joomla
ІСТОРИЧНИМ АСПЕКТ УЧАСТІ ПРОКУРОРА У СПРАВАХ ПРО АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ*
Юридична Україна

УДК 347.963:342.9 Олексій Колотило,

Здобувач Національної академії прокуратури України, прокурор відділу Генеральної прокуратури України


У статті досліджується історичний процес розвитку прокуратури у взаємозв’язку із розвитком інституту адміністративної відповідальності та виникненням проваджен­ня в справах про адміністративні правопорушення.

 Ключові слова: прокурор, адміністративна відповідальність, прокурорський нагляд, про­вадження в справах про адміністративні правопорушення.


Вважається, що, на відміну від судо­чинства, яке зародилося в далекому ми­нулому, прокуратура в механізмі держа­ви з’явилася не так давно [1]. Хоча витоки прокуратури треба шукати в си­вій давнині. Ще у 6 ст. до н. е. в місті - державі Ольвії (територія сучасної Мико­лаївської області) в судочинстві брав участь обвинувач. Це ще був не проку­рор, а потерпілий, який мав право затри­мати правопорушника на «гарячому», за­арештувати і доставити його в суд.

Дослідження історії розвитку проку­ратури здійснювали багато вчених, серед яких: Ю. М. Грошевой, М. В. Косюта, М. Й. Курочка, П. М. Каркач, В. П. Ла - кізюк, В. Т. Нор, А. А. Меденцов, О. Р. Михайленко, В. М. Руденко, В. П. Рябцев, Н. О. Соловйова, В. В. Су­хонос, Ю. Л. Шульженко, П. В. Шум - ський, М. К. Якимчук та багато інших. У той самий час окремо питання про історію участі прокурора в провадженні у справах про адміністративні правопо­рушення фактично не вивчалось. Це, у свою чергу, надає актуальності обраній темі дослідження, метою якого є висвіт­лення історичного процесу розвитку про­куратури у взаємозв’язку із розвитком інституту адміністративної відповідаль­ності й виникненням провадження у справах про адміністративні правопору­шення.

Почнемо з того, що загальновідомі ни­ні слова «прокурор», «прокуратура» ся­гають своїм корінням до латинського «ргосиго», що буквально означає: «запо­бігаю, забезпечую, піклуюся, завідувач» [2].

Зародження прокуратури в сучасному її розумінні пов’язується з Францією, а її засновником вважають французького короля Филипа IV Красивого. Із Франції інститут прокуратури був запозичений Німеччиною, Англією, Шотландією та іншими державами [3]. Створення інсти­туту прокуратури в Росії відбулося за час царювання Петра І. Є достатньо ваго­мі історичні свідчення того, що до думки про необхідність створення прокуратури в Росії Петро І дійшов під впливом ана­логічного інституту, що існував саме у Франції [4]. Вважається, що, оскільки Україна була на той час складовою Ро­сійської імперії, то і органи прокуратури в Україні походили від Петра І. Але таке загально визнане положення не відпо­відає дійсності, історичній правді [5].

Так, українські вчені В. П. Лакізюк та О. Р. Михайленко слушно стверджу­ють, що витоки вітчизняної прокуратури належить шукати ще в XVI ст., коли 1578 р. на сеймі Речі Посполитої, під владою якої перебувала на той час знач­на частина українських земель, було створено особливий для України Луць­кий трибунал. На початку діяльності трибуналу його депутати обирали проку­рора (інстигатора), термін повноважень якого становив один рік. Наглядачі при­ватних маєтків зверталися до нього з по­зовами та повідомляли про характер правопорушень. А прокурор (інстига - тор), наглядаючи за законністю подання позовів до трибунального суду, само­стійно приймав те чи інше рішення [6].

Походження ж російської прокурату­ри датується ерою Петра І, який у 1722 р. прийняв французьку модель про­куратури для того, щоб мати ефектив­ний контрольний орган, «око государе­во», який наглядав би за центральними та місцевими адміністративними органа­ми [7]. Основоположним законодавчим актом про прокуратуру став указ царя від 12.01.1722 р., в якому визначено «бути при Сенаті генерал-прокурору і обер прокурору, також у будь-якій коле­гії по прокурору, які повинні рапортува­ти генерал-прокурору» [8].

