joomla
МІСЦЕ І РОЛЬ СУДУ В СИСТЕМІ СУДОУСТРОЮ УКРАЇНИ
Юридична Україна

Руслан Ігонін,

Кандидат юридичних наук,

Доцент кафедри теорії та історії держави і права

Національного університету державної податкової служби України

У статті досліджується природа судової влади. Аналізується місце і роль суду в систе­мі судоустрою України.

Ключові слова: суд, судоустрій, судова влада.


Метою даної статті є дослідження окремих аспектів правової природи судо­устрою, суду, органів державної влади, які забезпечують функціонування суду, а також здійснити їх позиціювання сто­совно судоустрою України.

Цілями даної статті є:

— дослідити окремі аспекти правової природи судоустрою, суду, органів дер­жавної влади, які забезпечують функціо­нування суду;

— проаналізувати сутнісні характе­ристики судоустрою;

— сформулювати поняття судоустрою;

— проаналізувати можливість вклю­чення до складу судоустрою України, окрім судів, інших органів державної влади.

Окремі аспекти судоустрою досліджу­валися у працях таких вчених, як: В. В. Кульчицький, О. М. Толочко, Ю. В. Ткаченко, О. В. Білова, Л. М. Мос­квич, Ю. С. Шемчушенко, В. Ф. Погоріл - ко, В. Б. Авер’янов, А. О. Селіванова, В. В. Сташис, В. Я. Тацій, Ю. М. Тодика, B. Т. Маляренко, В. В. Молдован, І. Є. Марочкін, Н. В. Сибільова, М. Ю. Мельник, В. В. Городовенко, C. Г. Штогун тощо.

Подальша розбудова і розвиток укра­їнської держави, утвердження верховен­ства права можливе лише за умови пов­ноцінного функціонування судової си­стеми. Створення умов для ефективного функціонування судів для якісного ви­конання покладених на них завдань, по­в’язаних із захистом прав особи, потре­бує чітких орієнтирів стосовно того, яке місце суд повинен посідати в системі су­доустрою України.

Одним із ключових елементів для ка­тегорії «судова влада» є поняття суду. Як зазначає І. Б. Факас: «Термін «суд» вживається в кількох значеннях: а) уста­нова, де працюють співробітники суду;

Б) суддя, який розглядає справу одноосо­бово чи склад суддів, які розглядають судові справи (судова колегія); в) судо­вий процес; г) орган держави [1]. При цьому, на думку, І. Б. Факас, останнє значення є пріоритетним.

Разом з тим І. Б. Факас не обмежуєть­ся тільки спробою визначити зміст по­няття «суд», вона звертає увагу на його ознаки, серед яких виокремлює такі:

1) суд розглядає і вирішує особливі кате­горії справ, які не може розглянути ніякий інший орган; 2) розгляд справ у суді здійснюється з дотриманням особ­ливої процедури, регламентованої зако­ном; 3) суду властива особлива самостій­ність при розгляді справ, між судами немає відносин підлеглості; 4) рішення суду проголошується ім’ям України, це надає йому силу законного (обов’язково­го) рішення для всіх громадян, органів, яким вони адресовані [2].

Повноваження суду мають виключ­ний характер і не можуть бути делегова­ними будь-якому іншому державному органу. Безумовна фіксація законодав­цем повноважень, властивих судовій владі, виключно за судом не дозволяє на­віть припускати можливість реалізації судової влади поза рамками суду.

У зв’язку з цим закономірно виникає запитання — як визначити правовий ста­тус органів державної влади, що здійсню­ють організаційне, кадрове, дисциплі­нарне тощо, забезпечення функціонуван­
ня судів. Йдеться про такі органи, як: Державна судова адміністрація, Вища кваліфікаційна комісія суддів України тощо. Наприклад, Державна судова адмі­ністрація є органом, повністю підконт­рольним судовій гілці влади (її голова призначається на посаду та звільняється із посади за рішенням Ради суддів Укра­їні, а сам голова є підзвітним З’їзду суд­дів України), а із одинадцяти членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України шість (більшість) призначається З’їздом суддів України, а сама вона ви­знається органом у системі судоустрою України. Не здійснюючи аналіз правової природи всіх органів держави, що залу­чені до процесу забезпечення належного функціонування судів, вважаємо, що на­віть поверховий огляд наведених нами прикладів вказує на незавершеність про­цесу формування гілок влади та ставить перед дослідником проблему коректного визначення їх місця в системі владних координат стосовно суду.

