joomla
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СИСТЕМИ ПОКАРАНЬ
Юридична Україна

УДК 343.8 Ігор Митрофанов,

Кандидат юридичних наук, доцент,

Завідувач кафедри кримінального та цивільного права і процесу Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського

 

У статті аналізуються проблеми системи покарань за чинним Кримінальним кодек­сом України. Дається визначення такої системи, яке відповідає усталеній в науці кри­мінального права точці зору на це поняття. Досліджуються окремі види покарань з точки зору теорії й практики їх застосування, а також кримінально-правового регулю­вання. Робиться висновок про недосконалість, нелогічність системи покарань і необхід­ність її вдосконалювання з відповідним науковим обґрунтуванням і з урахуванням ре­алій розвитку України.

Ключові слова: кримінальне покарання, вид кримінального покарання, система покарань, ознаки покарання.


Досягнення зазначеної в ч. 2 ст. 50 Кримінального кодексу України (далі — КК) мети покарання безпосередньо пов’я­зано зі здійсненням на засудженого ефек­тивного і всебічного впливу під час ре­алізації призначеного за вироком суду покарання. У зв’язку із цим КК передба­чає певний перелік покарань, що можуть бути застосовані до винного, який вчи­нив злочин, з урахуванням його особи, ступеня тяжкості злочинного діяння, ін­ших обставин справи. При цьому перед­бачені КК України покарання є не хао­тичним набором примусових заходів, а утворюють у своїй сукупності єдину си­стему, до складу якої входять найефек­тивніші та найдоцільніші кримінально - правові засоби впливу на осіб, які вчини­ли злочини.

При цьому питання виникає в тому, наскільки ця система ефективна і чи здатна вона вирішити завдання законо­давства про кримінальну відповідаль­ність, визначені ст. 1 КК України? Так, статистичні дані МВС України свідчать про те, що в 2005 р. виявлено 46637 осіб, які раніше вчиняли злочини і повторно вчинили злочини. З них судимість не знята або не погашена у 24784 осіб. У 2006 р. виявлено 44514 осіб і судимість не знята або не погашена у 22086 осіб. Відповідно в 2007 р. виявлено 45943 осіб і судимість не знята або не погашена у 24086 осіб. У 2008 р. виявлено 46177 осіб і судимість не знята або не погашена у 24140 осіб. У 2009 році виявлено 49422 особи, з яких судимість не знята або не погашена у 25410 осіб. У 2010 р. виявле­но 60373 осіб і судимість не знята або не погашена у 27706 осіб [1]. Ці дані пост - пенітенціарного рецидиву свідчать про слабкий вплив окремих видів покарань, нездатних досягати мети, визначеної ч. 2 ст. 50 КК, а також про незначну ефек­тивність всієї системи покарань.

Проблеми ефективності як окремих ви­дів покарань, так і їх системи завжди пе­ребували у сфері наукових інтересів бага­тьох українських учених-криміналістів. Суттєвий внесок у розв’язання зазначених проблем внесли В. І. Антипов, Л. В. Баг - рій-Шахматов, М. І. Бажанов, І. Г. Бога - тирьов, В. К. Грищук, В. П. Козирєва, О. Г. Колб, О. М. Костенко, В. Т. Маля - ренко, В. О. Навроцький, Ю. А. Понома­ренко, А. X. Степанюк, В. М. Трубников, О. І. Фролов, С. С. Яценко та багато інших вчених. Однак, незважаючи на розробле­ність проблем окремих видів покарання і їх системи в цілому, практична реалізація всіх видів покарань залишається на низь­кому рівні. Про що свідчать вищенаведені показники рецидивної злочинності в Україні.

Виходячи з цього метою цієї статті є дослідження теоретичних і практичних проблем системи покарань для виявлен­ня в ній існуючих недоліків і визначен­ня перспектив її розвитку. Наукова но­визна нашого дослідження полягає в тому, що вперше з моменту введення в дію КК України пропонується скоригу - вати систему покарань, виключивши з
неї неефективні і нездійсненні на сього­дні види покарань.