Після смерті Петра І діяльність проку­ратури припиняється і тільки з 1730 р., в роки царювання Анни Іоанівни, її від­новлюють, але згодом знову скасовують [9].

Водночас уже у XV!!! ст. виникло пи­тання про розмежування в законодавчій ідеології та практиці Російської імперії злочинів від проступків [10]. Так, Кате­рина ІІ в першому доповненні до велико­го Наказу «Уложенної комісії» 1767 р. висловила думку, що «не надобно сме­шивать великого нарушения законов с простым нарушением установленного благочиния: сих вещей в одном ряду ста­вить не должно». В першому випадку суд визначає покарання на підставі зако­нів, в другому — поліція здійснює ви­правлення, керуючись уставами [11]. Ця ідея втілилась у «Статуті благочиння або поліцейському» 1782 р., згідно зі ст. 1 якого у всіх містах були створені єдині загальноміські поліцейські органи — управи благочиння [12]. Відповідно до Статуту особи, які вчинили значні пра­вопорушення, направлялися до суду для визначення їм міри покарання, а по ма­лозначним порушенням кінцеве рішення приймалося у поліції [13]. Як зазначає М. Г. Пинигин, при розгляді справи управи благочиння виносили одне з двох рішень: 1) якщо було вчинено правопо­рушення, то виносився остаточний ви­рок по суті справи; 2) якщо було скоєно злочин, то матеріали справи направля­лися до суду [14].

Таким чином, розгляд певної катего­рії справ по малозначним правопорушен­ням (однак у кримінально-правовому аспекті) був віднесений до компетенції управ благочиння. При цьому важливо зазначити, що крім контролю за діяль­ністю поліцейських органів з боку насе­лення, організованого в міську громаду, на поліцію поширювався і прокурор­ський нагляд. Згідно зі ст. 13 нагляд за діяльністю управ благочиння мають здійснювати повітові стряпчі за правила­ми ст. 410 «Установ для управління гу­берній» [15].

Досліджуючи становлення законодав­ства про адміністративні правопорушен­ня, А. Б. Агапов доходить висновку, з яким слід погодитись, про певну спіль­ність між малозначними злочинами того часу та нинішніми адміністративними правопорушеннями, зокрема між санк­ціями, які були встановлені за вчинення малозначного проступку та сучасними адміністративними стягненнями тощо [16]. Цей вчений правильно констатує, що в чинному законодавстві про адміні­стративну відповідальність основні інститути Загальної частини КУпАП пе­рейняті з кримінального права, серед них: крайня необхідність, необхідна обо­рона, неосудність, обставини, які по­м’якшують та обтяжують відповідаль­ність, тощо [17].

Значні зміни у статусі прокуратури відбулися в другій половині ХІХ ст. Су­дові статути 1864 р. обмежили прокурор­ський нагляд покладенням на прокуро­рів функції підтримання державного обвинувачення в кримінальних справах у судах і наділили прокурорів повнова­женнями при здійсненні нагляду за ді­знанням та попереднім слідством.

У той самий час тривала робота з роз­межування злочинів від малозначних злочинів та проступків [18; 19]. Слід ви­ділити «Статут про покарання, які на­кладаються мировими суддями», що був затверджений імператором 20.11.1864 р. Діяння, що заборонені згідно з цим Ста­тутом, іменуються проступками. Як стверджує А. Б. Агапов, Статутом були фактично розмежовані поняття «зло­чин» та «проступок» [20]. Разом із тим, слід погодитися з думкою Б. В. Вилен - ського, що дійти висновку про декри - міналізацію діянь, передбачених у вка­заному вище Статуті, все ж достатніх підстав немає — проступки в Статуті, крім того, називаються злочинними діяннями, притягнутий до відповідаль­ності за проступок називається підсуд­ним, йому виноситься вирок, після чого така особа стає засудженим [21]. Як уба­чається зі змісту Статуту, прокурор участі у розгляді справ мировими суддя­ми не брав [22; 23].

