joomla
ДЕКЛАРУВАННЯ ХРИСТИЯНСЬКИХ ЗАСАД ПРИ СПРОБАХ ВІДНОВИТИ УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВНІСТЬ НА ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ[6]
Юридична Україна

УДК 340.12

Іван Луцький,

Кандидат юридичних наук, доцент,

Ректор Івано-Франківського університету права

Імені короля Данила Галицького

 

У статті досліджуються спроби відновлення української державності на Західній Укра­їні. Християнські засади і цінності розглядаються як один із найважливіших факторів для відновлення власних держави і права.

Ключові слова: християнські засади, християнські цінності, Українська держава, Укра­їнська Греко-Католицька Церква.


У 1919 р. Центральна Руська (україн­ська) народна рада Закарпаття проголоси­ла добровільне входження до складу Чехо - словаччини на правах автономії. Однак майже впродовж двох десятиліть чехосло­вацький уряд не йшов на надання Закар­паттю автономного статусу. Лише під тис­ком міжнародних відносин, зазіхань нацистської Німеччини на чеську терито­рію — Судетську область позиція уряду почала змінюватися. 29.09.1938 р. у Мюн­хені була підписана угода між главами Ве­ликобританії, Франції, Німеччини й Іта­лії, за якою до нацистської Німеччини відійшла частина Чехословаччини — Су­детська область, та певні території — до Польщі й Угорщини. Бажаючи не допусти­ти напруження на Закарпатті, уряд Чехо - словаччини в жовтні 1938 р. погодився на створення автономного уряду Закарпаття. Перший уряд автономної республіки Кар­патська Україна очолив 8 жовтня А. Бро - дін. Але за проугорську позицію Бродіна було усунуто і 26 жовтня на чолі уряду став Августин Волошин. 02.11.1938 р. пів­денні райони Закарпаття включно з Ужго­родом відійшли за рішенням Віденського арбітражу до Угорщини.

12.02.1939 Р. у Закарпатті відбулися вибори до парламенту. Більшість місць у сеймі Карпатської України посіли члени Українського національного об’єднання. У ніч з 13 на 14 березня Хортистська Угорщина за підтримки Німеччини роз­почала агресію проти Карпатської Украї­ни. 14.03.1939 р. Словаччина вийшла зі складу Чехословаччини й оголосила себе самостійною державою. А наступного дня німецькі війська окупували територію Че­хії. За цих умов 15.03.1939 р. Сейм Кар­патської України проголосив повну дер­жавну самостійність краю.

Міліційні підрозділи «Карпатської Сі­чі», щойно організовані, погано озброєні, з відсутністю важкої зброї не могли проти­стояти регулярній мадярській армії і вже 18.03.1939 Р. більша частина території бу­ла захоплена мадярами. У кінці березня президент республіки з частиною уряду виїхав в еміграцію. Боротьба з окупанта­ми тривала аж до кінця травня 1939 р., але потім вимушено припинилася.

Оцінюючи ситуацію, маємо всі підста­ви стверджувати, що закарпатські україн­ці, які майже вісім століть були відірвані від материнського кореня і перебували під чужою владою, в 1938 р. вже настільки національно дозріли, що відірвалися від Чехословаччини й утворили свою держа­ву — Карпатську Україну. Багато україн­ських священиків стали державними діячами, а о. Августин Волошин був обра­ний прем’єр-міністром, а пізніше — прези­дентом Закарпатської України. Церковний провід очолив український єпископ з Юго­славії Діонізій Наряді.

