joomla
АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАХОДИ ПО БОРОТЬБІ З ЕПІДЕМІЧНИМИ ЗАХВОРЮВАННЯМИ В УКРАЇНІ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХVIII ст
Юридична Україна

УДК 342.951 Василь Орленко,

Кандидат юридичних наук, старший викладач кафедри комерційного права Київського національного торговельно-економічного університету

 

У статті дається розгорнута характеристика адміністративно-правових заходів по боротьбі з епідемічними захворюваннями в Україні в першій половині XVIII ст. Розгля­нуто правові аспекти повноважень органів державної влади під час епідемій інфекцій­них хвороб, зокрема питання нормативно-правового регулювання організації медичної допомоги населенню, особливостей правового режиму власності під час епідемій тощо.

Ключові слова: історія медичного права, Гетьманщина, інфекційні хвороби, проти­епідемічне законодавство, карантин.


Інфекційні хвороби супроводжують людство протягом всієї його історії. Не­має, мабуть, жодної країни світу, народ якої не відчув би на собі їх сліпої і жор­стокої сили. Страхітливі епідемії хвороб, які забирали життя мільйонів людей, за­лишили в народній пам’яті незабутній відбиток. Тому розвиток і вдосконалення методів боротьби з епідеміями відображає в собі соціальні і матеріальні умови жит­тя, а також культурний і правовий рівень кожної окремої держави.

Український народ упродовж своєї ба­гатовікової історії теж пережив нашестя різноманітних епідемічних хвороб, зокре­ма таких, як чума, холера, віспа, тиф, ма­лярія тощо. Сьогодні з цими страшними хворобами в Україні, як і у більшій части­ні світу, в цілому покінчено. Але продов­жують існувати інші хвороби — грип, ту­беркульоз, СНІД. Вони загрожують життю людей і в окремі періоди набува­ють характеру епідемій. Щоб сьогодні успішно боротися з цими та іншими ін­фекційними хворобами необхідно знати про досвід протидії подібним хворобам у минулому. Тому значний інтерес викли­кають адміністративно-правові заходи по боротьбі з епідемічними захворюваннями в Україні в першій половині XVIII ст.

На початку XVIII ст. масштабна епіде­мія чуми спалахнула в Україні та в Кри­му. Про появу тут цієї хвороби (до якої в той час вживався термін «моровое повет­рие») свідчить інформація, розміщена в «Ведомостях» — першій і єдиній на той час російській газеті, яка редагувалася особисто Петром І. У цій газеті 5 лютого 1703 р. повідомлялося, що «моровое по­ветрие в России около Львова и Волыни крепко расширяется» [1]. В номері за 29 грудня цього самого року наводилися деякі деталі і статистичні дані про хід епідемії. Зокрема повідомлялося, що у Львові за період з 24 жовтня по 5 листопа­да померли 436 чол. Говорилося також про поширення морової пошесті на Подільську і Київську губернії [2]. Відомий вчений то­го часу Г. Газер з цього приводу писав: «В 1703 р. чума призвела на Україні до стра­хітливих спустошень... В 1707 р. чума торкнулася Кракова, куди вона була зане­сена з України» [3].

У 1710 р. український літописець по­відомляв, що «моровая язва великая, пер - вее в Киеве, а после и в прочих малороссий­ских городах была 1710 року» [4]. В 1711 р. чума була виявлена в Чернігові. В серпні 1711 р. київський губернатор проінформував Петра І, що, за донесенням чернігівського губернатора, в Чернігові «учинилась на людей моровая язва». Із Ки­єва до Чернігова був відряджений лікар, який доповів, що він оглянув 31 хворого, з яких 13 були «з виразками і з синіми пля­мами та карбункулом». Це був перший в Росії медичний опис клінічних симтомів «морового поветрия», який свідчив про те, що це дійсно була чума. В жовтні 1711 р. чума з’явилася в Ніжині [5].