У подальшому малозначні справи ста­ли розглядатися не лише мировими суд­дями, а й іншими органами та посадови­ми особами. Наприклад, «Положенням про земських дільничних начальників» від 12.06.1889 р. останнім надавалося право у випадку виявлення малозначних проступків «без формального проваджен­ня» застосовувати різні покарання [24].

Таким чином, після судової реформи 1864 р. вплив органів прокуратури на процес притягнення уповноваженими органами та посадовими особами до від­повідальності за малозначні злочини фактично був нівельований.

З падінням у лютому 1917 р. Росій­ської імперії в Україні активізувався рух за територіальну автономію. У Києві 17.03.1917 р. на зборах представників українських організацій була заснована Українська Центральна Рада. Першим законодавчим актом про прокуратуру був Закон від 02.12.1917 р. «Про утворення Генерального Суду», при якому утворю­валась прокураторія [25]. Треба зазначи­ти, що становище органів прокуратури в системі державної влади УНР не набуло якісних змін щодо попередніх царських інституцій, оскільки судові та правоохо­ронні органи УНР 1917—1918 рр. у своїй діяльності переважно керувалися кримі­нальним та кримінально-процесуальним законодавством Російської імперії зі змі­нами, внесеними Тимчасовим урядом [26].

29.04.1918 р. на з’їзді українських хліборобів в Україні проголошено гетьма­нат. 08.07.1918 р. Гетьман Всієї України затвердив ухвалений Радою міністрів Української Держави Закон «Про утво­рення Державного Сенату», яким були врегульовані й питання прокурорського нагляду [27]. В період Гетьманату відомча і місцева влада наділяються додатковими повноваженнями у застосуванні примусо­вих дій [28]. Однак за фактами свавільно­го застосування законодавчих актів про­курорами пильно здійснювався прокурор­ський нагляд. Наприклад, 17.08.1918 р. прокурор Вінницького окружного суду на­діслав подання прокурору Одеської судо­вої палати про незаконний характер по­станови подільського губернського старо­сти від 18.07.1918 р. «Про боротьбу зі спе­куляцією»; прокурор вказав: «Діючі зараз закони дають Губернському Старості пра­во видавати обов’язкові постанови, проте не дають право притягати осіб, винних у порушенні цих постанов, до відповідаль­ності в адміністративному порядку» [29].

Також необхідно зазначити про за­твердження гетьманом 17.09.1918 р. за­кону «Про надання Міністрові внутріш­ніх справ, губернським старостам, сто­личному та міським отаманам права ви­давати обов’язкові постанови і наклада­ти покарання в адміністративному по­рядкові за порушення цих постанов». Відтепер вони отримували офіційне пра­во, зокрема накладати на правопоруш­ника штраф 3000 крб., ув’язнювати його на термін до трьох місяців. Однак ці санкції здійснювалися після рішення ко­місії з позасудових арештів, до яких, що важливо, входив прокурор місцевого су­ду [30].

У грудні 1918 р. Гетьманат як дер­жавний устрій Української держави був змінений на Директорію. Дослідження Т. О. Подковенко про становлення зако­нодавства тих часів показали, що чіткої та сталої програми державного будівниц­тва Директорія не мала; вона здебільшо­го послуговувалася загальними гаслами [31]. У цілому Директорія фактично від­новила судову систему, створену Цен­тральною Радою, в тому числі прокура­туру, однак будь-яких революційних змін у прокурорському нагляді вона не зробила [32]. Становище Директорії було хитким, поступово радянська влада була встановлена на всій території України.

Декретом Ради Народних Комісарів України від 19.02.1919 р. «Про суд» бу­ли скасовані інститути прокурорського нагляду [33]. Більш ніж через 3 роки по­становою ВУЦВК від 28.06.1922 р. за­тверджено «Положення про прокурор­ський нагляд» та в УРСР було створено «у складі Народного Комісаріату Юстиції Державну прокуратуру» [34]. Аналіз функцій, що покладалися на прокурату­ру цим Положенням, свідчить, що в ра­дянський період прокуратура України функціонувала як державний орган змішаного типу, який одночасно здійс­нював нагляд за додержанням законів і кримінальне переслідування осіб, що вчинили злочин [35].

