joomla
ГЕНЕРАЛЬНА УГОДА - ОСНОВА СОЦІАЛЬНОГО ПАРТНЕРСТВА В УКРАЇНІ
Юридична Україна

УДК 349.2

Вадим Комарницький,

Кандидат юридичних наук,

Доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Буковинського університету

 

У статті проаналізовано соціальне партнерство на державному рівні. Автор доходить висновку, що держава в соціальному партнерстві виступає не тільки як роботодавець, а й як партнер у правовому механізмі соціального співробітництва, основою якого як­раз і виступає Генеральна угода.

Ключові слова: соціальне партнерство, соціальний діалог, працівники, роботодавці, трудова діяльність, Генеральна угода.


У правовій науці роль держави у регу­люванні трудових відносин завжди була визначальною. Основним методом, тобто способом впливу на поведінку людей, ви­знавався державно-нормативний метод, який полягає в тому, що держава розроб­ляє і приймає закони та інші форми нор­мативних актів, що спрямовані на регу­лювання всієї системи державного управління суспільством [1, 2].

Як носій національного суверенітету держава володіє владними повноважен­нями, які традиційно поділяються на три гілки: законодавчу, виконавчу і судову. Виконуючи законодавчу функцію, дер­жава приймає закони, якими повинні керуватися суб’єкти трудового права, і легалізує правосуб’єктність соціальних партнерів, процедуру їх взаємодії. Забез­печення виконання законів здійснюється державою за допомогою актів управлін­ня, контролю і нагляду у сфері праці. Держава має також судову систему, яка включає юрисдикційні органи, які поряд з іншими розглядають і трудові спори.

Водночас, на відміну від інших галу­зей права, в трудовому праві держава на­буває ще одну роль — соціального парт­нера.

Соціальне партнерство — така систе­ма суспільних відносин між учасниками виробничого процесу, при яких визнача­ються розбіжності сторін (працівників і роботодавців) та їхнє право обстоювати свої інтереси, переважно шляхом перего­ворів, пошуку компромісів, взаємоприй­нятних рішень, уникаючи жорсткої кон­фронтації. Тристороння дія працівників, роботодавців та держави забезпечує по­ступальний розвиток економіки, підне­сення рівня життя людей, задоволення загальнонаціональних потреб. Ідучи до ринкових перетворень, держава відноси­ни на ринку праці з самого початку має будувати не на силових, а на правових засадах, на основі взаємоповаги і взаємо­розуміння. Та й самі ринкові перетво­рення без соціального партнерства ста­нуть неможливими, оскільки будь-які реформи мають здійснюватися за умови згоди людей праці, владних структур і підприємців.

Люди праці у своїй більшості об’єд­нанні в професійні спілки. Це добровіль­ні громадські організації, що об’єднують громадян, пов’язаних спільними інтере­сами за родом їх професійної (трудової) діяльності [3]. Вони створюються з ме­тою представництва, здійснення та за­хисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки.

Інтереси трудящих одночасно є одним з найголовніших пріоритетів держави, які повинні знаходити відображення в її со­ціально-економічній політиці. Тому дер­жава в особі уряду та президентських структур, здійснюючи курс на прискорен­ня економічних та соціальних реформ, безпосередньо зацікавлена у впроваджен­ні як окремих елементів, так і цілісного механізму соціального партнерства.

Термін «соціальне партнерство» з’я­вився вперше в промислово розвинених країнах Заходу в кінці XIX ст., в умовах зародження виробничої демократії. Пі­сля Другої світової війни в трудовому за­конодавстві країн Заходу почала все біль­ше закріплюватися поступка робото­давців найманим працівникам у вигляді надання останнім права на співучасть в управлінні виробництвом. У окремих країнах Заходу з’явилися спільні робочі ради на виробництві, функціонування яких було законодавчо закріплене. Так, за законом Федеративної Республіки Німеччина «Про виробничі ради» 1949 р. такі ради утворюються і діють на пари­тетних засадах, з представників робото­давців і найманих працівників. Ці ради почали називатися органами соціального партнерства. Намагання подолати супе­речності між працею і капіталом сприя­ли створенню спеціальних організацій, однією з яких стала в 1919 р. Міжнарод­на організація праці (МОП).

