joomla
ІНСТИТУТИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В СИСТЕМІ ЗАХИСТУ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ
Юридична Україна

УДК 341.231.14

Олена Пушкіна,

Доктор юридичних наук, доцент,

Завідувач кафедри права Дніпропетровського університету імені Альфреда Нобеля

 

Стаття розкриває роль громадянського суспільства та його інститутів у системі за­хисту економічних, соціальних, культурних та інших прав і свобод людини і громадя­нина. Оскільки саме існування такого інституту дозволяє побудувати повну картину системи захисту прав людини і громадянина в державі незалежно від рівня політичної та правової культури.

Ключові слова: громадянське суспільство, права і свободи, людина, громадянин, неуря­дові організації, правозахисні організації, Рада Європи, демократія.

 

Умова існування і спосіб самозбереження громадянського суспільства*

Розвиток сучасних демократій пере­конливо свідчить про те, що навіть для найрозвиненіших держав з тривалими правовими та політичними традиціями достатньо високим рівнем політичної та правової культури, потреба в існуванні громадянського суспільства як елементу системи захисту прав людини не лише не зменшується, а навпаки — підвищується [1]. Причому цей феномен пояснюється не так обмеженістю повноважень держави, як загальним процесом об’єднання зусиль між державою та громадянським суспіль­ством, які спрямовані на захист та обсто­ювання (в разі потреби) прав людини.

Втім цілком очевидно, що роль грома­дянського суспільства як елементу систе­ми захисту прав людини багато в чому зу­мовлюється тим, чим саме є громадянське суспільство в тій чи іншій країні та на якому рівні розвитку воно перебуває. Адже, як цілком справедливо писав А. Сунгуров, у разі якщо громадянське суспільство функціонує під гаслами непо­ваги до права і закону, то не лише не вар­то шукати в ньому захисника прав люди­ни, а й взагалі не варто оцінювати його як «громадянське суспільство» [2]. Інакше кажучи, йдеться про те, що функція за­хисту прав людини і громадянина може реалізовуватись лише таким громадян­ським суспільством, яке, по-перше, вже досягло певного рівня розвитку, а по-дру­ге, — яке є насправді громадянським су­спільством, а не його певним спотвореним образом (про це попереджав В. Полохало, пропонуючи застосовувати таке поняття, як «негромадянське суспільство» [3]).

Загалом природний характер функції захисту та обстоювання прав і свобод лю­дини і громадянина для громадянського суспільства випливає вже з самого визна­чення цього поняття. Відомо, що досить часто громадянське суспільство описуєть­ся як сукупність відділених від держави груп інтересів та асоціацій, які форму­ються в недержавному секторі, або ж як «суспільство з розвинутими економічни­ми, культурними, правовими і політични­ми відносинами, що складаються між його учасниками, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею» [4]. Для ін­ших авторів громадянське суспільство — це система самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, які створюють умови для самореалізації індивідів та окремих колективів, завдяки якій виражаються та реалізуються при­ватні права, інтереси і потреби, тоді як держава виражає загальнонародні інтере­си [5]. Ще більш рельєфно роль громадян­ського суспільства як захисника прав лю­дини і громадянина окреслюється в дефініції С. Алексеєва, для якого грома­дянське суспільство — це таке суспіль­ство, де громадянин виступає носієм прав і свобод, стає володарем персоніфікованої приватної власності, отримує надійні со­ціальні засоби забезпечення та захисту своїх прав та свого статусу автономної особистості і громадянина [6].

