joomla
ПЕРЕДАЧІ (ПРОГРАМИ) ОРГАНІЗАЦІЙ МОВЛЕННЯ ЯК ОБ'ЄКТИ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ
Юридична Україна

УДК 347.78.031 Тетяна Вахонєва,

Кандидат юридичних наук,

Завідувач кафедри цивільно-правових дисциплін

Чернігівського державного інституту права, соціальних технологій та праці

 

У статті досліджуються основні характеристики передач (програм) організацій мов­лення як об’єктів суміжних прав, виявляються їх основні юридичні ознаки, встанов­люється взаємозв’язок з іншими об’єктами авторського права та суміжних прав. Здій­снюється вивчення процесу створення передач (програм), виникнення їх правової охо­рони та визначається правовий статус організацій мовлення як суб’єктів права інте­лектуальної власності.

Ключові слова: передачі (програми) організацій мовлення, мовлення, сповіщення, орга­нізації кабельного мовлення, організації ефірного мовлення, об’єкти суміжних прав, ав­торське право.


Інформатизація, науково-технічний прогрес, накопичення значного культур­ного спадку та постійне створення нових творів літератури і мистецтва призвели до появи великої кількості різноманіт­них організацій, які шляхом ефірного чи кабельного мовлення здійснюють пуб­лічне сповіщення радіо - чи телевізійних передач і програм. Передачі (програми) організацій мовлення згідно із п. «г» ст. 449 Цивільного кодексу України та п. «в» ст. 35 Закону України «Про автор­ське право і суміжні права» від 23.12.1993 р. № 3792-ХІІ визнаються об’єктами суміжних прав і підлягають охороні нормами права, незалежно від призначення, змісту, оцінки, способу і форми вираження. Значний вплив на правове регулювання суміжних прав в Україні, порядок використання передач (програм) організацій мовлення, охорону основних прав їх суб’єктів здійснює між­народне законодавство, в першу чергу Міжнародна конвенція про охорону інте­ресів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення від 26.10.1961 р. (Римська конвенція) та інші.

Актуальність теми дослідження об­умовлена необхідністю подальшого до­слідження об’єктів суміжних прав орга­нізацій мовлення, якими визнані пере­дачі (програми), наявністю проблем у використанні та розумінні значення від­повідної юридичної термінології, визна­ченні правового статусу організацій мов­лення як суб’єктів суміжних прав. У різні часи особливості та проблеми пра­вового регулювання суміжних прав орга­нізацій мовлення досліджувалися таки­ми вченими як: І. А. Безклубий, О. М. Боярчук, Н. В. Бузова, Е. П. Гав­рилов, К. О. Дєдова, Н. М. Мироненко, О. А. Підопригора, О. П. Сергеев, А. С. Сухов, В. І. Серебровський, Н. Є. Яркіна, О. С. Фролова та інші.

Основу функціонування організацій мовлення складає здійснення трансляції користувачам (споживачам) створених ними чи іншими особами передач або програм. Завдяки діяльності таких орга­нізацій численні радіослухачі та теле­глядачі мають можливість сприймати різноманітну за змістом, обсягом та фор­мою вираження інформацію (новини, фільми, шоу, концерти, вистави, спор­тивні змагання тощо). Створення відпо­відних сигналів, їх трансляція (ретранс­ляція) потребують здійснення значних матеріальних, фінансових та організа­ційно-технічних витрат, залучення вели­кої кількості фахівців та допоміжного персоналу. Всі зазначені витрати та тех­нічні і інтелектуальні зусилля здійсню­ються організаціями мовлення. При цьо­му виникає ситуація, за якої резуль­татами діяльності таких організацій до­сить легко можуть скористатися інші особи, не докладаючи практично ніяких зусиль та не витрачаючи значних кош­тів. У зв’язку з цим виникла необхідність у правовому забезпеченні прав організацій мовлення, що реалізовано шляхом законодавчого визнання пере­дач (програм) об’єктами суміжних прав.

