joomla
ІНСТИТУТИ НАРОДОВЛАДДЯ І ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕМОКРАТИЗМУ ДЕРЖАВНО-ПРАВОВОГО РЕЖИМУ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ
Юридична Україна

УДК 342.34

Тетяна Дроботова,

Здобувач Національного університету «Острозька Академія»

 

У статті досліджуються проблеми взаємозв’язку між утвердженням та вдосконален­ням в Україні інститутів народовладдя і процесом демократизації державно-правового режиму. Автор доводить, що забезпеченість народовладдя, його форм та механізмів ви­ступає однією з основних властивостей демократичних державно-правових режимів.

Ключові слова: державно-правовий режим, демократія, народовладдя, інститути народовладдя, право.

 

Один із пріоритетних напрямів розвитку сучасної правової науки*

Серед найважливіших та найбільш фундаментальних проблем сучасної на­уки теорії держави і права одне з провід­них місць посідає аналіз державно-пра­вових режимів, їх класифікація, систе­матизація їх ознак, властивостей і функ­цій, встановлення специфіки розвитку їх інституціональної бази, визначення ви­рішальних детермінант, які задають за­гальні параметри розвитку тих чи інших типів державно-правових режимів. При цьому необхідно наголосити, що наразі державно-правовий режим розглядається сучасними юристами як невід’ємний еле­мент, що дозволяє визначити, з одного боку, форму держави, а з іншого — го­ловні параметри того, як вона взаємодіє з правом, суспільством і громадянином. За цієї причини дослідження процесів роз­витку та утвердження демократичних державно-правових режимів становить один із пріоритетних напрямів розвитку сучасної правової теорії.

Утім, крім загальнотеоретичної значу­щості, звернення до проблеми розвитку державно-правового режиму в Україні містить ознаки незаперечної наукової і практичної актуальності. По-перше, це пояснюється тим, що сам процес демокра­тизації державно-правового режиму міс­тить у собі надзвичайно важливу інститу- ціональну складову. Дійсно, якщо цим поняттям ми позначаємо насамперед спе­цифіку взаємодії держави та права, а та­кож зміст та спрямованість реалізації дер­жавної діяльності в частині організації й управління суспільними відносинами, то тоді ми маємо визнати і те, що будь-який державно-правовий режим постає у тому числі й через ті інститути, що забезпечу­ють та визначають зазначену взаємодію. За цієї причини інституціональний фак­тор часто тлумачиться багатьма сучасни­ми дослідниками як один із найбільш об’єктивних критеріїв для визначення типу державно-правового режиму та його реального змісту.

По-друге, звернення до аналізу ролі інститутів народовладдя у становленні демократичного державно-правового ре­жиму в Україні є актуальним з огляду на те, що саме цей напрям розвитку Ук­раїнської держави та суспільства часто характеризують як найбільш складний і проблематичний. Тобто недостатній рі­вень демократизму сучасної України часто пояснюють тим, що через недороз­виненість форм народовладдя, механіз­мів реальної участі громадян в управлін­ні державними справами в Україні громадяни виявляються відірваними від держави і державної влади, позбавлени­ми не тільки можливості контролювати її діяльність, а й доносити на її рівень найважливіші суспільні інтереси і по­треби. Внаслідок чого порушується за­гальна модель зв’язку між демократич­ною державою і громадянським суспіль­ством, що спричиняє деформацію дер­жавно-правового режиму та істотне зни­ження рівня його демократизму.

По-третє, завдяки чіткому аналізу ро­лі інститутів народовладдя і його форм у процесі ґенези державно-правового ре­жиму України ми отримуємо об’єктивні підстави для наукового визначення ком­плексу першочергових заходів у частині сприяння подальшій демократизації існуючого в Україні державно-правового режиму.

Нарешті, по-четверте, варто пам’ятати про те, що саме поняття «демократичного державно-правового режиму» розкриває свій реальний зміст, у першу чергу, через змістовну характеристику його ознак та притаманної йому інституціонально - функціональної структури. Тому вивчен­ня конкретних інститутів (у нашому ви­падку — це інститути народовладдя) демо­кратичних державно-правових режимів дозволяє нам наповнити це поняття більш чітким та конкретним змістом, що є акту­альним не тільки для юридичної науки, а й для практики державотворення і право - творення в Україні.