Єпископа Діонізія незабаром вислали, а 1944 Р. його отруїли мадярські шовіністи. Президента Августина Волошина 1945 р. заарештували у Відні енкаведисти, і він загинув у сталінських катівнях як мученик за Українську Церкву і народ. Після 1945 Р. Пряшівська єпархія опинилася в Чехословаччині, а Мукачівська дієцезія налічувала 460 тис. вірних, 354 священи­ки, 495 церков і 8 монастирів, у яких було 85 ченців. 24.09.1944 р. мукачівським українським єпископом став о. Теодор Ромжа, а 27.11.1944 р. Ужгород зайняла Червона Армія. Уже на початку 1945 р. в Ужгороді була створена спеціальна кому­ністична рада в справах Церкви. Навчання релігії було заборонено навіть у церквах. 22.10.1945 р. до Мукачева приїхав пред­ставник Московської патріархії єпископ Нестор. Розпочалося переслідування укра­їнських католиків. До липня 1947 р. від української єпархії відібрали 73 церкви, 15 священиків заарештували і вислали в Сибір, трьох убили, а 36 утекли. 27.10.1947 р. НКВС зробило замах на єпи­скопа Ромжу, влаштувавши йому дорож­ню аварію, а коли він залишився живий, то енкаведисти побили його залізними прутами. Доставленого в лікарню єписко­па отруїли 01.11.1947 р. [1].

1948 р. Мукачівським російським єпис­копом став Макарій. За його заходами та за розпорядженням Сталіна всі українські католицькі церкви в Мукачівській єпархії були закриті. Священиків викидали з по­мешкань і разом з великою кількістю ми­рян вивозили до Сибіру. П’ятьох свяще­ників засудили на 25 років каторги, проте до московського «православ’я» перейшов лише один священик.

25.08.1949 р. Московський патріарх урочисто проголосив «добровільне возз’єд­нання» Мукачівської єпархії з РПЦ.

Але ліквідація, чи, точніше, заборона, Мукачівської української католицької дієцезії радянською владою була лише формальним актом. Українські священи­ки, повернувшись із Сибіру, продовжува­ли підпільну душпастирську працю. Цер­ква продовжувала жити і розвиватися в катакомбах. Із 1988 р. на Закарпатті, як і в усій Галицькій митрополії, розпочалося змагання за легалізацію УГКЦ в УРСР і в листопаді 1989 р. Комітет у справах ре­лігії при Раді Міністрів УРСР проголосив, що українські католики мають право на реєстрацію нарівні з іншими релігійними об’єднаннями. 23.01.1990 р. на Соборі УГКЦ у Львові були присутні єпископи з Закарпаття: Іван Симедій і Іван Маргітич.

Пряшівська єпархія, яка після Другої світової війни відійшла до Чехословаччини, мала 320 тис. вірних, 241 парохію, майже 300 священиків, одну семінарію з п’ятде­сятьма семінаристами. Керував дієцезією єпископ Павло Гойдич, його помічником був Василь Гопко. Уже в лютому 1948 р. Чеська Православна Церква, яка підпоряд­ковувалася московському патріархові, роз­почала підготовку до нищення української дієцезії. 28.03.1950 р. комуністичний уряд Чехословаччини наказав заарештувати єпи­скопа Гойдича і зруйнувати його помеш­кання. 13.04.1950 р. закрили всі українські монастирі, священиків ув’язнили, а ченців відправили в концтабори. 28 квітня в Пря - шеві зібрали церковну конференцію, в якій взяли участь п’ять священиків і близько 300 світських осіб. Конференцію оголосили «Греко-католицьким Собором». Цей псевдо­собор одноголосно вирішив, що українські католики Пряшівщини возз’єднуються з Московським Патріархатом. Через місяць празький уряд проголосив, що в межах Че- хословаччини Греко-Католицька Церква перестала існувати. 200 священиків відмо­вилися визнати цю постанову і майже 100 з них були ув’язнені. Єпископи Пряшева Гойдич і Гопко запротестували проти на­сильства і були арештовані. Єпископ Гой­дич помер у тюрмі 19.07.1960 р. Єпископ Гопко був амністований 1968 р. й очолив Пряшівську єпархію, яка відродилася під час «празької весни» 1968 р. і стала першою українською єпархією, відновленою під то­талітарним комуністичним режимом [2].

