joomla
ВНЕСОК Г. О. РАДОВА У РОЗБУДОВУ ВІТЧИЗНЯНОЇ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ
Юридична Україна

УДК 343.8 Микола Супрун,

Доктор педагогічних наук, професор, професор кафедри психологічних дисциплін Національної академії внутрішніх справ Віталій Пуйко,

Старший викладач-методист Науково-методичного центру навчальних закладів МВС Національної академії внутрішніх справ

 

У статті проаналізовано внесок Г. О. Радова у розбудову вітчизняної пенітенціарної теорії та практики, його погляди та публікації, основні етапи біографії.

Ключові слова: Г. О. Радов, пенітенціарна система, пенітенціарна реформа, теорія пе - нітенціарії.


Реалізація пенітенціарної реформи в Україні з моменту утворення Державної пенітенціарної служби України [1] отри­мала нове дихання. На даний час як серед науковців та практиків, так і в суспіль­стві загалом визріло усвідомлення необ­хідності її логічного завершення.

В основі пенітенціарної реформи у більшості цивілізованих країн світу зав­жди була людина, яка своїми поглядами, власними справами справила визначаль­ний вплив, інколи навіть через особисту жертовність улюбленій справі. Таким для поширення пенітенціарних ідей в країнах Європи у XIX ст. став відомий гуманіст, філантроп британець Джон Говард, який закінчив своє життя в місті Херсоні, за­хворівши на тиф під час відвідувань там­тешніх тюремних закладів. У XX ст. до особистостей такого рівня в Україні мож­на віднести Георгія Опанасовича Радо­ва — заслуженого юриста України, докто­ра філософії, кандидата юридичних наук, президента Фонду сприяння пенітенціар­ній реформі ім. Дж. Говарда, генерал - майора внутрішньої служби, ректора Ки­ївського інституту внутрішніх справ.

Науково-педагогічний спадок Г. О. Ра - дова, його роботи, життєвий шлях наштов­хують на думку про нього як про професіо­нала, ентузіаста своєї справи, який обрав для себе особисте завдання — відродження пенітенціарної ідеї в Україні.

Для усвідомлення актуальності його ідей необхідно звернути увагу на ситу­ацію, в якій знаходилась Україна на по­чатку своєї незалежності. У 1996 р. Пра­вовий Директорат Ради Європи, вивчив­ши стан справ у кримінально-виконавчій системі України, чітко вказав на необхід­ність проведення реформи у цій сфері. Са­ме тому Г. О. Радовим була підготовлена доктринальна модель Закону України «Про пенітенціарну систему України», при розробці якої він використав резуль­тати дослідження пенітенціарної практи­ки зарубіжних країн, історії становлення системи органів і установ виконання по­карань в Україні, проблеми сучасної пе­нітенціарної практики [2].

Вказаний проект став першим на тере­нах колишнього СРСР. Його прогресив­ний характер, у першу чергу, полягав у ідеї переходу від засад радянської ви­правно-трудової системи до системи вико­нання покарань нової за своїм змістом, тобто такої, що ґрунтується на цивіліза - ційних здобутках та досвіді, стандартах пенітенціарної діяльності в країнах Євро­пи. На жаль, масштабність підходів щодо реалізації пенітенціарного процесу, ви­ключення з нього ідеологічної складової, елементів виправно-трудової системи із її каральною сутністю, не були оцінені на­лежним чином як частиною практичних працівників, так і окремими науковцями. Проте, як засвідчив час, альтернативи у реформуванні пенітенціарної системи України за Європейським зразком немає.

Однією з головних умов успішного ре­формування вітчизняної системи органів та установ виконання покарань Г. О. Ра­дов вважав законодавче закріплення її статусу як самостійного органу державного управління. Аналізуючи постано­ву Кабінету міністрів України від 26.04.1996 р. № 456 «Про концепцію роз­витку системи МВС України», яка перед­бачала варіант передачі системи органів і установ виконання покарань у підпоряд­кування Міністерству юстиції, він у своїх роботах обґрунтував необхідність ство­рення на базі Головного управління вико­нання покарань, що на той час входило до структури МВС України, Державного пенітенціарного комітету саме як само­стійного органу державного управління. Зокрема в проекті закону в розділі, при­свяченому суб’єктам пенітенціарної сис­теми, він чітко сформулював функції та завдання Державного пенітенціарного ко­мітету як вищого органу управління пе­нітенціарною системою України. Така по­зиція, як у той час, так і зараз, вважа­ється дискусійною. Проте, як свідчить вивчення зарубіжного досвіду, результа­тів соціологічних досліджень та наукових розробок, вона виглядає найбільш прий­нятною.

