joomla
АНАЛІЗ ЗАКОНОДАВЧИХ ІНІЦІАТИВ ЩОДО ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОСПОРЮВАННЯ РІШЕНЬ ТРЕТЕЙСЬКИХ СУДІВ
Юридична Україна

Людмила Винокурова,

Кандидат юридичний наук,

Доцент кафедри господарського права

Юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

Заступник Голови Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України,

Сергій Рабенко,

Здобувач кафедри господарського права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

У статті розглядаються законодавчі ініціативи щодо правового регулювання оспорю­вання рішень третейських судів в Україні. Автори відзначають необхідність визначен­ня та законодавчого закріплення процедури оспорювання як рішень третейських судів, так і рішень міжнародного комерційного арбітражу. У статті запропоновані рекомен­дації щодо вдосконалення положень розглянутих законопроектів з приводу процедурних питань оспорювання рішень третейських судів та використовуваної у законопроектах термінології. Дана стаття буде корисною для практикуючих юристів, а також для студентів юридичних факультетів, які вивчають господарське право.

Ключові слова: господарське право, міжнародний комерційний арбітраж, третейський суд, арбітраж, судовий контроль, оспорювання рішень третейського суду.

 

Тенденції і проблеми правового регулювання*

У зарубіжних країнах з розвинутою економічною системою міжнародний ко­мерційний арбітраж упродовж багатьох років залишається одним із найбільш популярних і ефективних альтерна­тивних способів вирішення цивільно- правових спорів, який входить до си­стеми недержавних юрисдикційних ор­ганів, уповноважених вирішувати спори і здійснювати захист порушених прав. В Україні інститут міжнародного комер­ційного арбітрування остаточно сформу­вався з прийняттям у 1994 р. Закону України «Про міжнародний комерцій­ний арбітраж», який розроблено на під­ставі моделі типового закону, прийнято­го Комісією ООН по праву міжнарод­ної торгівлі й схваленого Генеральною Асамблею ООН для можливого вико­ристання державами. Типовий закон від­образив сучасний стан і тенденції міжна­родного комерційного арбітражу. При цьому стандартизація процедури оспо­рювання арбітражних рішень у місці їх винесення була одним з найбільш проб­лемних завдань під час розробки Типово­го закону [1].

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону Украї­ни «Про міжнародний комерційний ар­бітраж» цей закон застосовується до міжнародного комерційного арбітражу, якщо місце арбітражу знаходиться на те­риторії України. Для цілей цього Закону арбітраж розглядається як будь-який арбітраж (третейський суд) незалежно від того, чи утворюється він спеціально для розгляду окремої справи, чи здій­снюється постійно діючою арбітражною установою, зокрема Міжнародним ко­мерційним арбітражним судом або Мор-

Ською арбітражною комісією при Торго­во-промисловій палаті України (ч. 1 ст. 2 Закону).

У 2002 р. прийнято Закон України «Про третейські суди», який окремо вре­гулював порядок утворення та діяльно­сті третейських судів в Україні і встано­вив вимоги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав. При цьому в ч. 4 ст. 2 Закону обу­мовлено, що його дія не поширюється на міжнародний комерційний арбітраж.

Враховуючи складну і специфічну правову природу третейських судів уза­галі й такого їх різновиду, яким є між­народний комерційний арбітраж, біль­шість питань у цій сфері як в Україні, так і в зарубіжних країнах, залишають­ся актуальними для дослідження, почи­наючи з визначення місця інституту тре­тейського розгляду в системі права як приватної юрисдикції і його співвідно­шення з суміжними правовими юрис­дикціями, і завершуючи проблемами, що виникають при виконанні рішень третейських судів. При цьому, якщо в світі спостерігається тенденція, пов’яза­на з перерозподілом спорів у сфері трете­йського розгляду і збільшенням кілько­сті арбітрабільних спорів, то зміни, яки відбулися в законодавстві України в цій галузі останніми роками, свідчать про звуження сфери третейського розгляду і посилення судового контролю за рішен­нями третейських судів Аналогічна тен­денція спостерігається і в судовій прак­тиці, але це є предметом окремого обго­ворення, оскільки потребує самостійного аналізу і дослідження.