Із встановленням радянської влади починає з’являтися законодавство про адміністративні правопорушення. Ще в п. 3 «Інструкції про права та обов’язки Рад», виданої народним комісаром внут­рішніх справ у 1917 р., передбачалося, що в порядку управління Ради видають обов’язкові постанови, накладають штрафи [36]. У подальшому Радам нада­ються широкі повноваження у сфері притягнення до адміністративної відпо­відальності. Так, відповідно до пп. «б» п. 20 «Положення про краєві (обласні), окружні і районні з’їзди рад та їх вико­навчі комітети», затвердженого постано­вою ВЦИК від 06.04.1928 р., виконавчі комітети рад мають право видавати обо­в’язкові постанови з встановленням за їх порушення відповідальності в адміні­стративному порядку [37].

При цьому відповідно до п. 10 «Поло­ження про прокурорський нагляд» від 28.06.1922 р. до обов’язків прокурорів на місцях належало, по-перше, входити з поданням у виконкоми про скасування чи зміну виданих ними чи підпорядкова­ними їм органами не відповідних до зако­ну розпоряджень та постанов; та, по-дру­ге, опротестовувати вказані вище розпо­рядження і постанови через прокурора Республіки [38]. Слід зазначити, що при­несення протесту не зупиняло дію відпо­відної постанови.

Отже, здійснюючи прокурорський на­гляд, прокурори в той час наділялися правом опротестовування постанов міс­цевих рад та виконавчих комітетів, у то­му числі тих, які стосувалися питань відповідальності в адміністративному порядку.

Відсутність чіткої законодавчої регла­ментації окремих питань прокурорсько­го нагляду, зокрема строків розгляду протесту прокурора, призводило до непо­розумінь у правозастосовчій діяльності. Це було однією із причин видання ВЦИК постанови від 12.10.1925 р. «Про поря­док розгляду виконавчими комітетами протестів, які вносяться прокуратурою», згідно з якою на голів місцевих виконав­чих комітетів під їх особисту відпові­дальність покладався обов’язок розгляду протестів прокурора у найкоротший строк, однак не більше двох тижнів. Де­що пізніше постановою ВЦИК та СНК від 10.06.1929 р. було передбачено при­зупинення дії постанов місцевих рад та виконкомів, протест прокурора на які не розглянутий виконавчими комітетами та радами у двотижневий строк.

Повноваженнями у сфері притягнен­ня до адміністративної відповідальності були також наділені міліція, Народні комісари шляхів сполучення, Народні комісари водного транспорту, Народні комісари пошти та телеграфів, Народні комісари зв’язку, органи Наркомпраці та багато інших.

На фоні нового законодавства у цій сфері прийняття постанов, якими пе­редбачалась відповідальність у адміні­стративному порядку, а також накладен­ня адміністративних стягнень, передусім штрафів, характеризувалось хаотичніс­тю, неодноманітністю та безсистемністю. Про це свідчить хоча б постанова III з’їз­ду рад СрСр від 20.05.1925 р., в якій Президіуму ЦВК СРСР доручено законо­давчим актом обмежити адміністративні штрафи тільки певними розмірами та ви­падками, передбаченими законодав­ством, а також постанова ЦВК та СНК СРСР від 04.01.1928 р. «Про обмеження накладення штрафів у адміністративно­му порядку» [39]. При цьому необхід­ність прокурорського нагляду за додер­жанням законності у сфері притягнення до адміністративної відповідальності диктувалася часом та була очевидною. Так, з нагоди відзначення десятиліття організації прокуратури в постанові ЦВК та СНК СРСР від 25.06.1932 р. «Про ре­волюційну законність» у п. 2 запропоно­вано органам прокуратури перевірити практику накладення штрафів районни­ми виконавчими комітетами та сільськи­ми радами та у найкоротший термін ска­совувати адміністративні штрафи та стягнення.

Таким чином, період становлення ра­дянської влади в Україні характеризу­ється як виникненням законодавства про адміністративні правопорушення, так і поширенням прокурорського на­гляду за додержанням законності у цій сфері.