Однак, якщо ми визнаємо правомір­ність такого тлумачення громадянського суспільства, то тоді цілком логічним ви­глядатиме висновок про те, що одним з основних мотивів постання груп інтересів є ніщо інше, як відстоювання прав тих членів, які, власне, й утворюють ці групи та асоціації [7]. Більше того, функція за­хисту прав людини видається невід’ем - ним напрямом діяльності громадянського суспільства й за тієї причини, що саме во­но може існувати лише тоді, коли гаран­тується певний мінімум політичних сво­бод для кожної людини, забезпечується право приватної власності та принцип су­спільно визначеної внутрішньої свободи людини [8]. Фактично про це пише такий відомий вітчизняний дослідник, як Ю. То - дика, коли спеціально наголошує на тому, що функціонування громадянського су­спільства завжди зорієнтоване на забезпе­чення прав і свобод людини і громадяни­на, на визначення правових основ органі­зації та функціонування найбільш важли­вих структур громадянського суспільства (насамперед політичних партій, проф­спілок та інших об’єднань громадян), на обмеження неприпустимого втручання держави в життя особи і суспільства [9]. Водночас, у міру розвитку громадянсько­го суспільства воно поступово залучає до сфери свого інтересу не лише захист окре­мих груп громадян, або ж окремих специ­фічних інтересів, а й захист права і свобо­ди в цілому. Свого часу на цю трансфор­мацію у розвитку громадянського су­спільства звернув увагу П. Новгородцев, який зазначав, що для громадянського суспільства загрозу становить будь-яке порушення права чи конституційних сво­бод (навіть тоді, коли суб’єктом здійсню­ваного порушення права виступають такі самі елементи громадянського суспіль­ства через абсолютизацію принципу авто­номної свободи), оскільки в даному разі під удар ставляться ті фундаментальні принципи, які взагалі уможливлюють іс­нування громадянського суспільства [10]. Таким чином, реалізація громадянським суспільством завдань щодо захисту прав і свобод людини і громадянина не є певною, так би мовити, «штучною» функцією, яка в нього привноситься ззовні, а навпаки — є вихідною умовою його існування та спо­собом самозбереження.

Щоправда, зафіксувавши це положен­ня, слід поставити кілька важливих для нашого дослідження системи прав і сво­бод людини запитань.

Права, що підлягають захисту, і інститути громадянського суспільства, які реалізують функції захисту прав людини спільство, відповідь має бути лише одна: такими правами можуть бути будь-які права і свободи людини і громадянина. Певною мірою свідченням справедливості цієї тези може бути й той факт, що сього­дні в різних країнах (Україна тут не є ви­нятком) існують численні організації та асоціації, які ставлять за мету захист культурної спадщини, захист екологічних прав людини, захист культурних прав тощо. Згадаємо таких дослідників, як Дж. Л. Коен та Е. Арато, які пишуть, що активна боротьба, здійснювана громадян­ським суспільством за права жінок, за чисте екологічне середовище, за мир, за права національних меншин тощо, сут­тєво розширила коло тих прав, які стають предметом захисту з боку сучасного гро­мадянського суспільства [15]. Тобто на­віть об’єктивні дані засвідчують те, що громадянське суспільство веде захист прав людини не лише у відносно вузькому секторі економічних прав, а фактично на всьому фронті, що утворюється системою прав і свобод людини та громадянина.

По-друге, серед різних авторів зустрі­чаємо дещо відмінні позиції стосовно то­го, які саме з інститутів громадянського суспільства реалізують функції захисту прав людини і громадянина. Тут можна констатувати існування двох основних підходів. Згідно з одним із них, захист прав людини і громадянина реалізується виключно в діяльності таких елементів громадянського суспільства, як різнома­нітні асоціації та громадські організації і політичні партії. Тобто йдеться про певні колективи осіб, що природно прагнуть об­стоювати права та інтереси своїх членів. На відміну від цього, окремі автори вва­жають, що процес захисту прав людини слід асоціювати не лише з діяльністю асо­ціацій, спілок, різноманітних об’єднань тощо, а з розвитком громадянського су­спільства в цілому. У цьому розумінні не меншу роль, ніж асоціації чи спілки в процесі захисту прав і свобод людини і громадянина, можуть відігравати, напри­клад, незалежні засоби масової інформа­ції, органи місцевого самоврядування.

На нашу думку, більш обґрунтованою видається друга із названих позицій, оскільки в сучасних умовах досить часто ефективним способом захисту прав люди­ни і громадянина може виступати навіть не так звернення до уповноважених орга­нів державної влади, як сам факт опри­люднення інформації про вчинене право­порушення або про можливе правопору­шення. Особливо чітко це можна побачи­ти на прикладі захисту екологічних прав громадян, коли саме незалежний моніто­ринг та широке оприлюднення його ре­зультатів дозволяють запобігати фактам нехтування чи прямого порушення еколо­гічних прав людини і громадянина.

