межені у праві подати позов, що тотож­ний уже вирішеному, зважаючи на їх не­участь у позові, у якому ухвалене рішення. Також ці особи вправі не ви­знавати встановлені судом факти та пра­вовідносини преюдиційними, оскільки при їх встановленні вони участі у справі не брали[1]. Ці особи у випадку, якщо во­ни були зобов’язані до вчинення певних дій таким судовим рішенням, не вправі ухилятися від такого виконання, оскіль­ки таке рішення для них є обов’язковим не в силу набрання ним законної сили і, відповідно, — поширення законної сили на цих осіб, а в силу того матеріального правовідношення, що було покладено в основу судового рішення [24]. З іншого боку, особи, які не брали участі у справі, вправі оскаржити судове рішення, не подаючи самостійного позову, якщо таке рішення може вплинути на їх права та обов’язки.

Для того щоб визнати тотожність позо­вів, необхідно, щоб, крім тотожності сто­рін, були тотожними також такі елементи позову, як його предмет та підстава.

Предмет позову у юридичній науці ви­значається як суб’єктивне право, обов’я­зок або правовідношення, вказане пози­вачем [25]. Це те право, яке порушене або потребує визнання судовим рішен­ням, той обов’язок, який повинен бути виконаний і до виконання якого вима­гається судове рішення, це те правовід­ношення між позивачем та іншою осо­бою — фізичною або юридичною, яке потребує захисту або визнання.

Підстава позову — це юридичні фак­ти, з якими позивач пов’язує свою мате­ріально-правову вимогу до відповідача, або правовідношення в цілому [26]. Це договори або односторонні правочини (дії або бездіяльність особи, що призвели до завдання шкоди, заповіт тощо), на підставі яких у позивача та в інших осіб виникали ті права, обов’язки, що потре­бують правового захисту.

Якщо предметом розгляду був позов про стягнення заборгованості за догово­ром, то після вирішення цього позову, позов про стягнення цієї самої заборгова­ності за цим самим договором неможли­вий. Можливим є або подання позову про стягнення заборгованості за інший період за договором, або стягнення штрафних санкцій, передбачених цим договором або законом, якщо про їх стягнення позивач не просив у первинно­му позові. У першому випадку маємо то­тожні підстави позову — договір, однак різний предмет позову — заборгованість за різні періоди. У другому випадку маємо різні підстави позову, оскільки штрафні санкції передбачені іншими пунктами договору (пеня, штраф), або законом (3% річних), а також різний предмет позовних вимог — у справі за первинним позовом — це заборгованість відповідача, у вторинному позові — штрафні санкції.

Якщо позивач самовільно здійснив поділ позовних вимог, тобто вимагає, на­приклад, стягнення із відповідача части­ни боргу, а пізніше подає позов про стяг­нення іншої частини, в даному випадку не буде тотожності позовних вимог, хоча сторони та підстава позову в даному ви­падку тотожні. Судове рішення, ухвале­не за первинним позовом, буде виключ­ним щодо підстав позовних вимог, тобто предметом судового розгляду не може бути питання про підставність заборгова­ності (оскільки це питання вже виріше­не судом у справі за первинним позовом, а тому ці факти є преюдиційними), а бу­де розглядатися лише питання про під - ставність її розміру.

Зміст позовних вимог, тобто елемент вольової вимоги в позові, що містить вказівку на форму судового захисту [27], в дореволюційній теорії цивільного про­цесу також розглядався як критерій ви­значення тотожності позовів [28]. Однак у роботах радянських вчених, а також вчених сучасної теорії українського цивільного процесу даний елемент вже не розглядається як критерій визначення тотожності позовів.

З одного боку, його дійсно не можна розглядати як окремий елемент, оскіль­ки тоді б зменшення суми грошової вимо­ги у новому позові означало б схожість, а не тотожність позову, хоча фактично та­кий позов (при залишенні без змін пред­мета та підстав позову, а також сторін) є тотожним. Зміст та предмет позову є взаємопов’язаними, предмет позову фак­тично означає саму вимогу, а зміст — фактично пред’явлену вимогу, що зазна­чена у позовній заяві, надісланій до суду. У такому випадку було б логічним не ви­знавати зміст позову як критерій визна­чення тотожності позовних вимог.

