joomla
ДЕОНТОЛОГІЧНІ СИСТЕМИ ПРИРОДНОГО ПРАВА У ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ПРАВОВІЙ ДУМЦІ XVII - СЕРЕДИНИ XVI!! СТОЛІТЬ
Юридична Україна

Денис Проколов,

Доктор філософських наук,

Доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка

 

Автор статті досліджує специфіку осмислення й обґрунтування поняття природного права в контексті методології деонтологічного підходу, як вона представлена у працях європейських мислителів Нового часу. В процесі аналізу зв’язків між природним правом і справедливістю досліджуються основні положення деонтологічних систем природного права.

Ключові слова: природне право, Новий час, деонтологія, справедливість.


Дослідження складних і тривалих про­цесів ґенези теорії природного права від античної доби до сучасності має одним із невід’ємних елементів вивчення специфі­ки її формування і розвитку в період Но­вого часу, коли, на думку багатьох фахів­ців, ця теорія набула свого справжнього наукового обґрунтування і почала вико­ристовуватись для розв’язання складних теоретичних і частково практичних проб­лем юридичної науки. В цьому контексті зовсім невипадковими видаються слова відомого німецького правознавця К. фон Роттека, який ще в середині XIX ст. по­в’язував наукове оформлення теорії при­родного права саме з історичною добою Нового часу.

Актуальність звернення до проблем розвитку теорії природного права в добу Нового часу пояснюється тим, що в цей період не лише було запропоновано основ­ні способи наукового тлумачення самого поняття природного права, а й були роз­роблені ті базові моделі обґрунтування системи природного права, які використо­вуються в теорії права до сьогоднішнього дня. Разом із тим, актуальність вивчення окремих систем природного права на істо - рико-правовому матеріалі новочасної юри­дичної думки дозволяє краще зрозуміти те, які саме теоретичні положення були покладені в основу наукового досліджен­ня природного права та його взаємодії з іс­торично змінюваним позитивним правом.

Таким чином, стаючи на позиції історико- правового аналізу новочасної юридичної думки, ми отримуємо методологічну базу не тільки для вирішення цілого ряду важ­ливих питань історико-правого характеру (йдеться, в першу чергу, про змістовне ви­світлення тих чи інших правових теорій цього періоду), а й для вдосконалення інструментарію дослідження тих сучас­них теоретико-правових проблем, які сто­суються розбудови конкретних моделей ґенези права, його впливу на суспільні відносини, зв’язку з моральністю, визна­чення його онтологічних і деонтологічних передумов.

Системи природного права та специ­фіка їх обґрунтування в юридичній науці XVII ст. ще не ставали предметом окре­мих історико - або теоретико-правових до­сліджень у сучасній вітчизняній історико-правовій, а також історико-філософ - ській науці. Щоправда, в цьому плані не можна обійти увагою декілька фундамен­тальних досліджень кінця XIX—початку XX ст. Насамперед, ми маємо на увазі фундаментальні праці Ф. Тарановського «Догматика позитивного державного пра­ва у Франції при старому режимі» та Є. Спекторського «Проблема соціальної фізики у XVII столітті» (другий том), а також окремі аспекти досліджень П. Нов- городцева, Б. Кістяківського, I. Ільїна, Й. Покровського, В. Гессена та інших ви­значних тогочасних теоретиків, які ставили на меті вивчення процесів історичного генезису наукових поглядів на право, включаючи й теорії природного права.