Тому проблема удосконалення пра­вового регулювання як діяльності між­народного комерційного арбітражу, так і діяльності «внутрішніх» третейських су­дів як системи приватної юрисдикції за­лишається актуальною.

В Україні впродовж багатьох років од­ним із найбільш актуальних питань, які потребують нагального вирішення, зали­шається оспорювання рішень міжнарод­ного комерційного арбітражу, винесених на території України, і рішень «внутріш­ніх» третейських судів, на що неоднора­зово зверталась увага в український юридичній літературі [2]. Так, незважа­ючи на те, що 18.03.2004 р. було прий­нято новий Цивільний процесуальний кодекс України (далі — ЦПК України), порядок оспорювання рішень міжнарод­ного комерційного арбітражу, винесених на території України, і порядок оскар­ження рішень «внутрішніх» третей­ських судів знову залишилися поза ува­гою законодавця, що дає українським вченим підставу для побоювань, що та­кий стан українського законодавства мо­же слугувати підставою для віднесення України до юрисдикцій, «недружніх» арбітражу.

Не врегульовано провадження у спра­вах щодо оскарження рішень третейських судів і в Господарському процесуальному кодексі України (далі — ГпК України). Водночас, враховуючи приватноправову природу третейського судочинства, важ­лива роль відводиться судовому контро­лю, який здійснюється державними суда­ми щодо рішень, що приймаються третейськими судами, при цьому, обираю­чи модель судового контролю, держава са­мостійно визначає обсяг і межі такого контролю, підстави для скасування рі­шень третейських судів, порядок оспорю­вання, повноваження компетентних дер­жавних судів щодо рішень третейських судів. Але при цьому слід враховувати, що джерелом правового регулювання між­народного комерційного арбітражу, є перш за все, міжнародні конвенції, що ре­гулюють міжнародний комерційний ар­бітраж.

Правове регулювання міжнародного комерційного арбітражу на рівні міжна­родного законодавства відбувається з ме­тою забезпечення правової визначеності вирішення зовнішньоекономічних спорів міжнародним комерційним арбітражем, процедури оспорювання та примусового виконання його рішень, незалежно від того, в якій країні відбувається розгляд справи, а в якій — виконання арбітраж­них рішень, при цьому досягається ця мета як шляхом прийняття міжнародних договорів, так і шляхом рекомендаційно­го правового регулювання. Національне законодавство, у свою чергу, конкрети­зує та забезпечує практичну реалізацію закріпленого на міжнародному рівні пра­вового регулювання міжнародного ко­мерційного арбітражу.

Взаємодія третейських і державних судів

Однією з характерних особливостей міжнародного комерційного арбітражу, яка розглядається як суттєва перевага вирішення зовнішньоекономічних спо­рів таким шляхом, є остаточність вине­сеного рішення, яка знаходить свій ви­раз у відсутності можливості його оскарження в традиційному розумінні господарського та цивільного процесів у зв’язку з обмеженням судового контро­лю за арбітражним рішенням.

Це не означає усунення будь-якого су­дового контролю за рішеннями міжна­родного комерційного арбітражу, втім форми та обсяг такого контролю встанов­люються національним законодавством і відрізняються залежно від того, яка оби­рається модель судового контролю за ар­бітражним рішенням в місці його вине­сення [3]. Питання здійснення судового контролю, а саме оспорювання і відміни арбітражного рішення за місцем його ви­несення, регулюються виключно націо­нальним законодавством. Стан справ стосовно оспорювання арбітражних рі­шень цілком справедливо розглядається як свого роду концентрований вираз від­ношення судової системи до міжнарод­ного комерційного арбітражу [4].

Згідно зі ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національно­го законодавства і застосовуються у по­рядку, передбаченому для норм націо­нального законодавства (ч. 1 ст. 19 Закону), і якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в уста­новленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відпо­відному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору (ч. 2 ст. 19). Однією з таких конвенцій є Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж (Жене­ва, 1961 р.), учасницею якої є Україна і яка почала діяти на території України з 07.01.1964 р. Ця конвенція застосо­вується до арбітражних процесів і рі­шень, заснованих на арбітражних уго­дах, і передбачає підстави скасування арбітражних рішень компетентним дер­жавним судом.