Саме за цієї причини серед необхідних вимог для нормального розвитку та функ­ціонування громадянського суспільства практично завжди називають: гарантуван­ня свободи інформації та забезпечення рів­них прав і можливостей доступу до неї, за­борону цензури, заборону чинити пере­шкоди законній професійній діяльності журналістів та інших працівників засобів масової інформації. Тому право на інфор­мацію, доступ до неї та забезпечення сво­боди слова мають принципове значення не лише для окремих громадян, а й для всьо­го громадянського суспільства загалом [16]. При цьому свобода слова виступає водночас і невід’ємним правом людини, і засобом захисту інших прав [17]. Тому, наприклад, у Законі України «Про друко­вані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р. [18] за­значалось, що свобода слова означає право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберіга­ти, використовувати та поширювати будь - яку інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації. Причому зга­даним законом було чітко зафіксовано, що: а) забороняється створення та фінан­сування державних органів, установ, орга­нізацій або посад для цензури масової інформації; б) не допускається вимога по­переднього погодження повідомлень і ма­теріалів, які поширюються друкованими засобами масової інформації, а також за­борона поширення повідомлень і матері­алів з боку посадових осіб державних орга­нів, підприємств, установ, організацій або об’єднань громадян, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної ін­формації чи дала інтерв’ю; в) гарантовано економічну самостійність та забезпечення економічної підтримки діяльності друко­ваних засобів масової інформації; г) забо­роняється використання друкованих засо­бів масової інформації для втручання в особисте життя громадян та посягання на їх честь і гідність.

Таким чином, говорячи про громадян­ське суспільство та його роль у функціону­ванні системи захисту прав і свобод люди­ни і громадянина, ми не повинні обмежу­вати наш аналіз лише такими інститутами громадянського суспільства, як громад­ські організації та політичні партії.

Механізм взаємозв’язку і взаємовпливу громадянського суспільства і держави

Тож, повертаючись до проблеми визна­чення ролі інститутів громадянського су­спільства в процесі захисту прав людини і громадянина, спробуємо детальніше опи­сати те, в який саме спосіб і завдяки чому ці інститути можуть бути описані як ефек­тивні інструменти правового захисту. Для того щоб надати адекватну відповідь на це запитання, варто більш докладно поясни­ти загальні механізми взаємозв’язку та взаємовпливу громадянського суспільства і держави (звісно, що нас цікавить ви­ключно один аспект цієї проблеми, а са­ме — сфера захисту прав людини). Як слушно зазначає В. Нерсесянц, фундамен­тальні права людини дозволяють їй не просто інтегруватися у суспільство та вступити в певні зв’язки з державою, а й постають як загальна умова самореалізації індивіда [19]. В результаті цього як держа­ва (наразі йдеться лише про таку державу, яка може бути описана як демократична і правова держава), так і громадянське су­спільство виявляються однаковою мірою зацікавленими в тому, щоб забезпечити індивіду всю повноту реалізації його прав. Лише за цієї умови можна говорити про легітимність державної влади, а також про її демократичний та правовий харак­тер [20]. З цього випливає, що конститую­вання демократичної держави від самого початку включає розбудову досить міцної системи зв’язків між державою і грома­дянським суспільством, що робить їх не так конкурентами в процесі захисту прав людини, як партнерами, які можуть успішно виконувати спільні функції. Оче­видно, що умовою налагодження такої системи взаємозв’язків виступає вихідна та юридично оформлена (як правило, це відбувається на конституційному рівні) відмова держави ставити свої інтереси та потреби вище за права людини [21].

У цьому сенсі, незважаючи на всі від­мінності в тих чи інших конкретних ме­ханізмах взаємовідносин між демокра­тичною правовою державою та громадян­ським суспільством (їх докладний аналіз надає американський дослідник Д. Хелд [22]), ми завжди засвідчуємо обопільне визнання як самим громадянським су­спільством, так і державою, незаперечної цінності права в цілому і безпосередньо — прав і свобод людини і громадянина [23].