Проблема ускладнюється ще й тим, що, апелюючи до терміна «судоустрій», законодавець уникає його визначення. З урахуванням цього цілком логічно, ви­никає запитання: на якій підставі Вища кваліфікаційна комісія суддів України віднесена до судоустрою України, а Дер­жавна судова адміністрація — ні?

На нашу думку, використання тер­міна «судоустрій» (виходячи з його бук­вального значення — «судовий устрій») щодо органів, які не є безпосередніми носіями судової влади, з методологічних позицій є невірним. Проте, оскільки за­конодавець вжив термін «судоустрій» у широкому значенні, то саме його ми і бу­демо притримуватися у рамках даного дослідження.

Оминаючи увагою проблему дефініції поняття «судоустрій», законодавець у пре­амбулі Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 р. № 2453-УІ вказав, що цей Закон «визначає правові засади організації судової влади та здійс­нення правосуддя в Україні з метою за­хисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів дер­жави на засадах верховенства права, ви­значає систему судів загальної юрисдик­ції, статус професійного судді, народного засідателя, присяжного, систему та поря­док здійснення суддівського самовряду­вання і встановлює систему і загальний порядок забезпечення діяльності судів та регулює інші питання судоустрою і стату­су суддів».

Отже, серед переліку питань, регла­ментованих законом, який визначає су­доустрій та правовий статус судді, знахо­дяться наступні: правові засади органі­зації судової влади, правосуддя, система судів загальної юрисдикції, статус про­фесійного судді, народного засідателя, присяжного, система та порядок здійс­нення суддівського самоврядування, си­стема і загальний порядок забезпечення діяльності судів. Даний перелік не є ви­черпним, тому що, окрім зазначених, ще передбачається існування «інших пи­тань судоустрою і статусу суддів».

Слідуючи загальній логіці, із окресле­ного кола питань можна виокремити ті, що належать до поняття «статус суддів» та поняття «судоустрій», задекларова­них у назві Закону. Методом виключен­ня та логічного співставлення доходимо висновку, що словосполученням «статус суддів», охоплюється статус професійно­го судді, народного засідателя, присяж­ного, а словом «судоустрій», відповід­но, — засади організації судової влади, правосуддя, система судів загальної юрисдикції, система та порядок здійс­нення суддівського самоврядування, система і загальний порядок забезпечен­ня діяльності судів.

Хочемо особливо відмітити, що, якщо позиція законодавця стосовно уникнен­ня вичерпного переліку питань, які на­лежать до судоустрою, нам видається зрозумілою, то його ж позиція стосовно можливості існування «інших питань статусу суддів», які не охоплюються по­няттям «статусу професійного судді, на­родного засідателя, присяжного», нам зрозуміти дещо складно.

Враховуючи вищезазначене та вихо­дячи із прецеденту включення до складу судоустрою Вищої кваліфікаційної ко­місії суддів України, пропонуємо визна­чити судоустрій як структурно-функціо­нальну організацію судової влади та органів держави, що забезпечують її функціонування (у широкому розумін­ні), які поєднані у певну впорядковану, системну категорію за допомогою право­вих взаємозв’язків.

До цього можна додати, що правові взаємозв’язки між органами судової вла­ди, між органами держави, що забезпе­чують її функціонування, та між органа­ми судової влади і органами держави, що забезпечують її функціонування, були нами включені до поняття судоустрою лише з тією метою, щоб акцентувати ува­гу на внутрішньосистемній єдності фено­мену судоустрою.

Судоустрій є «живою», відкритою си­стемою, та характеризується суб’єктною неоднорідністю, оскільки до його складу входять органи, відмінні за своєю право­вою природою. Це органи державної вла­ди, які здійснюють судову діяльність, та органи державної влади, які здійснюють виконавчо-розпорядчу діяльність. Тому ми можемо розглядати судоустрій як своєрідний правовий простір, де «пере­сікається» діяльність органів державної влади із абсолютно різною правовою ха­рактеристикою.

Викладені міркування підтверджу­ються позицією В. В. Сердюка, який вва­жав, що допоміжні, забезпечувальні за­ходи є органічним та невід’ємним допов­ненням процесу функціонування судової влади як самостійної гілки державної влади [3].

Таким чином, з точки зору законодав­чих положень, на сьогодні не має жод­них юридичних підстав обмежувати зміст поняття судоустрою виключно су­довими органами. Такий підхід не відпо­відатиме сучасній інтерпретації поняття судоустрою, згідно з яким воно стало на­багато глибшим та об’ємнішим.