У період Другої світової війни Греко - Католицька Церква посіла миротворчу по­зицію, захищаючи краян — українців, єв­реїв, поляків від фізичного терору — спер­шу більшовицького, а згодом — німець­кого. Уже восени 1939 р. радянський тота­літарний режим припинив діяльність Бо­гословської академії у Львові, Пере­мишльської, Львівської і Станіславської духовних семінарій. Закрито видання цер­ковних часописів. Священикам забороне­но відвідувати хворих у лікарнях з метою сповіді, причастя або поховального обряду (нова влада трактувала це як криміналь­ний злочин, що карався шістьма місяця­ми ув’язнення). У багатьох церковних приміщеннях влаштовано сільвиконкоми, клуби. Проблема консолідації церковного і національно-культурного життя була у центрі уваги Соборів 1941—1944 рр. [3].

Вибух радянсько-німецької війни 22.06.1941 р. змінив релігійну ситуацію на західноукраїнських землях, які вже у перші тижні бойових дій були окуповані військами вермахту. Провід ОУН, скорис­тавшись новими геополітичними обстави­нами, проголосив 30.06.1941 р. у Львові Акт відновлення Української держави. А вже 1 липня у Пастирському листі митро­полита А. Шептицького заявлено: «З волі всемогучого і всемилостивого Бога в Трой­ці єдиного зачалася нова епоха в житті Державної Соборної Самостійної Украї­ни... Воєнні жертви вимагатимуть ще многох жертв, але діло, розпочате во ім’я Бога і з Божою благодаттю, буде доведене до успішного кінця... Український нарід мусить в тій історичній хвилі показати, що має досить почуття авторитету, солі - дарности і життєвої сили, щоби заслужи­ти на таке положення серед народів Евро - пи, в якім би міг розвинути усі Богом собі дані сили... Узнаємо головою Краевого правління Західних областей України па­на Ярослава Стецька. Від уряду, ним по­кликаного до життя, очікуємо мудрого, справедливого проводу та заряджень, які узгляднили би потреби і добро всіх замеш­куючи наш край народності й суспільної версти належить» [4].

Як бачимо, УГКЦ обстоювала самостій­ницькі прагнення українського народу. Митрополит А. Шептицький був обраний головою Національної ради (членами — Й. Сліпий, Г. Костельник), яку німецька окупаційна влада невдовзі розігнала, а членів уряду на чолі з Ярославом Стець - ком арештувала й кинула в концтабір Зак - сенхаузен.

Усупереч твердженням радянської іс­торіографії й офіційної пропаганди кому­ністичного режиму, УГКЦ ніколи не була колаборантом, тим більше союзником на­цистів. Проголошені подяки німецькій армії за визволення від більшовицького режиму були зумовлені припиненням ма­сових репресій, депортацій і кривавої ма - сакри органів НКВС перед втечею. Меш­канці краю зустріли Акт 30 червня з великим ентузіазмом і новими надіями. Ці почуття й пронизують послання мит­рополита А. Шептицького до духовенства й вірних 05.07.1941 р., у якому він ви­словлював сподівання, що «на підвалинах солідарності і усильної праці всіх Україн­ців повстане Соборна Україна не тільки як велике слово й ідея, а як живий, життє­здатний, здоровий, могутній, державний організм, побудований жертвою життя од­них, а муравельною працею, залізними зу­силлями і трудами других».

Лояльні стосунки між УГКЦ і окупа­ційною владою переросли у протистояння восени 1941 р., коли Берлін відверто ви­явив загарбницькі наміри щодо України і розгорнув на її окупованих землях терор проти національних сил, зокрема ОУН. У першому пастирському листі до вірних у грудні 1941 р. митрополит А. Шептиць­кий засудив репресивні акції, свавілля гітлерівців і закликав українців зберігати національну гідність, стійко боронити сво­боду, свої родини і громади. Пізніше, у серпні 1942 р. у листі до Папи Пія XII він відверто наголошував: «Німецька влада є злою, майже диявольською, і то в небаче­но більшому ступені, ніж більшовицька влада» [5]. Митрополит не тільки викри­вав злочинні дії окупантів, а й визначав заходи задля фізичного збереження наро­ду і відновлення державності.