Саме Є. Спекторський у вищезгаданій праці одним із перших чітко вказав на факт існування істотних розбіжностей у тих підходах в обґрунтуванні природного права, які були запропоновані в Новий час, включаючи й ранні етапи становлен­ня новочасної юридичної думки [1]. Зо­крема, про це пише У. Кашапов, відміча­ючи загальний внесок Є. Спекторського у розв’язання цілого ряду фундаменталь­них проблем виникнення права та його генезису (включаючи й проблем природ­ного права [2]). Тому, ставлячи на меті даної статті виявити теоретичну специ­фіку побудови деонтологічних систем природного права у європейській юри­дичній думці XVII — середини XVIII століть, ми повинні вирішити наступні дослідницькі завдання: а) вказати на від­мінності в обґрунтуванні поняття при­родного права, які проявляються в про­цесі аналізу окремих правових теорій цього історичного періоду; б) визначити специфіку деонтологічних систем при­родного права, які розроблялись у добу Нового часу; в) охарактеризувати можли­вості теоретичного поєднання різних еле­ментів і методологічних підходів у об­ґрунтуванні природного права як важли­вого явища правового життя і правового розвитку людства.

Формування деонтологічних систем природного права

У значній кількості історико-право - вих досліджень появу і становлення но - вочасної наукової теорії права пов’язу­ють з іменем Г. Гроція. Зокрема, як зазначає В. Нерсесянц, пояснюючи влас­не бачення юриспруденції, Г. Гроцій чіт­ко визначив необхідність розробки за­гальної наукової теорії права, що дозво­ляє не тільки відрізняти природне право від волеустановленого права, а й утвер­дити предмет юриспруденції як науки про право і справедливість [3]. Приблиз­но таку саму оцінку внеску Г. Гроція у розвиток наукової теорії права ми знахо­димо у Р. Мухаєва, який пише: «Гуго Гроцій є одним з творців нової раціона­лістичної філософії права, заснованої на теорії природного права» [4].

Не роблячи ці положення предметом обговорення в даній статті, зауважимо лише на тому, що саме Г. Гроцію нале­жить першість в обґрунтуванні того спо­собу визначення природного права, який може бути охарактеризований як деонто- логічний, тобто такий, що пов’язує пояс­нення появи і генезису поняття природ­ного права з виявленням його фундамен­тального зв’язку з моральністю і спра­ведливістю. Саме це дало вагомі підстави Є. Спекторському писати про існування окремої групи теорій природного права, які були об’єднані ним під загальною рубрикою «деонтологічних систем» при­родного права. В їх основі лежить ідея ототожнення природного права і спра­ведливості. При цьому немає принципо­вого значення у тому, як саме в даному випадку тлумачиться загальне поняття справедливості: чи позитивно, чи вик­лючно в негативний спосіб. Щоправда, тут слід зауважити, що так звані «чисті негативні теорії справедливості» прак­тично завжди включали в себе елементи позитивно витлумаченої справедливості, коли вона описувалась не тільки як стан, що найбільше відповідає уявлен­ням людини про уникнення несправед­ливого, а й як такий стан, в якому люди­на сама діє та оцінює дії інших відпо­відно до певних більш-менш чітких пра­вил та норм спільного життя.

Як відомо, для Г. Гроція природне право пов’язувалось з негативно витлу­маченою справедливістю, яка, в свою чергу, описувалася як «такий стан, в якому відсутня несправедливість». При цьому Г. Гроцій запропонував такий над­звичайно цікавий теоретико-методологіч - ний конструкт, як «спільнота — суспіль­ство тих, хто застосовує розум» (воеіеіав таНопе иіепНит). В принципі окресле­ний крок Г. Гроція є цілком зрозумілим, оскільки навіть стоячи на позиціях нега­тивного визначення справедливості, як було вказано вище, ми все одно мусимо вказати на певні правила або норми, які можуть імперативно визначати поведін­ку людини як соціальної істоти.