У Законі України «Про міжнародний комерційний арбітраж» питанню меж втручання суду присвячена окрема ст. 5, згідно з якою з питань, що регулюються цим Законом, ніяке судове втручання не

Повинно мати місця, крім як у випадках, коли воно передбачене у цьому Законі.

Стаття 5 національного закону «Про міжнародний комерційний арбітраж» відтворює позицію модельного закону ЮНСІТРАЛ щодо взаємодії третейських і державних судів і меж втручання дер­жави в особі суду в арбітражний роз­гляд, яка була предметом ретельного об­говорення під час підготовки модельного Закону. При цьому в юридичній літера­турі підкреслюється, що в модельному Законі знайдено оптимальний варіант втручання державного суду в арбітражне провадження, воно не носить субстан­ціального характеру і пов’язано лише з забезпеченням функціонування інститу­тів арбітражу [5].

З метою усунення прогалин у національному законодавстві

Згідно з ч. 2 ст. 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути переда­ний будь-який спір, що виникає з ци­вільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.

Але цивільні й господарські спори роз­глядаються відповідно загальними і гос­подарськими судами згідно з Цивільним процесуальним кодексом України і Госпо­дарським процесуальним кодексом Украї­ни. У вирішенні питання про те, який суд, загальний чи господарський, компе­тентний розглянути заяву про скасування рішення третейського суду, необхідно ви­ходити з правил визначення підвідомчості справ загальним і господарським судам, встановлених ст. 15 ЦПК України та стат­тями 1, 12 ГПК України.

Спори, що виникають у сфері міжна­родної торгівлі, розглядаються міжна­родним комерційним арбітражем згідно з Законом України «Про міжнародний ко­мерційний арбітраж», якщо місце арбіт­ражу знаходиться на території України. Таким чином, у законодавстві України має бути визначено процесуальний поря­док розгляду заяв про скасування рішень третейського суду і рішень міжнародного комерційного арбітражу, тобто порядок оскарження рішень «внутрішніх» тре­тейських судів щодо цивільних і госпо­дарських спорів і порядок оспорювання арбітражних рішень щодо зовнішньоеко­номічних спорів.

Що стосується оскарження рішень «в­нутрішніх» третейських судів, то з ме­тою правильного і однакового застосу­вання господарськими судами деяких приписів Закону України «Про третей­ські суди» 11.04.2005 р. президія Вищо­го господарського суду України, по суті перебравши на себе функції законодав­ця, змушена була прийняти рекоменда­ції «Про деякі питання практики засто­сування господарськими судами Закону України «Про третейські суди», в яких зазначено порядок оскарження рішень третейських судів із визначенням компе­тентних судів, до яких оскаржуються рішення третейського суду і які здійсню­ють видачу виконавчого документа, і по­рядок розгляду заяв про видачу виконав­чого документа. У такий спосіб було усунено суттєву прогалину в чинному за­конодавстві.

При цьому Вищий господарський суд України зазначив компетентним судом, до якого оскаржуються рішення третей­ського суду і який здійснює видачу ви­конавчого документа, у розумінні ст. 2 Закону «Про третейські суди» місцевий загальний суд і місцевий господарський суд за місцем розгляду справи третей­ським судом.

З метою усунення прогалин у цій час­тині законодавства України запропоно­вано декілька варіантів внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України і Господарського процесуально­го кодексу України щодо оскарження рішення третейського суду та отримання виконавчого листа, важливість яких важко переоцінити.

При цьому проект Закону про внесен­ня змін до законодавчих актів щодо оскарження рішення третейського суду та видачі виконавчих листів за рішен­ням третейських судів, внесений народ­ним депутатом України VI скликання Д. М. Притикою 21.10.2009 р. (номер ре­єстрації (4806/П), 07.09.2010 р. прийня­то в першому читанні. Втім, щодо проек­ту Закону про внесення змін до Гос­подарського процесуального кодексу Ук­раїни (щодо оскарження рішення тре­тейського суду та отримання виконавчо­го листа, ініціатор народний депутат України Д. М. Притика), 30.03.2010 р. вручено подання комітету про розгляд.

Враховуючи однаковий предмет регу­лювання, а також з метою забезпечення правильного і однакового застосування за­гальними і господарськими судами при­писів Закону України «Про третейські су­ди», доцільно обговорювати і приймати одночасно зміни до двох процесуальних кодексів і до Закону України «Про третей­ські суди».