У ті дні УГКЦ робила все можливе для духовного зміцнення свого народу, збере­ження його високих морально-етичних цінностей. Священики закликали плека­ти родинне християнське життя. «Хрис­тиянська родина — це школа християн­ського життя, а також школа суспільного та народного життя», — писав митропо­лит у Великодньому зверненні до вірних у квітні 1943 р. [6]. Церква рішуче засуджу­вала фашистський терор і репресії як ме­тоди політичної боротьби (митрополит був добре обізнаний із антикатолицьким зако­нодавством Райху). Негації до терору і ре­пресій митрополит А. Шептицький ви­клав у відомому пастирському листі «Не убий» (021.11.1942 р.), застерігаючи, що прокляття церкви впаде на всіх, хто про­ливає невинну кров.

Протистояння УГКЦ та митрополита Шептицького нацистському режимові проявилося саме з посиленням терору на окупованих землях. У листі до Папи Пія XII від 31 серпня 1942 р. він з обуренням писав про масові розстріли євреїв в Укра­їні. З осудом геноциду євреїв звертався безпосередньо до Гітлера. Лише заступ­ництво генерал-губернатора Г. Франка врятувало митрополита від арешту. Як свідчать очевидці, із приводу цього звер­нення Гітлер заявив, що графа Шептиць - кого за такі дії варто було би повісити, але митрополит Шептицький може собі таке дозволити. Варто згадати, що митро­полит, переховуючи у своїх палатах, вря­тував від загибелі львівського рабина Єзе - кіїла Леві та 150 євреїв у монастирях. У 1942 р. Андрей Шептицький звернувся до райхсфюрера Г. Гімлера з протестом проти використання допоміжних поліцій - них підрозділів для облав на євреїв.

Церква допомогла в порятунку від го­лодної смерті 40 тисячам полонених червоноармійців у німецьких концтаборах на території митрополії, 25 тисячам дітей, евакуйованиз з Покуття у часи страхітли­вої повені, та у інших благодійницьких акціях. Греко-католицькі парафії надава­ли притулок священикам-утікачам зі Схо­ду України. Створено і взято під опіку ди­тячі будинки у Збаражі, Золочеві, а також селі Войнилові на Станиславщині, що був організований у монастирі св. Йосафата.

Церква продовжувала застерігати гро­мадян від нерозважливих вчинків, бути політично витриманими, не піддаватися на міжетнічні провокації нацистів і поль­ських шовіністів, окремих повстанських провідників. Щоби відвернути молодь від радикальних дій (йдеться про польсько - український конфлікт на Холмщині та Волині 1942—1943 рр.), А. Шептицький відверто говорив: «Ми були свідками на­віть страшних убивств, сповнених моло­дими людьми, може навіть в добрих намірах, але з жахливими намірами для народу. Ми бачили не раз людей, що пере­давали неначе накази народних провідни­ків та наказували для добра справи когось убивати... На жаль, такі випадки вироби­ли в молоді фальшиві пересвідчення про те, коли кому можна життя відібрати» [7]. Застереження випливало із загальної на­станови церкви, яка в час спустошення людських душ і знецінення людського життя активно виступала проти най­страшнішого гріха — людиновбивства. Про це йшлося на третьому і четвертому архієпархіальних соборах 1942—1943 ро­ків. Зокрема третій собор на основі декре­тів «Про п’яту заповідь», «Про ліберальну совість» ухвалив вісім правил про люди­новбивство; четвертий собор уже ґрунтов­но зайнявся богословсько-пасторальним опрацюванням п’ятої заповіді «Не убий!», пошуком шляхів покращення існуючого морально-психологічного стану суспіль­ства. П’ятий собор 1944 р. знову звернув увагу краян на поборювання незгод, во­рожнечі й ненависті між народами, що «при шаліючій бурі війни тільки ще рос­туть і множаться без кінця» [8].