Відразу ж із спалахом епідемії Петром І було вжито низку заходів (у тому числі ад­міністративно-правових) з метою недопу­щення її подальшого поширення серед на­селення. Зокрема було наказано провести передислокацію військ, розташувавши їх таким чином, щоб одна дивізія була відда­лена від іншої на декілька миль. Полки повинні були розташовуватися один від одного на відстані не менше версти. Був виданий наказ про направлення в діючу армію лікарів і фельдшерів.

Особливим указом були встановлені правила прийому листів і паперів, які привозилися із «запошестних місць»: «по заставах приймати поштові листи здалеку і, розпечатавши їх, тримати на вітрі по дві-три години, а потім обкурювати ялів­цем і надсилати з застав до Москви, запе­чатавши і з новими поштарями для цього спеціально найнятими» [6].

Царським указом від 7 липня 1710 р. з метою запобігання занесенню чуми на те­риторію Росії приписувалося на кордонах Гетьманщини відкривати застави, на які призначати начальників, надавши їм на допомогу офіцерів і солдатів. Начальники повинні були пильно стежити, щоб ніхто не проїздив із Гетьманщини до Московії, при цьому їм надавалося право засуджу­вати до смертної кари тих, хто обминає ці застави [7]. На самій же Гетьманщині ро­сійська влада наказує оточити заставами ті місця, де з’явилася інфекція, та не про­пускати звідти нікого. Такі самі застави в 1711 р., з метою захисту від чуми, з Чер­нігова та Ніжина були встановлені в Київ­ській губернії [8].

У 1712 р., у зв’язку з тим, що чума по­ширилася по всьому західному кордону Гетьманщини, а частково і на південному, були встановлені застави, які не знімали­ся аж до 1720 р., коли Гетьманові було на­дано право знімати їх у випадку припи­нення епідемії чуми [9]. Про це йшлося й в указі Сенату від з квітня 1720 р. [10]. Відповідно до нього купці з місцевостей, де була чума, повинні були на заставах пройти шеститижневий карантин [11].

Коли в листопаді 1718 р. до Петербурга дійшли відомості про нову хвилю епідемії чуми, було опубліковано царський ма­ніфест «всему, кому, где ведать надле­жит» в якому йшлося про появу нової мо­рової пошесті в Київській губернії і в малоросійських містах. В Інструкції спе­ціальному уповноваженому царя капітану Горохову було приписано «ехать туда ему наскоро, с великим поспешением». По приїзді він повинен був оголосити генера­літету, щоб вони місця, де з’явилася по­шесть, «крепкими утвердили заставами». Всім полкам наказано було створити спе­ціальні пости від Дніпра до Дону. Під за­грозою смертної кари заборонявся як та - емний, так і явний прохід і проїзд в обхід таких постів і застав. На Горохова покла­далася відповідальність за беззастережне і ретельне проведення комплексу проти­епідемічних заходів. Наказувалося всі бу­динки, мешканці яких вимерли від чуми, спалювати разом із кіньми, худобою, май­ном та всім іншим, що в них було. Для за­лякування рекомендувалося на людних шляхах поставити шибениці, а тих, хто «презрев сей указ, мимо тех застав про­крадется... вешать неопасаясь» [12]. Кур’єрів, які їхали із заражених місце­востей, наказувалося затримувати на за­ставах, ізолювати, листи у них відбирати, і переписавши три рази, останню копію надсилати за призначенням, а оригінали залишати на заставах [13].

Епідемія тривала все літо 1719 р. і ли­ше восени почала вщухати. Про це Горо­хов повідомив царю, вказавши, що «моро­вая язва еще и является, хотя и по малу». У відповідь йому надійшов наказ «быть до указу при тех местах». І тільки в листопа­ді Горохов повідомив до Петербурга, що «моровая язва весьма перестала».

Судячи з тих документів, які дійшли до нас, епідемія в Україні тривала близько ро­ку і, завдяки вжитим заходам, не вийшла за межі Київської губернії і деяких (яких саме — не відомо) малоросійських міст.

