joomla
КОМЮНІКЕ СЕКРЕТАРЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ СТОСОВНО РІШЕННЯ У СПРАВІ «З. Н. С ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ» («Z. N. S. v. TURKEY») РЕФЕРАТИВНИЙ ПЕРЕКЛАД[7]
Юридична Україна

Ключовий висновок: іранська біжен­ка, яка прийняла християнство, може бути піддана утискам, якщо її депорту­ють на батьківщину.

У рішенні, ухваленому 19.01.2010 ро­ку у справі «7.М. Б. проти Туреччини», Європейський суд з прав людини (далі — Суд) постановив, що:

• депортація заявниці може призвести до порушення ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) (заборона нелюдсько­го чи такого, що порушує гідність, по­водження);

• мало місце порушення ч. 1 та ч. 4 ст. 5 Конвенції (право на свободу та осо­бисту недоторканність)[8].

Відповідно до ст. 41 Конвенції, Суд присудив заявниці 20 000 євро як ком­пенсацію моральної шкоди.

Обставини справи

Заявниця, З. Н.С, 1967 р. н., є грома­дянкою Ірану. В лютому 2005 року вона незаконно в’їхала на територію Туреччи­ни і зараз утримується у Центрі прийому та поселення іноземців у м. Киркларелі (далі — Центр). У Туреччині заявниця зацікавилась християнством і прийняла протестантизм. У травні 2008 року п. З. Н.С. була заарештована за підозрою у порушенні візових вимог та у підроб­ленні офіційних документів і була до­правлена до відділу у справах іноземців штаб-квартири поліції м. Стамбула для подальшої депортації з Туреччини.

Пані З. Н.С. невпинно вимагала свого звільнення та надання їй дозволу тимча­сового перебування у Туреччині на час очікування результату розгляду її заяви про надання статусу біженця Верховним Комісаром ООН у справах біженців. При цьому заявниця стверджувала, що в Іра­ні вона була в опозиції до Уряду, вна­слідок чого вона та її сім’я зазнавали утисків. У червні 2008 року п. З. Н.С. бу­ло переведено до Центру, а в липні цього ж року їй повідомили, що розгляд її справи в Туреччині було відкладено до того часу, поки її скарга розглядатиметь­ся Судом. У грудні 2008 року заявниці та її сину рішенням Верховного Комісара ООН у справах біженців було надано ста­тус біженців на підставі релігійних пере­конань. Скаргу п. З. Н.С. на рішення про відмову у звільненні, яку вона подала до адміністративного суду після отримання статусу біженця, було ним відхилено. У червні 2009 року оскаржене нею до регіо­нального суду рішення цього адміністра­тивного суду було залишено в силі.

Зміст рішення Суду

Посилаючись на ст. 2 (право на життя) та ст. 3 Конвенції, заявниця скаржилась на те, що її депортація до Ірану могла би створити для неї реальний ризик смерті чи неналежного ставлення. Посилаючись на ч. 1 ст. 3 та ч. 4 ст. 5 Конвенції вона також скаржилась на те, що її ув’язнен­ня було жахливим, а умови, в яких вона утримувалась, — неналежними.

Суд вирішив дослідити першу части­ну скарги виключно на підставі ст. 3 конвенції. Суд відзначив, що уповнова­жені державні органи вирішили питан­ня про депортацію заявниці, не розгля­нувши її заяви, у котрій наводились причини того, чому вона не хоче повер­татися до Ірану, а також пояснювалось, що вона приїхала до Туреччини з метою звернутися з відповідною заявою до Вер­ховного Комісара ООН у справах біжен­ців. Більше того, уповноважені державні органи Туреччини відклали розгляд її справи до часу прийняття рішення Су­дом. З огляду на це Суд не був упевнений у тому, що ці органи влади провели на­лежну оцінку обґрунтованості заяви за­явниці про можливе погане поводження з нею в Ірані.

Суд також зазначив, що Верховний Комісар ООН у справах біженців під час співбесіди із п. З. Н.С., маючи можли­вість перевірити обґрунтованість її побо­ювань та правдоподібність наведених нею аргументів, у результаті дійшов ви­сновку, що заявниці загрожувало пере­слідування в Ірані. Тому Суд вирішив, що побоювання п. З. Н.С. бути підданою нелюдському поводженню з огляду на її релігійні переконання, в разі видворен­ня до країни її походження було обґрун­тованим.

В іншій справі проти Туреччини Суд уже досліджував скаргу щодо поміщен­ня затриманих осіб у Центрі. Зокрема через відсутність чітких правових норм у законодавстві цієї країни стосовно встановлення і продовження строку за­тримання, а також беручи до уваги де­портацію та визначення часових меж за­тримання, Суд вирішив, що воно — з огляду на цілі ст. 5 Конвенції — стано­вить обмеження свободи і є неправомір­ним. У справі заявниці Суд не віднайшов жодних обґрунтованих причин, аби відійти від наведених у попередній справі висновків, які констатують пору­шення ч. 1 ст. 5 Конвенції.

Суд зазначив, що позов п. З. Н.С. про скасування рішення з відмовою в її звіль­ненні був залишений без задоволення, а наступна апеляція відхилена. Поперед­ній розгляд справи в адміністративних судах тривав 2 місяці і 10 днів. Суд та­кож звернув увагу на те, що оскільки ця справа не стосується якихось особливо складних питань, то адміністративний суд, розглядаючи її, мав би помітити брак достатніх підстав тримання заявни­ці під вартою. У зв’язку з наведеним Суд одноголосно дійшов висновку про те, що правова система Туреччини не забезпечи­ла п. З. Н.С. правом на швидкий судовий перегляд законності та обґрунтованості її затримання, а це є порушенням ч. 4 ст. 5 Конвенції.

Розглядаючи скарги заявниці на ма­теріальні умови її тримання у Центрі, Суд зазначив, що п. З. Н.С. не навела до­статніх та належних доказів на підтрим­ку своєї скарги щодо низької якості їжі та питної води, а також щодо того, як це позначилось на стані її здоров’я. Той факт, що в Центрі не було обладнання для фізичних вправ (беручи до уваги те, що заявниця не утримувалась постійно у замкненому приміщенні) не має жодного стосунку до перевірки дотримання вимог ст. 3 Конвенції. Предметом невдоволен­ня був також непридатний стан туалетів і наявність миючих засобів, строк при­датності котрих минув за кілька років перед їх використанням. Суд вирішив, що, незважаючи на те, що через відсут­ність законодавчо встановлених часових обмежень затримання заявниці могло тривати протягом невизначеного часу, не було обґрунтовано того факту, що не­належні матеріальні умови утримання були настільки поганими, аби вважати їх порушенням ст. 3 Конвенції. Тому Суд прийняв одноголосне рішення про те, що умови тримання заявниці у Центрі не призвели до порушення ст. 3 Конвенції.

Реферативний переклад з англійської мови та опрацювання комюніке Секре­таря Суду здійснено у Львівській лабора­торії прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого са­моврядування НАПрН України П. М. Ра - біновичем, О. О. Шарван і Т. Т. Полян - ським.