Певний досвід соціального партнер­ства було здобуто ще в 20-ті роки XX ст. Тоді в Україні сформувались усі його сторони: держава, підприємці, профспіл­ки. Але історія розпорядилася по-сво­єму: підприємницька діяльність зі зміц­ненням соціалістичного сектора народ­ного господарства вже звужувалась до повної її ліквідації, а держава не вважа­ла за необхідне вести переговори з проф­спілками, оскільки їм можна було навіть диктувати, передавши після ліквідації Наркоматів праці окремих державних функцій.

Необхідно зазначити, що система со­ціального партнерства в Україні далі формувалася в складних політичних та економічних умовах, оскільки одна зі сторін соціального діалогу — підприєм­ці — в організаційно-економічному ас­пекті лише формувалася, а держава ви­конувала подвійну функцію: найбіль­шого роботодавця і сторони соціального партнерства. Лише з переходом до рин­кової економіки та прийняттям Декрету Кабінету Міністрів «Про оплату праці» й Закону України «Про колективні догово­ри та угоди» почала формуватися зако­нодавча база соціального партнерства. Вказане законодавство дозволило через систему угод на загальнодержавному, ре­гіональному, галузевому, виробничому рівнях забезпечити соціальний діалог у сфері застосування найманої праці.

Соціальний діалог — процес визначен­ня та зближення позицій, досягнення спільних домовленостей та прийняття узгоджених рішень сторонами соціально­го діалогу, які представляють інтереси працівників, роботодавців та органів ви­конавчої влади і органів місцевого са­моврядування, з питань формування та реалізації державної соціальної та еконо­мічної політики, регулювання трудових, соціальних, економічних відносин [4].

Світовий досвід переконливо засвід­чує, що проблеми економіки і суспільно­го життя, в тому числі у сфері застосу­вання найманої праці, вирішуються оптимально, якщо реалізується орієнта­ція не на конфронтацію, а на досягнення соціальної злагоди, узгодження інтере­сів різних суспільних груп. Стрижнем соціального партнерства є принцип спів­робітництва між роботодавцями і найма­ними працівниками, який реалізується у формах проведення переговорів, укла­дення колективних договорів та колек­тивних угод, узгодження проектів нор­мативно-правових актів, консультацій при прийнятті рішень соціальними парт­нерами на всіх рівнях.

Одним із головних факторів виник­нення соціального партнерства стала на­уково-технічна революція, в результаті якої підвищилися вимоги до якості робо­чої сили, з’явилася потреба в гуманізації відносин між найманими працівниками і роботодавцями. Сьогодні найдієвіше системи соціального партнерства функ­ціонують у багатьох європейських краї­нах, а саме: Ірландія, Австрія, Бельгія, Швеція, Німеччина, Франція тощо [5].

А. Колот у найзагальнішому тракту­ванні визначає соціальне партнерство як систему відносин у соціально-трудовій сфері, яка спрямована на узгодження та захист інтересів найманих працівників і роботодавців [6].

Російський вчений В. Борисов трактує соціальне партнерство як систему інсти­тутів, механізмів і процедур, поклика­них підтримувати баланс інтересів сто­рін, що беруть участь у переговорах про оплату і умови праці (роботодавців й най­маних працівників), сприяти досягненню взаємоприйнятного для них компромісу заради реалізації як корпоративних, так і загальносоціальних цілей [7].

В Україні існували окремі форми со­ціального партнерства. Однак ринкові відносини вимагають створення нового правового механізму регулювання ко­лективних відносин у суспільстві. Тому проривом у розвитку соціального парт­нерства було прийняття Закону України «Про соціальний діалог», яким визначе­ні правові засади організації та порядку ведення соціального діалогу в Україні з метою вироблення та реалізації держав­ної соціальної та економічної політики, регулювання трудових, соціальних, еко­номічних відносин та забезпечення під­вищення рівня і якості життя громадян, соціальної стабільності в суспільстві, а також вперше законодавець розглядає діалог не тільки двосторонній, а і на три­сторонній основі.