Ієрархія Греко-Католицької Церкви на­магалася вести діалог з Українською Авто­кефальною Православною Церквою і Авто­номною Православною церквою, які діяли в західному регіоні у роки Другої світової війни. Слід зазначити, що не лише у Гали­чині, а й на Наддніпрянщині німці досить спокійно сприйняли відродження Україн­ської православної церкви. «Торкаючись церковної політики окупантів, — допо­відав М. Хрущову в березні 1943 р. нарком внутрішніх справ УРСР Сергієнко, — по­трібно сказати, що на початку свого при­ходу німці приглядалися до обстановки, вивчали її; церковну ініціативу, з яких би кіл вона не надходила, підтримували, але обережно спрямовували її у потрібному для себе напрямку» [9]. Окупаційна влада повернула віруючим захоплені сталін­ським режимом храми, монастирі, дозво­лила відновити діяльність знищеної біль­шовиками УАПЦ, на чолі з архієпископом П. Сікорським, розбудову церковних структур інших конфесій, навчальних за­кладів, видавництв, які видавали релігій­ну літературу рідною мовою. Архівні доку­менти свідчать, що радянське керівни­цтво отримувало детальну інформацію про церковну політику Берліна на окупованих землях, що викликало занепокоєння у Сталіна і змусило його терміново вжити необхідних заходів.

Восени 1943 р. кремлівські зверхники радикально змінили свою церковну по­літику. До цього спонукали, крім вказа­ного, ще й інші фактори, важливі в умо­вах виснажливого кровопролиття. Вибух війни засвідчив низький морально-по­літичний дух армії, підірваний насиль­ницькою колективізацією, голодомором, масовими репресіями і терором власного народу сталінським керівництвом. Одним із наслідків цього були мільйони бійців і командирів Червоної армії, які в перші ж місяці війни опинилися в полоні, важкі поразки, сотні тисяч радянських людей у лавах вермахту і поліції. Отож, Сталіну довелося взяти на озброєння пропаганди давні національні традиції, згадати ра­ніше затаврованих російських полковод­ців, відновити у Червоній армії гвардію, колись ненависні погони. Щоб піднести морально-політичний дух армії і народу, довелося забути на якийсь час комуніс­тичні постулати на зразок «релігія — опіум народу», переглянути ставлення до релігії й церкви. Важливим фактором був і вплив союзників — членів антигітлерів­ської коаліції: США, Англії, Франції, які не сприймали брутального ставлення Мос­кви до релігії, що грубо порушувало права людини, декларовані Конституцією й ак­тами Ліги Націй.

04.09.1943 р., вперше за останні 20 ро­ків, відбулася зустріч глави радянської держави Сталіна з ієрархами Руської Пра­вославної Церкви, котрі вижили після жахливих репресій, на чолі з митрополи­том Сергієм. Цікаво, що між ними був так званий митрополит Київський і Галиць­кий Николай (Ярушевич Б. Д.). Було узго­джено важливі рішення щодо підтримки церкви державою: про скликання Собору, відкриття храмів і духовних навчальних закладів, розширення прав і свобод ре­лігійних громад, визволення з тюрем і концтаборів репресованих церковних діячів. При Раднаркомі СРСР створено Ра­ду у справах РПЦ. Головою Ради Сталін призначив полковника НКВС Г. Карпова. Таке ж посередництво між урядом держа­ви і церкви для втілення сталінської моде­лі свободи совісті і віросповідань, через де­який час утворено й в УРСР. Безперечно, головною метою «релігійного відроджен­ня» в СРСР, започаткованого Сталіним у роки війни, було використання церкви та її авторитету серед співвітчизників для здійснення прагматичних політико-ідео - логічних планів у країні та за її межами. Комуністичний режим ніколи не допускав церкву до ідеологічної сфери суспільства, виховання радянських людей. Власне, він перетворив панівну Руську Православну Церкву на державну інституцію, знаряддя імперської політики.

