joomla
ДІАЛЕКТИЧНИМ ПІДХІД У ПРАКТИЦІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ
Юридична Україна

УДК 341.645

Петро Рабінович,

Академік НАПрН України, доктор юридичних наук,

Професор Львівського національного університету імені Івана Франка

 

У статті демонструється, як Європейський суд з прав людини, обґрунтовуючи свої рі­шення, так чи інакше використовує закони і категорії діалектики, що є одним із пере­конливих свідчень актуальності останніх у правопізнавальній діяльності.

Ключові слова: Європейський суд з прав людини, рішення Страсбурзького суду, закони діалектики, категорії діалектики.

 

Вступні зауваги

Плюралізація методології досліджен­ня тих явищ, які відображаються тер - міно-поняттям «право» (а також похід­ними від останнього відповідними прик­метниками) — закономірна тенденція сучасної вітчизняної наукової юриспру­денції. Цей процес неабияк актуалізує проблему прийнятності у цих досліджен­нях різноманітних методологічних важе­лів, зокрема тих, які належать до кон­цептуальних підходів. При цьому особ­ливої гостроти набуває питання про зна­чення і статус підходу діалектичного та про співвідношення з ним інших методо­логічних парадигм.

Деякими дискутантами висловлюєть­ся думка про те, що нині у суспільних на­уках діалектика начеби вичерпала свої евристичні можливості та має бути за­мінена такими «постмодерністськими» методологічними підходами як, зокрема, синергетичний, дискурсивно-комуніка­тивний, герменевтичний, аутопойєзис - тичний і що деякі положення та катего­рії діалектики (передусім, категорія закону, закономірності) мають бути виве­дені поза межі суспільних наук.

Не маючи змоги тут — з огляду на об­меженість обсягу статті — проаналізува­ти основні аргументи, які наводяться на підтримку означеної позиції [1], заува­жимо лише наступне.

По-перше, методологічно значущі по­ложення означених новітніх наукових напрямів являють собою, на наш погляд, не протилежність, не заперечення діалектики, а конкретизацію, модифіка­цію її фундаментальних положень сто­совно специфічних різновидів соціаль­них явищ, які є об’єктами таких наук. Тому останні не можуть розглядатись як альтернатива, «антипод» діалектики, а навпаки, здатні слугувати інструментами посилення її пізнавального потенціалу.

По-друге, сама діалектика повинна не самоізолюватись від висновків новітніх наукових підходів, а засвоювати і врахо­вувати їх, визначати їх належне місце у своїй концептуально-категоріальній структурі. Це, безперечно, сприятиме її власному змістовно-методологічному збагаченню та розвитку.

І по-третє (з огляду на наведені вище положення), діалектика як філософська наука про гранично загальні (всезагаль- ні) закономірності усіх й усіляких явищ (матеріальних, духовних, соціальних) цілком зберігає свою універсальну, мето­дологічно-евристичну значимість у будь- якому пізнанні.

Одним із шляхів демонстрації під - ставності останньої тези може слугувати, як видається, вивчення практики Євро­пейського суду з прав людини (далі — Суд) із застосування ним норм Конвенції про захист прав людини і основополож­них свобод (далі — Конвенція). Адже ця практика за своєю інтелектуальною при­родою є діяльністю соціально-пізнаваль­ною. Об’єкт останньої становлять відоб­ражені у Конвенції соціально-природні
права людини, а її предмет — порушен­ня (чи, навпаки, непорушення) цих прав діями держави-відповідача.

Соціально-детермінуючі чинники та складові прав людини не можна вирішувати питання про те, порушено чи не порушено певні права людини (а у з’ясуванні цього якраз і по­лягає призначення Суду), не спираючись на певне загальне уявлення про ці права, тобто про те, у чому ж, власне, полягає сутність означеного феномена. І хоча розгорнута, вичерпна дефініція загаль­ного поняття прав людини у рішеннях Суду не зустрічається (та й навряд чи ко­лись зустрінеться), все ж таки низка істотних рис, ознак, неодмінних склад­ників цього явища висвітлюється у зга­даних актах або ж втілена, закладена у них, так би мовити, імпліцитно, латент­но. До таких складників належать, на­самперед, ті соціальні фактори, котрі ви­значають, формують та характеризують зміст і обсяг (межі) прав людини. Адже основоположні права людини — це явище соціально детерміноване.