Оскільки передачі (програми) закріп­лені законодавством як об’єкти правової охорони та об’єкти права інтелектуальної власності, то існує необхідність подаль­шого дослідження їх юридичних ознак, особливостей створення та правової охо­рони, особливо враховуючи нерозривний зв’язок процесу створення передач (про­грам) організацій мовлення із науково- технічним прогресом та впливом на них міжнародного законодавства. Таким чи­ном, метою відповідного дослідження є необхідність з’ясування питання, що са­ме слід визнавати об’єктом правової охо­рони, які основні юридичні ознаки тако­го об’єкта та щодо якого об’єкта органі­заціям мовлення надаються особливі майнові та особисті немайнові права.

Законодавство України не дає юридич­ного визначення передачі та програми ор­ганізації мовлення як об’єкта суміжного права, однак закріплює визначення орга­нізації мовлення, якою є організація ефірного мовлення чи організація кабель­ного мовлення. В свою чергу, організація ефірного мовлення визначається як теле - радіоорганізація, що здійснює публічне сповіщення радіо - чи телевізійних пере­дач і програм мовлення (як власного ви­робництва, так і виробництва інших орга­нізацій) шляхом передачі в ефір за допомогою радіохвиль (а також лазерних променів, гамма-променів тощо) у будь - якому частотному діапазоні (у тому числі й з використанням супутників). Організа­ція кабельного мовлення здійснює, відпо­відно, аналогічні дії, тільки шляхом пере­дачі на віддаль сигналу за допомогою того чи іншого виду наземного, підземного чи підводного кабеля (провідникового, опто­волоконного чи іншого виду) (ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права»).

Виходячи із загальної характеристики об’єктів права інтелектуальної власності, які є результатами інтелектуальної твор­чої діяльності, слід з’ясувати наявність чи відсутність творчості у процесі ство­рення передач (програм) організацій мов­лення. Більшість дослідників об’єктів су­міжних прав, у тому числі безпосередньо передач (програм) мовлення, вважають, що організації ефірного та кабельного мовлення здійснюють технічну діяль­ність, у результаті якої нового результа­ту творчого характеру не створюється, але завдяки зв’язку із правами авторів права цих організацій справедливо відно­сяться до об’єктів інтелектуальної влас­ності [1]. Як і виробники фонограм, орга­нізації мовлення лише здійснюють використання творчих результатів шля­хом передачі їх до ефіру чи сповіщення для загального відома по кабелю [2]. При цьому, зазначає відомий російський дослідник інтелектуальної власності О. П. Сергеев, виокремлення передач у якості особливих об’єктів правової охоро­ни має практичний сенс лише у тому ви­падку, якщо самі передачі не є творчим результатом. В іншому випадку їх охоро­на повинна забезпечуватися нормами ав­торського права і питання визнання за творцями передач тих чи інших прав та­кож не повинно виникати [3]. Існують і інші точки зору, так Е. П. Гаврилов, вва­жає, що організації ефірного та кабель­ного мовлення отримують охорону у зв’язку із наявністю творчих та організа­ційно-технічних зусиль зі створення пе­редач [4]. Український дослідник суміж­них прав У. Андрусів також вказує на наявність творчості у досліджуваному нами об’єкті суміжних прав [5].

Для визначення основних характерис­тик, у тому числі й наявності чи відсут­ності творчості передач (програм) орга­нізацій мовлення як об’єктів суміжних прав, спробуємо проаналізувати поняття «передача», «програма», «мовлення», «сповіщення» та інші поняття, що вико­ристовуються законодавцем для юридич­ного закріплення відповідного об’єкта.

Визначення поняття програми (переда­чі) на законодавчому рівні не дається. В окремих наукових джерелах зазначено, що програма (передача) — це об’єктивна форма використання творчого результату суб’єкта авторського та (або) суміжних прав, яка здійснюється організацією ефір­ного чи кабельного мовлення за допомо­гою відповідних технічних засобів і може бути сприйнята необмеженою кількістю осіб у різних місцях, віддаленість яких від місця передачі є такою, що без зазна­ченої передачі зображення чи звуки не мо­жуть бути сприйняті [6].

Існує визначення передачі як резуль­тату організаційних, фінансових та тех­нічних зусиль організацій мовлення, спрямованих на створення відносно ці­лісних та завершених інформаційних частин, що адресовані певній аудиторії глядачів і (або) слухачів [7]. При цьому складовими частинами передачі можуть бути як творчі, так і не творчі результа­ти. У тих випадках, коли складовою час­тиною передачі є творчий результат (ав­торський твір), то організація мовлення повинна в установленому законом поряд­ку отримати право на використання цьо­го твору (творів).

