joomla
ДЕРЖАВНИЙ ПРИМУС В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ: ДО ПОСТАНОВКИ ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ СУТІ І УДОСКОНАЛЕННЯ ФОРМ
Юридична Україна

УДК 342.925:35.08(477)

Трещова Олена,

Суддя Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим

У статті порушується проблема актуальності комплексного опрацювання вітчизня­ною юридичною наукою питань застосування інституту державного примусу для реа­гування на факти вчинення порушень процесуальних норм учасниками адміністратив­ного судочинства, зловживання ними своїми суб’єктивними правами, необхідності удосконалення законодавчого регулювання форм цих гарантуючих адміністративну процесуальну форму заходів.

Ключові слова: адміністративне судочинство, державний примус, зловживання суб’єк­тивними процесуальними правами, адміністративні судові процесуальні норми, захист прав і свобод в публічно-владній сфері.

Форми правового реагування на неналежну поведінку учасників процесу*

Існування в адміністративному судо­чинстві непоодиноких фактів процесу­альної недобросовісності осіб, які беруть участь у справах, обумовлює важливість опрацювання юридичною наукою ціліс­ної концепції ефективної протидії цим неприпустимим для цього виду судового процесу явищам, вказує на необхідність застосування і в ньому відповідних форм загальновідомого теорії права способу боротьби з правопорушеннями — дер­жавного примусу. Наслідком цього має стати створення умов для оперативного здійснення правосуддя в адміністратив­них справах в розумні строки, ефектив­ного поновлення порушених прав і сво­бод громадян, прав та законних інтересів юридичних осіб у діяльності публічно - владного механізму, досягнення завдань цього виду судової юрисдикції в цілому.

Приймаючи КАС України, законода­вець заздалегідь допускав ймовірність зловживання своїми суб’єктивними пра­вами учасниками адміністративного су­дочинства, невиконання ними власних процесуальних обов’язків, порушення дисципліни під час судових засідань, і у зв’язку з цим безпосередньо передбачив у Кодексі спеціальний розділ VI «Заходи процесуального примусу». У названому розділі було визначено підстави, види і порядок застосування заходів процесу­ального примусу як однієї з форм дер­жавного примусу загалом до осіб, що по­рушують встановлені в суді правила і протиправно перешкоджають реалізації правосуддя в адміністративних справах (статті 268—272). Разом з тим, на стадії законотворчої діяльності не можна було передбачити усіх можливих практичних проявів недобросовісності залучених у цей вид судового процесу осіб та їх шкід­ливих наслідків для завдань функціону­вання адміністративної юстиції в Укра­їні. Тому законодавчо було передбачено лише чотири види заходів процесуально­го примусу, які вправі застосовувати адміністративний суд до порушників су­дової дисципліни: попередження, вида­лення із залу судового засідання, тимча­сове вилучення доказів для дослідження судом і привід (ч. 1 ст. 268, ст. 269 КАС України).

Однак практика застосування адміні­стративної судової процесуальної форми засвідчила, що передбачений КАС Украї­ни набір примусово-забезпечувальних щодо цього виду правосуддя заходів вия­вився недостатнім для комплексного по­долання проблеми масовості фактів про­цесуальних правопорушень у ньому. Зазначене, на наш погляд, може бути по­яснено тим, що чинна редакція Кодексу допускає можливість правового реагу­вання суду на порушення судової дис­ципліни і законних вимог суду лише на етапі судового розгляду справи, і не до­зволяє системно запобігати і припиняти випадки недобросовісного користування адміністративною судовою процедурою загалом, а також диспозитивними суб’єк­тивними процесуальними правами, які пов’язані із забезпеченням руху справи (наприклад, у формі навмисного безпід­ставного апеляційного чи касаційного оскарження очевидно законних постанов і ухвал суду або судових рішень, які не можуть бути предметом оскарження).