Серед таких факторів вирізняються:

— інтереси (потреби) людини, спра­ведливо збалансовані з інтересами (по­требами) інших суб’єктів та й усього су­спільства;

— мораль, що домінує у відповідному суспільстві в певний час, за конкретних історичних умов;

— мета певного права людини та від­повідність (домірність) їй правореаліза - ційної, правозабезпечувальної та право - обмежувальної діяльності держави.

Розглянемо кожен із зазначених фе­номенів.

1. Перевірку і забезпечення справед­ливої збалансованості інтересів людини з інтересами (потребами) суспільства Суд вважає одним із основних засобів забез­печення правомірності, правопідставно- сті взаємовідносин «людина — держава». Пошуки й обґрунтування такого балансу (або ж констатація дисбалансу) зустрі­чаються у багатьох його рішеннях. Наве­демо декілька яскравих, на наш погляд, прикладів.

У рішенні у справі «Soering v. the United Kingdom» від 07.07.1989 p. Суд вказав, що «...Конвенція спрямована на пошук справедливого співвідношення між потребами, пов’язаними з інтереса­ми суспільства в цілому, і вимогами за­хисту основних прав особи». Стосовно справи «Rees v. the United Kingdom» Суд у рішенні від 17.10.1986 р. зазначив, що, з’ясовуючи, чи існує позитивне зобов’я­зання держави щодо людини, «належить врахувати справедливий баланс, котрий має бути встановлений між інтересами усього суспільства і окремої особи, а по­шук цього балансу — мета усієї Конвен­ції». У рішенні у справі «В. v. rance» від 25.03.1992 р. Суд мотивував наявність порушення права на повагу до сімейного життя (ст. 8 Конвенції) тим, що в актах судових органів держави-відповідача «справедливого балансу між загальними інтересами та інтересами індивіда не бу­ло досягнуто».

У низці рішень Суду формулюються й певні принципи та рекомендації стосовно інтелектуально-пізнавального процесу визначення відповідності, збалансову - вання, «зрівноважування» інтересів лю­дини та інтересів суспільства. Гадаємо, що ці гносеологічні настанови (деякі з них наводитимуться далі) здатні слугу­вати корисним оцінно-регулятивним орієнтиром і для національних судів.

Але, так чи інакше, висновки з цього питання мають робитись на основі ви­вчення й оцінювання гранично конкрет­ної, «індивідуальної» ситуації, чим і ре­алізується такий принцип діалектичного пізнання, як конкретний аналіз кон­кретної ситуації, завдяки чому якраз і забезпечується конкретність істини.

2. Особливістю міжнародних актів, котрі стосуються прав людини, є те, що вони часто-густо насичені поняттями з царини моралі. Так, у розглянутому ви­ще питанні щодо зрівноважування пев­них інтересів йшлося саме про «справед­ливий» (тобто морально схвалюваний) їх баланс. Зазначимо й те, що забезпечення справедливості юридичних процедур, за посередництвом яких держава, зокрема, позбавляє волі тих осіб, котрі вчинили злочин (або ж робить це з інших під­став), а також змінює їхні громадянські (цивільні) права й обов’язки, становить, на думку Суду, головну мету ст. 6 Кон­венції.

Тому видається цілком природним те, що, застосовуючи «моральні» статті Конвенції, Суд вдається до власної («ав­тономної») їх інтерпретації та аргумен­тації. Так, у рішенні в справі «Norris v. Ireland» від 26.10.1988 р. Суд, вважаючи, що він, як і національний ор­ган, не повинен оминати увагою пробле­ми моральності, не погодився повністю з надто категоричним твердженням уряду Ірландії про те, що «у широкому розу­мінні мораль демократичної нації — предмет уваги її власних інститутів»; то­му Суд зазначив, що за такого підходу держава отримала б можливість «необ­меженого розсуду (дискреції) у галузі моралі».