Окремі дослідники суміжних прав вка­зують, що поняття «передача» може вико­ристовуватися у двох значеннях: 1) пере­дача може розглядатися як технічний процес розповсюдження програмного змісту шляхом електромагнітних хвиль (радіотрансляція, телевізійна трансляція, супутникова трансляція тощо) або за до­помогою кабеля. Таким чином, передача являє собою процес, що здійснюється за­вдяки діяльності організації мовлення, який спрямований на подання публіці певного матеріалу (у вигляді звуків та (або) зображень); 2) передача може розгля­датися як об’єкт розповсюдження, про­грамний зміст, об’єкт мовлення [8].

Перші передачі являли собою ви­ключно технічний процес, результат якого цілком обмежувався технічними характеристиками та можливостями не­обхідного для їх створення приладдя. Сьогодні розвиток новітніх технологій призводить до використання творчих зу­силь при підготовці передач. Напри­клад, створюються так звані «віртуальні студії» із застосуванням комп’ютерного синтезу зображень, що надає можливість наперед підготовлені віртуальні зобра­ження вставляти у вже сформований сигнал і результатом таких маніпуляцій є змінювані кадри, які коментуються те - леведучим. Окрім цього, досить попу­лярним стало здійснення комбінованих зображень, відеоефектів, зменшення чи збільшення маштабів зображення, зміна його форми тощо. І з урахуванням швид­кості науково-технічного прогресу мож­на собі уявити, що це тільки початок чи незначна частина всього обсягу можли­востей, які відкриваються перед орга­нізаціями мовлення.

У зв’язку з цим не можна заперечува­ти наявність певного елементу творчості при створенні матеріалу для передачі та формуванні первісного сигналу, хоча са­ме сповіщення все ж таки являє собою виключно технічний процес. Серед всіх учасників створення передачі (операто­ри, монтажери, члени знімальної групи, інженери, працівники центру сповіщен­ня та інші) можна виділити окремих осіб, у діяльності яких є елемент творчо­сті, однак у цілому передача (програма) організації мовлення є результатом орга­нізації технічної діяльності. Таким чи­ном, аналізуючи діяльність організацій мовлення, особливості творчого та іншо­го внеску всіх учасників створення пере­дач (програм) мовлення, а також виходя­чи із законодавчого визначення органі­зації ефірного та кабельного мовлення можна зробити висновок, що передача (програма) як об’єкт суміжних прав не є результатом творчої діяльності.

Слід звернути увагу, що всі об’єкти авторського права підлягають правовій охороні з моменту створення, об’єкти суміжних прав (виконання, фонограми, відеограми), відповідно, з моменту вико­нання, вироблення фонограми (відеогра­ми), що ж стосується передач організа­цій мовлення, то згідно із ч. 2 ст. 37 Закону України «Про авторське право і суміжні права» суміжне право виникає внаслідок факту оприлюднення передачі організації мовлення.

Для об’єктів авторського права ство­ренням вважається втілення творчого результату в об’єктивну форму. Як за­значає Н. В. Бузова, об’єктивною фор­мою вираження передачі умовно можна назвати наявність сигналів, які спо­віщаються організацією мовлення, при цьому сигнали не можуть бути безпосе­редньо сприйняті людьми, але за допо­могою технічних засобів (телевізора, рідіоприймача тощо) ми можемо ознайо­митися із змістом передачі. Більш того, зазначена дослідниця суміжних прав вказує, що передачу можна розглядати як об’єкт, що виникає у результаті пере­творення твору чи іншого інформаційно­го ресурсу із однієї об’єктивної форми на іншу об’єктивну форму, тобто на форму сигналів [9], що є результатом виник­нення суміжного права. Так, суміжні права дуже тісно пов’язані із авторськи­ми і це, традиційно, полягає у тому, що організація мовлення при сповіщенні охоронюваних авторським правом творів повинна отримати на це дозвіл у вста­новленому законодавством порядку.