Коли в Росії у вересні 1720 р. стало відомо про епідемію чуми на півдні Фран­ції (сумнозвісна марсельська чума, під час якої з 90 000 жителів міста загинули 39 134 чол.). Петро І вжив низку заходів проти занесення цієї пошесті до Росії. Зокрема генерал-губернаторам і воєводам прикордонних областей був направленний іменний указ — інструкція «О мерах и распоряжениях для недопущения из-за границы морового поветрия» [14]. Заходи ці зводилися до влаштування застав, на яких вдень і вночі мав горіти вогонь; за­тримання і утримання на заставах тих, хто їхав із заражених місцевостей, «чтоб с людьми никакого сообщения не имели»; заражені будинки рекомендувалося спа­лювати з усім майном, яке у них знаходи­лося та з худобою, а людей виводити у безпечні місця. Судячи з тих документів і матеріалів, які є в нашому розпоряджен­ні, ці заходи виявилися вдалими — до Ро­сії тоді чума не проникла.

У зв’язку з загрозою занесення до України чуми з Константинополя, де епі­демія цієї хвороби набула значних роз­мірів, у жовтні 1726 р. Верховна таємна рада направила Сенату указ «О непропус - ке никого из заграницы чрез Днепр и в Киев без выдержания карантина по случаю распространившегося в Цареграде по­ветрия» [15].

Київський генерал-губернатор ще до появи цього указу своєю владою влашту­вав застави і примусив купців витримува­ти карантин. Але ці заходи були визнані недостатніми, оскільки залишалася небез­пека занесення хвороби до України приїз - жими купцями. З огляду на це, Київсько­му генерал-губернатору, Малоросійській колегії і генерал-фельдмаршалу Голіцину було віддане розпорядження збільшити кількість застав та подовжити термін ка­рантину для купців до 6 тижнів [16].

Низка попереджувальних заходів за розпорядженням Верховної таємної ради була вжита після спалаху епідемії чуми в 1727 р. в Криму та Астрахані. Зокрема че­рез Малоросійську колегію до україн­ських адміністративних установ було ро­зіслано вказівку, щоб вони «имели крепкую предосторожность и никого б из тех опасных мест не пропускали» [17].

12 вересня 1728 р. від імені російсько­го імператора Петра ІІ був виданий зако­нодавчий акт, який певною мірою уза­гальнював увесь попередній досвід боротьби з епідеміями в Росії. Називався він «Наказ губернаторам і воєводам та їх товаришам, відповідно з яким вони по­винні діяти». Він став прототипом майже всіх подібних розпоряджень, прийнятих в Росії в XVIII ст. Його дія поширювалася і на українські землі.

Параграф 38 наказу був присвячений організації протиепідемічних заходів при появі чуми. Хто був автором цього роз­ділу, невідомо. Але, скоріше всього, він був складений за дорученням Сенату Ме­дичною канцелярією, «архіятером» (гла­вою) якої в той час був доктор Іоганн Блю - ментрост.

Згідно з наказом при появі чуми в гу­бернському чи провінційному місті губер­натор і воєводи повинні були негайно по­відомити про це в Сенат або в сенатську контору. Після відправлення такого по­відомлення пропонувалось засвідчити цей факт лікарями, а де їх не було — фельд­шерами чи безпосередніми свідками.

Якщо діагноз хвороби підтверджував­ся, губернатори і воєводи повинні були не гаючи часу на всіх шляхах і навіть неве­ликих стежках виставити надійні застави і нікого не пропускати до заражених місць. З будинків, у яких була виявлена ця хвороба, пропонувалося вивести всіх людей в особливі місця якомога далі від житла. Там їх передбачалося огородити, щоб вони нікуди не розходилися, а їжу і воду для них приносити, залишаючи на відстані від них. Також з такими «підо­зрілими» особами заборонялося будь-яке спілкування.