А втім, аргументація Суду з приводу моральності є досить специфічною. Він ніколи не прагне узаконити, абсолюти­зувати моральну норму певного зміс­ту — встановити, так би мовити, «євро - норму» моралі. Цей орган виходить із того незаперечного реального факту, що найбільш поширені, пануючі у різних країнах моральні приписи не завжди змістовно збігаються, а тому визнати ли­ше один із них за єдино прийнятний, за­гальнообов’язковий для держав—членів Ради Європи було б недемократичним, недоцільним та й нереальним. Суд вва­жає, що «державні органи, безпосеред­ньо і періодично стикаючись із життєви­ми реаліями своїх країн, у принципі мають більшу можливість визначитись щодо точного змісту моральних вимог, а також «необхідності застосування обме­жень» або ж «штрафних санкцій для їх додержання» (рішення Суду у справі «Mutter and Others v. Switzerland» від 24.05.1988 р.). У цьому рішенні, до речі, було підтримано позицію швейцарського суду, який наклав на заявників штраф за оприлюднення непристойних мате­ріалів (з точки зору поширених у цій країні моральних уявлень).

Розглядаючи скарги на адресу певної держави, Суд вважає беззаперечним фактом домінування на її території пев­них моральних уявлень, поглядів, і він, зазвичай, не ставить собі за мету їх схва­лювати, стимулювати або ж, навпаки, піддавати критиці чи заперечувати. Та­кий його підхід може бути пояснений ще й тим, що сама Конвенція дозволяє дер­жавам-учасницям запроваджувати — за посередництвом національного закону — окремі обмеження деяких прав людини в інтересах захисту саме моральності (статті 8, 9, 10, 11 Конвенції).

У таких випадках Суд убачає свою роль насамперед у тому, аби встановити, чи не призводять посилання на моральні положення до невиправданого, на його думку, обмеження або порушення прав людини. Отже, знову ж йдеться про спе­цифічне співставлення інтересів людини з інтересами суспільства (а точніше — з інтересами його більшості, вираженими у національному законі), зацікавленого у зміцненні моральних імперативів певно­го змісту. Ось один із показових прикла­дів. У рішенні у справі «Dudgeon v. the United Kingdom» від 22.10.1991 р. Суд зазначив, що незастосування в Ірландії чинного там закону про кримінальну відповідальність за гомосексуальні сто­сунки не перешкодило поширенню у цій країні моральних стандартів, згідно з якими зазначені акти вважаються не­пристойними. Тому Суд дійшов виснов­ку про те, що «існуючі аргументи на ко­ристь залишення закону без змін є менш вагомими, аніж ті негативні наслідки, котрі можуть бути спричинені вказаним законодавчим положенням для життя людини з гомосексуальною орієнтацією. Отже, обмеження, яке виникає для заяв­ника згідно з цим законом, не є домір­ним цілям останнього».

3. Як відомо, людська поведінка може регулюватися через визначення принай­мні одного з двох її основних складників:

А) мети та б) діяльнісних засобів досяг­нення останньої. Знаючи зміст цих двох орієнтирів, «регламентаторів» поведін­ки, можна скласти предметне уявлення щодо відповідного права людини — перед­усім стосовно його змісту й меж.

За такого підходу іноді, здавалося б, однакові фактичні обставини, події, ситу­ації, які мають місце у різних країнах, дістають неоднакову, часом навіть проти­лежну, оцінку Суду. І лише тому, що в кожній з тих країн домінують різні мо­ральні (зокрема релігійні) погляди. Завдя­ки цьому знову ж таки, досягається істо­рично-ситуаційна конкретність істини, встановлюваної Судом. А це й відповідає постулатам діалектичного пізнання.

У нормативно-правових актах (вклю­чаючи й Конвенцію) мета права людини може бути або виражена текстуально, або ж втілена у них неявно, імпліцитно. Проте вона завжди присутня при форму­ванні, визначенні його змісту.