Під системою покарань прийнято вва­жати встановлений статтею 51 КК Укра­їни обов’язковий для суду вичерпний пе­релік покарань, розташованих у певному порядку з урахуванням їх порівняльної суворості, які утворюють у сукупності єдине ціле. Таке визначення системи по­карань із деякими термінологічними ва­ріаціями у різних авторів є визнаним у теорії сучасного кримінального права [2; 3; 4; 5; 6; 7].

Отже, система покарань, на думку за­конодавця, характеризується на сього­дні вичерпністю та логічною завершеніс­тю. Однак ця система не є досконалою, на що звертається увага вчених. Так, Т. А. Денисова, підтримуючи точки зору дослідників щодо виключення із систе­ми покарань позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, вважає за до­цільне доповнити ст. 51 КК України та ввести новий вид покарання у виді по­трійного відшкодування шкоди [8]. Та­кий вид покарання є дійсно ефективним засобом впливу на осіб, які вчинили зло­чини. Крім того, він, на відміну від всіх існуючих покарань, враховує інтереси потерпілого.

Позбавлення військового, спеціально­го звання, рангу, чину або кваліфікацій­ного класу вміщує всі елементи кари у виді певних обтяжень і позбавлень, і складається з таких ознак: засудження особи, що виражається у негативній оцінці її поведінки у вироку суду від іме­ні держави; пов’язано із психологічним впливом на засудженого, який втрачає знаки відмінності за минулу діяльність і, як правило, значущих для нього; мож­ливе обмеження подальшої професійної діяльності засудженого, оскільки вона може бути пов’язана з наявністю певно­го спеціального, військового звання ран­гу, чину або кваліфікаційного класу. Це пояснюється тим, що позбавлення цих знаків відмінності (разом із судимістю) створює додаткові перешкоди для профе­сійної кар’єри особи, яка відбула пока­рання, і зберігає свою негативну дію на становище засудженого й після погашен­ня або зняття судимості. Крім того, ме­ханізм відновлення прав на позбавлене звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас у чинному законодавстві просто не передбачений, тому цей вид покарання вважається довічним; це покарання мо­же призвести до втрат різних пільг майнового характеру; тягне судимість, оскільки за вчинення тяжкого чи особ­ливо тяжкого злочину, як правило, при­значається реальне покарання.

До недоліків змісту ст. 54 КК України слід віднести відсутність вказівок: 1) на строки дії позбавлення військового, спе­ціального звання, рангу, чину або ква­ліфікаційного класу; 2) на конкретний вид основного покарання, на додаток до якого призначається розглядуваний вид покарання; 3) у санкціях норм Особливої частини КК, що надає можливість судам застосовувати цей вид покарання на власний розсуд. Всі ці питання потребу­ють свого законодавчого вирішення або за відсутності реальних механізмів його реалізації та відновлення прав на позбав­лене звання, ранг, чин або кваліфікацій­ний клас у законодавстві слід його ви­ключити із системи покарань.

Звертає на себе увагу й такий вид по­карання, як конфіскація майна. Так, М. П. Черненок, досліджуючи проблеми теорії й практики виконання майнових покарань, установив, що реальність ви­конання покарання у вигляді конфіска­ції майна не перевищує 10% [9]. Це пояс­нюється тим, що, по-перше, слідчі й особи, які провадять дізнання, нерідко несвоєчасно вживають заходів щодо на­кладення арешту на майно підозрюваних і обвинувачених, що дає можливість при­ховання майна, яке підлягає конфіска­ції. По-друге, труднощі виконання пока­рання у виді конфіскації майна обумов­люються контингентом громадян, щодо яких застосовується цей вид покарання. У цю категорію нерідко потрапляють осо­би без певного місця проживання, хворі на алкоголізм, наркоманію і токсикома­нію. У перерахованого контингенту май­но, як правило, відсутнє. Крім того, до цієї категорії належать й особи, які про­фесійно займаються підприємницькою діяльністю. Як правило, все майно таких осіб на законних підставах оформлене на родичів або на довірених осіб. Тобто, по суті, це покарання перетворилося на фор­мальність, дотримання якої вимагає за­конодавство про кримінальну відпові­дальність. На підставі вищезгаданого М. П. Черненок висловився про виклю­чення покарання у виді конфіскації май­на із системи покарань, передбаченої чинним КК України [10].