Окрема увага в проекті приділяється визначенню сутності пенітенціарного процесу як комплексного процесу управ­ління, що виходить за межі діяльності системи установ та органів виконання по­карань і мобілізує на досягнення спільної мети різні види соціальних інституцій, що можуть брати участь у ресоціалізації засуджених. Таке уявлення про пенітен­ціарний процес як про комплексний, си­стемний, багаторівневий та багатофунк­ціональний по своїй суті, в наш час було підтримано науковцями та отримало по­дальший розвиток [3; 4].

Окремим напрямом наукового пошуку Г. О. Радова стало дослідження проблем засобів соціалізації особи, особливо тих, що підтверджують свою ефективність на­віть в умовах матеріальної скрути та до­зволяють досягти вагомого виховного ефекту [5]. У підсумку цієї роботи він дій­шов висновку, що «головним чинником, зумовлюючим зовнішній характер пове­дінки людини, є її внутрішній духовний стан... і найбільш значним і, як свідчить досвід, ефективним, є релігійне вихован­ня, особливо в контексті пенітенціарного процесу». Прихід до цього, на перший по­гляд, простого та зрозумілого рішення і дозволив зробити визначальний для по­дальшого наукового пошуку та розбудови пенітенціарної системи України висно­вок, що «пенітенціарний процес, на від­міну від кримінально-виконавчого або просто виховного процесу, не є пробле­мою суто юридичною або педагогічною, а в основі своїй перебуває в площині мо­рально-етичного, духовного характеру. Його предметом є не злочинець, а люди­на, жива істота, яка має сприйматись не через юридичні, а через морально-етичні, психологічні і педагогічні категорії, як носій певних соціальних відхилень і па - тологій, що зумовили злочинну пове­дінку і які необхідно усунути» [6].

І саме тому, на його думку, стрижень пенітенціарного процесу утворює внут­рішня духовно-розумова діяльність засу­дженого із переоцінки своїх вчинків і життєвих орієнтирів, визнання їх таки­ми, що не відповідають високому призна­ченню людини в цьому світі, усвідомлен­ня своєї власної провини і засвоєння, як особисто значущих, загальновизнаних со­ціальних і духовних цінностей. І голов­ним при цьому стало виведення аксіоми, що «в умовах повної кризи державних ін­ституцій соціалізації і відсутності адек­ватних механізмів впливу на суспільну свідомість, релігія і церква стали єдиною владою, що добровільно визнається люди­ною. Священик став не тільки символіч­ною фігурою, а й особою, яка заслуговує на довіру та не має меркантильного інте­ресу. Тільки взявши на озброєння пастир­ську, а не начальницьку роль, спираю­чись на норми християнської моралі, пе­нітенціарний персонал спроможний по­вернути злочинця до морального відро­дження і врятувати суспільство від оста­точного краху моралі» [7].

Ці ідеї, висловлені в 90-х роках мину­лого століття, в наш час набувають все більшої актуальності, особливо в умовах поглиблення економічної то соціальної кризи в українському суспільстві та у сфе­рі державного управління. Вказані пози­ції знаходять своє продовження в сучас­них дослідженнях проблем пенітенціарної теорії та практики. За результатами до­сліджень, проведених В. М. Гречанюком, О. В. Романенком та за оцінками праців­ників кримінально-виконавчої системи, діяльність релігійних та благодійних організацій є ефективною та необхідною в процесі ресоціалізації засуджених [8; 9]. Саме тому обґрунтовується доцільність за­провадження в установах виконання по­карань на постійній основі інституту тю­ремних священиків. Також розробляється «Положення про представників релігій­них організацій в установах виконання покарань», яке має чітко закріпити орга­нізаційно-правові умови здійснення ду­ховного наставництва в установах вико­нання покарань [10].

На окрему увагу заслуговує підготов­лена Г. О. Радовим книга «Пенітенціарна ідея: думки на тему» [11]. У свій час вона стала знаковою, оскільки була фактично єдиним джерелом знань про іншу, не ра­дянську виправно-трудову систему вико­нання покарань. Опублікована у 1997 р., саме тоді, коли в Україні на порядку ден­ному постало питання визначення засад, на яких би проходило реформування си­стеми органів та установ виконання пока­рань, залишених після розвалу СРСР.