Правоконституююча функція мети тих приписів Конвенції, які застосовую­ться Судом, відображена у багатьох його рішеннях. При цьому в тих випадках, коли мету застосовуваного припису не відтворено безпосередньо у нормативно­му тексті, Суд сам покладає на себе ви­значення, інтерпретацію її змісту. Так, у справі «Tyrer v. the United Kingdom» (рішення від 25.04.1978 р.) він зазначив, що покарання заявника, «в процесі яко­го з ним поводились за правилами, ви­значення яких віднесено до відання дер­жавних органів, було зазіханням саме на те, що є однією з головних цілей ст. 3, а саме: на гідність та особисту недоторкан­ність людини». В рішенні у справі «Brogan v. the United Kingdom» від 24.11.1988 р. Суд зазначив, що «оціню­вати негайність» (звільнення заарешто­ваного або його доставлення до судді — Авт.) слід з урахуванням предмета та цілей ст. 5: вона втілює одне з основних прав людини, передбачаючи захист осо­би від свавільного втручання держави у право на свободу». У рішенні у справі «Winterwerp v. the Netherlands» від 24.10.1979 р. Суд встановив, що закон­ність затримання особи має визначатися крізь призму цілей п. «е» параграфа 1 ст. 5 Конвенції: така законність має насамперед відповідати національному праву, а також згідно зі ст. 18 Конвенції, «меті обмежень, дозволених п. «е» па­раграфа 1 ст. 5, ...як для призначення, так і для реалізації заходів, пов’язаних із позбавленням волі... адже у демокра­тичному суспільстві, де визнається вер­ховенство права, будь-яке свавільне за­тримання ніколи не може вважатися законним».

Істотним моментом у цільовій аргу­ментації рішень Суду є визнання нерів - нозначності цілей різних прав людини у визначенні правомірності чи неправо­мірності певної поведінки держави. Різ­ні за змістом (і за сферою суспільних від­носин) цілі Конвенції зумовлюють і неоднакову сферу (обсяг) обмежень з бо­ку державної влади. Так, на думку Суду, обсяг цей є значно більшим, якщо йдеться про цілі моральні, і значно вуж­чим, коли йдеться про цілі політичні. Тому поведінку, навіть однакову за зов­нішніми (формально визначеними, емпі­рично фіксовуваними) показниками, Суд визнавав або правомірною, або ж, навпа­ки, неправомірною залежно саме від тих цілей, для досягнення яких вона вчиня­лася.

Іншим важливим моментом у враху­ванні цілей правозабезпечуючих норм Конвенції, на якому найчастіше наголо­шує Суд, є встановлення того, чи від­повідають зазначеним цілям ті заходи, що їх запровадила держава у суспільну практику (йдеться як про заходи законо­давчі, нормативно-правові, так і про ін­дивідуально-правові). Так, у справі «Lingens v. Austria» в рішенні від 08.07.1986 р. Суд констатував, що він «повинен визначити, чи було таке втру­чання (держави у діяльність людини — Авт.) домірним переслідуваній законом меті, а аргументи, наведені австрійськи­ми судами на його виправдання, є дореч­ними і достатніми». В результаті розгля­ду справи «Observer and Guardian v. the United Kingdom» Суд у рішенні від 26.11.1991 р. вказав, що для остаточно­го прийняття рішення «слід розглянути питання про те, чи були фактично запро­ваджені обмеження домірними переслі­дуваній законом меті».

Так чи інакше, три означені вище явища, що їх Суд вважає визначальними чинниками щодо конституювання змісту й обсягу (меж) прав людини, виникають та існують як факти цілком об’єктивні стосовно і кожної окремої людини (тобто щодо її волі та свідомості), і щодо кож­ної відповідної держави (її органів, поса­дових осіб), і, нарешті, стосовно міжна­родних органів. Тому встановлення й фіксація таких факторів, а отже, й ви­значення прав людини та стану їх дотри­мання і здійснення можуть відбутися ли­ше за посередництвом соціального пі­знання. Звідси й постає проблема, так би мовити, діалектизації гносеології прав людини.