Крім того, не можна не відмітити й то­го, що передбачені в розділі VI КАС України заходи процесуального примусу є фактично лише певною частиною до­пустимих форм правового реагування з боку судді адміністративного суду на не­належну поведінку, недобросовісні дії учасників адміністративного судочин­ства. Зокрема в адміністративному судо­вому процесі, як і в інших видах право­суддя, існує можливість ініціювання судом кримінальної відповідальності, яка теж є однією з форм державного при­мусу, осіб, які сприяють правосуддю, коли вони порушують свої процесуальні обов’язки. А саме, в ч. 8 ст. 65, ч. 13 ст. 67, ч. 5 ст. 68, ч. 1 ст. 125, ч. 1 ст. 131 КАС України йдеться про застосування кримінальних покарань відповідно до: свідка за завідомо неправдиві показання та відмову від давання показань з непе­редбачених законодавством підстав; екс­перта за завідомо неправдивий висновок, відмову без поважних причин від вико­нання покладених на нього обов’язків у суді; перекладача за завідомо неправиль­ний переклад та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків.

Поряд з цим заслуговує на увагу й те, що позивач, відповідач, а також зазначе­ні вище учасники адміністративного су­дочинства відповідно до положень ст. 1853 Кодексу України про адміністра­тивні правопорушення (далі — КУпАП) є суб’єктами застосування до них адміні­стративних санкцій за злісне ухилення від явки до суду, а також за допущення проявів неповаги до суддів адміністра­тивних судів (непідкорення розпоря­дженням головуючого, порушення по­рядку під час судового засідання, допу­щення інших дій, які свідчать про явну зневагу до встановлених у суді правил чи суду). У цьому випадку протокол про правопорушення складається секретарем судового засідання або судовим розпо­рядником, а справа розглядається суд­дею районного, районного у місті, місь­кого чи міськрайонного суду (відповідно статті 221 і 255 КУпАП). Отже, встанов­лений КАС України порядок адміністра­тивного судочинства забезпечується і ма­теріально-правовими заходами держав­ного примусу у формі адміністративної та кримінальної відповідальності.

Вирішуючи питання формування тео­рії державного примусу в сфері адміні­стративного судочинства, не можна не враховувати й того, що зарубіжний до­свід та безпосередньо потреби практики обґрунтовують допустимість вжиття не лише зазначених, а й інших видів дер­жавно-примусових заходів для забезпе­чення ефективної реалізації завдань пра­восуддя в адміністративних справах. Наведене вказує на чималу наукову і практичну значимість ґрунтовної теоре­тичної розробки питань застосування державного примусу в процесі реалізації адміністративної процесуальної форми, встановлення його суті та видів. Саме по­становка питання про необхідність на­укового вирішення цих проблем, удоско­налення існуючих форм державного примусу в сфері адміністративного судо­чинства і становить мету цієї статті.

Наукові підходи до визначення суті державного примусу

Тиною, одним з проявів аксіоматичного для юридичної науки способу забезпе­чення дії норм об’єктивного права, коли їх приписи свідомо порушуються чи не виконуються, — державного примусу. Тому цілком зрозуміло, що з’ясувати сутність вказаного явища у сфері адміні­стративного судового процесу неможли­во без звернення до питань розуміння державного примусу загалом в юриспру­денції. Між ними, на наш погляд, існує взаємозв’язок як категорій «частина» і «ціле».

В останні десятиліття в нашій країні відбулася кардинальна переоцінка зав­дань і функцій держави, усвідомлення її як певного інституту в межах суспіль­ства, покликаного забезпечувати реалі­зацію основних прав і свобод людини, ін­тересів всіх громадян України. Демокра­тичні процеси обумовили й трансформа­цію праворозуміння, відхід від доміную­чої за радянських часів концепції дер­жавного примусу як вихідного методу підкорення особи велінням держави, ви­раженим у системі загальнообов’язкових правил поведінки (праві) [1].