Однак наразі нас цікавить дещо ін­ший момент. Справа у тому, що, пишучи про природне право, Г. Гроцій має на увазі ніщо інше як загальний принцип справедливості, який має для людини як соціальної істоти безумовну цінність і значущість. Це означає, що природне право постає для Г. Гроція як певна си­стема норм суспільної поведінки інди­відів, яка одночасно сама виступає цін­ністю для людини і утверджує апріорну цінність спільного існування. Е. Кас - сірер описав подібний спосіб тлумачення поняття справедливості наступним чи­ном: «Справедливість — це певне відно­шення (un rapport de convenance), яке за­вжди залишається одним і тим самим незалежно від того, який предмет воно охоплює, і незалежно від того, розгля­дається воно Богом, янголом чи люди­ною» [5]. В цьому плані можна ствер­джувати, що всі властивості природного права, які Г. Гроцій виводить завдяки запропонованому ним апріорному мето­ду пізнання правових явищ, виявляють­ся визначально співвіднесеними з таки­ми ознаками справедливості, як віч­ність, універсальність, абсолютність, за­гальна значимість. Зараз ми свідомо акцентуємо увагу на цьому теоретично­му положенні, оскільки згодом зустріне­мо його у майже тому самому вигляді у таких різних новочасних мислителів, як Ш. Монтеск’є, С. Пуфендорф, Д. Дідро, Вольтер та інших.

Специфіка деонтологічної аргументації у дослідженні природного права

Отже, для деонтологічної системи природного права ідея права виявляєть­ся не лише від самого початку пов’яза­ною з мораллю та моральною поведінкою людини, а й отримує своє пояснення й обґрунтування саме через корелятивний зв’язок, що утворюється між правом (а точніше — правовими нормами і при­писами) і справедливістю. Звісно, це не означає заперечення загального поло­ження про те, що природне право набу­ває своєї «природності» саме через спе­цифічну кореляцію з природою людини [6]. Утім, цілком очевидно, що така ко­реляція може мати різний характер. До того ж, говорячи про різні системи при­родного права, не можна залишати поза увагою й те, що поняття природи люди­ни у різних дослідників може набувати різного змісту. Зокрема, для деонтоло - гічного способу обґрунтування поняття природного права властиве визначення природи людини через апеляцію до мо­ралі, від якої робиться перехід до відповідного природі людини способу її існування на засадах загальновизнаних принципів справедливості. Натомість, якщо ми досліджуватимемо логічні або онтологічні системи природного права, то в них природа людини описується, на­самперед, як «універсальна розумність», або ж як «суспільна природа людини». Для того щоби більш повно продемон­струвати специфіку цього зв’язку, до­цільно докладніше проаналізувати те, яким чином співвідносяться право і справедливість у теорії природного пра­ва Г. Гроція.

Нагадаємо, що вже від самого початку свого дослідження «Про право війни та миру» Г. Гроцій вбачає історичне корін­ня суперечки про право та про його сут­ність у визначенні того, що саме слід вва­жати справедливим і несправедливим. Тому «найбільш хибною» він вважає по­зицію тих мислителів, які стверджують можливість будь-якого дискурсу про пра­во при запереченні його зв’язку зі спра­ведливістю [7]. Як приклад він наводить слова Карнеада про те, що право стоїть на захисті особистих інтересів тих, хто має можливість встановлювати закони, а от­же, воно є історично змінюваним й та­ким, що не має будь-якого стосунку до справедливості, якої, до слова буде сказа­но, взагалі не існує. На відміну від цього, Г. Гроцій виходить з положення, що іс­нування людини немислиме поза певни­ми нормами, які визначають її ставлення до інших та утворюють певні моделі взаємодії з іншими: «Зазначене дотри­мання правил... є джерелом так званого права у власному значенні: до нього на­лежать як утримання від чужого майна, так і повернення отриманої чужої речі і відшкодування отриманої від неї вигоди, обов’язок дотримання обіцянок, відшко­дування шкоди, завданої через нашу ви­ну, а також забезпечення покарання тим людям, які на нього заслуговують» [8]. У найбільш загальному плані ці норми мо­жуть бути описані завдяки поняттю спра­ведливості, яке існує в людині і відпо­відно до якого вона має змогу постійно оцінювати як свої власні вчинки, так і вчинки інших осіб. У цьому плані «від­повідність природному праву» означає для Г. Гроція практично те саме, що і відповідність справедливості, оскільки будь-яка несправедливість входить у суперечність із судженням будь-якої люди­ни про нормальне співіснування вільних індивідів. Фактично, в цьому твердженні Г. Гроція ми стикаємося одразу з декіль­кома пресупозиціями, на яких розбудо­вується деонтологічна система природно­го права.