Реалізація діалектичної парадигми у правопізнанні Суду

Практика Суду (яка, як зазначалось, є діяльністю у певному сенсі соціально-до­слідницькою) поступово сформувала спе­цифічні пізнавальні традиції, осягнення котрих сприятиме вирішенню цієї про­блеми також й іншими суб’єктами, зо­крема національними судами. З подаль­шим поширенням цієї практики, накопи­ченням ухвалених Судом рішень форму­ються принципи пізнання основополож­них прав людини, стану їх дотримання, тобто — іншими словами — гносеологіч­ні засади встановлення правомірності чи неправомірності діяльності держави, її органів та посадових осіб стосовно кож­ної окремої людини.

Схарактеризуємо далі основні з цих принципів і засад.

Конкретно-історичний підхід (його можна ще назвати «ситуаційним») до встановлення досліджуваних фактів, який виявляється у настійних вимогах, прагненнях Суду враховувати саме особ­ливі, специфічні обставини ситуації, її місця й часу, а також індивідуальні, інколи навіть унікальні, властивості суб’єктів—учасників тієї життєвої ситу­ації, котра ним розглядається. Найбільш послідовно і, дозволимо собі сказати, майстерно (хоч і не завжди беззапереч­но) Суд реалізує зазначений принцип при застосуванні відносно визначених за змістом, насамперед оціночних, понять Конвенції. Крім поданих вище окремих прикладів його рішень такого ґатунку, наведемо ще деякі правові позиції цього органу.

Так, у справі «Herczegfalvy v. Austria», пов’язаній із застосуванням ст. 3 Конвен­ції, яка забороняє тортури і нелюдське або таке, що принижує гідність, пово­дження і покарання, Суд у рішенні від 24.09.1992 р. визначив, що «зазвичай, за­сіб, необхідний з терапевтичної точки зо­ру, не може вважатись «нелюдським або таким, що принижує гідність», особливо за умов, коли, згідно з визнаними принципа­ми психіатрії, лікування, про яке йдеть­ся, виправдовувалось медичною необхід­ністю». В іншій справі Суд прямо під­креслив, що питання про характер пово­дження «слід оцінювати у кожному ви­падку за його особливими обставинами» (рішення у справі «Wemhoff v. Germany» від 27.06.1968 р.).

У справі «Adamsons v. Latvia» (котра стосувалася усунення заявника від учас­ті у виборах до парламенту, зважаючи на його колишню службу у Військах охоро­ни державного кордону СРСР, які підпо­рядковувались КДБ) Суд у своєму рішенні від 24.06.2008 р. зазначив, що, зважаючи на широкий набір функціо­нальних повноважень цього органу, ви­користаний у національному законі під­хід до обмеження був надто загальним, і вказав, що «доцільно натомість застосу­вати індивідуальне вирішення питання у кожному разі, тобто вивчення конкрет­ної поведінки особи у кожній окремій справі».

У рішенні у справі «Carson and Others v. the United Kindom» від 04.11.2008 р. Суд дійшов висновку про те, що «стосовно питання про отримання пенсійного та соціального забезпечення ті особи, які мешкають на території дер - жав-учасниць, не перебувають у порів­няно аналогічній ситуації до тих осіб, що проживають поза межами відповід­них держав».

Гносеологічний принцип, що розгля­дається, чи не найбільш виразно отриму­вав прояв тоді, коли Суд обґрунтовував свої рішення не тільки соціальними, а й навіть суто суб’єктивними особливостя­ми окремих індивідів чи їхніх груп. Так, у справі «Silver v. the United Kindom» Суд у рішенні від 25.03.1983 р. вказав, що втручання в особисте життя може не бути «передбачене законом» (па­раграф 2 ст. 8 Конвенції) «залежно від здатності конкретного заявника віднайти відповідні правові повноваження і нор­ми». У справі «Campbell and Cosans v. the United Kindom» Суд у рішенні від 25.02.1982 р. (з приводу застосування ст. 3 Конвенції) зазначив, що «погроза (школяру фізичним покаранням. — Авт.) на адресу неуразливої людини мо­же не справити на неї якогось помітного впливу, однак може бути, беззаперечно, такою, що принижує гідність; і навпа­ки — уразлива людина може бути над­звичайно глибоко вражена погрозою, котру можна було б визнати як таку, що принижує гідність, лише спотворивши звичайне значення цього слова».