Актуальним для юридичної науки є питання дослідження суду як правоохо­ронного органу. Складність такого дослі­дження, далеко не в останню чергу обу­мовлена відсутністю повноцінної дефіні­ції терміну «правоохоронний орган» [4]. Перешкоди на шляху формулювання за - гальноприйнятного терміна «правоохо­ронний орган» пов’язуються з існуван­ням значної кількості органів, для яких реалізація правоохоронної функції не є основним видом діяльності. З огляду на зазначену проблему, вчені поділилися стосовно того, які органи повинні вважи­тися правовохронними. Частина з них обґрунтовує ідею про необхідність відне­сення до правоохоронних органів тих ор­ганів держави, які хоча б частково при­четні до реалізації правоохоронної функ­ції [5]. Інші наполягають на розмежу­ванні поняття «правоохоронний орган» на два. Перше, яке вживається у широ­кому розумінні, та друге — у вузькому розумінні. Першим мають охоплюватися будь-які органи держави, тією чи іншою мірою, причетні до реалізації правоохо­ронної функції, а другим — виключно органи, основною метою діяльності яких є реалізація правоохоронної функції [6].

За радянських часів переважною біль­шістю вчених та юристів-практиків суд розглядався як складова системи право­охоронних органів держави. Зазначені погляди відповідали політико-правовій дійсності радянської доби. Проте правова природа суду тоді була суттєво відмінною від правової природи суду в теперішній час. У радянський період державна влада являла собою єдиний нероздільний «мо­ноліт». Класична теорія поділу влади не визнавалася і вважалася для радянської правової матерії «чужорідним», буржу­азним політико-правовим елементом, а суд розглядався спочатку як інструмент класової боротьби, а пізніше — як право­охоронний орган, основним і першочер­говим завданням якого була боротьба зі злочинністю. Зміна політичних орієнти­рів та цінностей докорінно змінила ста­тус суду. На сьогодні система судових органів персоніфікує собою незалежну гілку судової влади, а функціональне на­вантаження на суд значно зросло та уріз­номанітнилося.

Ми розділяємо погляди В. М. Савиць - кого, який стверджував, що «...повер­нення до минулого погляду на суд як на орган боротьби зі злочинністю, як на одну з ланок у ланцюгу правоохоронних органів неминуче призведе до відроджен­ня пагубного для правосуддя і до кінця ще неподоланого обвинувального ухилу, який стимулюється і санкціонується рі­шеннями суду» [7].

Проти повернення до старих правових ідеалів «тісного співробітництва» суду та інших правоохоронних, а також повного ототожнення суду із правоохоронними органами виступав В. Стефанюк [8].

Однак не бракувало захисників і у ідеї віднесення суду до правоохоронних орга­нів [9], яка пов’язувалася із основною конституційною функцією суду — захис­том прав та законних інтересів особи.

Якщо вести мову про буквальне тлу­мачення слова «правоохоронний», то, навіть не вдаючись до глибокого науко­вого аналізу, можна стверджувати, що суд є правоохоронним органом.

Разом із тим, потрібно пам’ятати, що він є не просто одним із правоохоронних органів, а незалежним і самостійним пра­воохоронним органом, який представляє окрему судову гілку влади. Тому суд, у принципі, не може бути включеним до системи правоохоронних органів, які ре­презентують виконавчу владу.

Таким чином, необхідно визнати па­ралельне існування двох правоохорон­них систем, одна з яких репрезентована органами судової влади, а інша — орга­нами виконавчої влади.

Ці системи повинні бути максимально незалежними одна від одної та співісну­вати на «паралельних орбітах». Точки дотику цих «орбіт» мають бути об’єктив­но вмотивованими та чітко прописаними в законодавстві, у термінах, які б не до­пускали тлумачення відповідних норм на користь обмеження незалежності суду.

На нашу думку, неприпустимою є практика проведення організованих пра­воохоронними органами, які представля­ють виконавчу гілку влади, будь-яких формальних чи неформальних нарад, зу­стрічей та обговорень проблем, пов’яза­них із покращенням боротьби у сфері злочинності, із залученням представни­ків органів судової влади. Хоча суд і можна, у певному відношенні, важати органом боротьби із злочинністю, однак його роль та мета роботи у цій сфері є принципово відмінними від аналогіч­них, що властиві правоохоронним орга­нам виконавчої влади. Основною метою суду є не подолання чи зменшення рівня злочинності у окремо взятому регіоні, а винесення обґрунтованого і справедливо­го рішення у конкретній кримінальній справі. Окрім цього, на відміну від ін­ших правоохоронних органів, суд у сфе­рі боротьби зі злочинністю здебільшого виконує пасивну роль. Вона проявля­ється у тому, що суд у даному випадку не здійснює жодних активних дій на кшталт оперативно-розшукових заходів, дізнання та слідства, а всього лише об’єктивно оцінює зібрані у конкретній кримінальній справі докази, вислуховує позицію обвинувачення та захисту і прий­має виважене та справедливе рішення. Намагання у будь-який спосіб, під ви­глядом спільної правоохоронної діяльно­сті, залучити суд до участі у координа­ційних заходах, нарадах, обговореннях, є прихованою спробою здійснити на ньо­го незаконний тиск, а його діяльності надати обвинувального ухилу.