По-перше, справедливість впливає на поведінку людини через її здатність суд­ження, а точніше — через її природну властивість оцінювання у судженнях про справедливе і несправедливе власних дій та дій інших осіб. Ця здатність оцінки є природною здатністю людини у тому сен­сі, що вона, з одного боку, притаманна всім індивідам, а з іншого — не може бу­ти «відключена» ані самим індивідом, ані навіть Богом. Тобто за власної волі або ж з чужої волі людина не може відмо­витися від подібної оцінки. І навіть не­зважаючи на те, що саме поняття про справедливість можна спробувати спо­творити (що, на думку Г. Гроція, успіш­но робили, наприклад, софісти), вна­слідок чого змінюватиметься правиль­ність оцінки одних дій і вчинків як справедливих, а інших як несправедли­вих, процес оцінки як такий не припиня­тиметься ніколи. По-друге, правильне уявлення про справедливість формується у людини лише тоді, коли їй забезпечена свобода оцінювання. Ця свобода розгля­дається Г. Гроцієм одночасно і як умова невтручання у природний порядок, в якому закладена ідея справедливості, і як умова моральної діяльності. Дещо піз­ніше це останнє положення набуде свого всебічного обґрунтування у системі прак­тичної філософії І. Канта. Щоправда, пи­шучи про свободу людини, Г. Гроцій, звісно ж, веде мову не про кантівське слідування категоричному імперативу, а про слідування своєму природному від­чуттю справедливості і тим правилам спільного співіснування з іншими інди­відами, що з нього випливають.

Нарешті, по-третє, Г. Гроцій говорить про правильність сприйняття справедли­вості за умов нормального існування. Ці умови передбачають, з одного боку, спільний характер взаємодії з іншими людьми (адже, якщо людина живе на са­моті та взаємодіє виключно сама з со­бою, то її уявлення про справедливість як уникнення несправедливого ставлен­ня до інших ніколи не набуде своєї прак­тичної реалізації), а з другого, відсут­ність зовнішнього насилля, яке б змуси­ло людину відмовитися від свого природ­ного відчуття справедливості і користу­ватися сформованими під тиском зовнішнього примусу хибними суджен­нями про справедливе і несправедливе.

Разом з тим, важливою властивістю деонтологічних систем природного права є те, що для них справедливість характе­ризується не лише як загальне мірило відповідності тих чи інших вчинків та дій людини щодо інших осіб, а й як най­вище і одночасно єдино істинне мірило цих дій. Сенс цього важливого теоретич­ного положення для адекватного розу­міння деонтологічних систем природно­го права полягає у тому, що, визнаючи справедливість лише одним з критеріїв дій людини, ми тим самим припускаємо можливість її підпорядкування якомусь іншому критерію. Якщо б це припущен­ня мало теоретичну силу, то тоді весь фундамент деонтологічних систем при­родного права втрачав би свою міць. Наприклад Г. Гроцій звертається до та­кого критерію, як користь.

Дійсно, в історії правової думки мож­на зустріти декілька систем, в яких справедливе описувалось у термінах ко­рисного, що спричиняло перетворення природного права зі «справедливого пра­ва» на «корисне право». Чи може ко­ристь тлумачитись як критерій визна­чення міри справедливості, а отже, й відповідності дій людини нормам при­родного права? На думку Г. Гроція, від­повідь на це запитання може бути лише негативною, оскільки дії на власну ко­ристь завжди, як вважав цей теоретик права, є діями, що перешкоджають інте­ресам інших осіб.