Зрозуміло, що висвітлення всіх аспек­тів здійснюваного інститутами громадян­ського суспільства захисту прав людини і громадянина не може бути вміщено в ме­жах даної статті. Адже, скажімо, такі те­ми, як «політичні партії та їх роль у про­цесі захисту прав людини», або ж «засоби масової інформації та захист прав людини і громадянина», можуть стати темами спеціальних досліджень. Тому хотілося б звернути увагу лише на ті аспекти функ­ціонування інститутів громадянського су­спільства в сфері захисту прав людини, які на сьогодні виходять на перший план. Справді, якщо звернутися до сфери еконо­мічних та соціальних прав людини і гро­мадянина, то можна продемонструвати досить успішну історію боротьби за ці права людини, яка здійснювалась у сучас­них демократичних країнах профспілка­ми, асоціаціями працівників у різних га­лузях виробництва та у сфері надання послуг. Так само звернення до історії по­літичних партій в Європі та Україні може стати цікавою ілюстрацією боротьби за політичні права людини і громадянина.

Однак процес глобалізації та поглиб­лення екологічної кризи ставлять на пер­ший план питання захисту екологічних прав людини. При цьому роль інститутів громадянського суспільства набуває особ­ливої ваги. Річ у тім, що часто держави та крупні корпорації виявляються неза - цікавленими в оприлюдненні окремих ви­дів інформації щодо реального екологіч­ного стану та тих загроз, які можуть викликати для екологічних прав грома­дян та їх екологічного благополуччя ті чи інші дії держави або крупних суб’єктів господарювання. У цьому сенсі, говорячи про посилення ролі громадських організа­цій у частині захисту екологічних прав людини в Україні, слід згадати в першу чергу Закон України «Про екологічну екс­пертизу» від 9 лютого 1995 р., в якому громадські організації було чітко визначе­но одним із суб’єктів, що можуть здійсню­вати екологічну експертизу. Також ст. 11 цього Закону було передбачено гарантії участі громадськості у проведенні еколо­гічної експертизи. Зокрема в ній було за­фіксовано такі важливі норми: а) з метою врахування громадської думки суб’єкти екологічної експертизи проводять публіч­ні слухання або відкриті засідання;

Б) участь громадськості в процесі еколо­гічної експертизи може здійснюватись шляхом виступів у засобах масової інфор­мації, подання письмових зауважень, пропозицій і рекомендацій, включення представників громадськості до складу експертних комісій, груп по проведенню громадської екологічної експертизи;

В) підготовка висновків екологічної екс­пертизи і прийняття рішень щодо подаль­шої реалізації (використання, застосуван­ня, експлуатації тощо) об’єкта екологіч­ної експертизи здійснюються з урахуван­ням громадської думки.

Розвиток неурядових організацій

Наступною сферою, яку не можна обій­ти увагою в контексті формування грома­дянського суспільства в Україні та його впливу на процес захисту прав і свобод людини і громадянина, є активний розви­ток різноманітних неурядових організацій та структур (зараз ми досліджуватимемо виключно такий тип неурядових організа­цій, як правозахисні неурядові організа­ції). До речі, останнім часом цій темі було присвячено декілька дисертаційних до­сліджень, серед яких слід обов’язково на­звати праці В. Новохацького [24] та В. Па­щенка [25]. Як пише Л. Шинелева, цей процес становлення неурядових організа­цій та їх включення в систему захисту прав людини є властивістю практично всіх транзитивних демократичних країн, в яких ми засвідчуємо наявність перебігу процесів формування громадянського су­спільства [26]. Певною мірою це питання, як зауважує А. Саїдов, є новим для юри­дичної науки [27], оскільки тривалий час не лише окремі елементи громадянського суспільства (зокрема такі, як неурядові організації, не ставали предметом спе­ціальних правових досліджень, а й саме поняття «громадянське суспільство» роз­глядалось як породження «буржуазної юриспруденції»). Втім не викликає жод­ного сумніву, що, визнаючи вагому роль громадянського суспільства в процесі за­хисту прав людини, ми просто не можемо обходити увагою діяльність неурядових правозахисних організацій. Адже, як ціл­ком справедливо зазначає В. Гавриленко, наявність розгалуженої мережі таких ор­ганізацій засвідчує ступінь зрілості грома­дянського суспільства, рівень його розвит­ку, здатність до саморегулювання та само­врядування громадян та їх об’єднань у цілях забезпечення прав і свобод усіх чле­нів суспільства [28].