Серед усіх нормативно-правових ак­тів, які стосувалися питання адміністра­тивної відповідальності, особливо слід виділити Адміністративний кодекс УРСР 1927 р., який був першою спробою кодифікації адміністративного права і єдиним на теренах колишнього СРСР нормативним актом такого роду [40]. Ко­дексом визначалась ціла низка питань у сфері адміністративної відповідальності, які безпосередньо стосувалися органів прокуратури. Наприклад, згідно з роз­ділом II Кодексу округовим і районним виконавчим комітетам, їх президіям, міським та селищним радам надається право видавати обов’язкові постанови, які, в тому числі, встановлюють за їх не­виконання відповідальність «адміністра­тивним порядком». У цьому ж розділі в арт. 36 передбачено, що всі обов’язкові постанови «для нагляду їх законності треба протягом 48 годин з моменту їх ухвали» подавати відповідному проку­рору. А в арт. 39 Кодексу встановлені строки розгляду протесту прокурора на незаконні обов’язкові постанови —

2 тижні та один місяць (залежно від ор­ганів, що їх розглядають). При цьому як гаранту додержання законності при ви­данні обов’язкових постанов прокурор­ському нагляду згідно з Кодексом на­дається фактично першочергове місце. У цій частині, як доказ наведеного твер­дження, слід також зазначити, що по­становою ВУЦВК і РНК УСРР від 27.06.1927 р. «Про розширення прав місцевих органів влади й спрощення по­рядку управління» райвиконкоми звіль­нено від обов’язку подавати копії вида­них обов’язкових постанов до адмінвід - ділів і секретаріатів окрвиконкомів, а окрвиконкоми — до секретаріату ВУЦВК, Управління РНК УСРР, а та­кож НКВС УСРР [41]. Тобто усі обов’яз­кові постанови місцевих рад та їх вико­навчих органів направлялися «для на­гляду їх законності» лише до органів прокуратури.

Аналізуючи норми Адміністративного кодексу УСРР 1927 р., необхідно зазна­чити, що цим нормативно-правовим ак­том, поміж багатьох інших важливих питань, досить чітко та послідовно вре­гульовано як порядок застосування за­ходів адміністративного впливу, так і місце й повноваження прокурора у цій сфері.

Важливе значення для прокуратури мало затвердження Президією Верховної Ради СРСР 24.05.1955 р. Положення про прокурорський нагляд, у ст. 13 якого за­значалось, що принесення прокурором протесту на постанову про притягнення винної особи до адміністративної від­повідальності зупиняє виконання стяг­нення до розгляду протесту. Цим Поло­женням прокурор наділений правом «вжиття заходів» (яких саме, однак, не вказується) для притягнення правопо­рушника до адміністративної відпові­дальності.

30.11.1979 р. Верховна Рада Радян­ського Союзу прийняла Закон «Про про­куратуру СРСР», яким, поміж іншого, окрема увага приділена питанню проку­рорського нагляду в зазначеній сфері. Так, у п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону визначено, що, здійснюючи загальний нагляд, про­курор у межах своєї компетенції пере­віряє законність адміністративного за­тримання та застосування компетент­ними органами й посадовими особами за­ходів стягнення за адміністративні пра­вопорушення [42]. Крім того, Законом прокурору надається право винесення постанови про порушення провадження про адміністративне правопорушення, яка повинна бути розглянута відповід­ним органом чи посадовою особою в 10-денний строк (ст. 27).

Таким чином, питання участі проку­рора в провадженні у справах про адмі­ністративні правопорушення знаходило у законодавчих актах все більш чітке відображення. Одночасно врегулювання адміністративної відповідальності відбу­валося за рахунок прийняття численних нормативних актів. Такий стан речей іс­нував до 1980 р., коли Верховною Радою СРСР було прийнято «Онови законодав­ства СРСР та союзних республік про ад­міністративні правопорушення».