Ні для кого не є секретом спроби окремих представників правоохоронних органів виконавчої влади здійснювати вплив на суд з метою не допустити ви­правдувальних вироків суду, понизити стандарти якості дослідження зібраних слідчими доказів, отримати необхідні до­звільні рішення на вчинення відповідних оперативно-розшукових чи кримінально - процесуальних дій без достатніх на те підстав.

Як би це не видавалося дивним, але, на жаль, доводиться констатувати, що в деяких випадках саме непослідовність законодавця створює необхідний «фон» та передумови для втручання в діяль­ність суду з боку правоохоронних орга­нів виконавчої влади.

Так, ст. 2 Кримінально-процесуально­го кодексу України визначає: «Завдан­ням кримінального судочинства є охоро­на прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкрит­тя злочинів, викриття винних та забезпе­чення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний».

Видається доволі дивним покладення законодавцем на суд обов’язку «швидко і повно розкривати злочини, викривати винних, притягувати їх до кримінальної відповідальності», який є повністю то­тожним обов’язкам, покладеним на слід­чого і прокурора.

Більше того, ст. 4 Кримінально-про­цесуального кодексу України покладає на суд, поряд із слідчим і прокурором обо­в’язок «в межах своєї компетенції пору­шити кримінальну справу в кожному ви­падку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події злочину, осіб винних у вчиненні злочину, і до їх покарання».

Такий стан речей є неприпустимим. Наведені положення кримінально-проце­суального кодексу України, не опосеред­ковано визнаючи обвинувальний ухил українського правосуддя, дискредиту­ють судову владу, не відповідають міс­цю і високій ролі суду в системі органів державної влади, створюють передумо­ви для незаконного впливу на суд з боку окремих представників правоохоронних органів, суперечать конституційним принципам функціонування судової вла­ди та є успадкованим з радянського за­конодавства анахронізмом. Тому зазна­чені правові норми мають бути при­ведені у відповідність до Конституції України і Закону України «Про судо­устрій і статус суддів».

ПРИМІТКИ

1. Факас І. Б. Конституційно-правові принципи організації та діяльності судів загальної юрисдикції Україні : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.02 / Ілона Борисівна Факас. — К., 2009. — С. 18.

2. Там само.

3. Сердюк В. В. Судова влада та її місце в теорії поділу влад / В. В. Сердюк // Вісник Ака­демії адвокатури України. — 2006. — № 5. — С. 44.

4. Мельник М. І. Суд та інші правоохоронні органи. Правоохоронна діяльність: закони і коментарі : навч. посіб. / М. І. Мельник, М. І. Хавронюк. — К. : Атіка, 2000. — С. 5—6.

5. Осадчий В. Правоохоронні органи як суб’єкти кримінально-правового захисту / В. Осад­чий // Право України. — 1997. — № 11. — С. 71—74.

6. Тевлін Р. Про поняття «правоохоронні органи» у вузькому та широкому розумінні / Р. Тевлін // Радянське право. — 1985. — № 7. — С. 53.

7. Савицкий В. М. Организация судебной власти в Российской Федерации / В. М. Савиц­кий. — М. : БЕК, 1996. — С. 7.

8. Стефанюк В. Судова система України та судова реформа / В. Стефанюк. — К. : Юрінком Інтер, 2001. — С. 22.

9. Гуценко К. Ф. Правоохранительные органы / К. Ф. Гуценко, М. А. Ковалев. — М. : Зер­цало, 1998. — С. 15—16.

 

Игонин Руслан. Место и роль суда в системе судоустройства Украины.

В данной статье исследуется природа судебной власти. Анализируется место и роль суда в системе судоустройства Украины.

Ключевые слова: суд, судоустройство, судебная власть.

Igonin Ruslan. The place and role of the court in the judicial system of Ukraine.

This article investigates the nature of judicial power. The place and role of the court in the judicial system of Ukraine is analyzed.

Key words: court, judicature, judiciary.