У зв’язку із цим з точки зору юридич­ної техніки виникає необхідність в уні­фікації регулювання оспорювання рі­шень третейських судів (відповідно і їх примусового виконання) в межах регла­ментації діяльності загальних і господар­ських судів, на які покладено здійснення судового контролю за рішеннями третей­ських судів. Саме такий підхід дозволить забезпечити одноманітність регулювання схожих правовідносин, що буде сприяти правильному і однаковому застосуванню Закону України «Про третейські суди» загальними і господарськими судами. То­му цілком виправданими є висновки на­уково-експертного управління Верховної Ради України та Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя щодо необхідності об’єднання розгляду даних законопроектів.

Необґрунтовані відмінності у підходах

Для усунення прогалин у чинному за­конодавстві вищезгаданим проектом пе­редбачено доповнення Цивільного про­цесуального кодексу України розді­лом VII1 «Провадження у справах про оскарження рішень третейських судів і про видачу виконавчих листів за рішен­нями третейських судів», яким визна­чається підсудність справ про оскаржен­ня рішення третейського суду місцевому суду за місцем розгляду справи третей­ським судом, вимоги до форми і змісту скарги на рішення третейського суду, процедура судового розгляду справи про оскарження рішення третейського суду, наслідки розгляду скарги. Аналогічно в цьому ж підрозділі пропонується врегу­лювати провадження у справах про вида­чу виконавчих листів за рішеннями тре­тейських судів з визначенням у якості суду, компетентного розглядати заяву про видачу виконавчого листа, місцевого суду за місцем розгляду справи третей­ським судом, з встановленням вимог до форми і змісту заяви про видачу вико­
навчого листа, процедури розгляду та­ких заяв і визначенням підстав для від­мови у видачі виконавчого листа за рішенням третейського суду.

Враховуючи ідентичність процедури оскарження рішень третейського суду у цивільних і господарських справах, в обох кодексах необхідно забезпечити ідентичне правове регулювання відповід­них правовідносин, впровадивши одна­кову юридичну термінологію і наповнив­ши її однаковим змістом.

Водночас у проектах невиправдано за­стосовуються різні визначення при ха­рактеристиці однакових правових явищ, а інколи навіть пропонуються різні під­ходи при регулюванні однакових по суті відносин.

Такі необґрунтовані неспівпадіння по­чинаються вже з назви розділу і назви окремих статей, які пропонується вклю­чити до Цивільного процесуального ко­дексу і до Господарського процесу­ального кодексу України, невиправдані невідповідності вбачаються і в змісті за­пропонованих змін.

Зокрема це стосується таких важли­вих питань, як визначення суду, компе­тентного розглядати скаргу на рішення третейського суду, визначення кола осіб, які мають право подавати скаргу на рішення третейського суду тощо, тому, на наш погляд, окремі положення обох проектів потребують уточнення.

Що стосується оспорювання арбіт­ражних рішень, Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж» компетентним судом, уповноваженим розглядати клопотання про скасування арбітражного рішення, визначені район­ні, районні у містах, міські та міськра - йонні суди за місцезнаходженням арбіт­ражу (ч. 2 ст. 6 Закону). Тому в Цивільному процесуальному кодексі України повинні знайти відображення особливості регулювання порядку оспо­рювання рішень міжнародних комерцій­них арбітражів, прийнятих на території України.

У зв’язку із цим у ст. 4011 необхідно спеціально обумовити, що правила, які встановлені цим розділом, застосовують­ся і при розгляді компетентним судом клопотань про скасування рішень міжна­родних комерційних арбітражів, прийня­тих на території України.

Оскарження чи оспорювання?

У проекті закону залишено загальний термін «оскарження» рішень третей­ських судів. Втім у Законі України «Про міжнародний комерційний арбітраж» встановлена спеціальна процедура оспо­рювання рішень міжнародного комер­ційного арбітражу (ст. 34) і вживається термін «оспорювання арбітражного рі­шення», що вважається більш вдалим. При цьому клопотання про скасування розглядається в Законі як винятковий засіб оспорювання арбітражного рішен­ня. В юридичній літературі справедливо зазначається, що відмова законодавця від терміна «оскарження» є свідомою, оскільки термінологічна різниця відоб­ражає суттєву різницю в інститутах оспорювання і оскарження [6]. При цьо­му враховується, що для рішень третей­ського суду законодавством встановле­ний особливий порядок оскарження, згідно з яким судовий контроль з боку державних судів суттєво обмежений, в основному стосується лише перевірки процедури діяльності третейських судів, причому щодо найважливіших процесу­альних питань, тобто перевірки дотри­мання основних процесуальних правил при невтручанні в оцінку правильності розгляду спору по суті.