Досить часто неурядові правозахисні організації ототожнюють з неприбуткови­ми організаціями взагалі, визначаючи їх як спілки, асоціації та інші об’єднання юридичних осіб, створені для представлен­ня інтересів засновників, що утримуються лише за рахунок внесків таких засновників та не проводять підприємницької діяльно­сті, за винятком отримання пасивних дохо­дів. Утім такий підхід можна визнати ко­ректним лише частково, оскільки часто не - комерційні організації не ставлять перед собою правозахисних цілей, обмежуючись виключно моніторинговою та представ­ницькою діяльністю.

Тому, на нашу думку, більш вдалим є інший підхід до визначення сутності діяльності неурядових організацій. Відпо­відно до нього, неурядові правозахисні ор­ганізації розглядаються як невід’ємні еле­менти громадянського суспільства, що можуть бути охарактеризовані як «добро­вільні, самостійні, самоврядовані, неко - мерційні формування неполітичного ха­рактеру національного, регіонального та міжнародного рівня, не засновані держав­ними органами влади, утвореними внаслі­док вільного волевиявлення за ініціати­вою індивідів, які об’єднуються на основі спільності інтересів для спільної діяльно­сті в ім’я захисту загальновизнаних гро­мадянських, економічних, соціальних та культурних прав» [29]. Цілком погоджую­чись з цим визначенням, додамо лише те, що нині ми засвідчуємо процес активного розвитку цілої низки неурядових організа­цій, які ставлять за мету захист прав і сво­бод не всіх громадян певного регіону, те­риторії, місцевості тощо, а лише певних категорій населення, як-от: інвалідів, без­робітних, жертв політичних репресій, дітей-сиріт тощо. При цьому, крім таких традиційних для неурядових організацій форм правозахисної діяльності, як підго­товка та публікація різноманітних мате­ріалів щодо стану захисту прав людини, пропаганда міжнародних документів з прав людини, аналіз національного зако­нодавства на предмет його відповідності міжнародним стандартам прав людини, проведення конференцій, семінарів з акту­альних питань дотримання прав людини, сучасні неурядові організації суттєво роз­ширили коло своєї діяльності за рахунок надання персональної або колективної правової допомоги як окремим громадя­нам, так і їх об’єднанням. У цьому сенсі привертає увагу факт появи при різнома­нітних правозахисних неурядових органі­заціях юридичних консультацій, праців­ники яких здатні надати висококваліфіко­вану та безоплатну юридичну допомогу тим чи іншим категоріям населення.

Водночас важливою запорукою успіш­ної діяльності в галузі захисту прав люди­ни, що здійснюється неурядовими організаціями, є, за словами В. Лебедева, їх можливість безпосередньо виходити на міжнародний рівень та брати участь у ро­боті міждержавних органів, до компетен­ції яких входить розгляд індивідуальних скарг щодо порушення тих чи інших прав і свобод людини і громадянина [30]. Пра­вовою основою цього виступає ст. 71 Ста­туту ООН, яка проголошує, що Економіч­на та Соціальна Рада уповноважені проводити відповідні заходи для консуль­тацій з неурядовими організаціями, що зацікавлені в питаннях, які входять до компетенції Ради. Тобто нині неурядові організації мають реальний доступ до та­ких органів, як Комісія з прав людини, Підкомісії з заохочення та захисту прав людини, а також різноманітних робочих груп, які вивчають окремі аспекти захис­ту прав людини. При цьому слід звернути увагу, що співпраця Комісії з прав люди­ни з неурядовими організаціями носить не декларативний, а реальний характер, оскільки значною мірою саме на допо­відях регіональних неурядових організа­цій розбудовується процес підготовки до­повідей щодо стану дотримання та захисту прав людини в різних куточках світу. Так само протягом останніх при­наймні десяти років можемо спостерігати значне підвищення рівня співпраці між неурядовими організаціями та органами, що контролюють виконання країнами міжнародних зобов’язань у сфері захисту прав людини. Тут можна згадати такі ор­ганізації, як Комітет з викорінення расо­вої дискримінації, Комітет проти кату­вань, Комітет з прав дитини тощо. Разом з тим Неурядові організації можуть взаємо­діяти з Радою Європи, співпрацювати з Європейською комісією з прав людини (нагадаємо, що метою утворення Комісії було не лише формування своєрідного бар’єра від потоку індивідуальних скарг до Європейського Суду, а й забезпечення можливості звернення до неї окремих осіб та неурядових організацій [31]).