07.12.1984 р. постановою Верховної Ради УРСР прийнято Кодекс УРСР про адміністративні правопорушення, який з численними змінами та доповненнями діє досі. Згідно зі ст. 7, що не зазнала за цей час суттєвих змін, додержання ви­мог закону при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопору­шення забезпечується систематичним контролем з боку вищестоящих органів і посадових осіб, прокурорським нагля­дом, правом оскарження, іншими вста­новленими законом способами. У Кодек­сі містяться й ряд інших статей, які безпосередньо стосуються участі проку­рора в провадженні про адміністративні правопорушення.

Після набуття Україною незалежно­сті 05.11.1991 р. Верховна Рада прийня­ла Закон України «Про прокуратуру». Згідно із Законом прокурор наділений правом опротестування актів, які не відповідають вимогам закону, винести постанову про порушення провадження про адміністративне правопорушення тощо.

Вказаними Законом та Кодексом про адміністративні правопорушення, зви­чайно із внесеними змінами та допов­неннями, до цього часу регулюються питання участі прокурора в провадженні у справах про адміністративні правопо­рушення.

ПРИМІТКИ

1. Соловьева Н. А. Концепция развития российской прокуратуры на современном этапе : лекция / Н. А. Соловьева, А. А. Меденцов. — Волгоград : Изд-во ВолГУ, 2005. — С. 6.

2. Российская юридическая знциклопедия. — М. : ИНФРА-М, 1999. — С. 821.

3. Шумський П. В. Прокуратура України : навч. посіб. / П. В. Шумський. — К. : Вентурі, 1998. — С. 21.

4. Прокурорский надзор в Российской Федерации : учебник / под ред. А. А. Чувилева. — М. : Юристъ, 1999. — С. 35.

5. Михайленко О. Р. Прокуратура України : підручник / О. Р. Михайленко. — К. : Юрінком Інтер, 2005. — С. 29.

6. Лакізюк В. П. Прокуратура України: витоки, розвиток, персоналії та правове регулю­вання / В. П. Лакізюк, О. Р. Михайленко // Вісник прокуратури. — 2000. — № 2. — С. 35.

7. Грошевой Ю. М. Прокурорський нагляд в Україні : навч. посіб. / Ю. М. Грошевой. — К., 1993. — С. 80.

8. Российское законодательство X—XX веков / отв. ред. А. Г. Маньков. — М., 1986. — Т. 4. Законодательство периода становлення абсолютизма. — С. 196—199.

9. Шульженко Ю. Л. Конституционный статус прокуратуры Российской Федерации / Ю. Л. Шульженко. — М. : Изд-во ИГиП РАН, 1999. — С. 4.

10. Российское законодательство X—XX веков в 9 т. / под общ. ред. проф. О. И. Чистяко­ва. — М. : Юрид. лит., 1991. — Т. 8. Судебная реформа. — С. 386.

11. Куприц Н. Я. Государственно-правовые идеи «просвещенного» абсолютизма в «Нака­зе» Екатерины II / Н. Я. Куприц // Вестник Моск. ун-та. Право. — 1962. — № 4. — С. 72—73.

12. Российское законодательство X—XX веков в 9 т. / под общ. ред. проф. О. И. Чистяко­ва. — М. : Юрид. лит., 1987. — Т. 5. Законодательство периода расцвета абсолютизма. — С. 389.

13. Там само. — С. 386.

14. Пинигин М. Г. Организационно-правовые основы деятельности полиции в России по «Уставу Благочиния или полицейскому», 1782—1862 гг. : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук / М. Г. Пинигин. — М., 2003. — С. 16.

15. Российское законодательство X—XX веков в 9 т. / под общ. ред. проф. О. И. Чистяко­ва. — М. : Юрид. лит., 1987. — Т. 5. Законодательство периода расцвета абсолютизма. — С. 393.

16 Агапов А. Б. Административная ответственность : учебник / А. Б. Агапов. — М. : Ста­тут, 2000. — С. 78, 84—142.

17. Там само. — С. 106.

18. Российское законодательство X—XX веков в 9 т. / под общ. ред. проф. О. И. Чистяко­ва. — М. : Юрид. лит., 1991. — Т. 8. Судебная реформа. — С. 368—394.

19. Агапов А. Б. Зазнач. праця. — С. 84—142.