Отже, конкретний аналіз конкретної ситуації — таким є фундаментальне кре­до Суду. А цей принцип — повторю­ємо — слугує, як відомо, стрижнем, сер­цевиною діалектичного методу соціаль­ного пізнання. Отож, можна стверджува­ти, що Страсбурзька судова практика, яка використовує цей метод, є цьогочас - ним свідченням його життєздатності й ефективності.

Включення до предмета судового пізнання соціальної значущості фактів, виявлених за формальними ознаками останніх. Тобто пізнання їх значущості, впливовості для персо­ніфікованої людини, для угруповання людей та й для суспільства в цілому.

У багатьох випадках Суд не обмежу­ється лише констатацією наявності чи відсутності дій або подій за їх зов­нішніми, формальними «параметрами» (до того ж, він здебільшого погоджуєть­ся з висновками національних судів з цього питання). Його завжди цікавить ще й інше: який вплив справили (чи могли б справити) ці факти на існуван­ня та розвиток особи, групи осіб й усьо­го суспільства, як саме вони позначили­ся на задоволенні потреб, інтересів та й узагалі на долі тих чи інших суб’єктів. Інакше кажучи, Суд прагне встановити значущість — індивідуальну, колектив­ну, суспільну — тих фактів, котрі зафік­совано та описано, зазвичай, через їхні формально визначені показники (і ця значущість, зауважимо, є явищем не менш реальним та — стосовно суб’єкта пізнання — не менш об’єктивним, ніж встановлені факти «самі по собі»). А са­ме у такій значущості й полягає соціаль­на сутність фактів, що вплітаються у тканину суспільного життя, суспільної практики. Пізнання такої значущості досягається за посередництвом так зва­ного потребового підходу, котрий обсто­юється нами протягом бодай чверті сто­ліття. А потребовий дослідницький підхід якраз і є нічим іншим, як конкре­тизацією засад діалектики (як загальної теорії пізнання) стосовно певного, особ­ливого класу об’єктів.

Так, щодо вже згадуваної справи «Dudgeon v. the United Kingdom» Суд за­значив, що, «очевидно, слід з’ясувати ступінь серйозності втручання порівняно з тією суспільною шкодою, яка могла мати місце у разі неповного захисту за­значених інтересів. Для цього потрібно, так чи інакше, зважити на відносну шкоду для особи і держави, яка могла би виникнути внаслідок прийняття рішен­ня». У справі «Castello-Roberts v. the United Kingdom» Суд у рішенні від 25.03.1993 р. дійшов висновку про те, що «заходи, які застосовуються у галузі освіти, обмежують право на невтручання в особисте життя, але не кожний акт не­сприятливо впливає на фізичну чи мо­ральну недоторканність особи». У рішен­ні у справі «Burden v. the United Kindom» від 29.04.2008 р. Суд дійшов висновку про те, що «так само, як укла­дення шлюбу, встановлення форми со­ціального партнерства... означає виник­нення специфічного комплексу юридич­них наслідків. Власне ці риси відрізня­ють зазначені форми від усіх інших форм співжиття. Для людей, котрі всту­пають у шлюб чи соціальне партнерство, має значення можливість отримувати постійну взаємопідтримку».

Отже, знання про соціальну сутність досліджуваних явищ (а такі знання за їх логіко-гносеологічним статусом неодмін­но будуть оціночними) теж входять, згід­но з позицією Суду, до обсягу тих поло­жень, на яких має ґрунтуватися висно­вок про порушення або ж, навпаки, про відсутність порушення певного права людини. Тому-то й сама соціальна сут­ність явищ здатна набувати тут юридич­ного значення, породжувати конкретні юридичні наслідки. Без таких знань не­можливо забезпечити справедливість су­дового рішення. А саме до неї Суд прагне понад усе.