Пропозицію М. П. Черненока слід ви­знати раціональною, оскільки в міжна­родному кримінальному праві існує два види конфіскації — загальна і спеціаль­на. Загальна стосується конфіскації всього майна засудженого, за винятком майна, перелік якого визначається зако­ном. У багатьох країнах така конфіска­ція заборонена Конституціями цих кра­їн. Україна ніяк не бажає розставатися з таким видом покарання. На наш погляд, необхідно залишити тільки спеціальну конфіскацію, що передбачає безоплатне вилучення того майна, яке використову­валося для вчинення злочину або було придбано (нажите) злочинним шляхом. У міжнародній практиці спеціальна кон­фіскація, як правило, застосовується при вчиненні злочинів, пов’язаних з ле­галізацією злочинних доходів, фінансу­ванням тероризму, а також незаконним обігом наркотиків. Отже, законодавству України слід відмовитися від загальної конфіскації майна як виду покарання, а залишити лише її спеціальний вид.

Аналізуючи виправні роботи як один із видів основних покарань, ми зробили висновок про те, що вони можуть бути призначені, як правило, особам, які вчи­нили менш небезпечні злочини і не по­требують ізоляції від суспільства. Ви­правні роботи призначаються тільки працюючим і виконуються за місцем ро­боти засуджених. Тому не дивно, що в умовах економічної кризи цей вид пока­рання практично не призначається. В Україні сьогодні 2,5 млн безробітних, з них на обліках у центрах зайнятості на­селення офіційно зареєстровано близько 1 млн незайнятого працездатного насе­лення. У таких умовах реалізація ви­правних робіт ставиться під сумнів. Крім того, цей вид покарання не забезпе­чує виконання тих завдань, у зв’язку із якими він був уведений у радянське кри­мінальне законодавство.

Досліджуючи проблеми виконання арешту як виду покарання, ми дійшли досить невтішних висновків. Так, арешт до 2007 р. зустрічався на практиці до­сить нечасто і майже не перевищував або незначно перевищував 1% від загальної кількості засуджених в Україні. Так, в 2002 р. до покарання у виді арешту було засуджено 1674 особи (0,86% від загаль­ної кількості засуджених в Україні); в 2003 р. — 2000 осіб (1,0%); в 2004 р. — 2299 осіб (1,0%); в 2005 р. — 2219 осіб (1,1%), в 2006 р. — майже до 2 тис. осіб (1,2%), в 2007 р. — 2 тис. осіб (1,3%). Але, незважаючи на незаконність його виконання слідчими ізоляторами, част­ка засуджених до цього виду покарання останнім часом поступово збільшується. Так, у 2008 р. до покарання у виді ареш­ту було засуджено 3,3 тис. осіб (2,3%), в 2009 р. — 4,5 тис. осіб (3,1%) [11].

У широкому значенні арешт характе­ризується ознаками, властивими всім видам покарань, тобто: є кримінально - правовим засобом впливу примусового характеру; призначається від імені дер­жави (іменем України) і винятково обви­нувальним вироком суду тій особі, яка визнана винною у вчиненні злочину; за­стосовується винятково за вчинення зло­чину, а не якого-небудь іншого правопо­рушення; полягає в передбаченому КК обмеженні прав і свобод засудженого; тягне за собою судимість. Арешт у вузь­кому значенні характеризується такими специфічними ознаками, як: особливості змісту (лімітація волі, здійснювана шля­хом пригнічення рефлексу особистої волі у засудженого за допомогою його фізич­ної ізоляції); спеціально встановлене місце відбування; режим підвищеної су­ворості (який проявляється в значній кількості правообмежень, порівнянних, а в деяких випадках і перевищуючих за кількістю правообмежень (курсив наш. — І. М.) позбавлення волі на пев­ний строк); короткочасний строк [12].