У комуністичних зверхників Москви і Києва на цей час уже сформувалося специ­фічне ставлення до Української Греко-Ка - толицької Церкви. Вона асоціювалася з «українським буржуазним націоналізмом», оскільки ще з часів Унії залишалася носієм української національної ідеї, дієвим чин­ником формування свідомості західних українців. У київських і московських ар­хівах зберігаються численні документи, зокрема доповідні записки, повідомлення, листи до Сталіна з церковних проблем. Се­ред них — чимало про діяльність УГКЦ. Москва вважала її колаборантом, аргумен­туючи тим, що всі 32 делегатури дистрикту «Галичина» очолювали уніатські священи­ки; що церква брала участь у формуванні української дивізії «Галичина» в складі німецької армії, підтримувала контакти з німецькою адміністрацією, водночас допо­магала «бандерівцям».

Щодо «бандерівщини», то дійсно, про­тягом усього періоду нацистської окупа­ції греко-католицькі священики не лише активно діяли на ниві культури й освіти, піклувалися духовним станом вірних, а й допомагали українському Рухові Опору в особі ОУН—УПА. Монастирі і церкви бу­ли духовною і матеріальною опорою пов­станців і підпільників у їх боротьбі проти гітлерівського, згодом сталінського режи­мів. Виходячи із засад християнської мо­ралі, митрополича консисторія заборони­ла духовенству брати участь у збройній бо­ротьбі. Але воно, тісно пов’язане з наро­дом, не стояло осторонь трагедії краю. Монастирі надавали допомогу пораненим бійцям УПА. У монастирі Чину студитів у с. Угневі Перемишлянського району на Львівщині діяв підпільний шпиталь для хворих повстанців. Душпастирську обслу­гу віруючих повстанців священики-капе - лани виконували за місцем бойових дій підрозділів УПА. Наприкінці війни, вліт­ку 1944 р., до складу широкопредстав­ницької Української Головної Визвольної Ради церква рекомендувала о. І. Гриньо - ха, члена Центрального проводу ОУН(б).

Церковне керівництво прагнуло порозу­мітися з відновленою радянською владою восени 1944 р. У жовтні важкохворий Ан­дрей Шептицький надіслав відповідного листа до Ради у справах релігії при уряді СРСР. Але митрополит помер 01.11.1944 р. у розпалі діянь щодо збереження церкви у новій ситуації. Його величний похорон у Львові, на який, до речі, прибув М. Хрущов з вінком від Сталіна, перетворився на де­монстрацію могутності Греко-Католицької Церкви в західному регіоні. Святоюрський митрополичий престол зайняв Йосиф Сліпий, котрий в грудні 1944 р. надіслав до Москви поважну делегацію греко-католиць - ких ієрархів, на чолі з архімандритом Кли - ментієм Шептицьким.

Делегацію прийняла Рада у справах ре­лігійних культів при уряді СРСР. Під час переговорів глава комісії передав послання митрополита до Сталіна, в якому, зокрема, зазначалося: «Західна Україна понад 300 років живе відмінним від Східної України життям і внаслідок цього у неї інші зви­чаї.., життя, культура і релігія, а тому не­обхідно зміну робити обережно» [10].

В іншому посланні до уряду докладно обґрунтовувалося прохання не перешко­джати діяльності УГКЦ. Делегація пере­дала також 100 тис. крб. у фонд Червоно­го Хреста.

