joomla
ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК ПРАВА І СВОБОДИ
Юридична Україна

УДК 34.783

Віктор Ладиченко,

Доктор юридичних наук,

Професор кафедри конституційного права і правознавства Національного університету біоресурсів і природокористування України

 

Стаття присвячена дослідженню теоретичних основ співвідношення права і свободи, роз­глянуто необхідні передумови свободи, обумовленість цього стану, його основу, уточнено і конкретизовано поняття свободи в соціальному плані, свободи індивіда як члена суспіль­ства.

Ключові слова: свобода, право, права людини, влада, свобода особистості, природні права.


Тисячоліттями тривав пошук опти­мального співвідношення права і свобо­ди. З розвитком людства шляхом свободи все чіткіше визначалося прагнення обме­жити всевладдя держави, захистити лю­дину від сваволі державних органів та по­садових осіб, надати індивіду якомога ширше поле самовизначення. Відомо, що юридична і соціально-філософська наука досліджувала відповідні категорії, однак чіткого уявлення про їх співвідношення не склалося. Окремі аспекти розкрива­ються в роботах українських вчених В. Авер’янова, В. Бабкіна, С. Гусарєва, М. Козюбри, А. Колодія, В. Копєйчикова, В. Погорілка, П. Рабіновича, В. Тація, Ю. Тодики, М. Цвіка, В. Шаповала, Ю. Шемшученка та дослідників зарубіж­жя: М. Баглая, М. Вітрука, Л. Воєводіна, О. Лукашової, М. Матузова, В. Чиркіна та інших. Проте ці праці не містять ком­плексного підходу до теоретичних основ співвідношення права і свободи. Сьогодні інтерес до даної теми викликаний також зростанням глобальних проблем людства, трансформацією суспільних цінностей.

Об’єктивний і суб’єктивний аспекти свободи*

Однією з основ громадянського суспіль­ства є свобода. І. Кант дав таке визначення свободи: «Свобода (члена суспільства) як людини, принцип якої я висловлюю в на­ступній формулі: ніхто не може примусити мене бути щасливим так, як він хоче (так, як він уявляє собі добробут інших людей); кожен вправі шукати своє щастя на тому шляху, який йому самому вбачається доб­рим, якщо тільки він цим завдасть шкоди свободі інших прагнути до подібної мети — свободі, сумісній за можливим загальним законом із свободою кожного іншого (тобто з таким самим правом іншого)» [1].

Традиційне розуміння свободи як пі­знання об’єктивної необхідності і дії відпо­відно до неї є дуже загальним і абстракт­ним, воно дуже широке і неоднорідне, щоб одним таким формулюванням без жодного тлумачення можна було б визначити весь спектр явищ і категорій, пов’язаних з цим інститутом. Слід особливо ретельно роз­глянути необхідні передумови свободи, об­умовленість цього стану, його основу. Особ­ливо ж потребує уточнення і конкретизації поняття свободи в соціальному плані, сво­боди особи як члена суспільства, бо в су­часних умовах саме цей аспект свободи найбільш важливий.

Поняття свободи багатогранне, неодно­рідне і різнопланове. «Ні про одну ідею не можна з таким повним правом сказати, що вона невизначена, багатозначна, доступна найбільшим непорозумінням і тому дійсно до них схильна, як про ідею свободи, і ні про одну не говорять звичайно з таким ма­лим ступенем її розуміння» [2].

Поняття свободи особи як члена су­спільства в загальнофілософському плані, на наш погляд, включає, щонайменше, дві основні категорії. По-перше, це те, що традиційно в сучасній філософії прийнято розуміти під свободою, її детермінова­ність, тобто можливість людини усвідоми­ти зовнішню об’єктивну необхідність пев­ного варіанту поведінки і діяти відповідно до неї. Зведення поняття свободи до доб­ровільності, точніше — до усвідомленості скоюваних дій, до усвідомлення і розумін­ня причин вибору варіанту поведінки па­нує в сучасній науці.

Проте це тільки зовнішня, або об’єктив­на, сторона свободи. Людина, обираючи той або інший варіант поведінки, підпо­рядковує свою волю обставинам. Обстави­ни, об’єктивні умови життя, закони при­родного розвитку суспільства домінують над нею. Спрощуючи цю ситуацію, можна сказати, що об’єктивна свобода — та сама свобода вибору, коли людина, маючи ін­формацію про значення і наслідки того або іншого вчинку, вибирає варіант поведінки, що відповідає умовам зовнішнього, оточу­ючого його світу. Роблячи вибір, діючи від­повідно до пізнаної необхідності, людина може поступати і проти власної волі, проти власних інтересів. Змирившись із зовніш­ньою об’єктивною необхідністю, особа за­лишається внутрішньо невільною, не дій­шовши висновку про відповідність об’єк­тивної необхідності її внутрішнім переко­нанням, потребам та інтересам.