Заражені будинки, наказано було, там, де це було можливо, спалювати разом з майном, худобою і кіньми. Там, де це зро­бити було неможливо, наприклад через не­безпеку займання інших будинків, потріб­но було пильно слідкувати, щоб до них ніхто не заходив і нічого звідти не виносив.

На губернаторів покладався обов’язок слідкувати за небезпекою спалаху чуми не тільки в своїх, а й у сусідніх губерніях. Якщо їм ставало відомо про це, то вони мали вжити відповідних заходів: затриму­вати всіх людей, які йшли чи їхали з зара­жених місцевостей, розпитувати їх про все, утримувати біля застави протягом шести місяців. З закінченням цього тер­міну цих людей належало оглянути. Але хто мав займатися таким оглядом, в ін­струкції не вказувалося. Очевидно це ма­ли робити лікарі. Але в 1728 р. (на час ви­дання документа) лікарів як у Росії, так і в Україні, було так мало, що їх навіть не вистачало для обслуговування армії і фло­ту. Цивільне населення, можливо, за ви­ключенням двох столиць, було майже пов­ністю позбавлене медичної допомоги. В той же час застави, за інструкцією, потріб­но було влаштовувати не тільки на вели­ких шляхах, а й на невеликих стежках. Отже, їх мало бути багато і для обслугову­вання всіх їх лікарями чи навіть фельдше­рами або їх учнями не було можливості. Тому, можна припустити, що тільки вели­кі застави обслуговувалися лікарями. На невеличких заставах оглядом хворих зай­малися особи без медичної освіти, зокрема представники «народної медицини».

Як і в попередні роки, на всіх великих, проїзжих і відомих шляхах було наказано поставити шибениці. Але страчувати до­зволялося лише осіб нешляхетного похо­дження, якщо вони проїхали таємно повз заставу. Щодо інших, зокрема дворян, бу­ла дана вказівка надійно їх утримувати, повідомивши про це в установу, якій під­порядковувалася застава, і чекати особли­вого розпорядження. Кур’єрів і «послан­ців», як вітчизняних, так і іноземних, теж наказувалося затримувати і опиту­вати на тих самих умовах, що і інших людей, але суть і зміст указу пояснювати ввічливо. Очевидно, ввічливість щодо решти людей вважалася зайвою.

У подальшому норми цього наказу не­одноразово повторювався і в інших зако­нодавчих актах, із доповненнями та поправками, які залежали, переважно, від розмірів, характеру епідемії, рівня науко­во-медичних знань і поглядів.

У 1738 р. чума знову з’явилася в Ук­раїні. Росія в цей час вела війну з Турціею. Вперше хвороба була виявлена серед росій­ських військ в Очакові. В березні 1738 р. командуючий військами Б. К. Мініх по­відомив до Петербурга на основі «табелів», надісланих йому із Очакова генералом Ф. Шторфельном, «о великом числе в та - можнем гарнизоне больных и беспрестанно умирающих, и что в одном прошлом генва - ре месяце слишком тысячи человек помер­ло» [18]. У квітні 1738 р. було точно вста­новлено, що в Очакові чума. Хвороба швидко поширювалася вверх по Дніпру, досягнувши Запорозької січі.

У липні 1738 р. Кабінет міністрів на­правив іменний указ лейб-гвардії майору Шипову і членам Малоросійської гене­ральної канцелярії про запровадження «надійних застав» по Дніпру і всій україн­ській лінії. Шипову^ доручалося негайно виїхати в Україну. Йому із Глухівського гарнізону для утворюваних застав була ви­ділена потрібна кількість військових. На­каз був суворо таємним і наказував, «что по сему нашому указу учинено будет, о том сюда рапортовать; в прочем вам оное содержать в высшем секрете и все выше­описанное исправить таким приличным инетекстом и осторожностью, чтобы укра­инский народ от того в страх приведен не был» [19]. Тоді ж генералу М. Ю. Трубець - кому з Кабінету міністрів був надісланий указ, який вміщував, по-перше, догану за несвоєчасне повідомлення про небезпечну хворобу, а по-друге, досить детальну ін­струкцію («пункти») для запобігання її подальшому поширенню.