Таким чином, обґрунтувавши акту­альність дослідження і ставлячи на меті вивчення специфіки взаємозв’язку між утвердженням та вдосконаленням в Ук­раїні інститутів народовладдя і процесом демократизації державно-правового ре­жиму, ми повинні розв’язати такі кон­кретні завдання: а) з’ясувати роль інсти­тутів народовладдя у функціонуванні демократичного державно-правового ре­жиму; б) дослідити основні тенденції за­безпечення ефективного розвитку форм народовладдя у контексті утвердження в Україні демократичного державно-право­вого режиму; в) окреслити перспективи розвитку народовладдя в Україні як клю­чового фактора демократизації держав­но-правового режиму.

Загалом проблематика народовладдя, його форм та інститутів, а також правових гарантій народовладдя, вже знайшла своє адекватне відображення у дослідженнях цілого ряду вітчизняних науковців. У цьому плані не можна не згадати змістов­ну монографію О. Тодики «Народовладдя на трансформаційному етапі розвитку дер­жави і суспільства» (2007 р.) [1], в якій було ретельно опрацьовано найбільш зна­чущі та актуальні аспекти конституцій­но-правового забезпечення народовладдя у сучасній Україні, а також обґрунтовано цілий ряд слушних заходів конституцій­но-правового характеру, покликаних під­вищити рівень гарантій народовладдя в Україні, сприяти розвиткові його кон­кретних форм. Також слід обов’язково на­звати й імена таких вітчизняних фахів­ців, як: К. Бабенко, Р. Гринюк,

В. Денисов, І. Кресіна, Н. Пархоменко, О. Петришин, В. Погорілко, О. Скрип - нюк, Ю. Тодика, В. Федоренко, А. Фран­цуз, М. Цвік, В. Шаповал, Ю. Шемшучен - ко та ін. Тому, не зупиняючись зараз на конституційно-правовій проблематиці функціонування окремих інститутів наро­довладдя в Україні, звернімося виключно до загальнотеоретичних аспектів, які по­в’язані зі з’ясуванням ролі та значення народовладдя для функціонування демо­кратичних державно-правових режимів.

Об’єднань, організацій, спілок, асоці­ацій, клубів, центрів, фондів та ін.» [3]). З цього погляду інституціоналізація на­родовладдя є тією ознакою, яка дозволяє стверджувати про налагодження нор­мальної взаємодії між державою і грома­дянським суспільством, що відповідає вихідній ідеї демократичного суспіль­но-правового устрою [4]. Зазначене за­уваження має особливу значущість для нашого аналізу з огляду на те, що, від­мовляючись від «вузького» тлумачення поняття народовладдя, ми тим самим от­римуємо необхідні методологічні і теоре­тичні підстави, щоби досліджувати його не тільки через призму розвитку держа­ви та її інститутів, а й під кутом зору розвитку державно-правового режиму в цілому.

Дійсно, якщо ми виходитимемо із за­гального розуміння державно-правового режиму як визначеної державою і су­спільством системи методів та засобів ре­алізації управлінських повноважень публічної влади органами державної влади і місцевого самоврядування, які випливають із встановлених на найви­щому законодавчому рівні норм та пра­вил, і визначають зміст та специфіку діяльності органів державної влади і міс­цевого самоврядування як щодо суспіль­ства в цілому, так і стосовно окремих ін­дивідів, їх груп та об’єднань, то тоді стає очевидним, що рівень забезпеченості на­родовладдя (він може виражатись пози­тивними або ж негативними величина­ми) безпосередньо впливає на те: а) яким чином між державою і суспільством встановлюється консенсус (або ж не встановлюється взагалі) щодо методів та засобів реалізації публічно-владних пов­новажень; б) яким чином і хто визначає правові основи взаємодії між державою і суспільством; в) яким чином реалізуєть­ся контроль за дотриманням органами державної влади і місцевого самовряду­вання правил та норм взаємодії з су­спільством, людиною, громадськими об’єднаннями різноманітних форм.