Оспорювання арбітражного рішення врегульовано Європейською конвенцією «Про зовнішньоторговельний арбітраж» (Женева, 1961 р.), в якій підстави скасу­вання арбітражного рішення ще вужчі у порівнянні з позицією Модельного зако­ну «Про міжнародний торговельний ар­бітраж» (і, відповідно, Закону України «Про міжнародний комерційний арбіт­раж»), а арбітражне законодавство дея­ких країн дозволяє сторонам арбітраж­ної угоди за взаємною домовленістю взагалі виключати судовий контроль за арбітражним рішенням. Тому, на наш погляд, і в проекті Закону, і в Законі «Про третейські суди» термін «оскар­ження» рішень третейських судів до­цільно замінити на термін «оспорюван­ня» і відповідно термін «скарга на рі­шення» замінити терміном «заява про скасування рішення».

У проекті Закону не передбачено особ­ливостей розгляду компетентним дер­жавним судом клопотань про скасування рішень міжнародних комерційних арбіт - ражів, прийнятих на території України, і тому посилання на Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» взагалі відсутнє. Водночас цей розділ по­винен визначати загальні принципи оспорювання рішень «внутрішніх» тре­тейських судів і міжнародних комерцій­них арбітражів, прийнятих на території України, з урахуванням положень Зако­ну України «Про міжнародний комер­ційний арбітраж».

Строк для подання клопотання

Ці особливості стосуються строку, протягом якого подається клопотання про скасування арбітражного рішення. В проекті пропонується загальний строк для звернення зі скаргою на рішення тре­тейського суду — три місяці з дня прий­няття рішення третейським судом, при цьому не визначено, яку дату вважати днем прийняття рішення: дату засідання чи дату підписання рішення усіма трете­йськими суддями. Не обумовлена в про­екті можливість застосування інших строків для звернення із заявою про ска­сування, якщо інше встановлено міжна­родним договором України або Законом України. Водночас в Законі України «Про міжнародний комерційний арбітра­ж» передбачено, що клопотання про ска­сування арбітражного рішення може бути заявлено протягом трьох місяців, рахуючи з дня, коли сторона, що заявляє це клопотання, отримала арбітражне рішення (що цілком виправдано, врахо­вуючи участь у справі іноземного підпри­ємства, можливу участь у розгляді спра­ви іноземних арбітрів і, відповідно, ускладнення узгодження тексту рішен­ня, складність таких справ тощо). При цьому в Законі спеціально врегульований порядок надіслання і отримання письмо­вих повідомлень (ст. 3 «Отримання пись­мових повідомлень»), який застосову­ється і до направлення рішень арбітраж­них судів. Порядок обміном документа­ми та письмовими матеріалами між сто­ронами, а також між сторонами і тре­тейським судом чи третейськими суддя­ми визначений і в ст. 15 Закону України «Про третейські суди».

У Законі України «Про третейські су­ди» строк для подання заяви про скасу­вання рішення третейського суду вста­новлений у три місяці з дня прийняття рішення третейським судом, а для осіб, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов’язки, — протягом трьох місяців, коли вони дізналися або повин­ні були дізнатися про прийняття рішен­ня третейського суду.