Але, незважаючи на вжиті заходи, епідемія продовжувала наростати і поши­рювалася на нові регіони України. У серп­ні нею були охоплені Полтавський, Хар­ківський і Ізюмський полки. В Україну один за одним направлялися суворі ука­зи, в яких військова і місцева адміністра­ція звинувачувалася в поширенні епіде­мії, та давалися нові розпорядження, які передбачали більш жорсткі, в порівнянні з попередніми, заходи боротьби з нею.

У Петербурзі з’явилися побоювання щодо можливості занесення хвороби до столиць, тому було наказано всіх прибу­ваючих з України кур’єрів «далее Москвы не пускать», листи відбирати, окурювати і оглядати.

У серпні 1738 р. в Україну виїхав А. П. Баскаков, наділений надзвичайни­ми повноваженнями щодо організації у всіх охоплених епідемією місцях надій­них застав (розміщуючи їх недалеко одна від одної). Він отримав право не тільки не пропускати людей, які прибували з зара­жених місць, а й взагалі не допускати їх до застав. Приписувалося разом з А. П. Баскаковим відправити в Україну лікаря і фельдшера від Медичної канце­лярії з медикаментами «для свидетель­ства и пользования больных». Але лікаря в канцелярії не знайшлося, оскільки всі вони ще раніше були направлені до діючої армії або до охоплених епідемією місце­востей. Тоді вирішено було надіслати в Україну всіх лікарів і фельдшерів, які бу­ли у відставці. Якщо вони не погоджува­лися їхати добровільно, то їх посилали в примусовому порядку. В результаті, за повідомленням деяких джерел, в Москві на кінець літа не залишилося жодного лікаря [20].

Пізніше в Україну був направлений лікар і «фізіатр» московської медичної кон­тори Г. Бекман і декілька учнів москов­ської госпітальної школи. Перед їх відправ­кою із Медичної канцелярії Г. Бекману був виданий документ, який так і називався «Инструкция, как лекарю Георгу Бекману в Белогородской губернии и прочих местах, где эпидемические болезни обрящутся, с определенными при нем лекарскими уче­никами поступать». Він повністю відобра­жав тодішній рівень медичних знань і захо­ди, які потрібно було вживати для боротьби з епідеміями [21].

Інструкція була вручена Г. Бекману, а її зміст доведений до відома А. Баскакова. Але перед самим від’їздом архіятер К. Фі - шер надіслав Г. Бекману «таємний указ», згідно з яким 9-й пункт інструкції — про надсилання «ведомостей, касающихся до оных болезней» в Медичну канцелярію — скасовувався. Було заборонено під загрозою величезних штрафів надсилати з армії або з уражених епідемією місць відомості до тих пір, «пока вся опасность счастливо закон­чится». Цей указ К. Фішер мотивував «не­которыми особыми резонами». Але на­справді причина була в іншому — Е. І. Бі - рон і його прибічники були налякані тими відомостями про епідемію, які надходили з України, і боялися її занесення через письмові повідомлення, що надсилалися з заражених місць, до Петербургу.

Восени 1738 р. епідемія в Україні поча­ла вщухати, про що А. Баскаков повідо­мив архіятера і прохав його припинити надсилати сюди лікарів, та медикаменти. Але, оскільки доставка кореспонденції із заражених місць до Медичної канцелярії була заборонена, то лікарі ще протягом двох місяців прибували в Україну. Серед інших лікарів був направлений доктор медицини І. Лерхе, який залишив деталь­ний опис чуми 1738—1739 рр. в Україні. Зокрема, оцінюючи загальну ситуацію, яка склалася тут у зв’язку з епідемією, він писав: «Панувала мертва тиша. Всі бо­ялися один одного. Навколо всіх міст і сіл була виставлена варта і поставлені шибе­ниці для тих, хто втікав із заражених міс­цевостей. Вночі ніхто не мав права підхо­дити близько до застав через ризик бути застреленим». Описуючи ситуацію в Хар­кові, І. Лерхе зазначав, що на початку епідемії ніяких протиепідемічних заходів у місті не проводилося. Вся міська влада і заможні міщани втекли з міста. Ті ж, що залишилися в місті, приховували хворих і таємно ховали померлих поблизу своїх будинків, у сараях і городах. Хворі не ізо­лювалися, ніяких лазаретів і лікарень для них відведено не було. Як результат, у місті від чуми щомісячно помирали сот­ні людей.