І саме тому основою соціального парт­нерства (діалогу) на державному рівні є Генеральна угода, де на тристоронній взаємодії найманих працівників в особі Спільного представницького органу все­українських профспілок та профспілко­вих об’єднань, роботодавців у особі Спільного представницького органу сто­рони роботодавців на національному рів­ні та держави в особі Кабінету Міністрів України повинен забезпечуватись посту­повий розвиток економіки, піднесення рівня життя людей та задоволення за­гальнонаціональних потреб країни.

У даному випадку держава здійснює правове регулювання соціально-трудових відносин точно так, як це здійснюється в інших сферах суспільного життя.

Разом із тим, на відміну від інших га­лузей права, в трудовому праві держава набуває ще одну роль — соціального парт­нера. Як соціальний партнер держава ви­значається у двох проявах: держава-робо- тодавець і держава-партнер у правовому механізмі соціального співробітництва, носій загальнодержавних інтересів і мала би виступати окремою стороною Генераль­ної угоди, що й передбачено ст. 359 проек­ту Трудового кодексу [8]. Однак держава, поки що, виступає як власник ресурсів і як один із найбільших роботодавців у осо­бі підприємств, організацій і установ на стороні роботодавців, і саме в цій ролі під­писує Генеральну угоду.

З погляду правової природи, Гене­ральні угоди — це правові акти, що регу­люють соціально-трудові відносини на рівні держави. В юридичній ієрархії джерел трудового права ці угоди стоять між законодавчими (централізованими) і локальними нормативними актами, тобто посідають проміжне становище.

Генеральна угода встановлює загальні принципи регулювання соціальних трудо­вих відносин на державному рівні. В Україні вони почали укладатися з 1991 р. На даний час діє Генеральна угода, укла­дена на 2010—2012 рр., в якій зазначено, що вона укладена з метою регулювання розвитку вітчизняного виробництва для забезпечення продуктивної зайнятості, оплати праці, охорони праці та охорони навколишнього природного середовища, соціального захисту працівників та задо­волення духовних потреб населення. Сто­рони вважають за необхідне об’єднати свої зусилля на формування регулятивно-по­даткової політики, на розвиток внутріш­нього ринку і підтримку вітчизняного ви­робництва, передбачити заходи щодо за­безпечення ефективної зайнятості пра­цівників. Особливу увагу звернуто на ста­ле скорочення нелегальної та тіньової зай­нятості населення, легалізацію трудових відносин, розробку критеріїв масового ви­вільнення працівників та порядку прове­дення такого вивільнення. Також окре­мим розділом Генеральної угоди передба­чено забезпечення зростання середньої за­робітної плати в цілому по економіці України на 2010—2012 роки, а саме: за­безпечити зростання середньої заробітної плати в 2010 р. не нижче ніж на 17,8 від­сотків порівняно з 2009 р., в 2011 р. — не нижче ніж на 15 відсотків порівняно з 2010 р., в 2012 р. — не нижче ніж на 16 відсотків порівняно з 2011 р. [9]. Так само, передбачено за період з 2010 по 2012 рр. середньорічне зростання серед­ньомісячної реальної заробітної плати на рівні не нижчому, ніж зростання внутріш­нього валового продукту.

Звернено увагу на питання охорони праці, умов праці та відпочинку як пріо­ритетних напрямів співпраці. Особливу увагу приділено соціальному захисту працівників як пріоритетному напряму співпраці. Крім того, сторони домови­лись визнати соціальний діалог як за - гальновизначену форму співпраці Кабі­нету Міністрів України, профспілок і ро­ботодавців на принципах рівноправного партнерства. І, що немаловажно, здій­снювати соціальний діалог у процесі роз­роблення проектів законів України та ін­ших нормативно-правових актів у сфері соціальних, економічних, трудових від­носин і соціального захисту та вважати, що висновки і рекомендації, прийняті за результатами проведення соціального діалогу, є обов’язковими для розгляду органами державної влади та організа­ціями, до яких вони надсилаються.