За своїм змістом кожний розділ книж­ки містить унікальні матеріали, які в Україні українською мовою були опублі­ковані вперше.

Зокрема матеріали розділів «Філософ­ські основи пенітенціарної ідеї» та «Про вихідні засади розбудови пенітенціарної системи» фактично окреслили нову ідею розбудови оптимальної системи виконан­ня покарань, що відповідає інтересам су­спільства, загальновизнаним людським цінностям, суспільній безпеці і нормам християнської моралі — пенітенціарної системи.

Безумовний інтерес викликають мате­ріали про рішення міжнародних тюрем­них конгресів [12], які на монографічно­му рівні за весь час української незалеж­ності так і не були належним чином ви­вчені. Вказані рішення, у свій час, стали квінтесенцією наукової думки та пенітен­ціарної практики.

На окреме вивчення заслуговує бібліо­графія [13]. Вона містить дані про джере­ла, які раніше не досліджувались україн­ськими науковцями і фактично були вилучені з наукового обігу з ідеологічних причин. Навіть просте ознайомлення із ними дозволяє зробити висновок про мас­штабність проведеної роботи щодо їх по­вернення для сучасної юридичної науки. Саме тому підготовлена Г. О. Радовим книга може розглядатись як ідейний до­роговказ у проведенні пенітенціарної ре­форми в Україні.

Будучи неординарною особистістю, Г. О. Радов поряд із різноплановою зако­нотворчою діяльністю постійно прагнув до особистісного професійного зростання. На наш погляд, особливо плідною була його праця на кафедрі загальноюридич - них наук Київського інституту внутріш­ніх справ, де він пройшов шлях від ви­кладача до її керівника.

Обґрунтовано обстоюючи значимість історико-правових знань для фахового становлення фахівців у галузі пенітен - ціарії, він розробив і впровадив у на­вчальний процес оригінальні авторські курси, унікальні для пострадянського простору з «Теорії пенітенціарії» та «Іс­торії пенітенціарної системи України».

Працюючи над розробкою науково-ме­тодичного забезпечення зазначених на­вчальних дисциплін, а також над доктор­ською дисертацією, що була присвячена питанням реформування пенітенціарної системи держави, Г. О. Радов багато уваги приділяв популяризації юридичних на­дбань минулого. Так, за його ініціативою курсанти та слухачі мали змогу вивчати оригінальні джерела XVIII—XX ст. За­значимо, що до кожного документа із іс­торичної спадщини минулого вчений на­писав оригінальні вступні статті, що дава­ли змогу сформувати у слухачів більш повну уяву про саму працю і про історич­ну епоху, в якій вона побачила світ.

Зокрема для забезпечення курсу «Те­орія пенітенціарії» була підготовлена до друку серія репринтних видань під за­гальною назвою «Бібліотечка «Антологія пенітенціарної думки», її склали праці видатних вчених-гуманістів, які стали основою пенітенціарної науки [14].

Також спільно зі своїм учнем І. І. Рез - ніком для навчального курсу з «Історії пе­нітенціарної системи України» Г. О. Ра­дов підготував унікальне видання, перше за таким змістом в Україні — «Хрестома­тію з історії пенітенціарної системи Укра­їни». До неї увійшли витяги з норматив­но-правових актів, що регламентували виконання кримінальних покарань, почи­наючи з часів Давньої Русі, і завершуючи XX ст. Більшість із цих джерел права фактично вперше були представлені ши­рокому загалу як для вивчення, так і для використання у навчальному процесі у ви­щих навчальних закладах юридичного профілю [15; 16; 17].

Автори статті мали нагоду оцінити пе­дагогічну майстерність вченого і як лек­тора. Його заняття відрізнялись неорди - нарністю викладу навчального матеріалу. Головна мета, яку сповідував цей педагог під час проведення занять, — це вироб­лення в учнів прагнення до критичного сприйняття інформації. Проводячи за­няття, він завжди наголошував на необ­хідності поєднання теоретичних і прак­тичних знань. Ідейним девізом у цьому процесі Г. О. Радов вважав слова професо­ра Київського університету ім. Св. Воло­димира Д. І. Тальберга, проголошені ще у 1876 р.: «... тюрма має справу із внутріш­нім світом людини, з моральними хворо­бами і аномаліями, тому знання психологічні, безумовно, необхідні для успіху» [18]. Зазначимо, що цей методологічний орієнтир став головним в процесі підго­товки психологів для пенітенціарних установ.