Фундаментальні принципи щодо статусу неурядових організацій в Європі

Також важливим кроком до утвер­дження статусу неурядових організацій в Європі стало прийняття 05.07.2002 р. в м. Страсбурзі Фундаментальних принци­пів щодо статусу неурядових організацій в Європі. Нагадаємо, що Фундаментальні принципи щодо статусу неурядових орга­нізацій в Європі постали як результат дискусій, започаткованих ще 1996 року. Вони розпочалися з низки багатосторон­ніх зустрічей та регіональних конферен­цій, проведених з 1996 по 1998 роки (ба­гатостороння зустріч асоціацій і фондів, м. Страсбург, 27—29 листопада 1996 ро­ку; багатосторонній семінар щодо застосу­вання Конвенції ЕТ5 № 124, м. Страсбург, 9—10 лютого 1998 р.; зустріч щодо право­вого статусу неурядових організацій та їх­ньої ролі в плюралістичній демократії, м. Страсбург, 23—25 березня 1998 р.; ре­гіональна конференція щодо правового статусу неурядових організацій, м. Київ, 9—10 вересня 1998 р., за участю України, Молдови і Російської Федерації; регіо­нальна конференція для кавказьких кра­їн щодо правового статусу неурядових ор­ганізацій, м. Страсбург, 10—11 грудня 1998 р.). Результатом цього стало прий­няття «Керівних принципів сприяння розвитку і зміцнення неурядових органі­зацій в Європі», що закріпило висновки багатосторонньої зустрічі щодо юридично­го статусу неурядових організацій та їх­ньої ролі в плюралістичній демократії. Саме ці керівні принципи заклали основу Фундаментальних принципів.

Зокрема в цьому документі зазнача­лось, що неурядові організації: а) роблять суттєвий внесок у розвиток, реалізацію і тривале виживання демократичних су­спільств, особливо через сприяння гро­мадській обізнаності і залучення грома­дян до участі у res publika; б) роблять неоціненний внесок у досягнення цілей і принципів Хартії Організації Об’єднаних Націй і Статуту Ради Європи; в) реалізу­ють різноманітні форми діяльності: від дій як засобу зв’язку між різними сегмен­тами суспільства і державними органами, через обстоювання змін у праві і держав­ній політиці, надання допомоги тим, хто її потребує, розробку технічних і профе­сійних стандартів, моніторинг відповідно­сті існуючих зобов’язань за національним і міжнародним правом і до надання засо­бів особистісної реалізації та обстоюван­ня, просування й захисту прав та інтере­сів громадян; г) засвідчують прихильність країни їхнього розташування принципам демократичного плюралізму.

Водночас на рівні цього документа було вказано п’ять основних ознак неурядових організацій, до яких було віднесено: 1) не­урядові організації є, по суті, добровільни­ми самоврядними організаціями і саме то­му не підлягають управлінню з боку орга­нів державної влади. Терміни, якими їх звичайно описують у національному пра­ві, можуть варіювати, однак вони охоплю­ють асоціації, благодійні заклади (cha­rities), фонди (foundations, funds), неко - мерційні корпорації, товариства і довірчу власність в управлінні (trusts). Вони не включають організації, що діють як по­літичні партії; 2) неурядові організації охоплюють організації, створені окремими особами (фізичними і юридичними) і гру­пами таких осіб. За своїм складом і сфе­рою діяльності вони можуть бути націо­нальними або міжнародними; 3) неурядові організації, звичайно, але не обов’язково, є членськими організаціями; 4) неурядові організації не мають за первинну мету одержання прибутку. Вони не розподіля­ють прибутки, що є результатом їхніх дій серед їхніх членів чи засновників, але ви­користовують їх для досягнення своїх цілей; 5) неурядові організації можуть бу­ти або неформальними організаціями, або організаціями, що мають правосуб’ект - ність. Відповідно до національного права, вони можуть мати різні статуси для того, щоб відображати відмінності у фінансових чи інших перевагах, які їм надаються на додаток до правосуб’ектності.