Засуджені до арешту тримаються в спеціальній установі виконання пока­рань Державної кримінально-виконавчої служби України — арештному домі, де передбачаються умови досить суворих правообмежень. Це дозволило багатьом дослідникам говорити про арешт як про вид покарання, яке може здійснити шо­ковий вплив на засудженого. На думку законодавця, внаслідок короткочасного інтенсивного карального впливу засуд­жений повинен відмовитися від вчинен­ня злочинів надалі. Короткочасність ізо­ляції від суспільства засудженого до арешту полягає в тому, що цей вид пока­рання встановлюється на строк від одно­го до шести місяців. Слід також указати на те, що на сьогодні через відсутність арештних домів, що, у свою чергу, пояс­нюється складним економічним станови­щем у країні, арешт виконується слідчи­ми ізоляторами.

Аналіз норм Особливої частини КК України дозволяє зробити висновок про те, що арешт повинен застосовуватися за вчинення злочинів невеликої або серед­ньої тяжкості. Однак ті каральні елемен­ти, про які говорилося вище, суперечать цій обставині. Це пов’язане з тим, що за­конодавець для арешту, як відзначалося вище, передбачає умови суворої ізоляції. Так, засудженим до арешту забороняють­ся побачення з родичами та іншими особа­ми, за винятком адвокатів або інших фа­хівців в галузі права, які за законом мають право на надання правової допомо­ги особисто або за дорученням юридичної особи, а також забороняється одержання посилок (передач) і бандеролей, за винят­ком посилок (передач), що містять пред­мети одягу за сезоном (ч. 3 ст. 51 Кри­мінально-виконавчого кодексу; далі — КВК). Крім того, до осіб, які відбувають арешт, не може застосовуватися звільнен­ня від відбування покарання з випробу­ванням (ст. 75 КК України) і умовно-до­строкове звільнення від відбування пока­рання (ст. 81 КК України), амністія, а та­кож заміна невідбутої частини покарання більш м’яким видом покарання.

Порядок виконання і умови відбуван­ня покарання у виді арешту регламенту­ються главою 12 КВК України «Виконан­ня покарання у виді арешту» (статті 50— 55) і нормами розділу III Правил внут­рішнього розпорядку установ виконання покарань. За встановленим порядком, за­суджений відбуває весь строк покарання в одному арештному домі.

Отже, з урахуванням вищезазначено­го, можна визначити специфічне призна­чення арешту як виду покарання в такий спосіб: здійснення на засудженого пози­тивного психологічного впливу в умовах короткочасної ізоляції від суспільства з метою не тільки кари, а його виправлен­ня і запобігання вчиненню ним нових злочинів. Однак, на наш погляд, у зв’яз­ку з тим, що майже за 10 років дії КК в Україні не створені умови для виконання арешту (не побудовано жодного арештно - го дому), а його виконання слідчими ізо­ляторами (СІЗО) є протизаконним (від­повідно до положень КВК України СІЗО не належать до установ виконання пока­рань Державної кримінально-виконавчої служби України; у кримінально-вико­навчій системі України слідчі ізолятори є єдиними спеціалізованими установами, призначеними винятково для забезпечен­ня реалізації запобіжного заходу у виді тримання під вартою осіб, підозрюваних і обвинувачених у вчиненні злочинів). У цьому зв’язку, у КК і КВК України необ­хідно або накласти мораторій на вико­нання арешту, або взагалі виключити його з переліку видів покарань як невід­повідний одному з основних принципів політики в сфері протидії злочинності — законності.

Військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті Служби правопорядку Міністерства оборони (МО) України згід­но з вимогами КВК України і вимог пунктів 13—25 і пунктів 28—46 додат­ка 12 до Статуту гарнізонної та вартової служби Збройних Сил України.