Втілення в нормах Основного Закону України ліберальної (природно-правової) доктрини права (статті 1, 3, 5, 8, 19, роз­діл II «Права, свободи та обов’язки лю­дини і громадянина») спричинило роз­гляд державного примусу в наш час як засобу гарантування прав та свобод осо­би, забезпечення верховенства права, функціонування правової держави, який має допоміжне значення, застосовується лише тоді, коли заходи переконання не дали бажаного результату [2].

Заслуговує на увагу дефініція поняття «державний примус», зроблена з ураху­ванням теперішнього стану функціону­вання суспільних відносин на вітчизня­них теренах представницею науки за­гальної теорії держави і права О. С. Поп - ковою, а саме як виду соціального при­мусу, який запроваджується спеціально уповноваженими на це державними орга­нами та їх посадовими особами з метою захисту прав і свобод людини й громадя­нина, забезпечення правопорядку та без­пеки, і полягає в нормативно передбаче­ному фізичному або психічному впли­вові, який допускає обмеження особис­тішого, майнового і організаційного ха­рактеру та застосовується до осіб, що вчинюють правопорушення, а також до законослухняних громадян, якщо в ін­ший, за виключенням примусового, спо­сіб неможливо практично гарантувати суспільні та державні інтереси [3].

Іншим сучасним дослідником загаль­нотеоретичних питань державного при­мусу В. О. Чашниковим цілком небезпід­ставно підкреслюється нерозривна пов’я­заність цього явища з правом. У зв’язку з цим він пропонує застосовувати термін «державно-правовий примус». Так, автор зазначає, що у праві, під яким він розу­міє міру соціальної свободи, можливість людини реалізовувати власні інтереси за своєю волею, з самого початку закладено примус. Державно-правовий примус є не­обхідним атрибутом права, складовою частиною правового регулювання. Тому він виконує не тільки охоронну функцію, а й є надійним механізмом збереження рівноваги, свободи і справедливості в су­спільстві, відображенням загальнолюд­ських, моральних, духовних, релігійних, політичних, економічних та інших су­спільних цінностей [4].

Виділена В. О. Чашниковим обов’яз­кова ознака пов’язаності державного примусу з правом, на нашу думку, є особ­ливо цінною для адміністративного судо­вого процесу як сфери публічно-правово­го регулювання, де щодо дій суду, у тому числі при застосуванні заходів впливу до недобросовісних учасників процесу, діє принцип «дозволено лише те, що прямо передбачено законом» (ч. 2 ст. 19, ч. 1 ст. 129 Конституції України). Тому з ме­тою забезпечення верховенства права і законності в адміністративному судочин­стві важливо, щоб заходи державного примусу, розраховані на застосування для запобігання випадкам зловживання своїми процесуальними правами учасни­ками цього виду судового процесу і при­пинення їх, чітко і вичерпно визначали­ся разом з процедурами їхньої реалізації в КАС України.

Однак особливо слушною, на наш по­гляд, є думка Н. В. Макарейко про те, що «державний примус у наш час не є метою діяльності держави, а крайнім за­ходом, своєрідним механізмом самоза­хисту права... Право в сучасних умовах поки що не може «звільнитися» від дер­жавного примусу. Але має йтися проекономію примусового потенціалу. Над­мірне застосування заходів державного примусу може призвести до суттєвих со­ціальних втрат, які можуть зачепити не тільки окремих громадян, юридичних осіб, а й усе суспільство. У кінцевому ра­хунку це може призвести до підриву до­віри до права як до соціальної цінності і держави в цілому» [5]. У зв’язку з наве­деним цілком закономірним є допусти­мість застосування державного примусу в адміністративному судочинстві тільки у виключних випадках, з метою реагу­вання на найбільш зухвалі зловживання суб’єктивними процесуальними права­ми, які завдають суттєвої шкоди інтере­сам учасників цього виду судового про­цесу, завданням функціонування адміні­стративної юстиції.