На жаль, в Україні ми засвідчуємо пев­не відставання у розвитку правозахис - них неурядових організацій та недостат­ній рівень співпраці між ними та орга­нами державної влади (в першу чергу це зумовлено, на нашу думку, стійким неба­жанням з боку держави визнавати необ­хідність та важливу роль у правозахис - ній діяльності неурядових організацій). Однак поступова демократизація полі­тичної системи України та формування розвиненого громадянського суспільства, поза всяким сумнівом, змінюватимуть таке ставлення до правозахисних неуря­дових організацій з боку держави. Цьому процесу може сприяти й прийняття спе­ціального закону «Про моніторинг дотри­мання прав людини в Україні», який би зобов’язав основні органи державної вла­ди співпрацювати з неурядовими органі­заціями та здійснювати сумісний моні­торинг за станом дотримання прав лю­дини в Україні.

Таким чином, вивчення громадянського суспільства дозволяє побудувати більш повну та цілісну картину тієї системи захисту прав людини і громадянина, яка об’єктивно складається в сучасній Укра­їні в міру втілення цінностей правової демократичної держави і паралельного розвитку інститутів громадянського су­спільства.

ПРИМІТКИ

1. Бухарин Н. И. Демократическое правовое государство и гражданское общество в странах Центрально-Восточной Европы / Н. И. Бухарин. — М. : Наука, 2005. — С. 10—11.

2. Сунгуров А. Ю. Становление гражданского общества в России / А. Ю. Сунгуров // Об­щественные науки и современность. — 1997. — № 3. — С. 56.

3. Полохало В. Политология посткоммунистических обществ в Украине и России. К мето­дам политического анализа / В. Полохало // Политические исследования. — 1998. — № 3. — С. 12.

4. Щедрова Г. П. Громадянське суспільство і демократична правова держава: Проблеми взаємовпливу / Г. П. Щедрова. — К. : ІСДОУ, 1994. — С. 14.

5. Скиба В. Вступ до політології / В. Скиба, В. Горбатенко, В. Туренко. — К. : Основи, 1998. — С. 607.

6. Алексеев С. С. Государство и право / С. С. Алексеев. — М. : Юрид. лит., 1996. — С. 9.

7. Мельвиль А. Ю. Политология / А. Ю. Мельвиль, Т. А. Алексеева, К. П. Боришполец, А. Г. Володин. — М. : ТК «Велби», Изд-во «Проспект», 2005. — С. 562.

8. Ходаківський М. Громадянське суспільство і національна держава / М. Ходаківський // Віче. — 1998. — № 9. — С. 40.

9. Тодика Ю. Н. Роль Конституції України в становленні громадянського суспільства / Ю. Н. Тодика // Вісник Академії правових наук України. — 1999. — № 2. — С. 4.

10. Новгородцев П. И. Об общественном идеале / П. И. Новгородцев. — М. : Пресса, 1991. — С. 548.

11. Гаджиев К. С. Введение в политическую науку / К. С. Гаджиев. — М. : Логос, 2000. — С. 75.

12. Діденко Н. Г. Підприємництво як форма розвитку громадянського суспільства в Укра­їні / Н. Г. Діденко // Підприємництво і право. — К. : Академія правових наук України, 1998. — С. 195.

13. Копєйчиков В. Інститути приватної власності та підприємництва як основні складові громадянського суспільства / В. Копєйчиков, О. Цельєв // Вісник Академії правових наук України. — 1998. — № 1. — С. 33.