Щойно ми цілком свідомо уточнили можливості оцінки показника народо­владдя як певною позитивною, так і нега­тивною величиною. Це означає не те, що у разі низького рівня забезпеченості народо­владдя ми не можемо вживати таке по­няття, як «державно-правовий режим», а лише те, що ми маємо справу з іншим ти­пом державно-правового режиму, який не може описуватись як демократичний і радше несе в собі потенційні властивості авторитарного або ж тоталітарного дер­жавно-правового режиму. Отже, піддамо більш докладному аналізу ті аспекти, в яких народовладдя та його інститути ви­являють найбільшу дотичність до держав­но-правового режиму.

Перш за все, як було вказано вище, поняття державно-правового режиму описує не лише державу, а й суспіль­ство, чи, точніше, те, в який спосіб дер­жава взаємодіє з суспільством, реалізо­вуючи повноваження щодо державного управління. Таким чином, залежно від того, в яких формах реалізується ця взаємодія, ми можемо робити висновки й про зміст та специфіку тих методів і засобів, через які здійснюється державне регулювання суспільних відносин. Оче­видно, що невизнання народовладдя і пов’язаного з ним принципу народного суверенітету [5] максимально вивільняє вибір держави щодо методів і засобів управління. Тобто це можуть бути абсо­лютно будь-які методи, що сприймають­ся державою, органами державної влади та їх посадовими особами як найбільш доречні, ефективні тощо. Зазначена «не­обмежена свобода» держави у виборі ме­тодів управління пояснюється тим, що заперечується існування такого суб’єк­та, який би міг виступати альтернатив­ним носієм суверенітету. Якщо спробу­вати описати це за допомогою неоло­гізму, то можна стверджувати, що запе­речення народного суверенітету і обме­ження народовладдя завжди обертається «державовладдям» або ж абсолютною і нічим не обмеженою владою держави. Звісно, подібна держава також вступає у взаємодію з суспільством, але у такому разі методи управління можуть бути ре­пресивними, неправовими тощо.

На відміну від цього, визнання наро­довладдя та принципу народного сувере­нітету означає, що держава «виступає лише інструментом народовладдя, який у своїй діяльності обмежений правами індивідів, котрі у сукупності становлять народ» [6]. Цікаву інтерпретацію цього положення пропонує відомий російський дослідник Г. Атаманчук. Зокрема, ана­лізуючи специфіку державного управ­ління за умов різних державно-правових режимів, він пише, що народний суверенітет та пов’язані з ним інститути наро­довладдя пов’язують державу і народ. У результаті чого формується така основа для теорії демократії, яка дозволяє прин­ципово по-новому зрозуміти природу конституціоналізму, державності і шля­хи її демократичного перетворення [7]. У контексті дослідження процесів ґенези державно-правового режиму це означає, що на початковому етапі визначення ба­зисних принципів взаємодії між держа­вою та суспільством, меж і повноважень державної влади, саме суспільство оби­рає той необхідний і одночасно достатній мінімум прав та обов’язків, який закріп­люється за державою з метою виконання її найважливіших функцій.

Безумовно, у змістовному плані ці права і обов’язки можуть варіюватися. Наприклад, у разі закріплення за держа­вою ще й конституційного статусу со­ціальної держави (наразі соціальна дер­жава доктринально визначається як «така держава, метою якої є створення всіх можливих умов для реалізації со­ціальних, економічних та культурних прав, для самостійного забезпечення ініціативною та соціально відповідаль­ною особою необхідного рівня матеріаль­ного добробуту собі та членам своєї сім’ї, гарантує кожному прожитковий міні­мум для гідного людини існування й сприяє зміцненню соціальної злагоди у суспільстві» [8]) вона повинна отримати додаткові повноваження для реалізації своєї соціальної функції.

Як абсолютно слушно доводить А. Краковська, наразі роль цієї функції суттєво підвищується, що зумовлює трансформації як на рівні загальної си­стеми функцій сучасної держави, так і в частині правового забезпечення її реалі­зації та наділення держави додатковими повноваженнями у сфері соціального ре­гулювання та соціального забезпечення [9] . Але наразі для нас важливо навіть не те, які саме права та обов’язки держави детермінують вибір методів і засобів ре­гулювання суспільних відносин та вста­новлюються для неї на конституційно - правовому рівні, а те, що в процесі їх ви­значення саме народ і суспільство віді­грають провідну роль.