20. Там само. — С. 87.

21. Российское законодательство X—XX веков в 9 т. / под общ. ред. проф. О. И. Чистяко­ва. — М. : Юрид. лит., 1991. — Т. 8. Судебная реформа. — С. 393.

22. Там само. — С. 395—419.

23. Ланге Л. И. Настольная книга для мировыхъ судей при исполненіи судебныхъ ихъ обя­занностей / Л. И. Ланге. — М., 1866. — С. 64.

24. Свод законов Российской Империи. — 1902. — Т. 9. — С. 113.

25. Хрестоматія з історії держави і права України : навч. посіб. / упоряд. : А. С. Чайков - ський (кер.). — К. : Юрінком Інтер, 2003. — С. 312.

26. Руда Т. Прокуратура в українських землях у часи національної революції 1917— 1920 рр. / Т. Руда // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. — Вип. 79. — 2008. — С. 45.

27. Шумський П. В. Зазнач. праця. — С. 26.

28. Тимощук О. В. Охоронний апарат Української Держави (квітень—грудень 1918 р.) : монографія / О. В. Тимощук. — X. : Вид-во ун-ту внутр. справ, 2000. — С. 75.

29. ЦДІАК України. — Ф. 419, Оп. 1, Спр. 7284. — С. 228—229.

30. Тимощук О. В. Зазнач. праця. — С. 76.

31. Подковенко Т. О. Становлення системи законодавства України в 1917—1920 рр. (Укра­їнська Центральна Рада, Гетьманат П. Скоропадського, Директорія УНР) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук / Т. О. Подковенко. — К., 2004. — С. 12.

32. Руда Т. Зазнач. праця. — С. 46.

33. Документы о истории Советской конституции / под общ. ред. А. Я. Вышинского. — М. : Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1938. — С. 305.

34. Хрестоматія з історії держави і права України : навч. посіб. / упоряд. : А. С. Чайков - ський (кер.). — К. : Юрінком Інтер, 2003. — С. 389.

35. Якимчук М. К. Проблеми управління в органах прокуратури України — теорія і прак­тика : монографія / М. К. Якимчук. — К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. — С. 29.

36. Документы о истории Советской конституции / под общ. ред. А. Я. Вышинского. — М. : Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1938. — С. 337.

37. Административное законодательство. Сборник важнейших постановлений / сост. : С. С. Аскарханов, С. М. Бродович. — ОГИЗ, «Советское законодательство», 1936. — С. 5.

38. Хрестоматія з історії держави і права України : навч. посіб. / упоряд. : А. С. Чайков - ський (кер.). — К. : Юрінком Інтер, 2003. — С. 391.

39. Административное законодательство. Сборник важнейших постановлений / сост. : С. С. Аскарханов, С. М. Бродович. — ОГИЗ, «Советское законодательство», 1936. — С. 112—113.

40. Літошенко О. С. Адміністративна відповідальність в системі юридичної відповідально­сті : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук / О. С. Літошенко. — К., 2005. — С. 6.

41. Адміністративний кодекс УСРР. Текст та поартикульний коментар / за ред. С. Канар - ського та Ю. Мазуренка. — X. : Юрид. вид-во Наркомюсту УСРР, 1929. — С. 33.

42. Сборник нормативных актов по советскому административному праву / В. В. Маль­ков. — М. : МГУ, 1981. — С. 30.

 

Колотило Алексей. Исторический аспект участия прокурора в делах об админис­тративных правонарушениях.

В статье исследуются исторические процессы развития прокуратуры во взаимосвязи с развитием института административной ответственности и возникновением про­изводства по делам об административных правонарушениях.

Ключевые слова: прокурор, административная ответственность, прокурорский над­зор, производство по делам об административных правонарушениях.

Kolotilo Oleksij. Historical aspect of participation of the prosecutor in the admini­strative delicts proceedings.

The article investigates the historical development of public prosecution in relation to the development of the institute of administrative responsibility and the emergence of procee­dings on administrative delicts.

Key words: the public prosecutor, the administrative responsibility, public prosecutor’s supervision, proceedings on administrative delicts.