Однак, з другого боку, якщо особа у новому процесі звертається до суду для застосування певної форми правового за­хисту, на який вона має право незалеж­но від вимоги застосування іншої форми правового захисту (наприклад, якщо по­зивач у першому процесі вимагав відшкодування збитків, а у новому — сплати штрафних санкцій, передбачених договором), тоді не можна повною мірою казати про тотожність таких вимог. Про­те тоді не можна казати і про повну то­тожність предмета позову та підстав по­зову, оскільки в першому випадку підставою позову було невиконання зо­бов’язання, а в другому — ще й пункт договору, який передбачає стягнення відповідних штрафних санкцій. В ново­му позові позивач не вправі буде вимага­ти стягнення ще не стягнутої заборгова­ності, оскільки це питання вже вирі­шене судом, однак питання про штрафні санкції, як ще не вирішене судом, може бути порушене.

Інший приклад — якщо було заявлено про спростування неправдивих відомо­стей та стягнення матеріальної шкоди, а в другому — про спростування неправди­вих відомостей та стягнення моральної шкоди, то в другому випадку повторне спростування тих самих неправдивих відомостей здійснюватися не буде, оскільки воно вже вирішувалося, а позов про відшкодування моральної шкоди бу­де вирішено позитивно (стягнуто) або не­гативно (відмовлено у стягненні), хоча підстава (публікація неправдивих відо­мостей) та предмет (спростування не­правдивих відомостей та повернення до стану, що існував до поширення неправ­дивих відомостей) позову є тотожними. Різниця у змісті позову в даному випадку робить даний позов нетотожним.

Тому вважаємо за необхідне визнати зміст позову як один із критеріїв визна­чення тотожності позовів.

Набрання рішенням суду законної сили та набуття ним властивості виключності ухвали про закриття провадження у справі, у зв’язку із схваленням судом мирової угоди між сторонами або заяви позивача про відмову його від позову, оскільки тоді матимемо аналогічні дії суду в разі подання тотожного позову.

Також суд відмовить у відкритті про­вадження у справі за тотожним позовом у разі, якщо є ухвалене рішення третей­ського суду, для якого, зважаючи на не­можливість його оскарження, крім під­став, які передбачені ст. 51 ЦПК України, обов’язковим є сам факт його ухвалення, а не набрання законної сили.

Однак ці підстави не можна повністю вважати проявом виключності як власти­вості рішення суду, оскільки в такому ра­зі немає об’єкта, характеристикою якого і є виключність — рішення суду, воно ще не ухвалене. Виключність у даному ви­падку стає властивістю відповідної судо­вої ухвали або рішення третейського суду і воно існує доти, поки відповідне рішення третейського суду або судова ухвала не скасовані. Що ж до ухвали про порушен­ня провадження у справі, то в даному ви­падку маємо прояв властивості виключно­сті ухвали про порушення провадження у справі, яка діє доти, поки діє сама ухвала, тобто до ухвалення відповідного судового рішення у даній справі, або ухвали, тобто доки здійснюється провадження у даній справі.

Власне, про виключність як власти­вість рішення суду можна говорити ли­ше тоді, коли таке рішення існує, тобто якщо воно, як мінімум, ухвалене судом та проголошене у судовому засіданні.

Стаття 223 ЦПК України передбачає, що тільки після набрання рішенням су­ду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заяв­ляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав, а також оспорювати в ін­шому процесі встановлені судом факти і правовідносини.

Таким чином, маємо проміжок часу між ухваленням рішення та набранням ним законної сили. Виникає запитан­ня — чи є тоді рішення суду виключним, чи можливе подання тотожного позову? Аналізуючи зміст ст. 223 ЦПК України можна сказати, що ні, рішення суду не є виключним, відповідно і подача тотож­ного позову в цей проміжок часу теоре­тично є можливою, хоча перспектив ухвалення рішення за тотожним позовом не виникатиме, оскільки провадження у справі за тотожним позовом буде закрите на підставі п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України (після набрання рішенням суду за пер­винним позовом законної сили) або суду на підставі п. 4 ст. 207 ЦПК України за­лишить позовну заяву без розгляду в зв’язку із наявністю судового розгляду за первинним позовом у суді апеляційної інстанції.

Хоча цивільне процесуальне законо­давство і не дає можливості вирішення справи за тотожним позовом, поданим у часовий проміжок між ухваленням рішення і набранням ним законної сили, вважаємо паралельний розгляд двох справ за тотожними позовами навіть за цієї умови недоцільним з точки зору про­цесуальної економії.