Цей важливий момент чітко відобра­жено у сучасному конституційному пра­ві України та у Конституції України, де однозначно встановлено, що «право ви­значати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами». Інак­ше кажучи, як вказав у своєму рішенні у справі за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень ч. 1 ст. 103 Конституції України в контексті положень її статей 5, 156 та за конститу­ційним зверненням громадян Галайчу - ка В. С., Подгорної В. В., Кислої Т. В. про офіційне тлумачення положень час­тин 2, 3, 4 ст. 5 Конституції України (справа про здійснення влади народом) від 05.10.2005 р. Конституційний Суд України, тільки народ має право безпо­середньо шляхом всеукраїнського рефе­рендуму визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Консти­туцією України, а також змінювати кон­ституційний лад внесенням змін до Основного Закону України в порядку, встановленому його розділом XIII. При­чому належне виключно народові право визначати і змінювати конституційний лад в Україні не може бути привласнене у будь-який спосіб державою, її органа­ми або посадовими особами.

Як відомо, конституційний лад — це відбиті у Конституції устої життя суспіль­ства і держави [10], цілісна система со­ціально-правових відносин та інститутів, які підпорядковані безумовним мораль­ним і конституційним вимогам [11]. Тобто тільки за згодою народу можуть вносити­ся будь-які зміни (формальні або мате­ріальні) у визначення тих основ, які зу­мовлюють спосіб взаємодії держави і суспільства, їх взаємних прав і обов’язків.

Вибори і референдуми

Утім, як засвідчує практика розвитку будь-якого суспільства і будь-якої дер­жави, державно-правовий режим не мо­же і не повинен поставати як певна спе­цифічна незмінна і застигла конструк­ція, що жодним чином не реагує та ті об’єктивні зміни, що можуть траплятись у життєдіяльності країни. Тобто держав­но-правовий режим повинен досліджува­тись наукою теорії держави і права не тільки у статичному вимірі, а й як дина­мічна нормативно-правова модель відно­син між державою і суспільством. З ог­ляду на це набуває особливої значущості проблема участі громадян у формуванні і функціонуванні державної влади, а та­кож у визначенні ними тих пріоритет­них напрямів розвитку, які повинні за­безпечуватися державною владою. З цим прямо пов’язані конкретні інститути на­родовладдя і форми безпосередньої де­мократії, через які, за словами Б. Кістя - ківського, держава формується як пра­вова організація влади, що реалізується громадянами на демократичних заса­дах [12].

На сьогоднішній день у практиці роз­витку демократичних державно-право­вих режимів одним із головних інститу­тів, який дозволяє громадянам безпосе­редньо висловлювати свою волю є вибо­ри. Фактично, вибори постають як най­важливіший компонент сучасної демо­кратії, завдяки якому відбувається фор­мування органів влади й управління за допомогою вираження відповідно до ви­значених правил волі громадян [13]. Тому невипадково, що у Паризькій хар­тії для нової Європи, що була підписана в листопаді 1990 р., прямо вказувалося, що «демократія, яка має представниць­кий і плюралістичний характер, тягне за собою підзвітність виборцям, обов’язок державної влади дотримуватись законів і безпристрасно здійснювати правосуд­дя» [14].

Як слушно зауважує М. Ставнійчук, у сучасних умовах вибори є найбільш по­ширеною формою прямого народовлад­дя, яка постійно та періодично застосо­вується у більшості країн світу. Більше того, саме шляхом виборів формуються різні органи публічної влади як держав­ні інституції — парламенти, посади глав держав, іноді глав урядів, судові органи та органи місцевого самоврядування [15]. Водночас інститут виборів дозволяє забезпечити періодичне оновлення пуб­лічної влади, гарантує ротацію у пред­ставницьких органах державної влади, а також створює умови для представниц­тва суспільних інтересів на державно - владному рівні.