Приїхавши до Харкова, І. Лерхе почав діяти на основі інструкції, наданої Г. Бек­ману Медичною канцелярією: організував лазарет для чумних хворих; налагодив са­нітарний нагляд, для чого територію міс­та умовно розділив на декілька частин; негайно виїжджав для огляду померлих і, якщо констатував смерть від чуми, давав вказівку вивозити померлих за місто; осо­би, які контактували з померлими, ізолю­валися, утримуючись під караулом у сво­їх будинках, куди їм доставлялася їжа, вода, дрова та все необхідне. «Дякуючи цим заходам, — зазначав І. Лерхе, — чу­ма швидко почала вщухати» [22].

Навесні 1739 р. з епідемією чуми в Україні було покінчено, і всі лікарі та фельдшери були повернуті в місця, з яких вони були мобілізовані. В кінці 1739 р. до Петербурга з різних місцевостей України надходили повідомлення про те, що «мо­ровая болезнь полностью перестала» [23].

Точних і достовірних даних про кіль­кість хворих і померлих від чуми в Україні протягом епідемії 1738—1739 рр. немає. Є дещо розрізнені дані про кількість помер­лих в окремих місцевостях: в Ізюмі і його околицях померли 6 610 чоловік, у Свато­вій Лучці і Зенькові за один місяць — 507 чол., у Харькові — 800 чол. В Очакові в травні 1738 р. померли 1080, а в червні — 642 чол. Із п’яти полків, які дислокувалися в Очакові, живими залишилися лише 300 чол. [24]. Звичайно, що ці дані також неповні. Насправді померлих в ході епіде­мії було набагато більше. Були випадки, коли від хвороби вимирали цілі родини та села. Багато з хворих та померлих залиша­лися поза полем зору органів влади і ліка­рів, оскільки їх рідні приховували це, побо­юючись карантинів, спалення будинків і інших заходів, які проводилися під час епідемії. Окрім того, не можна не врахову­вати і того, що, знаючи про ту паніку, якою був охоплений Петербург із страху занесен­ня сюди чуми з України, місцева влада і військове командування в своїх рапортах до столиці свідомо зменшували кількість померлих.

Досвід боротьби з епідемією чуми на півдні Росії і, в першу чергу в Україні, в ході якої була усвідомлена вся її небезпе­ка, примусили уряд Росії прийняти низку законодавчих актів, спрямованих на по­передження занесення хвороби із зару­біжних країн. Будь-яка чутка про «моро­ву пошесть» негайно викликала появу указів про застави, карантини і інші попе­реджувальні заходи. Зокрема після епі­демії 1738—1739 рр. було вжито заходів щодо організації і вдосконалення прикор­донних карантинів у Росії, що стосувало­ся і українських територій. Деякі автори вважають, що карантини на півдні Росії з’явилися саме після 1738 р. [25]. Але ці твердження, очевидно, не відповідають дійсності, оскільки ще в указі, виданому в 1729 р., говорилося про Васильківську заставу, яку пропонувалося перенести в інше місце, оскільки знаходилася близь­ко до Києва [26]. Отже, прикордонні за­стави існували ще до 1738 р., але, можли­во, що їх діяльність тоді мала тимчасовий характер і створювалися вони тільки у ви­падку отримання відомостей про «морову язву». Після 1738 р. діяльність застав на­буває постійного характеру. Так, 20 груд­ня 1743 р. розпорядженням київського генерал-губернатора на посаду «прикор­донного лікаря» було призначено І. Фарбі й на допомогу йому придано два фельдше­ри, які отримали назву «прикордонних фельдшерів» [27]. Постійні прикордонні карантини пізніше були створені в Пере­яславі, Кременчуці. Крім прикордонних, зовнішніх, карантинів, були організовані також і внутрішні карантини — на межах окремих губерній або областей, звідки по­боювалися занесення інфекції. До таких карантинів в Україні належали Бахмут - ський, Ізюмський, Луганський та ін. До складу більшості прикордонних каранти­нів входили «карантинні будинки», які обслуговувалися лікарями.