Всебічність пізнання, максимально широке врахування позитивних і нега­тивних (для різних учасників конфлік­ту) фактів та комплексність, виваже­ність їх оцінки. Цей принцип сприяє об’єктивності, неупередженості виснов­ків, які мають стати результатом судово­го дослідження ситуації, пов'язаної з правами людини. Наведемо декілька правоположень, сформульованих Судом з цього приводу.

— «Національні судові органи мають вивчати усі факти, що свідчать на ко­ристь або ж суперечать справжній потре­бі, яка існує з точки зору інтересу су­спільства, котра виправдовувала б від­ступи від норми про повагу до індивіду­альної свободи» (рішення у справі «Letellier v. France» від 26.06.1991 р.);

— «Відповідь на питання, що є «не­людським або таким, що принижує гід­ність, поводженням чи покаранням», за­лежить від сукупності обставин справи» (рішення у справі «Soering v. the United Kingdom» від 07.07.1989 р.);

— «Щоб оцінити, чи ґрунтувалося втручання, про яке йшлося у скарзі, на «достатніх причинах», «необхідних у де­мократичному суспільстві», належить... врахувати всі аспекти даної справи, пов'я­зані зі суспільними інтересами» (рішен­ня у справі «Handyside v. the United Kingdom» від 07.12.1976 р.).

Окремо слід зазначити те, що у низці рішень Суду досить чітко виявляється діалектичність його аргументації, в про­цесі якої безпосередньо використовують­ся об’єктивні закони діалектичного роз­витку усіх явищ (включаючи й законо­мірності самої пізнавальної діяльності), а також деякі фундаментальні філософські категорії.

Так, відображення закону єдності та боротьби протилежностей можна «впі­знати» у такому фрагменті рішення Суду у справі «McLeod v. the United Kingdom» від 23.09.1998 р.: «... якість конкретного закону... вимагає, щоб закон був доступ­ним для зацікавленої особи і формулю­вання було достатньою мірою чітким, аби зацікавлена особа могла, отримавши в ра­зі необхідності юридичну консультацію у справі, передбачити з розумним для да­них обставин ступенем визначеності ті наслідки, котрі може викликати кон­кретна дія. Проте такі наслідки не потре­бують передбачування з абсолютною впевненістю, оскільки це могло би спри­чинити надмірну жорсткість підходу...» У цьому твердженні Суду можна побачи­ти відображення діалектики абсолютної (формальної) визначеності змісту закону, з одного боку, і його неоднозначності, від­носної невизначеності, з іншого.

Відображення закону переходу кіль­кісних змін у якісні можна констатувати, наприклад, у таких твердженнях Суду:

— «Суд нагадує, що задля того, аби погане поводження становило собою по­рушення ст. 3, воно повинно досягти мінімального рівня жорстокості» (рішен­ня у справах «Assenov and Others v. Bulgaria» від 28.10.1998 р., «Kudla v. Poland» від 26.10.2000 р.);

— «Позбавлення і обмеження волі від­різняються одне від другого лише ступе­нем або інтенсивністю, але не природою чи сутністю» (рішення у справі «Amuur v. France» від 25.06.1996 р.).

Вказівку Суду на необхідність не ото­тожнювати, розмежовувати форму явища і його сутність (або зміст) можна поба­чити у таких фрагментах його рішень:

— «Задля дотримання зобов’язань за Конвенцією є важливою сутність, а не форма» (рішення у справі «Margaret Murray and Others v. the United King­dom» від 28.10.1994 р.);

— «Суд завжди розумів і розуміє тер­мін «закон» у його «сутнісному», а не «формальному» сенсі» (рішення у справі «Kruslin v. France» від 24.04.1990 р.);

— «... норма закону може отримува­ти більш ніж одне тлумачення» (рішен­ня у справі «Vogt v. Germany» від 26.09.1995 р.);

— для того щоб визначити криміналь­ний — у сенсі Конвенції — характер пра­вопорушення, необхідно спочатку з’ясу­вати, чи належить закон до галузі кримінального права у правовій системі держави-відповідача, а потім потрібно дослідити саму природу правопорушен­ня...» (рішення у справах «Schmautzer v. Austria» від 23.10.1995 р., «Umlauft v. Austria»).