Особливо значущим для вітчизняної пенітенціарної теорії та практики став період професійного життя Г. О. Радова на посаді ректора Київського інституту внутрішніх справ. Як влучно зазначив з приводу призначення Георгія Опанасови - ча на цю посаду академік В. М. Синьов, «...вперше ректор є і лектор». Головним досягненням Г. О. Радова як ректора було створення потужної команди однодум­ців — знаних вчених у галузі пенітен­ціарної теорії і фахівців-практиків. Особ­ливе місце в ній посідали перший проректор з навчальної роботи В. М. Си - ньов, проректор із наукової роботи О. П. Сєвєров, проректор по роботі з пер­соналом В. В. Коваленко, начальник ка­федри психології та педагогіки О. В. Бе­ца, начальник кафедри кримінально-ви­конавчого права С. Я. Фаренюк, началь­ник навчального відділу М. В. Клімов, вчений секретар Вченої ради Інституту Д. О. Ніколенко, доценти В. І. Криву­ша, І. С. Сергеев, педагоги-практики В. О. Кондратьев, В. І. Ковалець, B. М. Любченко, В. В. Сулицький, А. В. Кирилюк та багато інших таланови­тих фахівців.

Головним орієнтиром у роботі ректора була розбудова КІВС на засадах світових освітніх традицій. На жаль, ще залиши­лася нездійсненною мрія вченого про створення «Київської пенітенціарної ака­демії», що являла б собою інтеграцію ви­щої освітньої підготовки з усіма іншими етапами підготовки і перепідготовки пе­нітенціарних кадрів — від першопочатко - вої до ад’юнктури та докторантури. В його планах було відкриття декількох спеціалізованих вчених рад із захисту ди­сертацій, зокрема з кримінально-викона­вчого права і юридичної психології та пе­дагогіки. Ним було започатковано випуск в Україні фахового наукового видання «Проблеми пенітенціарної теорії та прак­тики». Як головний редактор зазначеного наукового збірника Г. О. Радов залучав до роботи в редакційній колегії і в автор­ському колективі провідних вчених, практичних працівників пенітенціарних установ. Навколо видання формувалася ціла когорта наукової молоді, основу якої складали представники наукової школи ректора — Є. М. Бодюл, А. О. Галай, C. В. Кушнарьов, К. М. Муравйов, В. М. Пуйко, О. В. Романенко, І. І. Рез - нік, В. В. Стаднік та ін., які і зараз гідно продовжують наукові традиції свого вчи­теля.

Вагомим напрямом творчої діяльності тогочасного колективу КІВС стала його співпраця із міжнародними інституці­ями. Зокрема був налагоджений тісний зв’язок із посольством Великої Британії. За ініціативи ректора британські колеги започаткували стажування педагогів у спеціалізованих навчальних закладах і пенітенціарних установах цієї країни. Посольство надало вагому допомогу у створенні музею Джона Говарда — свого співвітчизника, який багато зробив для втілення в життя ідей гуманізації утри­мання засуджених у нашій країні у XVIII ст.

З метою розбудови пенітенціарної освіти ректор багато зусиль докладав для налаго­дження співпраці зі спорідненими заклада­ми освіти та науковими установами систе­ми Академії правових наук України та Академії педагогічних наук України. Так, завдяки його зусиллям та старанням про­ректора з навчальної роботи Чернігівсько­го училища внутрішніх справ (нині — юридичний коледж) І. Г. Богатирьова були узгоджені всі базові питання у сфері підго­товки пенітенціарного персоналу в обох за­кладах освіти.

Убачаючи в позааудиторній роботі ло­гічне продовження навчальних занять вихованців, Г. О. Радов започаткував цілу систему виховання майбутніх офіце­рів у позанавчальний час. Так, курсанти були задіяні до широкої мережі наукових гуртків, у яких під керівництвом провід­них вчених мали змогу набути навички самостійної наукової роботи. Набула ши­рокого розмаху художня самодіяльність КІВС, зокрема хор Інституту під керів­ництвом Р. В. Давидової — дружини рек­тора, неодноразово ставав переможцем Всеукраїнських конкурсів. «Клуб весе­лих і кмітливих» багато років був ліде­ром у Лізі силових структур «Зірки на погонах».