Таким чином, об’єктивно людина зали­шається вільною лише зовні, а її внутріш­ня свобода обмежена необхідністю стави­ти свої дії в залежність від зовнішніх умов, детермінувати свою поведінку не своїми внутрішніми інтересами і переко­наннями, а об’єктивними обставинами. Наприклад, ґрунтуючись на пізнаних еко­номічних і інших об’єктивних закономір­ностях, суспільство (або держава) присту­пає до визначення суспільно-економічних перетворень. При цьому учасниками та­ких перетворень є маси людей незалежно від їх бажання взагалі і ставлення до та­ких соціальних перетворень зокрема. Навряд чи відповідають ці зміни суспіль­ного життя інтересам людини, вимушеної підкорятися загальному руху соціуму. Навряд чи можна визнати індивіда віль­ним, якщо він бере участь у таких пере­твореннях не з власної волі, створюючи те, що суперечить його уявленням, інтере­сам, бажанням, взагалі світогляду. Адже внутрішня свобода припускає свободу думки, переконань, віри — одним словом, повну суб’єктивну автономію особи.

Ця внутрішня, суб’єктивна, свобода і є другою складовою частиною філософсько­го поняття свободи. Для її досягнення не­обхідне не просто усвідомлення людиною об’єктивної необхідності того або іншого варіанту поведінки, а усвідомлення відпо­відності цієї необхідності її внутрішньому суб’єктивному світу. Людина повинна не просто зрозуміти закони об’єктивного світу і діяти відповідно до них, а й усві­домлювати, що ці дії відповідають влас­ним потребам, бажанням і інтересам. Суб’єктивна свобода, якщо можна так ви­разитися, це реалізована свобода волі лю­дини, коли суб’єктивна воля стає одним з детермінантів поведінки. Місце суб’єктив­ної свободи серед цих умов детермінант поведінки визначає повноту суб’єктивної свободи особи. Суб’єктивна свобода особи виражається в передбаченні як безпосе­редніх, так і віддалених результатів діяльності і бажанні їх настання. Суб’єк­тивно вільна особа не просто діє відповід­но до пізнаної необхідності (в цьому ви­падку можна було б говорити тільки про свідоме підкорення особою своєї активної і пасивної поведінки об’єктивним обста­винам), особа передбачає наслідки такої відповідності, усвідомлює співзвучність вимог об’єктивної соціальної необхідності власним інтересам, а тому активно прагне досягнення таких результатів.

Основи цих двох аспектів свободи зна­ходяться в стані суперечності, вони діалек­тично протилежні один одному за своєю суттю. Суб’єктивні потреби особи, прагнен­ня до повної незалежності і безумовного за­доволення своїх інтересів незмінно супере­чить самому факту наявності об’єктивної необхідності. З цієї суперечності народжу­ється діалектично єдиний стан свободи як характеристики активного стану особи. При цьому необхідність, що стала змістом свободи діяльності, є якісно іншою необ­хідністю — опосередкованою, прийнятою внутрішнім світом людини, залученою в її діяльність. З іншого боку, внутрішній, суб’єктивно-психологічний світ людини, виявляючись так само залученим в актив­ну діяльність його носія, незмінно вияв­ляється включеним у систему зовнішнього об’єктивного світу, стає його складовою частиною, співвідноситься з ним [3]. В дея­ких випадках, наприклад у процесі міжо - собового спілкування, суб’єктивно-психо­логічні чинники можуть навіть розгляда­тися як об’єктивні — щодо інших суб’єк­тів.