Крім того, нами звертається увага на такий «ганебний» вид покарання, як службові обмеження для військовослуж­бовців. Цей вид покарання слідом за КК Російської Федерації був сприйнятий українським кримінальним законом. Згідно з ч. 1 ст. 58 КК України покаран­ня у виді службового обмеження застосо­вується до засуджених військовослуж­бовців, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років у випадках, перед­бачених цим Кодексом, а також у випад­ках, коли суд, враховуючи обставини справи і особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження волі або позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службове обмеження на той самий. Проаналізувавши його зміст, можна зробити висновок про бага - тоаспектність (відрахування в дохід дер­жави із грошового утримання засуджено­го військовослужбовця, протягом строку виконання покарання він не може бути підвищений за посадою, у військовому званні, а також цей строк не зараховуєть­ся йому в строк вислуги років для при­своєння чергового військового звання) і принизливість для людської гідності цьо­го виду покарання. Так, військовослуж­бовець, який пов’язував своє життя з вій­ськовою службою (кар’єрою), прирече­ний до її закінчення займати той рівень службового становища, якого він досяг до засудження. Солдатам строкової служби такий військовослужбовець не може взагалі бути прикладом, а тому під­порядкування йому за посадою і військо­вим званням є сумнівним, оскільки всі будуть знати, що він засуджений «това­риш капітан» або «товариш лейтенант».

Виходячи з цього, нами пропонується ви­ключити із системи покарань і цей вид.

Органи і командування військових частин МО України виконують також по­збавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, коли воно застосовується як додаткове пока­рання до арешту і тримання в дисцип­лінарному батальйоні.

Згідно зі ст. 62 КК України тримання у дисциплінарному батальйоні, як основ­ний вид покарання, може застосовувати­ся до військовослужбовців строкової служби на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених цим Кодексом, а також якщо суд, врахо­вуючи обставини справи і особу засудже­ного, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк до двох років триманням у дисциплінарному баталь­йоні на той самий строк.

Кримінально-правова сутність цього виду покарання полягає в тому, що за­суджений примусово протягом визначе­ного у вироку суду строку утримується в дисциплінарному батальйоні, у якому піддається виправному впливу за допо­могою спеціального режиму тримання, а також комплексу виховних заходів. На нашу думку, цей вид покарання є зай­вим, оскільки не вписується в логіку пе - налізації суспільно небезпечних діянь. Докладний розгляд цього питання вихо­дить за межі цього дослідження. Заува­жимо лише, що суспільно небезпечні діяння, за вчинення яких може бути призначене це покарання, повинні кара­тися звичайним позбавленням волі, а не триманням у дисциплінарному баталь­йоні, тим більше, що кількість таких за­суджених порівняно невелика, а облад­нання і утримування для них спеціалі­зованих установ не можна визнати ви­правданими. Незрозумілі також крите­рії, за якими законодавець виділяє для відбування покарання до 2 років саме категорію військовослужбовців. У відно­синах з державою із приводу вчиненого злочину вони повинні бути рівними з усіма іншими громадянами, що значною мірою буде відповідати принципам рів­ності громадян перед законом і соціаль­ної справедливості.

Хоча вчені, що спеціально досліджу­вали підсистему покарань для військово­службовців, пропонують замість виклю­чення їх із системи покарань у Законі України «Про військовий обов’язок і військову службу» і Положенні про про­ходження військової служби, внести доповнення, якими будуть урегульовані правовий статус осіб, засуджених до цих видів покарань, і особливості прохо­дження ними військової служби [13].

Наша думка обґрунтовується ще тим, що основними завданнями Міноборони згідно з п. 3 Положення про Міністер­ство оборони України [14] є:

Формування і реалізація державної політики з питань національної безпеки у воєнній сфері, сфері оборони і військо­вого будівництва, у галузі оборонного планування, військової освіти та науки;

Здійснення військово-політичного та адміністративного керівництва Збройни­ми Силами;

Забезпечення формування військово - технічної політики у сфері оборони;

Формування військової кадрової полі­тики.

Отже, серед завдань, виконуваних Міністерством оборони України, немає й згадки про виконання покарань, тому не­обхідно відмовитися від покарань для військовослужбовців. На наш погляд, не слід передавати йому каральні функції, а виконання всіх видів покарань повинно бути підконтрольним єдиному, спеціаль­но створеному державному органу — Державній кримінально-виконавчій службі України. Це буде повністю відпо­відати вимогам політики держави в сфері виконання покарань.