При цьому, якщо Закон України «Про третейські суди» передбачив обов’язкове оголошення рішення у засіданні третей­ського суду, принаймні хоча б його резо­лютивної частини (і обов’язок направити сторонам мотивоване рішення у строк, який не перевищує п’яти днів з дня ого­лошення резолютивної частини рішен­ня), то Закон України «Про міжнарод­ний комерційний арбітраж» такого обов’язку арбітрів не встановлює, визна­чаючи лише загальні вимоги до форми і змісту арбітражного рішення. Порядок прийняття рішень складом арбітрів, виз­начений законом, застосовується з ура­хуванням процедури розгляду, встанов­леної регламентами або правилами, затвердженими в установленому поряд­ку для постійно діючих арбітражних су­дів, або рекомендованих для арбітражу ad hoc. Так, Регламентом Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України передбачено як загальне правило винесення рішення у справі у засіданні Арбітражного суду (оголошен­ня його резолютивної частини), надси­лання арбітражного рішення сторонам протягом 15 днів з дати прийняття рішення (з правом Голови МКАС у ви­няткових випадках продовжити зазначе­ний строк), право складу Арбітражного суду в особливо складних справах не ого­лошувати в засіданні резолютивну час­тину рішення, але надіслати сторонам рішення в строк, який не повинен пере­вищувати 20 днів.

Втім, наприклад Регламент Міжна­родного комерційного арбітражного суду при ТПП Російської Федерації від 18.10.2005 р., на відміну від попередньо­го Регламенту, не назвав конкретного строку, протягом якого повинно бути ви­несено рішення. В Регламенті лише зроблено застереження, що рішення має виноситися в межах 180 днів з дня фор­мування складу арбітрів (параграф 24 Регламенту), при цьому в ч. 2 парагра­фу 39 Регламенту зазначено, що дата ви­несення рішення визначається з ураху­ванням дати останнього підпису арбітра, який входить до складу арбітражу. Від­мова від встановлення в Регламентах конкретного строку для винесення арбіт­ражного рішення є достатньо пошире­ною для постійно діючих арбітражних судів, враховуючи вищезазначені обста­вини. Тому для арбітражних рішень об­числення строку на оспорювання най­більш доцільне з дня отримання арбі­тражного рішення стороною, яка подає клопотання про скасування. Але, на наш погляд, строк звернення із заявою про скасування рішення «внутрішнього» третейського суду також доцільно «при­в’язати» до дня отримання рішення, що оспорюється, стороною, яка звертається із заявою про скасування.

Коло суб’єктів оспорювання арбітражних рішень

В юридичній літературі залишається спірним питання щодо кола суб’єктів оспорювання арбітражних рішень. Відпо­відь на це питання тісно пов’язана із пи­танням про можливість третіх осіб бути учасниками третейського (арбітражного) розгляду. Ані Типовий закон ЮНСІТРАЛ «Про міжнародний торговельний арбі­траж», ані національний закон не регулю­ють процедуру вступу до арбітражного розгляду третіх осіб. Але це питання регу­люється в Регламентах постійно діючих арбітражних судів. Так, згідно зі ст. 43 Регламенту Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України вступ до арбітражного розгляду допуска­ється тільки за згодою сторін спору. Для залучення до розгляду третьої особи, окрім згоди сторін, подібна також згода особи, яка залучається. Згода на залучен­ня третьої особи повинна бути виражена у письмовій формі.

Втім у Законі України «Про третей­ські суди» зазначено, що питання щодо участі третіх осіб та їх процесуальні пра­ва у третейському розгляді вирішуються третейським судом відповідно до регла­менту третейського суду або угоди сторін у третейському суді для вирішення кон­кретного спору. Третя особа бере участь у третейському розгляді добровільно (ч. 2 ст. 34 Закону).

Але невирішеним в арбітражному за­конодавстві залишається питання щодо можливості оспорювання арбітражного рішення особами, які не були притягнуті до участі в арбітражному розгляді, але питання про їх права і обов’язки були розглянуті арбітражем і таким рішенням порушуються їх права і законні інтере­си. В Законі України «Про третейські су­ди» це питання врегульовано таким чи­ном, що право звертатися із заявою про скасування рішення третейського суду передбачено не тільки для сторін, а й для третіх осіб, а також для осіб, які не брали участі у справі, у разі якщо тре­тейський суд вирішив питання про їх права і обов’язки (ст. 51 Закону).

У російській юридичній літературі поширеною є думка, що суб’єктами оспорювання рішень третейських судів (у тому числі й міжнародних комер­ційних арбітражних судів) можуть бути особи, які брали участь у третейському розгляді, перш за все це сторони і треті особи, які заявляють самостійні вимоги, які притягнуті до участі у справі і які приєдналися до арбітражної угоди [7]. Таким чином, право будь-якої сторони арбітражного розгляду оспорювати ар­бітражне рішення незалежно від того, чи брала відповідна сторона участь в арбіт­ражному процесі, не заперечується, не заперечується також право на оспорю­вання арбітражного рішення третіх осіб у справі, які заявляють самостійні вимо­ги, якщо вони були притягнуті до участі у справі і приєдналися до арбітражної угоди, оскільки умови вступу до арбіт­ражного розгляду третьої особи спеці­ально прописані в Регламентах постійно діючих третейських судів.