В юридичній науці в цілому мають місце два підходи до дослідження сут­ності інституту державного примусу, а саме як певної розумової конструкції теорії права та методу практичної право - застосовної діяльності, спрямованої на реагування на факти вчинення правопо­рушень чи підготовки умов для їх вчи­нення у різних галузях правової охорони [6] . У практичному аспекті проблемати­ка державного примусу як конкретного способу забезпечення примусової дії норм права, здійснення державного управління отримала, зокрема, ґрунтов­не опрацювання в адміністративно-пра­вовій науці, що пов’язано з організацій­ною природою виконавчо-розпорядчої діяльності, її поширенням на переважну більшість сфер державного і суспільного життя, виконанням заходами адміні­стративного впливу функцій охорони ре­гулятивних правил поведінки не тільки адміністративного, а й інших галузей права (конституційного, фінансового, податкового, земельного, природоохо­ронного, транспортного тощо) [7].

Разом із тим, питання застосування державного примусу в науці адміністра­тивного права розроблялися головним чи­ном у площині створення наукового під­ґрунтя для діяльності різних видів органів виконавчої влади, насамперед ор­ганів внутрішніх справ України. А саме, вони досліджувалися в роботах таких відомих вітчизняних вчених-адміністра - тивістів, як В. Б. Авер’янов, О. М. Бандур­ка, Ю. П. Битяк, А. С. Васильєв, І. П. Го - лосніченко, В. М. Гаращук, Є. В. Додін, A. Т. Комзюк, В. К. Колпаков, Т. О. Коло - моєць, Д. М. Лук’янець, О. І. Остапенко,

B. К. Шкарупа. Між тим, варто зазначи­ти, що будь-яких спеціальних наукових праць, присвячених проблематиці забез­печення належного дотримання адміні­стративних судових процесуальних норм учасниками цього виду судочинства, ви­конання останніми своїх обов’язків, за до­помогою заходів державного примусу, з урахуванням новизни названої процесу­альної форми, в адміністративно-правовій науці України поки що не було. Це вказує на актуальність наукового розгляду цих питань, обраних предметом нашої статті.

Зважаючи на особливості адміністративного судочинства

В адміністративно-правовій науці пе­реважає розуміння державного примусу як психічного або фізичного впливу дер­жавних органів (посадових осіб) на пев­них осіб з метою спонукати, примусити їх виконувати правові норми [8]. Отже, застосування державно-примусових за­ходів у сфері державного управління зводиться до вжиття заходів інформацій­ного та відкритого силового впливу від­повідно на свідомість і сферу особистої недоторканності реального чи потенцій­ного порушника правових норм з метою недопущення та припинення такої неба­жаної його поведінки, запобігання на­станню шкідливих наслідків від неї [9].

Однак зазначені форми реагування на деліктомістку поведінку порушника за­гальнообов’язкових норм і правил, вихо­дячи зі специфічності природи зловжи­вань суб’єктивними процесуальними правами, їх чималої в значній кількості випадків латентності, неочевидності, а також відсутності в адміністративних судів статусу суб’єктів правоохоронної діяльності, виконання ними передусім правозабезпечувальних функцій щодо захисту порушених прав і свобод люди­ни та громадянина в публічно-владній сфері у спосіб проведення диспозитивно­го змагального, а не інквізиційного судо­вого процесу, не можуть бути визнані цілком типовими, характерними для сфери адміністративного судочинства. З урахуванням головним чином дезорга-
нізуючих, таких, що затягують судовий розгляд чи вирішення справ адміністра­тивної юрисдикції в розумний строк, властивостей процесуальної недобросо­вісності учасників адміністративного су­дового процесу, їх проявів у більшості випадків як діянь, заснованих на праві, але вчинюваних з перевищенням меж наданих правових можливостей, що тяг­нуть певні матеріальні та інші ресурсні витрати держави й протилежних суб’єк­тів відповідного адміністративного судо­вого спору, державний примус в адміні­стративному виді судочинства носить, як правило, або повинен за логікою, носити характер організаційно-процедурного та майнового плану несприятливих наслід­ків (наприклад, проявляється відповідно в закритті провадження у справі, відмові в прийнятті позовної заяви, апеляційної або касаційної скарги до розгляду, по­збавленні права на звернення до суду з аналогічними позовними вимогами, по­кладанні обов’язку компенсувати судові витрати, сплатити вартість вчинених дій щодо дослідження доказів у справі, на­кладання штрафу тощо).