Вплив правових регуляторів

Психологічні чинники, визначені внут­рішнім суб’єктивним світом людини, «не можна ставити в один ряд із зовнішніми факторами» в значенні їх рівнозначності або незалежності один від одного. їх зв’я­зок нерозривний, значення ж різне і зале­жить від конкретних життєвих ситуацій. Але тут виникає найцікавіший аспект проблеми, важливий саме для характе­ристики суб’єктивного стану людини у зв’язку з правовим регулюванням її по­ведінки. Елементи, що характеризують суб’єктивне ухвалення необхідності, об­умовлюють суб’єктивне начало свободи. їх можна розглядати «як елемент при­чинності, як одну з обставин, яка в су­купності із зовнішніми причинами визна­чають поведінку людини» [4]. Свідомість, воля, суб’єктивні установки включають­ся в загальний причинний ряд, в єдину систему причинності, вони в нерозривній сукупності з об’єктивними чинниками визначають той або інший варіант пове­дінки, але в межах, які ставить обумов­лююча їх самих об’єктивна дійсність.

Виходячи з вищевикладеного, найуда - лішим здається уточнення визначення свободи в соціальному плані, дане Д. Ке - рімовим, який визначив свободу як «зов­нішній і внутрішній стан незалежності особи, що пізнає необхідність і діє відпо­відно до пізнаного в своїх інтересах і на користь суспільства» [5]. Уявляється, що саме таке визначення є найповнішим.

Ґрунтуючись на понятті необхідності взагалі, без конкретизації, таке визна­чення включає всі сторони такого склад­ного і неоднорідного явища, як свобода. Вільними є дії відповідно до власних ба­жань і потреб, безперервно кориговані знанням предмета, на який вони спрямо­вані. Свобода не є застиглим статичним станом. Це соціальне явище нерозривно поступально розвивається, вона за своєю суттю є одночасно і метою, і засобом, і умовою повноцінної людської діяльності.

«Право є свобода, визначена законом. І в тому і в іншому значенні йдеться тільки про зовнішню свободу, що виявляється в діях, а не про внутрішню свободу волі; то­му повніше і точніше можна сказати, що право є зовнішня свобода людини, що ви­значається загальним законом» [6].

Проте таке розуміння взаємоз’вязку права і свободи як соціальних явищ страждає, з одного боку, однобокістю ви­значення свободи, а з другого боку — не­виправданим звуженням переліку об’єк­тів правового регулювання. Визначаючи поведінку людини, право не може обме­жувати свій вплив регулюванням тільки вчинків, зовнішнього об’єктивного виразу поведінки. Таке регулювання просто не­можливе. Для визначення вчинків люди­ни необхідно створити мотив упливу на мотиваційний механізм, що належить до сфери свідомості, суб’єктивного світу. Будь-яке соціальне регулювання, припус­каючи визначення вчинків людини, не може не містити в собі регуляторів суб’єк­тивного характеру, що впливають на свідомість людини. Право так само має в своєму складі суб’єктивні регулюючі ме­ханізми. Право навіть більш, ніж інші соціальні регулятори, потребує дії на суб’єктивний світ людини. Система зако­нодавства, що регулює зовнішню пове­дінку людини, є тільки одним із правових регуляторів, свого роду верхівкою айсбер­га права. Такі правові інститути, як пра­восвідомість, що визначає мотивацію пра - возначимих вчинків, правове виховання людини, що впливає на складання стій­ких суб’єктивних установок, правова культура, що характеризує суб’єктивний комплекс цінностей правового характеру людини — в тій або іншій формі вплива­ють і на внутрішній світ людини, і на її свідомість.

Тому було б невірним зв’язувати право тільки з об’єктивним началом свободи. Право взаємозв’язане зі свободою як ком­плексом двох начал — адже їх діалектична єдність, як вже було сказано, нероздільна. Неможливо мати обумовлюючий зв’язок тільки з одним з начал свободи — це не­змінно спричинить зв’язок і з іншим.

Свобода індивіда полягає в здатності ухвалювати рішення і робити вибір не на основі свавілля, а виходячи з пізнаної не­обхідності і відповідно до соціальних пра­вил (у тому числі й юридичних). Свобода особи виявляється при здійсненні вибору в підкоренні своєї волі, своїх потреб, сво­їх вчинків усвідомленій суспільно значу­щій меті. І не всякий варіант поведінки, навіть вибраний без зовнішнього приму­шення, є дійсно вільним. «Свобода і сво­бода волі не протилежні, а однопорядкові категорії. Філософське розуміння свобо­ди як дії відповідно до пізнаної необхід­ності не можна протиставляти свободі во­лі, яка не є свавіллям, анархічною дією, а є продовженням і конкретним проявом свободи, тобто обрання людиною такої поведінки і діяльності, які відповідають пізнаній необхідності» [7].