Таким чином, у першій половині XVIII ст. Україна пережила декілька епідемій чуми. їх причиною було напівголодне існування більшості її населення, його експлуатація, війни, в ході яких війська переходили з од­нієї країни до іншої та переносили цю хво­робу, занесення інфекційних хвороб інозем­ними торговцями, неналежний санітарний стан міст, рівень тогочасної медицини, відсутність лікарів та потрібних медика­ментів тощо.

Необхідність боротьби з епідеміями, які завдавали величезних збитків еконо­міці країни, її армії та населенню, обумо­вили появу в Росії певної системи проти­епідемічних заходів. їх зміст та порядок впровадження отримали відображення в численних нормативних актах: цар­ських указах, розпорядженнях і постано­вах, які надходили в Україну і ставили конкретні завдання перед місцевою вла­дою та командуванням російських військ, які тут дислокувалися.

Російська влада, маючи по суті деспо­тичний характер, видаючи ці розпоря­дження, переслідувала, в першу чергу, власні інтереси. По-перше, вона хотіла продемонструвати свою зацікавленість українськими справами, заручитися під­тримкою місцевого населення, оскільки хотіла якомога швидше включити її до свого складу та ліквідувати залишки української автономії. По-друге, надсила­ючи в Україну інструкції про боротьбу з епідеміями та вимагаючи від місцевої ад­міністрації їх виконання, центральна влада намагалася не допустити їх поши­рення на центральну Росію і, в першу чер­гу, на Петербург та Москву.

Але, незважаючи на все це, адміністра­тивно-правові заходи, які вживалися в першій половині XVIII ст. у боротьбі з епідемічними захворюваннями в Україні, мали і певні позитивні наслідки, оскіль­ки вони запроваджували планомірність і системний характер протиепідемічних заходів, посилювали відповідальність по­садовців у її проведені, підвищували авто­ритет медичних працівників серед насе­лення, сприяли зростанню обізнаності людей з елементарними правилами про­філактики інфекційних хвороб, що знач­но зменшувало кількість жертв епідемій. Адміністративно-правові заходи у бо­ротьбі з епідеміями, які пройшли апроба­цію в першій половині XVIII ст. в Укра­їні, пізніше доповнювалися та вдоскона­лювалися і успішно використовувалися не тільки в інших регіонах Російської імперії, а й у багатьох західноєвропей­ських країнах.

ПРИМІТКИ

1. Погорелов В. Материалы и оригиналы Ведомостей. 1707—1727 гг. / В. Погорелов. — М., 1903.

2. Там само.

3. Газер Г. История повальних болезней / Г. Газер. — СПб., 1867. — С. 305.

4. Летопись самовидца. — К. : Наукова думка, 1971. — С. 136.

5. Васильев К. Г. История эпидемий в России (Материалы и очерки) / К. Г. Васильев, А. Е. Се­гал. — М. : Гос. изд-во мед. лит., 1960. — С. 97.

6. Там само. — С. 98.

7. Нариси з історії митної справи та митного законодавства України—Руси / П. М. Діду - сенко, Т. С. Мавродій, С. А. Пахневський [та ін.]. — К. : Софія А, 2005. — С. 33.

8. Там само.

9. Тищенко М. Форпости, митниці та карантини на західному пограниччю, в зв’язку із зов­нішньою торгівлею України в XVIII ст. / М. Тищенко // Історико-географічний збірник. — К., 1931. — Т. ^. — С. 83.