З огляду на це, якщо справедливість ототожнюється з корисністю, або ж під­порядковується їй, то тоді зникає мож­ливість досягнення «нормального ста­ну», коли індивіди спільно існують, не перешкоджаючи один одному задоволь­няти власні природні потреби. Водночас, користь як критерій оцінки дій людини, ніколи не може набути універсальної значущості. З погляду природного права це означає, що засноване на принципі ко­рисності або ж на утилітарному принципі природне право ніколи не зможе бути ані загальним, ані аподиктичним (тобто та­ким, що є з необхідністю спільним для всіх людей). Більше того, воно не зможе перетворитися на джерело позитивного права, оскільки ті обов’язки, що припи­суватимуться людині, змінюватимуться як від однієї людини до іншої, так і від одних обставин (історичних і географіч­них) до інших. Невипадково в своїх Про - лігоменах до трактату «Про право війни та миру» Г. Гроцій пише: «Основою внут­рішньодержавного права є сам обов’язок, який приймається за взаємною згодою; оскільки ж остання отримує свою силу від природного права, то природа може описуватись як родитель внутрішнього державного права» [9].

Таким чином, природне право в ме­жах деонтологічної системи допускає існування лише одного критерію оцінки дій людини (цим критерієм є відповід­ність справедливості), тоді як на рівні позитивного або внутрішнього держав­ного права можуть з’являтися й інші критерії (включаючи й критерій корис­ності). Але у будь-якому разі ці «додат­кові спонукальні мотиви» прийняття тих чи інших законів не повинні входи­ти у суперечність із поняттям справедли­вості. Більше того, надзвичайно показо­вими є міркування Г. Гроція щодо необхідності підкріплення права силою. Визнаючи величезну заслугу Солона, якому вдалося гармонійно поєднати пра­во і силу, він, тим не менш, вказує, що підтримання законів силою є обов’язко­вим заходом лише щодо актів і норм по­зитивного права, тоді як у випадку при­родного права часто достатнім спону­кальним мотивом виступає те, що сліду­вання зазначеним природно-правовим нормам «заспокоює сумління» та дозво­ляє уникати душевних мук і страждан­ня. Звісно, з цього не можна робити ви­сновок про те, що природне право не мо­же і не повинне підкріплюватись силою та державним спонуканням, яке супро­воджує позитивне законодавство. Зважа­ючи на існування тісного зв’язку між природним і позитивним правом, немає нічого дивного у тому, що державний примус може виступати засобом забезпе­чення як одного, так і іншого. Але, якщо ми досліджуємо специфіку деонтологіч - ної системи природного права, слід ви­знати, що справедливість дозволяє не тільки надати природному праву ознак універсальності та загальної значущості, а й забезпечує дієвість норм природного права.

Через свій зв’язок із справедливістю природне право хоча і може підкріплю­ватись позитивними законами, які вста­новлює держава, але в окремих випад­ках може впливати на поведінку людей і без цього. В такому разі характер впливу норм природного права на поведінку окремих індивідів сильно нагадує вплив моральних норм, оскільки обидва ці ти­пи норм діють на людину, так би мови­ти, «з середини», не звертаючись ані до зовнішньої сили, ані до страху перед по­каранням. Таким чином, через відчуття справедливості людина отримує не лише відчуття природного права і первинне уявлення про нього, а й набуває спону­кальний мотив, який через вплив на її сумління змушує людину діяти саме справедливо, а не несправедливо. Причо­му такий «спонукальний вплив» спра­ведливості відчувається як на суто інди­відуальному, так і на загальносуспіль­ному рівні. На підтвердження цього по­ложення Г. Гроцій звертається до ана­лізу стану війни, коли під час військо­вих дій також діють певні закони, що дозволяє говорити про «справедливі» і «несправедливі» війни.