Якщо ж людина обирає варіант поведінки, що суперечить закономірностям роз­витку дійсності, то така невідповідність не просто заважає пануванню людини над об­ставинами і самим собою. В цьому випадку взагалі не можна говорити про її свободу, у тому числі і про свободу волі. Навпаки, ма­ючи потенційну нагоду для досягнення свободи, вона не реалізовує її, а обирає протилежний шлях поведінки.

Специфічність соціальної свободи

Соціальна свобода, свобода людини як члена суспільства носить специфічний ха­рактер. Під соціальною необхідністю, що лежить в основі свободи, в матеріалістич­ній філософії традиційно розуміються ті факти суспільного життя, які закономір­но випливають із внутрішніх існуючих зв’язків процесу життєдіяльності і роз­витку суспільства, які обумовлені всім по­переднім процесом суспільного розвитку і через це неминуче мають місце (мати­муть). Необхідність соціального характе­ру пов’язана з самим єством суспільного процесу, яким вона обумовлена. А свобода заснована на об’єктивних закономірно­стях, практичному оволодінні необхідні­стю. Соціальну свободу можна визначити як «стан соціального суб’єкта — суспіль­ства, класів, соціальних груп, індивідів, що виникає у результаті сумісної дії на дійсність, переплетіння об’єктивних і суб’єктивних чинників суспільного роз­витку» [8]. Соціальна свобода означає вла­ду, панування особи над суспільними про­цесами, встановлення над ними контро­лю, свідома участь у поступальному роз­витку суспільства відповідно до об’єктив­но обумовлених його інтересів.

Свобода людини як члена суспільства є виразом суспільного призначення люди­ни, вона виявляється, в першу чергу, в су­спільних відносинах і відображає думки її носія про соціальну дійсність. «У наш час проблема свободи, по суті, майже цілком є проблемою соціальною. Свобода людини в значенні панування над природою незмірно зросла. Проте люди і досі страж­дають від усіляких обмежень, нещасть, невлаштованості. І причиною цього є со­ціальні відносини» [9]. Соціальна свобо­да — якість суб’єктів суспільних відно­син, що виражається в суспільній прак­тиці. Досягнення соціальної свободи — важке завдання. По-перше, суспільне життя складається з життя і діяльності багатьох осіб, що наділені суто індивіду­альними внутрішніми суб’єктивними сві­тами, належать до різних соціальних груп, мають різні інтереси. Вольова детер­мінанта грає величезну роль у суспільних відносинах, і ця обставина, ускладнюючи єдність людей в досягненні суспільної ме­ти, відповідно ускладнює процес досяг­нення соціальної свободи.

По-друге, суспільні закони діють не як непорушна істина, а як певна тенденція, що пробиває собі шлях через масу випад­ковостей. Ці закони важко виявити і пі­знати, ще важче оволодіти механізмом їх дії, отримати можливість використовува­ти їх. Завоювання соціальної свободи ви­магає не тільки пізнання об’єктивних за­кономірностей суспільного характеру, а й перетворення відповідно до них усього су­спільного механізму. Неможливо уявити собі цей процес без дієвого регулятивного механізму, що дозволяє, по-перше, донес­ти до людей значення вимог об’єктивної необхідності, а по-друге — сприяти пере­творенню цих вимог у життя [10]. Со­ціальна свобода має дві взаємозв’язані сторони: свобода суспільства в цілому і свобода особи — його члена. Особиста сво­бода значною мірою є похідною від свобо­ди суспільства. В скованому суспільстві немає необхідних умов для існування справжньої свободи особи. Водночас зло­вживання особистою свободою тягне пе­реростання її в свавілля, що знищує сво­боду інших індивідів і суспільства в ціло­му. Така взаємодія суспільної і особистої свободи обумовлена не суб’єктивним ба­жанням, а об’єктивними факторами, в першу чергу — спільністю основополож­них інтересів особи і суспільства.

Обидва ці аспекти соціальної свободи повинні знаходитися в діалектичній єдно­сті. Забезпечення такої єдності двох цих начал, забезпечення їх гармонійної єдно­сті, виключення згубних суперечностей — одна з соціальних функцій права. Право за допомогою своїх регулятивних механіз­мів забезпечує безперервно діючий поря­док і дисципліну в суспільстві, окреслює сферу індивідуальної автономії. Порушу­ючи правові приписи, людина переступає межі свободи, за якою вона перетворюєть­ся на свавілля щодо суспільства і в несво­боду для самого індивіда.