Як бачимо, питання, які декларують­ся у Генеральній угоді, є найактуальні­шими сьогодні і потребують першочерго­вого вирішення і, здавалось би, йдеться про взаємні зобов’язання та відпові­дальність учасників Генеральної угоди. Фактично, як ми бачимо з досвіду попе­редніх угод, Генеральна угода є лише дек­ларацією сторін про бажання бачити певні зміни в питаннях, які декларують­ся в ній. Ці напрями в соціально-трудо­вій політиці є загальними для учасників угоди і не поділяються на відповідальних виконавців, тому ці умови угоди нерідко так і залишаються на папері.

Таким чином, для фактичного вико­нання найактуальніших питань щодо формування регулятивно-податкової по­літики, розвитку внутрішнього ринку, скорочення нелегальної та тіньової зай­нятості населення, зростання середньої заробітної плати необхідна відповідна діюча нормативна база як на державно­му, так і на регіональному рівнях, яка б могла забезпечити обов’язкове виконан­ня задекларованих питань та передба­чала відповідальність всіх суб’єктів за її невиконання.

ПРИМІТКИ

1. Прокопенко В. І. Трудове право : курс лекцій / В. І. Прокопенко. — К. : Вентурі, 1996.

2. Шмидт Г. Партнерство в условиях рыночной экономики / Г. Шмидт // Социалистичес­кий труд. — 1990. — № 9.

3. Трудове право України. Академічний курс : підручник / А. Ю. Бабаскін, Ю. В. Бара - нюк, С. В. Дріжчана [та ін.] ; за заг. ред. Н. М. Хуторян. — К. : А. С.К., 2004. — С. 156.

4. Про соціальний діалог : Закон України від 23.12.2010 р. / Електронний ресурс. — Ре­жим доступу : Http://zakon1.rada. gov. ua/cgi bin/laws/main. cgi.

5. Ситник О. Ю. Соціальне партнерство в Україні: особливості становлення і перспективи розвитку [Електронний ресурс] / О. Ю. Ситник. — Режим доступу : Www. nbuv. gov. ua/portal/ natural/npkntu_e/2009_15/.../42.pdf.

6. Колот А. М. Соціально-трудові відносини: теорія і практика регулювання / А. М. Колот. — К. : КНЕУ, 2005. — 230 с.

7. Борисов В. Есть ли в России социальное партнерство? / В. Борисов // Человек и труд. — 1999. — № 11. — С. 68—73.

8. Проект Трудового кодексу України від 10.12.2009 р. [Електронний ресурс]. — Режим до­ступу : Http://search. ligazakon. Ua//1_dok2.nsf/link1/ed_2009_12_10/fn/3/JF0US00W. html#3.

9. Генеральна угода про регулювання основних принципів і норм реалізації соціально-еко­номічної політики і трудових відносин в Україні на 2010—2012 роки від 09.11.2010 р., «ПРОФ - ІНФОРМ» ФПУ, 2010.

 

Комарницкий Вадим. Генеральное соглашение — основа социального партнерства в Украине.

В статье проанализировано социальное партнерство на государственном уровне. Ав­тор приходит к выводу, что государство в социальном партнерстве выступает не только как работодатель, но и как партнер в правовом механизме социального сотруд­ничества, основой которого как раз и выступает генеральное соглашение.

Ключевые слова: социальное партнерство, социальный диалог, работники, работода­тели, трудовая деятельность, Генеральное соглашение.

Komarnytskyi Vadym. General agreement — basis of the social partnership in Ukraine.

The article analyzes the social partnership at national level. The author concludes that the state in social partnership is not only the employer but also as a partner in the legal mechanism for social cooperation, the basis of which a General agreement and acts.

Key words: the social partnership, the social dialogue, employees, employers, work, a General agreement.