10. Нариси з історії митної справи та митного законодавства України—Руси / П. М. Діду - сенко, Т. С. Мавродій, С. А. Пахневський [та ін.]. — К. : Софія А, 2005. — С. 34.

11. Тищенко М. Зазнач. праця. — С. 84.

12. Инструкция Гвардии Капитану Горохову, — отправленному в Киевскую и Азовскую Губернии, по случаю открывшегося там морового поветрия // Полное собрание законов Рос­сийской Империи с 1649 года. — СПб. : Типография ІІ отделения Собственной Его Величества Канцелярии, 1830. — Т. 5. — С. 593.

13. Сенатский Указ. О предосторожности на заставах во время морового поветрия // Полное собрание законов Российской Империи с 1649 года. — СПб. : Типография ІІ отделения Собствен­ной Его Величества Канцелярии, 1830. — Т. 5. — С. 751.

14. Инструкция Пограничных городов Генерал-Губернаторам, Губернаторам, Вице-Губерна­торам и Воеводам. — О мерах и распоряжениях для недопущения из-за границы морового по­ветрия // Полное собрание законов Российской Империи с 1649 года. — СПб. : Типография II отделения Собственной Его Величества Канцелярии, 1830. — Т. 6. — С. 288—289.

15. Именной, объявленный из Верховного Тайного Совета Сенату Указ. — О непропуске ни­кого из-за границы через Днепр и Киев без выдержания карантина, по случаю распространив­шегося в Цареграде поветрия // Полное собрание законов Российской Империи с 1649 года. — СПб. : Типография II отделения Собственной Его Величества Канцелярии, 1830. — Т. 7. — С. 705.

16. Тищенко М. Зазнач. праця. — С. 85.

17. Васильев К. Г. Зазнач. праця. — С. 104.

18. Супотницкмй М. В. Очерки истории чумы : в 2 кн. / М. В. Супотницкий, Н. С. Супот - ницкая. — М. : Вузовская книга, 2006. — Кн. 1: Чума добактериологического периода. — С. 196.

19. Васильев К. Г. Зазнач. праця. — С. 107.

20. Там само. — С. 110.

21. Супотницкмй М. В. Зазнач. праця. — С. 198—199.

22. Васильев К. Г. Зазнач. праця. — С. 112.

23. Там само. — С. 113.

24. Там само.

25. Там само. — С. 114.

26. Именной, объявленный из Верховного Тайного Совета Сенату Указ. — О усилении долж­ных мер для предосторожности от появившегося в Турции морового поветрия // Полное собра­ние законов Российской Империи с 1649 года. — СПб. : Типография II отделения Собственной Его Величества Канцелярии, 1830. — Т. 8. — С. 231—232.

27. Васильев К. Г. Зазнач. праця. — С. 114.

 

Орленко Василий. Административно-правовые мероприятия по борьбе с эпидеми­ческими заболеваниями в Украине в первой половине XVIII в.

В статье дается развернутая характеристика административно-правовых мероприя­тий по борьбе с эпидемическими заболеваниями в Украине в первой половине XVIII в. Рассмотрены правовые аспекты полномочий органов государственной власти во время эпидемий инфекционных болезней, в частности вопросы нормативно-правового регули­рования организации медицинской помощи населению, особенности правового режима собственности во время эпидемий и т. д.

Ключевые слова: история медицинского права, Гетьманщина, инфекционные заболева­ния, противоэпидемическое законодательство, карантины.

Orlenko Vasyl. Administrative and legislative antiepidemic enactments in Ukraine in the first part of the XVIII century.

In this article administrative and legislative antiepidemic enactments in Ukraine in the first part of the XVIII century are widely described. The legal aspects of executive power authorities in the case of the danger of epidemics, particularly questions of legislative regulation of medical care, features of property legal procedure are reviewed in the article. Key words: history of medical law, Hetman state, epidemics, antiepidemic legislation, quarantine.