У сучасних умовах будь-яка людина так чи інакше є членом суспільства. На сучасному етапі розвитку людського су­спільства сам термін «особа» є соціальною характеристикою людини, її визначенням як члена соціуму. Сам процес формування особи є процес соціалізації людини, об’єктивний процес становлення члена суспіль­ства, що самоорганізовується, визначення його соціальних властивостей і правових положень [11]. Результатом такого ста­новлення буде формування повноцінного учасника суспільних відносин, здатного володіти істинною свободою і бути суб’єк­том правового регулювання.

Свобода індивіда як члена суспільства полягає, в першу чергу, в здатності поєднувати свою волю, свої бажання, свої вчинки з усвідомленою суспільно значу­щою метою, що забезпечує панування ро­зуму над відчуттями, гарантує владу над собою, організованість і самодисципліну, напрям своєї діяльності не на шкоду, а на користь суспільству. Сучасне розуміння соціальної свободи засновано, перш за все, на концепції, згідно з якою людина так чи інакше є членом суспільства, і це є головною детермінантою її соціально зна­чущої поведінки. Ступінь свободи люди­ни в суспільстві визначається умовами суспільного життя, розвитком соціаль­них інститутів, які опосередковують ставлення людини до інших членів су­спільства, до суспільства в цілому і до держави. Діяльність кожного індивіда є необхідною складовою ланкою в суспіль­ному русі. Усвідомлення необхідності особою має сенс лише тією мірою, якою воно спирається на свідомість необхіднос­ті брати участь у поступальному русі су­спільства і сприяти йому. «Саме цей гли­бокий зв’язок особистої свідомості з розвитком об’єктивної реальності поро­джує свободу особи, бо тільки з цієї миті починається свідомий напрям своїх від­чуттів, бажань і вчинків на перетворення дійсності» [12].

Діяльність кожного індивіда так чи інакше є складовою частиною в суспільно­му русі. Свобода кожної конкретної люди­ни як члена суспільства має сенс лише тією мірою, якою вона спирається на усвідомлення необхідності брати участь у житті і розвитку суспільства. І цей глибо­кий зв’язок особистої свідомості з розвит­ком об’єктивної реальності всього суспіль­ства обумовлює свідому спрямованість поведінки особи на перетворення соціаль­ної дійсності, цей зв’язок багато в чому визначає свободу особи. «Свобода особи в соціальному плані означає такий стан лю­дини як члена суспільства, який характе­ризується наявністю у неї соціальних можливостей для всебічного розвитку, творчої активності в створенні умов відпо­відно до її потреб та інтересів, а так само інтересів існування і розвитку суспільства в цілому» [13]. Такий стан людини в су­спільстві якнайповніше забезпечується єдністю інтересів людини і суспільства, членом якої вона є. Така єдність інтересів природна — інтереси особи є ніщо інше, як похідне від інтересів суспільства, їх природне продовження. Адже жодна лю­дина не може існувати як абсолютно неза­лежна від суспільства одиниця.

Поведінка людей безпосередньо визна­чається механізмом стимулів і мотивів, що лежать зовні сфери нормативно-зако­нодавчого регулювання. Тому свобода (і в першу чергу, соціальна свобода) припус­кає панування людей не тільки над нав­колишньою дійсністю, а й, в першу чер­гу, над собою — над своїми власними потягами, діями, над своєю власною по­ведінкою. «Свобода людини в її якнай­повнішому значенні включає як іманен­тну складову частину панування людини над собою» [14].

Висновки

Отже, для досягнення свободи, для під­корення стихійних сил природи і суспіль­ства своєму пануванню людина повинна не тільки пізнати об’єктивні закономірно­сті, керувати існуванням і ходом розвитку матеріального світу, а й підпорядковувати рух власних сил, власні бажання розум­ному і доцільному використанню цих за­кономірностей. Іншими словами, істинно вільною може бути тільки внутрішньо дисциплінована людина, здатна підпоряд­ковувати об’єктивній необхідності свої власні духовні сили, вивівши їх з підко­рення мінливим потребам. І знову на до­помогу їй приходить право, метою якого є формування особи — суб’єкта правовідно­син не як «механічного законопослушни- ка і не піддатливого конформіста, а все - сторонньо розвинутої особи, поведінка якої свідомо спрямована в русло суспіль­но необхідних вимог, сприйнятих люди­ною як особисто необхідні» [15].