Враховуючи невизначеність у питанні про статус третіх осіб (причому як таких, що заявляють самостійні вимоги на пред­мет позову, так і таких, що не заявляють самостійних вимог), яких не залучено до участі у арбітражному розгляді, зали­шається невирішеною і проблема можли­вості оскарження арбітражного рішення третіми особами, які не брали участі у ар­бітражному розгляді, якщо прийнято рі­шення про їх права і обов’язки. Обґрун­тованою, на наш погляд, є точка зору ро­сійського вченого О. Ю. Скворцова щодо того, що якщо третя особа не зв’язана третейською угодою, вона не вправі бути учасником третейського процесу, вклю­чаючи стадію опротестування відповідно­го рішення. Якщо ж третейським судом
прийнято рішення про права і обов’язки особи, яку не притягнуто до участі у тре­тейському розгляді, то таке рішення не­можливо буде виконати у примусовому порядку [8]. Принаймні щодо міжнарод­ного комерційного арбітражу така пози­ція може бути сприйнята як виправдана і як така, що не суперечить національному Закону України «Про міжнародний ко­мерційний арбітраж».

Також недоцільно, на наш погляд, на­давати право оспорювати арбітражне рішення органам та особам, яким зако­ном надано право захищати права, свобо­ди та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, як це передбачено у згадуваному проекті щодо оскарження рішень третейського суду, тому в ЦПК необхідно зробити відповідне застере­ження щодо непоширення цієї норми на арбітражні рішення.

У розділі VII1 ЦПК доцільно зазначи­ти підстави для скасування рішення тре­тейського суду, обумовивши, що рішення міжнародного комерційного арбітражу може бути скасоване судом за підстава­ми, передбаченими міжнародним догово­ром України і Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж».

Неврегульовані питання

У проекті закону відсутнє положення щодо порядку оспорювання іноземного арбітражного рішення, при прийнятті якого були застосовані норми законодав­ства України, у випадках, передбачених міжнародним договором. Так, можли­вість скасування арбітражного рішення компетентним судом держави, за зако­ном якої це рішення було винесено, пе­редбачена статтею IX Європейської кон­венції «Про зовнішньоторговельний арбітраж» (Женева, 1961 р.), учасницею якої є Україна, але підсудність цих справ у проекті не визначена.

Не врегульований в проекті порядок розгляду заяви з питання компетенції тре­тейського суду, у разі винесення постано­ви третейського суду попереднього харак­теру про наявність у нього компетенції. Йдеться про визначення правил розгляду заяв про скасування постанов третейських судів, у тому числі міжнародних комер­ційних арбітражів, винесених у межах ре­алізації принципу «компетенції — компе­тенції». Реалізація цього принципу зна­йшла законодавче закріплення як у Зако­ні України «Про третейські суди», так і в Законі України «Про міжнародний комер­ційний арбітраж», а також у Регламентах постійно діючих арбітражних судів.

Оскільки, як вже зазначалося, в про­екті Закону згадується лише Закон України «Про третейські суди», а поси­лання на Закон України «Про міжнарод­ний комерційний арбітраж» взагалі від­сутні, питання процедури оспорювання арбітражних рішень також залишаються невирішеними.

Так, згідно з запропонованими змі­нами до ЦПК рішення третейського суду може бути оскаржено до місцевого суду за місцем розгляду справи третейським судом, за ГПК — за місцем знаходження третейського суду, який ухвалив рішен­ня зі спору. В ст. 30 Закону «Про третей­ські суди» зазначено, що місцем прове­дення третейського розгляду справи у постійно діючому третейському суді є місцезнаходження цього третейського су­ду, а місце проведення третейського роз­гляду справи у третейському суді для ви­рішення конкретного спору визначається третейською угодою. У ст. 6 Закону України «Про міжнародний комерцій­ний арбітраж» передбачена можливість оспорювання рішень міжнародного ко­мерційного арбітражу до районних, ра­йонних у містах, міських та міськрайон - них судів за місцем знаходження ар­бітражу.