Іншою, не менш значущою формою народовладдя, яка дозволяє громадянам вирішувати найважливіші питання за­гальнодержавного або місцевого значен­ня, є референдуми [16]. Відповідно до де­фініції, яку обґрунтовує В. Чиркін, ре­ферендум — це голосування виборців, завдяки якому приймаються рішення за­гальнодержавного або місцевого харак­теру, що мають силу закону, а інколи на­віть більшу силу, ніж звичайні прийняті парламентом закони або постанови міс­цевого самоврядування [17]. За чинним законодавством України, предметом все­українського референдуму може бути: затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Кон­ституції України змін і доповнень; прий­няття, зміна або скасування законів України або їх окремих положень; прий­няття рішень, які визначають основний зміст Конституції України, законів Ук­раїни та інших правових актів. Предме­том республіканського (Автономної Рес­публіки Крим) референдуму може бути прийняття, зміна або скасування рішень з питань, віднесених законодавством України до відання Республіки Крим. А предметом місцевого референдуму може бути: прийняття, зміна або скасування рішень з питань, віднесених законодав­ством України до відання місцевого са­моврядування відповідних адміністра­тивно-територіальних одиниць; прий­няття рішень, які визначають зміст по­станов місцевих рад народних депутатів та їх виконавчих і розпорядчих органів.

Зазначений інститут народовладдя (принагідно зауважимо, що, на думку цілого ряду сучасних юристів, є всі під­стави для того, щоби виділяти в окрему підгалузь не тільки виборче, а й референ - думне право [18]) дозволяє громадянам безпосередньо приймати рішення, які мають імперативну силу для держави. У контексті нашого дослідження наявність та забезпеченість цього інституту дозво­ляє стверджувати про дві гранично важ­ливі речі. По-перше, референдуми є акта­ми безпосередньої участі громадян у державному управлінні, що засвідчують реальний демократизм державно-право­вого режиму і, так би мовити, перетворю­ють окремих громадян на законодавців [19]. По-друге, рішення, прийняті на ре­ферендумах і відповідно до встановленої законом процедури, мають силу закону і не потребують будь-якого додаткового підтвердження тим чи іншим органом державної влади. Тобто у даному випад­ку народ постає не просто найвищим носієм суверенітету, а й головним суб’єк­том правотворчості, а прийняті ним пра­вові норми в імперативному порядку зу­мовлюють діяльність держави.

Утім розвиток демократичного дер­жавно-правового режиму пов’язаний і ін­шими інститутами народовладдя, як то: збори, мітинги, пікетування, демонстра­ції, походи, акції, мирні масові заходи тощо. Не вдаючись до докладного аналізу специфіки кожного з цих інститутів, за­значимо лише те, що всі вони дозволяють реалізувати на практиці один з найбільш фундаментальних принципів демокра­тичного державно-правового режиму, яким є наявність безпосереднього зв’язку між державою і громадянами при незапе­речному визнанні народного суверенітету і верховенства права.

Висновки

Таким чином, узагальнюючи результа­ти проведеного дослідження ролі інститу­тів народовладдя у забезпеченні демокра­тичного розвиту державно-правового ре­жиму сучасної України, ми можемо сфор­мулювати наступні висновки. По-перше, подальше утвердження і вдосконалення демократичного державно-правового ре­жиму в Україні безпосередньо залежить від рівня розвитку інститутів народовлад­дя, які дозволяють громадянам не тільки ефективно взаємодіяти з державою, айв імперативному порядку визначати най­важливіші напрями державного і суспіль­ного розвитку, формувати представницькі органи державної влади і місцевого само­врядування.

По-друге, невизнання народовладдя і пов’язаного з ним принципу народного суверенітету максимально вивільняє ви­бір держави щодо методів і засобів управ­ління, що породжує появу специфічного зв’язку між державою, правом і громадя­нами, яка може бути описана поняттям «державовладдя», коли держава стає зве­рхньою і щодо народу і щодо права. На практиці це означає деформацію демо­кратичного державно-правового режиму і його поступовий регрес у напрямі ін­ших типів державно-правових режимів.

По-третє, подальший демократичний розвиток державно-правового режиму в Україні пов’язаний, у першу чергу, із вдосконаленням існуючих інститутів на­родовладдя, створенням більш чіткої за­конодавчої основи, яка б забезпечувала справжнє народовладдя, ліквідацією пробілів у чинному законодавстві щодо форм та механізмів народовладдя. Лише на цьому шляху уможливлюється транс­формація декларованого демократизму державно-правового режиму на реаль­ний демократизм, який пронизуватиме всю багаторівневу систему взаємовідно­син між державою, суспільством і окре­мими громадянами.

Наразі нами було описано лише деякі аспекти взаємозв’язку між розвитком ін­ститутів народовладдя в Україні та демо­кратизацією її державно-правового режи­му. Утім зазначена тема має значний на­уково-теоретичний потенціал, оскільки саме на цьому шляху уможливлюється розробка та обґрунтування комплексної програми забезпечення процесів демокра­тизації державно-правового режиму су­часної України.