Враховуючи вищевикладене, опри­людненням можна вважати перехід тво­ру із однієї об’єктивної форми у форму сигналів та здійснення публічного спо­віщення передач і програм організаціями мовлення можливими та дозволени­ми способами.

Слід зазначити, що правова охорона надається лише вперше оприлюдненій передачі. Повторне сповіщення передач (програм) здійснюється вже за допомо­гою інших сигналів, але передача вже після першого оприлюднення стає охоро - нюваним об’єктом суміжних прав.

Законодавством визначено, що, поряд із передачею, об’єктом суміжних прав виступає програма. З точки зору ознак, які притаманні програмам та передачам як об’єктам суміжних прав, вони є то­тожними, оскільки, в першу чергу, слід виходити із їх зовнішньої форми, яка є однаковою (сигнальною). Відмінність пе­редачі від програми полягає у їх внут­рішньому змісті (змістовому вираженні), що здійснює вплив не стільки на можли­вість визнання передачі (програми) об’єктом суміжних прав, скільки на об­сяг взаємовідносин організацій мовлення як суб’єктів суміжних прав, із суб’єкта­ми авторського права. Так, у змістовому відношенні передача є частиною програ­ми і, згідно із ст. 1 Закону України «Про телебачення та радіомовлення», визна­чається як змістовно завершена частина програми (телерадіопрограми), яка має відповідну назву, обсяг трансляції, автор­ський знак, може бути використана не­залежно від інших частин програми і розглядається як цілісний інформацій­ний продукт. Програма, у свою чергу, ви­значається як поєднана єдиною творчою концепцією сукупність передач (телера - діопередач), яка має постійну назву і транслюється телерадіоорганізацією за певною сіткою мовлення [10]. Таким чи­ном, слід чітко відмежовувати поняття передачі (програми) як об’єкта суміжних прав, що є зовнішнім вираженням ре­зультатів творчої діяльності, від анало­гічних понять, що є змістовим виражен­ням об’єктів суміжних прав і можуть являти собою об’єкти авторського права.

Оскільки передача в ефір чи по кабелю результатів творчої діяльності здійсню­ється організаціями мовлення, то вини­кає необхідність з’ясування сутності цьо­го поняття як процесу. Згідно із ст. 1 За­кону України «Про телебачення та радіо­мовлення» мовленням визнається створен­ня і розповсюдження програм, пакетів програм, передач з використанням тех­нічних засобів телекомунікацій для пуб­лічного приймання за допомогою побуто­вих теле- та радіоприймачів у відкритий спосіб чи за абонентну плату на договір­них засадах. Як бачимо, відповідне визначення характеризує мовлення як певний вид діяльності, який охоплює не тільки відносини інтелектуальної влас­ності. З точки зору відносин інтелекту­альної власності мовлення можна визна­чити як сповіщення передач (програм) ефірним чи кабельним шляхом. Прин­цип ефірного мовлення полягає у тому, що сигнал формується на телестудії, пе­редається на ретранслятор (телевізійну вежу), а звідти — на приймальні антени. Принцип роботи кабельного мовлення полягає у тому, що на головній станції встановлюється декілька супутникових тарілок; від них містом прокладаються магістральні кабельні мережі, якими сигнал надходить до окремих будинків

[11] . Впровадження новітніх технологій постійно удосконалює процес кабельного чи ефірного сповіщення, що в майбутньо­му може призвести до появи й інших ви­дів мовлення, але основною характерис­тикою діяльності організацій мовлення, незалежно від виду (підвиду) є викорис­тання спеціальної техніки, без якої така діяльність є просто неможливою.

Підбиваючи підсумки, слід зазначи­ти, що термінологія, яка використо­вується для позначення об’єктів суміж­них прав організацій мовлення, потребує коригування, оскільки, як вже зазначало­ся, поняття «передача» та «програма» мають своє законодавче визначення, яке не зовсім відноситься до їх визначення як об’єктів суміжних прав. Таким чи­ном, у загальному позначенні об’єктом суміжних прав організацій мовлення є сукупність різних видів інформаційних ресурсів, у тому числі матеріалів, що є об’єктами авторського права та суміж­них прав (твори, виконання, фонограми тощо), які подаються організаціями мовлення користувачам шляхом спові­щення ефірним чи кабельним шляхом.