14. Абакумов С. А. На пути к гражданскому обществу. Гражданское общество и власть: Противники или партнеры? / С. А. Абакумов. — М. : Галерия, 2005. — С. 13—22.

15. Коэн Дж. Л. Гражданское общество и политическая теория / Дж. Л. Коэн, Э. Арато. — М. : Весь мир, 2003. — С. 660—661.

16. Понеділко В. I. Свобода слова як організуюча категорія демократичного суспільства, визначальний чинник його буття і розвитку / В. I. Понеділко // Свобода слова в Україні: Стан, проблеми, перспективи. — К. : Парламентське вид-во, 1997. — С. 27.

17. Іванов В. Ф. Законодавство про засоби масової інформації. Україна та зарубіжний до­свід / В. Ф. Іванов. — К. : Видавничий центр Київського ун-ту, 1999. — С. 13.

18. Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від

16.11.1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 1. — Ст. 1.

19. Нерсесянц В. С. Право — математика свободы. Опыт прошлого и перспективы / B. С. Нерсесянц. — М. : Юристъ, 1996. — С. 58.

20. Тихомиров Ю. А. Государство на рубеже столетий / Ю. А. Тихомиров // Государство и право. — 1997. — № 2. — С. 31.

21. Права человека в условиях становления гражданского общества // Государство и пра­во. —1997. — № 10. — С. 102.

22. Held D. Models of Democracy / D. Held. — Stanford : Stanford U. P., 1987. — Р. 34—70.

23. Рабінович П. М. Права людини і громадянина у Конституції України / П. М. Рабіно - вич. — X. : Право, 1997. — С. 12.

24. Новохацький В. Д. Неурядові організації як фактор розбудови громадянського суспіль­ства в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : 23.00.02 / В. Д. Но - вохацький ; Дніпропетровський нац. ун-т. — Д., 2005.

25. Пащенко В. I. Неурядові організації як інститут громадянського суспільства: Методо­логія дослідження та стан в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. на­ук : 23.00.02 / В. І. Пащенко ; НАН України ; Ін-т політичних і етнонаціональних до­сліджень. — К., 2005.

26. Шинелева Л. Т. Общественные неправительственные организации и власть / Л. Т. Ши - нелева. — М. : Дашков и К°, 2002. — С. 15.

27. Саидов А. X. Общепризнанные права человека / А. X. Саидов. — М. : МЗ Пресс, 2004. — C. 213.

28. Конституционное развитие России. — Саратов : Саратов. гос. акад. права, 1996. — Вып. 2. — С. 79.

29. Матвеева Т. Д. Неправительственные организации в механизме защиты прав человека / Т. Д. Матвеева. — М. : Аспект Пресс, 1997. — С. 15.

30. Лебедев В. А. Конституционно-правовая охрана и защита прав и свобод человека и гражданина в России (теория и практика современности) / В. А. Лебедев. — М. : Изд-во Моск. ун-та, 2005. — С. 236—237.

31. Дженіс М. Європейське право у галузі прав людини: Джерела і практика застосування / М. Дженіс, Р. Кей, Е. Бредні. — К. : АртЕк, 1997. — С. 32.

 

Пушкина Елена. Институты гражданского общества в системе защиты прав и свобод человека.

Статья раскрывает роль гражданского общества и его институтов в системе защиты экономических, социальных, культурных и других прав и свобод человека и гражданина. Поскольку само существование такого института разрешает построить полную кар­тину системы защиты прав человека и гражданина в государстве независимо от уров­ня политической и правовой культуры.

Ключевые слова: гражданское общество, права и свободи, человек, гражданин, неправи­тельственные организации, правозащитные организации, Совет Европы, демократия.

Pushkina Olena. Civil society institutions in the system of protection of human rights and freedoms.

The paper describes the role of the civil sociely and its institutions in the system of protection of economic, social, cultural and other human rights and freedoms of citizens. It must be mentioned that such institution makes it possible to develop complete picture of human and civil rights protection in the state irrespective of politic and legal culture level.

Key words: civil society, rights and freedoms, human being, citizen, non-governmental organizations, legal protection, European Council, democracy.