Таким чином, систему покарань, пе­редбачену ст. 51 КК України, не можна визнати досконалою, як з погляду теорії, так і з погляду складностей з позицій практики реалізації окремих видів пока­рань. У зв’язку з відсутністю матеріаль­ної і технічної бази для виконання ареш­ту і виправних робіт, на наш погляд, необхідно їх виключити з переліку пока­рань або ввести мораторій на їхнє вико­нання. Крім того, на наш погляд, відзна­чається необхідність скасування всіх видів покарань для військовослужбовців, конфіскації майна, позбавлення військо­вого, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і виправних робіт у тому вигляді, в якому вони регулюють­ся нормами КК України. Це пов’язано, перш за все, з тим, що Україна на сучас­ному етапі розвитку просто не має мож­ливостей для забезпечення виконання в повному обсязі 12 видів покарань.

ПРИМІТКИ

1. Галиакбаров Р. Р. Система и виды наказаний: лекция / Р. Р. Галиакбаров. — Горький : Изд-во ГВШ МВД СССР, 1986. — 40 с.

2. Там само. — С. 4.

3. Грищук В. К. Кримінальне право України. Загальна частина : навч. посіб. / В. К. Гри - щук. — К. : 1н Юре, 2007. — С. 444.

4. Кримінальне право України. Загальна частина : підручник / за ред. В. А. Клименка, М. І. Мельника. — К. : Юридична думка, 2008. — С. 255.

5. Кримінальне право України. Загальна частина: Схеми. Таблиці. Визначення : навч. по­сіб. / за ред. Є. В. Фесенка. — К. : Юрінком Інтер, 2007. — С. 130.

6. Матишевский П. С. Кримінальне право України. Загальна частина : підручник / П. С. Матишевский. — К. : А. С.К., 2001. — С. 238.

7. Фріс П. Л. Кримінальне право України. Загальна частина : навч. посіб. / П. Л. Фріс. — К. : Центр навчальної літератури, 2004. — С. 279.

8. Денисова Т. А. Покарання та його мета / Т. А. Денисова // Науковий вісник Дніпропетров­ського державного університету внутрішніх справ : зб. наук. праць. — 2006. — № 3 (29). — С. 209—215.

9. Черненок М. П. Проблеми теорії і практики виконання майнових покарань : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.08 «Кримінальне право та криміноло­гія; кримінально-виконавче право» / М. П. Черненок. — X., 2003. — 20 с.

10. Там само.

11. Судова статистика в Україні [Електронний ресурс]. — Режим доступу : Http://www. scourt. gov. ua.

12. Шинкарьов Ю. В. Арешт як вид кримінального покарання та особливості правового ре­гулювання його виконання та відбування : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / Ю. В. Шинкарьов. — Л., 2007. — С. 5.

13. Бугаев В. О. Військові злочини і покарання : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / В. О. Бугаев. — О., 2002. — 21 с.

14. Про Положення про Міністерство оборони України та Положення про Генеральний штаб Збройних Сил України : Указ Президента України від 06.04.2011 р. № 406/2011 // Офіційний вісник України. — 2011. — № 29. — Ст. 1240.

 

Митрофанов Игорь. Актуальные проблемы системы наказаний.

В статье анализируются проблемы системы наказаний по действующему Уголовному кодексу Украины. Дается определение такой системы, которое соответствует усто­явшейся в науке уголовного права точке зрения на это понятие. Исследуются отдель­ные виды уголовных наказаний з точки зрения теории и практики их применения, а также уголовно-правового регулирования. Делается вывод о несовершенстве, нелогич­ности системы наказаний и необходимости ее совершенствования с соответствую­щим научным обоснованием и с учетом реалий развития Украины.

Ключевые слова: уголовное наказание, вид уголовного наказания, система наказаний, признаки наказаний.

Mytrofanov Igor. The actual problems of system of punishment.

The article deals with analysis of the problems concerning the system of punishment in Criminal Code of Ukraine currently in force. The definition of the system has been given that corresponds to the established in science point of view on this notion. The particular kinds of punishment under criminal law from point of view of theory and practice of their application and also criminal and legal regulation have been studied. The conclusions concerning imperfection, illogicality of system of punishment and necessity of its improvement on the scientifically grounded base taking into consideration the notions of development of Ukraine has been made.

Key words: punishment under criminal law, kind of criminal punishment, system of punishment, features of punishment.