Після консультацій з Молотовим і Хру­щовим, голова Ради І. Полянський (пол­ковник держбезпеки) від імені радянсько­го керівництва заявив, що Українська Католицька Церква має рівні права з ін­шими конфесіями, діючими в СРСР, і мо­же діяти в рамках існуючого законодав­ства. Зрозуміло, що про хід п’ятиденних переговорів (22—27 грудня) І. Полян - ський детально інформував Сталіна. Оче­видно, «вождь народів» у зв’язку з війною не хотів вступати у відкритий конфлікт з УГКЦ. Але, як слушно зазначав професор Іван Білас: «Його кінцеві наміри були од­нозначними: знищення Греко-Католиць - кої Церкви, яка на противагу РПЦ, на­смілилася його застерігати, — мовляв, необхідно брати до уваги особливості За­хідної України і «переміни робити обе­режно». До того ж, церква ця обстоювала ідеї національної державності, сприяла створенню військових формувань на оку­пованій ворогом території. Такого Сталін не прощав нікому. До того ж, йому була притаманна відраза до України і україн­ців» [11].

За підтримку «буржуазного націона­лізму» в 40—50-х роках лише зі Станис - лавівської єпархії близько 200 священи­ків були репресовані. Не залишали своїх вірних у цей важкий час і духовні влади­ки, що передавали свої пастирські послан­ня їм навіть із далекого сибірського за­слання, прохаючи держатися своєї бать­ківської віри, своєї рідної батьківської землі, своїх церков і своїх хат, своєї мови і Божої правди [12]. Отже, після звільнення західного регіону від гітлерівських загарб­ників починається новий етап в історії церкви. Зміна сталінського курсу щодо релігії в ході війни (1943 р.) визначала пе­рехід влади від жорсткої конфронтації до більш гнучкої політики щодо церкви і віруючих. Причини переходу на рейки «партнерства» полягали не в спробах де­мократизувати режим, а в прагненні зака­муфлювати його репресивну сутність, під - ретушувати образ повоєнного «соціалі­стичного» суспільства в очах світової гро­мадськості. Утім, у перші повоєнні роки чимало вірних і частина духовенства була репресована. Характерно, що згідно з су­довими вироками, вони каралися не за душпастирську діяльність, а як «вороги народу». Водночас духовенство і віруючі постійно перебували під наглядом органів держбезпеки, які прагнули перетворити «сепаратну» церкву на інструменти для зміцнення тоталітарного режиму в нових областях УРСР.

Відносне толерування радянською вла­дою церкви тривало недовго: 1946 р. ре­жим організував львівський «собор», яким фактично загнав УГКЦ у підпілля, яке тривало до кінця 80-х років XX ст. Примусова конфесійно-інституційна транс­формація найбільшої церкви регіону була викликана не стільки воєнно-політични­ми обставинами, як аргументами страте­гічного плану — необхідністю нейтраліза­ції патріотично налаштованого священиц - тва, яке не сприймало комуністичні су­спільні ідеали, політику радянізації, й ду­ховно підтримувало українських повстан­ців.

Знищивши Українську Греко-Католиць - ку Церкву, вигнавши з України Українську Автокефальну Православну Церкву, реп­ресувавши десятки владик, тисячі свя­щенників та мілліони віруючих християн, радянська влада не добилася бажаного ре­зультату. Не було вичавлено з душі наро­ду глибоке «кордоцентристське» сприй­няття християнства його специфічної моралі. Прості люди в умовах тоталітар­ного гніту горнулися до християнської віри і старалися жити по-християнськи, дотримуючись декалогу Мойсея та посту­латів Ісуса Христа. Про те, як глибоко трималися в наших людей християнські традиції, свідчить той факт, що навіть державні і партійні керівники, працівни­ки суду та правоохоронних органів таєм­но хрестили дітей, брали церковний шлюб, святкували християнські свята, хоч кожен знав, чим це загрожувало — ви­ключенням з КПРС, вигнанням з роботи та подальшим переслідуванням.

Треба було, щоб пройшло чотири деся­тиліття духовного гніту та насаджен­ня бездуховності, треба було, щоб тота­літаризм програв в економіці, політиці, військовій справі, зрештою, щоб програв Третю світову (холодну) війну, щоб на­род знову піднявся, усвідомив потребу ду­ховного, а не лише матеріального. А усві­домивши це, повернувся обличчям до від­новлення власних держави і права.