З огляду на це особливий інтерес ви­кликає одне із зауважень Г. Гроція, яке спрямовується ним як контраргумент щодо тих, хто заперечує визначальну роль справедливості щодо природного права. Якби справедливість знаходилась в іншому відношенні до природного пра­ва, то тоді всі дії окремих індивідів та їх спільнот, або принаймні їх значну части­ну, слід було б вважати безглуздими, оскільки лише дурень може діяти проти власної користі, посилаючись при цьому на якісь «загальні норми». Однак, як де­монструє Г. Гроцій, і для окремих людей і для цілих держав діє зворотне правило. А саме — краще поступитися близькою користю від порушення приписів при­родного права, ніж отримати більшу шкоду в майбутньому: «Подібно до того, як громадянин, що порушує внутрішнє державне право заради власної найближ­чої вигоди, тим самим підриває основу свого благополуччя та благополуччя сво­їх нащадків, так само і народ, який по­рушує право природне і право народів, назавжди підриває основу свого власного спокою у майбутньому» [10].

Таким чином, надаючи юриспруденції наукову форму, Г. Гроцій не лише пропонує критерій, завдяки якому ми зав­жди можемо чітко розрізнити два типи права (природне та волеустановлене) [11], а й надає наукового обґрунтування самому природному праву, яке отримує свій надійний фундамент через вихідний зв’язок із поняттям справедливості. Принагідно зауважимо, що цей зв’язок може бути зафіксовано і на суто методо­логічному рівні. Невипадково, пишучи про апріорний метод пізнання права, він зазначає, що апріорне поняття природ­ного права виводиться саме як поняття про відповідність дій людини і суспіль­ства в цілому розумній природі загально­го співіснування індивідів і держав. За­значена розумна природа загального співіснування немислима поза мораль­ністю та поняттям справедливості.

У цьому плані цілком логічно, що, на­даючи власного визначення природно­го права, Г. Гроцій доводить, що воно оформлюється як такий припис здорово­го глузду, завдяки якому та чи інша дія визнається морально необхідною або мо­рально ганебною [12]. Такий «мораль­ний вимір» чи «моральна шкала вимірю­вання дій», який утворюється на рівні природного права, дозволив Г. Гроцію ще більше утвердити природне право у його відношенні до права божественного. Наразі, не згадуючи відоме положення Г. Гроція про відношення Бога до норм природного права (ці часто цитовані сло­ва звучать так: «Природне право... на­стільки непорушне, що не може бути змінено навіть самим Богом» [13]), до­цільно звернути увагу на те, що поясню­ючи співвідношення волеустановленого, божественного та природного права, він зазначає, що саме через свій зв’язок зі справедливістю природне право встанов­лює те, що за самою своєю природою є належним або неналежним, тоді як бо­жественне право закріплює це саме вста­новлення лише через обов’язковість бо­жественного припису. Тобто природне право є правом об’єктивним у тому сенсі, як слушно вказує російський дослідник Л. Батієв, що воно не залежить від будь-якої волі (божественної чи люд­ської) [14]. До певної міри такий деонто - логічний спосіб обґрунтування природ­ного права робить справедливість специ­фічним принципом, що визначає приро­ду не лише самого права (створюючи тим самим природне право), а й Бога, який, наслідуючи встановленому ним справед­ливому порядку природи, вже не може змінювати його на власний розсуд або ж визнавати справедливе несправедливим, чи навпаки.

Розвиток деонтологічних теорій природного права

Як було зазначено вище, згодом за­пропонований Г. Гроцієм деонтологіч - ний спосіб розбудови і обґрунтування системи природного права було частково або повністю відтворено у дослідженнях цілого ряду видатних мислителів, які нині належать до категорії «класиків» політико-правової думки. Серед тих, хто вдало поєднав цей спосіб обґрунтування природного права з онтологічним спосо­бом, можна згадати, в першу чергу, ім’я С. Пуфендорфа, для якого основу при­родного права складає, з одного боку, справедливість, а з іншого — специфіч­ний тип людського буття, який випливає з самої людської природи, яким є соці­альне буття людини.