Здійснюючи перші кроки у вивченні життєвого шляху, зокрема науково-педа­гогічної спадщини генерал-майора внут­рішньої служби, заслуженого юриста України Георгія Опанасовича Радова (02.02.1949—27.06.1999), можна дійти висновку, що істинні масштаби здійсне­ного цією неординарною Людиною потре­бують ще більшого і всебічного осмислен­ня, і найголовніше — втілення в життя.

ПРИМІТКИ

1. Указ Президента України «Про затвердження Положення про Державну пенітенціарну службу України» від 06.04.2011 р. № 394/2011 [Електронний ресурс]: Сторінка сайту Верхов­ної Ради України. Документ 8Ио-^394/2011. — Режим доступу : Http://zakon2.rada. gov. ua/ rada/show/394/2011.

2. Радов Г. О. Доктринальна модель закону «Про пенітенціарну систему України» / Г. О. Радов // Проблеми пенітенціарної теорії і практики : щорічний бюлетень Київського ін­ституту внутрішніх справ. — К. : РВВ КІВС, 1997. — № 1(2). — С. 11.

3. Ягунов Д. В. Державне управління пенітенціарною системою України: механізми ресо- ціалізації засуджених : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 25.00.02 / Д. В. Ягунов ; Одеський регіональний ін-т держ. управління Нац. академії держ. управління при Президентові України. — О., 2004. — 20 с.

4. Романенко О. В. Пенітенціарна функція демократичної правової держави та роль громадян­ського суспільства в механізмі її реалізації : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.08 / О. В. Романенко ; Нац. академія внутр. справ України. — К., 2004. — 19 с.

5. Радов Г. О. Формування духовності засуджених у контексті пенітенціарного процесу / Г. О. Радов // Проблеми пенітенціарної теорії і практики : щорічний бюлетень Київського ін­ституту внутрішніх справ. — К. : РВВ КІВС, 1998. — № 1(3). — С. 41.

6. Там само. — С. 48.

7. Там само. — С. 49.

8. Богатирьов І. Г. Українська пенітенціарна наука : монографія / І. Г. Богатирьов. — Х. : Харків юридичний, 2008. — С. 190—191.

9. Романенко О. В. Зазнач. праця. — С. 13.

10. Там само. — С. 15—16.

11. Радов Г. О. Пенітенціарна ідея: Думки на тему / Г. О. Радов. — К. : МП «Леся», 1997. — 288 с.

12. Там само. — С. 197—278.

13. Там само. — С. 278—286.

14. Бентам Іеремія. Паноптика / Г. О. Радов (відп. за вип.). — К. : РВВ КІВС при НАВС, 1998. — Вип. III—IV. — 60 с. (Сер.: Бібліотечка «Антологія пенітенціарної думки». З колек­ції зібрань Г. Радова).

15. Хрестоматія з історії пенітенціарної системи України : в 2 т. / упоряд. Г. О. Радов, І. І. Резнік ; КІВС. — К. : РВВ КІВС, 1998. — Т. 1. — Ч. 1. — 414 с.

16. Хрестоматія з історії пенітенціарної системи України : в 2 т. / упоряд. Г. О. Радов, І. І. Резнік ; КІВС. — К. : РВВ КІВС, 1998. — Т. 1. — Ч. 2. — 402 с.

17. Хрестоматія з історії пенітенціарної системи України : в 2 т. / упоряд. Г. О. Радов, І. І. Резнік. — К. : ВД «Говард Пресс», 1999. — Т. 2. — Ч. 1. — 456 с.

18. Тальберг Д. И. Тюремная литература и тюрмоведение. Сочинения / Д. И. Тальберг. — М. : Универ. типография, 1876. — С. 64.

 

Супрун Николай, Пуйко Виталий. Вклад Г. А. Радова в становление отечественной пенитенциарной теории и практики.

В статье проанализирован вклад Г. А. Радова в становление отечественной пенитен­циарной теории и практики, его взгляды и публикации, основные этапы биографии. Ключевые слова: Г. А. Радов, пенитенциарная система, пенитенциарная реформа, тео­рия пенитенциарии.

Suprun Mikola, Puyko Vitaliy. The contribution of G. A. Radov in the development of the national penitentiary theory and practice.

The contribution of G. A. Radov in the development of the national penitentiary theory and practice, his views and publications, the main stages of the biography are analyzed in the article.

Key words: G. A. Radov, the penitentiary system, the penitentiary reform, the theory of Penitentiary.