Прояви діалектики загального й оди­ничного можна побачити у констатації Су­ду про те, що «основна мета Конвенції по­лягає у тому, аби встановити певні міжнародні стандарти, котрих повинні дотримуватися Договірні Держави в їхніх взаємовідносинах із особами, що перебу­вають під їх юрисдикцією... Це не озна­чає вимоги абсолютної одноманітності... Договірні Держави залишаються вільни­ми у виборі засобів, які вони вважають належними, а Європейський суд не може забувати про особливості їх матеріального і процесуального права» (рішення у спра­ві «Sunday Times v. the United Kingdom» від 26.11.1991 р.).

Основні висновки

Отож, на закінчення підіб’ємо деякі концептуально-методологічні підсумки здійсненого нами аналізу, засновані на діалектиці гносеологічних засад ухвален­ня Судом його рішень.

1. Ці рішення загалом є свідченням підставності інтерпретації феномена прав людини як явища соціального, «земного» (а не, скажімо, біологічного, психофізіологічного, космічного, боже­ственного тощо). До речі, саме такій ін­терпретації, як видається, в основному відповідає наша дефініція його загально­го поняття, згідно з якою основополож­ні права людини — це певні можливо­сті людини, які необхідні для задово­лення потреб її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об’єк­тивно зумовлені досягнутим рівнем роз­витку суспільства і забезпечені соціаль­но-природними обов’язками інших су­б’єктів.

2. Практика Суду наочно актуалізує використання у пізнанні прав людини «класичних» законів і категорій діалекти­ки, їх — у певному сенсі — безальтерна - тивність, незамінність у цій діяльності.

3. Хоч у рішеннях Суду терміни «діа­лектика», «діалектичний» безпосеред­ньо не вживаються, а його судді зазви­чай не належали й не належать до свідомих прихильників історико-мате - ріалістичного (марксистського) світо­гляду, проте сама практика Суду, гада­ємо, все ж переконливо свідчить, окрім іншого, про універсальність тих загаль­них закономірностей соціального пізнан­ня, які сформульовані діалектичною гно­сеологією соціального детермінізму. Останні якраз і знаходять належне відоб­раження у правотлумачній та правозасто - совній діяльності цієї найповажанішої правозахисної інституції Ради Європи.

ПРИМІТКИ

1. Деякі критичні аргументи стосовно неї див., напр.: Глезерман Т. И. Опыт критического осмысления диалектического материализма / Т. И. Глезерман // Вопросы философии. — 2000. — № 2. — С. 3—31; Сокол А. Интеллектуальные уловки. Критика современной филосо­фии постмодернизма / А. Сокол, Ж. Брикман. — М., 2002. — С. 47—51 ; Ивакин А. А. Скеп­тические заметки по поводу философских интерпретаций некоторых выводов синергетики / А. А. Ивакин // Наукове пізнання: методологія та технологія. — Вип. 1. — Одеса, 2004. — С. 7—12; Баранов В. М. Место и роль метода материалистической диалектики в юридическом исследовании / В. М. Баранов, В. Б. Першин, М. В. Баранова // Философия права. — 2007. — № 3. — С. 54—68; Губанов Н. И. Нищета философии постмодернизма / Н. И. Губанов // Фи­лософия и общество. — 2007. — № 1. — С. 99—116; Мальцев Г. В. Социальные основания пра­ва / Г. В. Мальцев. — М., 2007.

 

Рабинович Петр. Диалектический подход в практике Европейского суда по правам человека.

В статье демонстрируется, как Европейский суд по правам человека, обосновывая свои решения, так или иначе использует законы и категории диалектики, что является од­ним из убедительных свидетельств актуальности последних в правопознавательной деятельности.

Ключевые слова: Европейский суд по правам человека, решение Страсбургского суда, законы диалектики, категории диалектики.

Rabinovytch Peter. The dialectical approach in the practice of the European court of human rights.

The paper demonstrates how the European court of human rights reasoning his decisions in any event uses the laws and categories of the dialectics that is a convincing evidence for the relevance of the latter in law-cognition.

Key words: European court of human rights, the Strasbourg court, the laws of dialectics, the categories of dialectics.