ПРИМІТКИ

1. Тодика О. Ю. Народовладдя на трансформаційному етапі розвитку держави і суспільства : монографія / О. Ю. Тодика. — X., 2007.

2. Лукаш О. Л. Конституційні принципи державної влади і становлення демократії в Україні / 0. Л. Тодика // Демократія та право: проблеми взаємовпливу і взаємозалежності : матер. Між - нар. наук. конф. (Київ, 26 жовтня 2007 р.) / за ред. О. В. Скрипнюка. — X., 2008. — С. 23—25.

3. Герасіна Л. Громадянське суспільство і колізії в процесі реалізації політичної влади / Л. Ге - расіна // Вісник Академії правових наук України. — 2008. — № 3 (54). — С. 44.

4. Держава і громадянське суспільство в Україні: проблеми взаємодії : монографія / за ред. 1. О. Кресіної. — К., 2007. — С. 162—165.

5. Лившиц Р. З. Теория права. — М., 2001. — С. 170—171.

6. Шаповал Т. Народний суверенітет та політичні права і свободи (питання співвідношен­ня) / Т. Шаповал // Право України. — 2008. — № 2. — С. 9.

7. Атаманчук Г. В. Теория государственного управления : курс лекций / Г. В. Атаманчук. — М., 2005. — С. 222—223.

8. Панкевич О. З. Соціальна держава: до загальнотеоретичної характеристики / О. З. Пан - кевич // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2004. — № 2—3 (28—29). — С. 33.

9. Краковська А. Є. Соціальна функція в системі функцій сучасної держави: теоретико - правові проблеми дослідження / А. Є. Краковська // Держава і право : зб. наук. праць. Юри­дичні і політичні науки. — К., 2009. — Вип. 44. — С. 117—124.

10. Конституционное право. Энциклопедический словарь / отв. ред. С. А. Авакьян. — М., 2000. — С. 310.

11. Конституційне право України : підруч. для студ. вищих навч. закладів / за ред. В. П. Ко­лісника, Ю. Г. Барабаша. — X., 2008. — С. 59.

12. Кистяковский Б. А. Философия и социология права / Б. А. Кістяковский. — СПб., 1999. — С. 530—535.

13. Пугачев В. П. Введение в политологию / В. П. Пугачев, А. И. Соловьев. — М., 1997. — С. 401.

14. Институты конституционного права иностранных государств. — М., 2002. — С. 11.

15. Конституційно-правові форми безпосередньої демократії в Україні: проблеми теорії і практики. — К., 2001. — С. 29.

16. Бориславський Л. Загальні засади конституційного ладу: принципи народовладдя та форми його здійснення / Л. Бориславський // Вісник Львівського університету. Серія юри­дична. — 2002. — Вип. 37. — С. 210.

17. Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран / В. Е. Чиркин. — М., 2001. — С. 253.

18. Пылин В. В. Избирательное и референдумное право Российской Федерации / В. В. Пы - лин. — СПб., 2003.

19. Чудаков М. Ф. Конституционное право зарубежных стран / М. Ф. Чудаков. — Мн., 1998. — С. 421.

 

Дроботова Татьяна. Институты народовластия и обеспечене демократизма госу­дарственно-правового режима современной Украины.

В статье исследуются проблемы взаимосвязи между становлением и усовершенствова­нием в Украине институтов народовластия и процессом демократизации государствен­но-правового режима. Автор обосновывает положение, что обеспечение народовластия, его форм и механизмов является одной из важнейших характеристик демократических государственно-правовых режимов.

Ключевые слова: государственно-правовой режим, демократия, народовластие, формы народовластия, право.

Drobotova Tetiana. Institutes of people’s authority and maintenance democratic features of the regime of state and law in modern Ukraine.

The article investigates the problems of interrelation between the genesis and improvement of the institutes of people’s authority in Ukraine and the process of democratisation the regime of state and law. The author proves a thesis, that the maintenance of people’s authority, its forms and mechanisms is one of the most important characteristics of democratic regime of state and law.

Key words: the regime of state and law, democracy, people’s authority, forms of people’s authority, law.