Не заглиблюючись в аналіз специфіки онтологічного способу пояснення при­родного права, звернемося до тих, хто розвинув та вдосконалив деонтологічну аргументацію Г. Гроція. Ми маємо на увазі постать Ш. Монтеск’є, славнозвіс­ного автора не тільки праці «Про дух за­конів», а й «Перських листів». Природ­ними законами (всього, за Ш. Мон­теск’є, існує чотири основних природ­них закони, якими є: прагнення миру, пошук їжі, комунікація з іншими інди­відами, спільне життя) і природним пра­вом він вважав все те, що випливає з «природного влаштування людської істоти» [15]. Це природне влаштування передує будь-якому позитивному праву. Однак, чи є щось, що виступає основою подібного природного влаштування?

У найбільш загальному вигляді цю основу природного влаштування всього існуючого Ш. Монтеск’є описує понят­тям «первинного розуму», який визна­чає незмінні відношення та правила, якими керується як все створене, так сам Творець [16]. Цей первинний розум проявляється у всьому: як у явищах фізичного миру, так і в існуванні люди­ни. В сфері взаємодії окремих людей, ко­ли утворюються перші людські спільноти (згодом вони набувають державної форми через інституціоналізацію влад­них відносин), первинний розум прояв­ляється у вигляді законів.

Не вдаючись до характеристики пози­тивних законів і способів розвитку пози­тивного законодавства, оскільки це вихо­дить за межі даної статті, зупинимось виключно на тому новому, що привніс Ш. Монтеск’є в деонтологічне обґрунту­вання природного права. По суті, запро­поновані цим автором аргументи демон­струють специфіку деонтологічної системи природного права навіть більш рельєфно, ніж ми це спостерігали у гро - цієвому трактаті «Про право війни та ми­ру». На відміну від Г. Гроція, який під­креслює апріорну неможливість форму­вання загальної уяви про право і, зокре­ма, про природне право, поза введенням поняття справедливості, Ш. Монтеск’є вказує на один принципово новий ас­пект, пов’язаний з історичним розвитком системи права. На думку цього автора, перш ніж стати дійсним, право повинно бути можливим, так само як повинні бу­ти спочатку можливими певні відносини між розумними істотами, перед тим, як ці відносини будуть реалізовані на прак­тиці. Це можливе право, яке по суті ви­ступає не тільки логічною, а й онтологіч­ною умовою позивного законодавства, Ш. Монтеск’є окреслює як природне пра­во, якому, в свою чергу, повинна переду­вати можливість справедливих відносин.

Таким чином, якщо ми розглядати­мемо процес розвитку права, то тоді ми отримуємо модель подвійної обумовлено­сті: а) природне право є необхідною умо­вою позитивного права (хоча в діяльно­сті законодавців, на думку Ш. Мон­теск’є, цей зв’язок часто свідомо або не­свідомо порушується); б) відносини спра­ведливості є умовою виникнення при­родного права, яке закріплює ці відно­сини у формі відповідних правил, норм і принципів. Аналізуючи останній еле­мент зазначеної подвійної зумовленості він пише, що справедливість прояв­ляється у відносинах людей не тільки як певний ідеал, а й як регулятивний прин­цип. Тому, якщо існує людська спільно­та, то тоді справедливо, щоби люди ко­рилися законам цієї спільноти. Фак­тично, природне право у Ш. Монтеск’є виступає нічим іншим, як необхідним нормативним оформленням справедли­вості, завдяки якій тільки й стає можли­вим виникнення суспільства, а не просто зграї розбійників.

Висновки

Підбиваючи результати проведеного нами дослідження деонтологічних си­стем природного права, можемо зробити наступні висновки. По-перше, в ході роз­витку європейської правової думки XVII—середини XVIII ст. сформувалося декілька систем природного права, ос­новну відмінність яких становить спосіб обґрунтування самого поняття природ­ного права, що дозволяє виділити при­наймні три основні групи систем природ­ного права: деонтологічні, логічні й онтологічні. Всі вони так чи інакше по­в’язані між собою і не протиставляються одна одній. Однак у суто методологічно­му аспекті подібна класифікація може сприяти кращому усвідомленню специ­фіки різних підходів до тлумачення при­родного права, які були запропоновані в добу Нового часу.