Бажано, щоб у майбутньому з’явилося не тільки визначення об’єкта суміжних прав організацій мовлення, а також більш детально був визначений правовий статус організацій мовлення саме як суб’єктів права інтелектуальної влас­ності. Сьогодні основні ознаки передачі (програми) мовлення, як об’єкта суміж­ного права, полягають у тому, що: 1) за­собами подання публіці є створення сиг­налів, які розповсюджуються дротовим чи бездротовим способом; 2) сповіщення передач (програм) здійснюється виключно спеціальними організаціями мовлення; 3) передача у якості сповіщення це зав­жди технічний процес, що не є результа­том творчої діяльності; 4) виникнення суміжного права на передачу (програму) організації мовлення виникає після опри­люднення передачі організації мовлення; 5) основне призначення передачі як об’єкта суміжних прав полягає у наданні можливості сприйняття інформаційного матеріалу одночасно необмеженою кіль­кістю осіб; 6) правова охорона надається лише вперше оприлюдненій передачі, по­вторне сповіщення передач хоча і здій­снюється вже за допомогою інших сигна­лів, але не підлягає правовій охороні; 7) використання організаціями мовлення спеціальної техніки, без якої їх діяль­ність є неможливою.

ПРИМІТКИ

1. Дедова Е. А. Гражданско-правовая защита смежных прав организаций эфирного и кабель­ного вещания : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 / Е. А. Дедова ; Моск. гос. ун-т им. Н. В. Ломо­носова. — М., 2006. — 160 с.

2. Сергеев А. П. Право интеллектуальной собственности в Российской Федерации : учеб­ник. — 2-е изд., перераб. и доп. / А. П. Сергеев. — М. : ПРОСПЕКТ, 1999. — С. 353.

3. Там само.

4. Гаврилов Э. П. Смежные права в России и некоторых других странах СНГ / Э. П. Гаври­лов // Бюллетень по авторскому праву. — 1996. — № 3. — С. 46.

5. Андрусів У. Проблеми реалізації прав інтелектуальної власності на програми організа­цій мовлення в Україні / У. Андрусів // Право України. — 2008. — № 6. — С. 65.

6. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України : у 2 т. — 3-те вид., пере - роб. і допов. / за ред. О. В. Дзери (кер. авт. кол.), Н. С. Кузнецової, В. В. Луця. — К. : Юрінком Інтер, 2008. — Т. І. — С. 750.

7. Сергеев А. П. Зазнач. праця. — С. 353.

8. Бузова Н. В. Исключительные права организаций вещания в зарубежном, международ­ном частном и российском праве : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 / Н. В. Бузова ; Моск. гос. ун-т им. Н. В. Ломоносова. — М., 2006. — С. 32—33.

9. Бузова Н. В. Зазнач. праця. — С. 38.

10. Закон України «Про телебачення та радіомовлення» від 21.12.1993 р. // ВВР України. — 1994. — № 10. — Ст. 43.

11. Дедова Е. А. Зазнач. праця. — С. 34—35.

 

Вахонева Татьяна. Передачи (программы) организаций вещания как объекты пра­ва интеллектуальной собственности.

В статье исследуются основные характеристики передач (программ) организаций ве­щания как объектов смежных прав, выявляются их основные юридические признаки, устанавливается взаимосвязь с другими объектами авторского права и смежных прав. Осуществляется изучение процесса создания передач, возникновения их правовой охраны и определяется правовой статус организаций вещания как субъектов права интеллек­туальной собственности.

Ключевые слова: передачи (программы) организаций вещания, вещание, распростране­ние, организации кабельного вещания, организации эфирного вещания, объекты смежных прав, авторское право.

Vahonyeva Tatiana. Broadcast transmission of an organisation as an object of intellectual property.

Main characteristics of broadcast transmissions of an organisation as an object of closely related rights are being researched in this article. The main legal grounds are being revealed, the relationship with other objects of copyright and closely related rights are being established. The process of program creation and their legal protection is being studied. The legal status of broadcast transmission as a legal entity of intellectual property is being determined.

Key words: broadcast transmission of an organisation, broadcasting, informing, cable broadcasting organizations, broadcasting organization, objects of closely related rights, copy­right.