У зв’язку із цим виникає необхідність доповнити п. 3 ч. 2 ст. 122 ЦПК України положенням про те, що у відкритті про­вадження у справі може бути відмовлено у зв’язку із тим, що «ухвалене рішення суду між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих під­став». Цим самим буде попереджене прийняття тотожного позову судом у ви­падку, коли рішення суду ухвалене, од­нак не набрало законної сили, хоча це не заважає особі, не задоволеній результа­том вирішення справи за позовом, щодо якого пред’являється тотожний позов, оскаржити таке судове рішення в апеля­ційному порядку із поданням власних заперечень.

Висновки

Проведене дослідження напрацювань теорії цивільного процесу України та Росії, а також чинного цивільного про­цесуального законодавства та законодав­ства про виконавче провадження дозво­ляє дійти наступних висновків.

1. Виключність рішення суду, що ухвалене у справі позовного проваджен­ня, — це ознака рішення суду, що прояв­ляється у неможливості пред’явлення то­тожного позову особою, яка брала участь у справі як позивач, відповідач або третя особа із самостійними вимогами.

2. На третіх осіб без самостійних вимог виключність поширюється лише у випад­ках, коли судом вирішено зустрічний по­зов відповідача, тотожний вимозі, що пред’являється у іншому процесі особою, яка в попередньому процесі мала статус третьої особи без самостійних вимог.

3. Виключність рішення суду, що на­брало законної сили, на осіб, які не брали участі у справі, не поширюється незалеж­но від того, чи вирішено цим рішенням питання про їх права та обов’язки.

4. Лише одночасне співпадіння (то­тожність) елементів позову (змісту, під­стави та предмета позову) означатиме то­тожність усього позову і, відповідно, — неможливість його пред’явлення.

5. Зміст позову, нарівні із предметом та підставою позову, є тим критерієм, що дозволяє встановити тотожність по­зову, а також визначити об’єктивні межі законної сили рішення суду.

6. Виключність як неможливість пред’явлення тотожного позову виникає на підставі ряду юридичних фактів, у то­му числі і факту набрання рішенням су­ду законної сили.

7. Цивільне процесуальне законодав­ство України допускає пред’явлення то­тожного позову протягом строку, коли ухвалене рішення суду ще не набрало за­конної сили, хоча за цим тотожним позо­вом ухвалення рішення стає практично неможливим у зв’язку із наявними на момент його ухвалення підставами для обов’язкового закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду.

8. З метою процесуальної економії, не­доцільністю розгляду справи за позовом, тотожним тому, в якому вже ухвалене судове рішення (але яке не набрало за­конної сили), у зв’язку із тим, що надалі провадження за таким позовом буде або закрите або позовна заява буде залишена без розгляду, пропонується внести до п. 3 Ч. 2 ст. 122 ЦПК України Цивільного процесуального кодексу України зміни, доповнивши її словами такого змісту: «...або якщо ухвалене рішення суду між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав».

ПРИМІТКИ

1. Проблемы науки гражданского процессуального права / В. В. Комаров, В. А. Бигун, B. В. Баранкова ; под ред. В. В. Комарова. — Х. : Право, 2002. — С. 208.

2. Советский гражданский процесс : учебник / под ред. М. С. Шакарян. — М. : Юрид. лит., 1985. — С. 276.

3. Советский гражданский процесс : учебник / под ред. А. А. Добровольского. — М. : Изд-во МГУ, 1979. — С. 175.

4. Советский гражданский процесс : учебник / под ред. А. Ф. Клейнмана. — М. : Изд-во МГУ, 1964. — С. 219.

5. Зейдер Н. Б. Судебное решение по гражданскому делу / Н. Б. Зейдер. — М. : Юрид. лит., 1966. — С. 136.

6. Гурвич М. А. Судебное решение: Теоретические проблемы / М. А. Гурвич. — М. : Юрид. лит., 1976. — С. 147.

7. Фурса С. Я. Цивільний процесуальний кодекс України : наук.-практ. ком. : у 2 т. / C. Я. Фурса, Є. І. Фурса, С. В. Щербак ; за заг. ред. С. Я. Фурси. — К. : Видавець Фурса С. Я. ; КНТ, 2007. — С. 572.

8. Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України. Академічний курс : підруч. для студ. юрид. спец. вищих навч. закладів / М. Й. Штефан. — К. : Ін Юре, 2005. — С. 421.

9. Андронов І. В. Рішення суду першої інстанції у цивільному процесі України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.03 «Цивільне право і цивільний про­цесс; сімейне право; міжнародне приватне право» / І. В. Андронов. — О., 2008. — 19 с.

10. Гражданский процесс Российской Федерации : учебник / под ред. А. А. Власова. — М. : Юрайт Издат, 2004. — С. 287.

11. Гражданский процесс : учебник / отв. ред. В. В. Ярков. — М. : БЕК, 2000. — С. 334.

12. Гражданский процесс : учебник / под ред. В. А. Мусина, Н. А. Чечиной, Д. М. Чечо - та. — 3-е изд., перераб. и доп. — М. : ПБОЮЛ Гриженко, 2001. — С. 301.

13. Авдюков М. Г. Судебное решение / М. Г. Авдюков. — М. : Госюриздат, 1959. — С. 148.

14. Васильченко М. М. Заперечення проти позову [Електронний ресурс] / М. М. Васильчен­ко. — Режим доступу : Http://inpos. com. ua/bib/none_002/00000001.htm

15. Князев А. А. Законная сила судебного решения : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.15 / Алексей Александрович Князев. — М., 2004. — С. 167.

16. Гурвич М. А. Решение суда в исковом производстве / М. А. Гурвич // Избранные тру­ды. — Краснодар : Советская Кубань, 2006. — С. 431.

17. Полумордвинов Д. И. Законная сила судебного решения / Д. И. Полумордвинов. — Тбилиси, 1964. — С. 131.

18. Авдюков М. Г. Зазнач. праця. — С. 189—190.

19. Масленникова Н. И. Законная сила судебного решения в советском гражданском про­цессуальном праве : автореф. дис. на соискание науч. степени канд. юрид. наук : 12.00.03 /

Н. И. Масленникова. — Свердловск, 1975. — С. 17.

20. Цивільне процесуальне уложення Німеччини (німецькою) [Електронний ресурс]. — Ре­жим доступу : Http://dejure. org/gesetze/ZPO

21. Баранова Е. В. Защита прав лиц, не привлеченных к участию в деле: проблемы теории и практики : автореф. дис. на соискание науч. степени канд. юрид. наук : 12.00.15 / Е. В. Ба­ранова. — М., 2008. — С. 13.

22. Цивільний процесуальний кодекс Франції (англійською) [Електронний ресурс]. — Ре­жим доступу : http://l95.83.177.9/upl/pdf/code_39.pdf

23. Баранова Е. В. Зазнач. праця. — С. 13.

24. Там само. — С. 19.

25. Гурвич М. А. Учение об иске (состав, виды) / М. А. Гурвич // Избранные труды. — Краснодар : Советская Кубань, 2006. — С. 271.

26. Там само. — С. 273.

27. Там само. — С. 276.

28. Васьковский Е. В. Учебник гражданского процесса / Е. В. Васьковский. — Краснодар : Куб. ГУ, 2003. — С. 436.

29. Зейдер Н. Б. Зазнач. праця. — С. 136.

30. Завадская Л. Н. Реализация судебных решений: Теоретические аспекты / Л. Н. Завад­ская ; отв. ред. М. С. Шакарян ; Ан СССР. Ин-т гос-ва и права АН СССР. — М. : Наука, 1982. — С. 23.

31. Масленникова Н. И. Зазнач. праця. — С. 14.

 

Гаврик Роман. Исключительность как свойство судебного решения по гражданско­му делу, вступившего в законную силу.

В статье проведено исследование понятия исключительности как свойства решения суда по гражданскому делу. Также определены условия признания иска тождественным и определен список лиц, на которых распространяется исключительность решения су­да по гражданскому делу.

Ключевые слова: законная сила, решение суда, стабильность, исключительность, не­опровержимость, предмет иска, основание иска, содержание иска, правовая определен­ность.

Gavrik Roman. Exclusivity as a property of the valid judgment in civil case.

The research of the notion of exclusivity of the judgment in civil case as its property is in this scientific article. Also determined conditions for the recognition of the action as identical and list of persons, whom exclusivity of the judgment in civil case applies.

Key words: legal force, ruling, stability, exceptional nature, irrefutability, subject of an action, foundation of an action, essence of an action, legal certainty.