ПРИМІТКИ

1. Голубко І. Греко-Католицька Церква і національно-визвольний рух в західноукраїн­ських землях (30-ті—40-ві роки XX ст.) / І. Голубко // Церква і соціальні проблеми. Енцик­ліка «Сотий рік». — Львів, 1993. — С. 288—297.

2. Дорошенко Д. Короткий нарис історії християнської церкви / Д. Дорошенко. — Вінні­пег, 1970. — С. 356.

3. Заброварний С. Священики — перші просвітителі українського народу в Галичині на Зламі XVIII—XIX століть / С. Заброварний // Варшавські українознавчі записки. — Варша­ва, 1989. — С. 134—147.

4. Звернення митрополита Андрея Шептицького та ін. Єпископів до духовенства й вірних про вибори до громадських рад // Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. До­кументи і матеріали: 1899—1944. — Т. 2: Церква і суспільне питання. — Кн. 1: Пастирське вчення та діяльність. — Львів : Місіонер, 1998. — С. 465—468.

5. Пастирське послання митр. Андрея Шептицького до духовенства о Квестії Соціальній / Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. Документи і матеріали: 1899—1944. — Т. 2: Церква і суспільне питання. — Кн. 1: Пастирське вчення та діяльність. — Львів : Місіо­нер, 1998. — С. 137—176.

6. Перевезій В. Українська Греко-Католицька Церква у східногалицькому суспільстві (20—30-ті роки XX століття) / В. Перевезій // Розбудова держави. — 1998. — № 11—12. — С. 120—125.

7. Письма-послання Митрополита Андрея. — Йорктон ; Саек, 1961. — 80 с.

8. Попередня чернетка до звернення митр. Андрея Шептицького з приводу вбивства дир. гімназії Івана Бабія / Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. Документи і ма­теріали: 1899—1944. — Т. 2: Церква і суспільне питання. — Кн.1: Пастирське вчення та діяльність. — Львів : Місіонер, 1998. — С. 479—480.

9. Послання митр. Андрея Шептицького до народу про безбожництво / Митрополит Ан­дрей Шептицький: Життя і діяльність. Документа і матеріали: 1899—1944. — Т. 2: Церква і суспільне питання. — Кн. 1: Пастирське вчення та діяльність. — Львів : Місіонер, 1998. — С. 514—516.

10. Спільне Пастирське послання митрополита Андрея Шептицького та інших єпископів з приводу т. зв. «пацифікації» українського народу польськими цивільними властями // Мит­рополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. Документи і матеріали: 1899—1944. — Т. 2: Церква і суспільне питання. — Кн. 1: Пастирське вчення та діяльність. — Львів : Місіо­нер, 1998. — С. 465—468.

11. Білас І. Подолання міжцерковного протистояння і роль у ньому суспільства / І. Білас ; за ред. Ю. Книш. — Вінніпег : Укр. вільна акад. наук в Канаді, 1993.

12. Химка I. П. Греко-Католицька Церква і національне відродження у Галичині 1772— 1918 / І. П. Химка // Ковчег : зб. ст. з церковної історії. — Львів, 1993. — Число І.

 

Луцкий Иван. Декларирование христианских основ при попытке восстановить украинскую государственность на Западной Украине.

В статье исследуются попытки восстановления украинской государственности на За­падной Украине. Христианские основы и ценности рассматриваются как один из важ­нейших факторов для восстановления собственных государства и права.

Ключевые слова: христианские основы, христианские ценности, Украинское государ­ство, Украинская Греко-Католическая Церковь.

Lutskyy Ivan. Declaration of Christian footings at the attempt of restoring the Ukrainian statehood at West Ukraine.

The article investigates the attempts of restoring the Ukrainian statehood at West Ukraine. Christian footings and values are considered as one of the most important factors for restoring their own state and law.

Key words: Christian footings, Christian values, Ukrainian state, Ukrainian Greek Catholic Church.