У ЦПК необхідно також чітко зазна­чити про необхідність сплати державного мита у справах про скасування рішень третейського суду, та сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення роз­гляду справи, і внести відповідні зміни до Декрету Кабінету Міністрів «Про дер­жавне мито».

У цілому мету даного законопроекту необхідно охарактеризувати як пози­тивну, у той самий час урахування на­ведених коментарів дозволить повною мірою забезпечити правове регулювання правовідносин з оскарження рішень тре­тейських судів у судах загальної юрис­дикції та видачі судами загальної юрис­дикції виконавчих листів за рішеннями третейських судів, що повинно призвес­ти до підвищення якості та ефективно­сті третейського судочинства, а також запобігти можливим зловживанням у цій сфері.

1. Притика Ю. Д. Міжнародний комерційний арбітраж: Питання теорії та практики : мо­нографія / Ю. Д. Притика. — К. : Ін Юре, 2005. — С. 425.

2. Оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу в Україні / Т. В. Сліпачук, О. С. Перепелинська // Юридична практика. — 2008. — № 26 (548). — С. 18.

3. Винокурова Л. Ф. Оспорювання рішень, винесених в порядку міжнародного комерційно­го арбітражу на території України / Л. Ф. Винокурова // Науково-практичний юридичний журнал «Практика Міжнародного комерційного арбітражу» № 3—4 (5—6); Інформаційно - аналітичний центр правової та ділової інформації «Праксіс», 2007. — С. 51.

4. Жильцов А. Н. Оспаривание решений международных коммерческих арбитражей в со­ответствии с российским законодательством - современные тенденции // Международный коммерческий арбитраж: современные проблемы и решения : сб. ст. к 75-летию Международ­ного коммерческого арбитражного суда при Торгово-промышленной палате Российской Феде­рации / под ред. А. С. Комарова ; МКАС при ТПП РФ. — М. : Статут, 2007. — С. 168.

5. Комаров В. В. Міжнародний комерційний арбітраж / В. В. Комаров, В. Н. Погорецький. — X. : Право, 2009. — С. 37.

6. Скворцов О. Ю. Третейское разбирательство предпринимательских споров в Росии: проб­лемы, тенденции, перспективы / О. Ю. Скворцов. — М. : Волтерс Клувер, 2005. — С. 305.

7. Комментарий к Арбитражному процессуальному кодексу Российской Федерации / под ред. П. В. Крашенникова. — М. : Статут, 2007. — С. 856.

8. Скворцов О. Ю. Зазнач. праця. — С. 305.

 

Винокурова Людмила, Рабенко Сергей. Анализ законодательных инициатив в от­ношении правового регулирования оспаривания решений третейских судов.

В статье рассматриваются законодательные инициативы в отношении правового ре­гулирования оспаривания решений третейских судов в Украине. Авторы отмечают не­обходимость определения и законодательного закрепления процедуры оспаривания как решений третейских судов, так и решений международного коммерческого арбитража. В статье предложены рекомендации по усовершенствованию положений рассмотрен­ных законопроектов в части процедурных вопросов оспаривания решений третейских судов и использованной в законопроектах терминологии. Данная статья будет полез­ной для практикующих юристов, а также для студентов юридических факультетов, которые изучают хозяйственное право.

Ключевые слова: хозяйственное право, международный коммерческий арбитраж, тре­тейский суд, арбитраж, судебный контроль, оспаривание решений третейского суда.

Vynokurova Lyudmyla, Rabenko Sergii. Legislation initiatives analysis on legal regulation of the arbitral awards challenging procedure.

The article considers legislation initiatives analysis on legal regulation of the arbitral awards challenging procedure in Ukraine. The authors note necessity to define and prescribe in legislation a challenging procedure for both decisions of the arbitration and international commercial arbitration. Recommendations on improvement of the considered draft laws are proposed in the field of procedure issues of arbitral award challenging and for used in draft laws terminology. The article could be useful for the practicing lawyers and students of the legal faculties studying commercial law.

Key words: economic law, international commercial arbitration, arbitration, judicial control, challenge of arbitral award.