В умовах, коли правові норми є виразом об’єктивної необхідності, вони слугують вільній життєдіяльності всього людського суспільства і кожного з його членів. Свобо­да індивіда не просто не обмежується — навпаки, тільки виконуючи правові розпо­рядження, він вільний, лише за умови їх виконання можливий соціальний прогрес, досягнення мети суспільства і власної мети людини.

Підсумовуючи, слід сказати, що владу не можна визначити тільки як свободу. Так само не можна визначити свободу ви­ключно як владу. Можна погодитися з тим, що право, свобода та влада окреслю­ють для людини одне і те саме коло можли­востей для прояву її активності. Однак якісні характеристики цих явищ в одному і тому самому обсязі їх існування не спів­падають. Якщо право розглядати як форму свободи, то влада буде її змістом. І висно­вок про те, що влада — це змістовний бік свободи, бачиться автору в якості філософ­ського, найбільш повного визначення вла­ди. Свобода, безумовно, більш об’ємне яви­ще у порівнянні з владою та правом, які становлять тільки один з її рівнів — орга­нізаційний, і тільки одну з її сторін — юридичну. Крім цього рівня свободі прита­манні й інші рівні, де вона безпосередньо втілюється в дійсність активною діяльні­стю самих суб’єктів її здійснення.

ПРИМІТКИ

1. Кант И. Критика чистого разума / И. Кант ; пер. с нем. Н. Лосского. — М. : ЭКСМО, 2006. — С. 285.

2. Гегель Г. В. Ф. Сочинения : в 14 т. / Г. В. Ф. Гегель. — М. : РГБ, 2006—2007. — Т. 3. — 2007. — С. 291.

3. Плахотний А. Ф. Проблема социальной ответственности / А. Ф. Плахотний. — X. : Ви­ща школа ; Изд-во при Харьк. ун-те, 1981. — С. 6.

4. Волков Б. С. Проблема воли и уголовная ответственность / Б. С. Волков. — Казань : Изд-во Казан. ун-та, 1965. — С. 129.

5. Керимов Д. А. О свободе, равенстве и равноправии / Д. А. Керимов // Социологические исследования. — 1994. — № 8—9. — С. 121.

6. Чичерин Б. Н. Философия права / Б. Н. Чичерин. — СПб. : Наука, 1998. — С. 84.

7. Керимов Д. А. Философские проблемы права / Д. А. Керимов. — М. : Мысль, 1972. — С. 446.

8. Мальцев Г. В. Социалистическое право и свобода личности : теоретические вопросы / Г. В. Мальцев. — М. : Юрид. лит., 1968. — С. 6.

9. Haidegger М. Sein und Zeit. — Haale a. d. Saale 1951. — S. 33.

10. Воеводин Л. Д. Конституционные права и обязанности советских граждан / Л. Д. Вое­водин. — М. : Изд-во Моск. ун-та, 1972. — С. 59.

11. Венгеров А. Б. Теория государства и права : учеб. для юрид. вузов / А. Б. Венгеров. — М. : Новый юрист, 1998. — С. 590—591.

12. Чхиквадзе В. М. Социалистический гуманизм и права человека / В. М. Чхиквадзе. — М. : Юрид. лит., 1978. — С. 182.

13. Явич Л. С. Право и социализм / Л. С. Явич. — М. : Юрид. лит., 1982. — С. 53.

14. Керимов Д. А. Основы философии права / Д. А. Керимов. — М. : Манускрипт, 1992. — С. 187.

15. Строгович М. С. Права личности в социалистическом обществе / М. С. Строгович, В. А. Патюлин, Н. В. Витрук [и др.] ; отв. ред. : В. Н. Кудрявцев, М. С. Строгович. — М. : Нау­ка, 1981. — С. 138—139.

 

Ладыченко Виктор. Взаимосвязь права и свободы.

Статья посвящена исследованию теоретических основ соотношения права и свободы, рассмотрены необходимые предпосылки свободы, обусловленность этого состояния, его основа, уточнено и конкретизировано понятие свободы в социальном плане, свободы ин­дивида как члена общества.

Ключевые слова: свобода, право, права человека, власть, свобода личности, естествен­ные права.

Ladychenko Viktor. Intercommunication of right and freedom.

The article is devoted research of theoretical bases of correlation of right and freedom, necessary pre-conditions of freedom, conditionality of this state, his basis, are considered, specified and specified concept of freedom in a social plan, freedom of individual as member of society.

Key words: freedom, right, human rights, power, individual freedom, absolute law.