По-друге, в основу деонтологічного способу обґрунтування природного права кладеться положення про його вихідний зв’язок з поняттям справедливості, яка є не тільки основою природного права, а й його необхідною умовою. В цьому плані природне право суттєво наближається до моралі, оскільки його власна імператив­ність (якщо воно не підкріплюється по­зитивним законодавством) забезпечуєть­ся тільки внутрішнім відчуттям справед­ливості і здатністю людини оцінювати свої вчинки, виходячи з критерію спра­ведливості або несправедливості.

По-третє, в багатьох новочасних пра­вових теоріях деонтологічний спосіб об­ґрунтування природного права вступає у взаємодію з іншими способами (напри­клад, у С. Пуфендорфа органічно поєд­нуються деонтологічна й онтологічна ар­гументація). Найбільш послідовними і моністичними в частині застосування де - онтологічної аргументації є теорії при­родного права Г. Гроція та Ш. Мон­теск’є. Утім, навіть з огляду на властивий новочасній правовій думці «методологічний синкретизм» в пояс­ненні природного права, доцільно зав­жди максимально чітко розрізняти ті мотиви (деонтологічні, онтологічні, ло­гічні), які домінують у тій або іншій конкретній теорії природного права.

ПРИМІТКИ

1. Спекторский Е. В. Проблема социальной физики в XVII столетии / Е. В. Спекторский. — СПб. : Наука, 2006. — Т. 2. — С. 55.

2. Кашапов У. А. Философско-правовые идеи Е. В. Спекторского / У. А. Кашапов // Фило­софия права. — 2001. — № 1. — С. 5—7.

3. История политических и правовых учений : учеб. для вузов / под общ. ред. В. С. Нерсе- сянца. — М. : ИНФРА-М-НОРМА, 1997. — С. 236—237.

4. Мухаев Р. Т. История политических и правовых учений / Р. Т. Мухаев. — М. : ЮНИТИ- ДАНА, 2005. — С. 184.

5. Кассирер Э. Философия Просвещения / Э. Кассирер. — М. : РОССПЭЕН, 2004. — С. 268.

6. Царьков И. И. Развитие правопонимания в европейской традиции права / И. И. Царь­ков. — М. : Изд-во Р. Арсаланова «Юридический центр Пресс», 2006. — С. 115.

7. Гроций Г. О праве войны и мира / Г. Гроций. — М. : Ладомир, 1994. — С. 45.

8. Там само. — С. 46.

9. Там само. — С. 48.

10. Там само. — С. 48—49.

11. Там само. — С. 52.

12. Там само. — С. 70.

13. Там само. — С. 72.

14. Батиев Л. В. Политические и правовые учения XVII в. / Л. В. Батиев. — СПб. : Изд-во Р. Арсаланова «Юридический центр Пресс», 2006. — С. 43.

15. Монтескье Ш. Л. О духе законов / Ш. Л. Монтескье. — М. : Мысль, 1999. — С. 13.

16. Там само. — С. 11.

 

Прокопов Денис. Деонтологические системы естественного права в европейской правовой мысли XVII — середины XVIII столетий.

Автор статьи исследует специфику осмысления и обоснования понятия естественного права в контексте методологии деонтологического подхода, как она представлена в ра­ботах европейских мыслителей Нового времени. В процессе анализа взаимосвязи между естественным правом и справедливостью исследуются основные положения деонтоло- гических систем естественного права.

Ключевые слова: естественное право, Новое время, деонтология, справедливость.

Prokopov Denis. Deontological systems of the natural law in the European legal thought of XVII — middle XVIII centuries.

The author of article investigates specificity of theoretical reconstruction and substantiation of the concept of natural law in a context of deontological approach methodology as it is presented in the works of European thinkers of the XVII — middle XVIII centuries. While the analysis of interrelation between the natural law and validity the author investigates basic ideas of deontological systems of the natural law.

Key words: natural right, Modern time, deontology, justice.