Однак не можна не відзначити існу­вання й в адміністративному судовому процесі застосування окремих елементів психічного та фізичного примусу. Зокре­ма у ст. 269 КАС України передбачено можливість вжиття такого роду за зміс­том заходів примусу до осіб, які порушу­ють встановлені в суді правила або пере­шкоджають здійсненню адміністратив­ного судочинства, а саме попередження, видалення із залу судового засідання і привід. Але варто зауважити, що ці за­ходи, у випадку, коли вони мають ха­рактер фізичного впливу, зокрема поля­гають у примусовому видаленні з залу судового засідання порушника судової дисципліни або доставленні особи, яка ухиляється від явки, особиста участь якої в судовому засіданні була визнана обов’язковою, виконуються не самим су­дом, а за його розпорядженням представ­никами адміністративної влади (судовим розпорядником, працівником підрозділу судової міліції, органом внутрішніх справ за місцем проживання особи, що підлягає примусовому приводу). Тобто адміністративний суд як орган правосуд­дя в справах з публічно-владних право­відносин не є суб’єктом вжиття заходів фізичного впливу, не вдається сам до дій з обмеження фізичних можливостей по­рушника процесуальних норм, не втру­чається у сферу його особистої недотор­канності і свобод. Носії адміністративно - судових повноважень (судді адміністра­тивних судів) самостійно застосовують лише психологічний примус до осіб, які порушують судову дисципліну або не ви­конують розпорядження головуючого, зокрема, коли попереджають їх про не­припустимість подібної протиправної по­ведінки, що за змістом ч. 1 ст. 270 КАС України, як правило, має передувати ви­даленню з судового засідання відповід­ного учасника судового процесу.

Висновки

Узагальнюючи вищенаведене, можна підсумувати, що орган адміністративної юстиції в Україні (його уповноважені по­садові особи — суддя або колегія суддів), вирішуючи питання усунення перешкод для здійснення адміністративного судо­чинства у встановлений законом розум­ний строк, які виникають внаслідок про­цесуальної недобросовісності осіб, що беруть участь у справах адміністративної юрисдикції, застосовує, на відміну від суб’єктів виконавчо-розпорядчої діяль­ності, передусім державно-примусові за­ходи організаційно-процедурного, май­нового і психологічного впливу на індивідуальну сферу порушників проце­суальних норм. Безпосередньо самі пред­ставники судової влади в адміністратив­ній процесуальній сфері заходів фізич­ного впливу не вживають і ці заходи не є типовими для даної галузі діяльності апарату держави. У цьому проявляється гуманізм, «нерепресивність», переважно процесуальний характер державного примусу в адміністративному судовому процесі і саме за цим напрямом, на наш погляд, має здійснюватися розвиток си­стеми зазначених заходів, удосконалю­ватися порядок їх застосування з метою забезпечення більш ефективного (опера­тивного) функціонування судового меха­нізму захисту прав і свобод громадян, прав та законних інтересів юридичних осіб у сфері правовідносин з реалізації виконавчої влади і місцевого самовряду­вання.

ПРИМІТКИ

1. Гранин А. Ф. Убеждение и принуждение в правоохранительной деятельности органов внутренних дел (Теоретические вопросы) / А. Ф. Гранин. — К. : Киевская высшая школа МВД СССР, 1973. — С. 76.

2. Гетьман I. В. Засади правового спілкування у правозастосовній діяльності органів дер­жавної влади України / I. В. Гетьман // Проблеми законності : респ. міжвідом. наук. зб. — X. : Нац. юрид. акад. України, 2009. — Вип. 104. — С. 7.

3. Попкова Е. С. Юридическая ответственность и ее соотношение с иными правовыми фор­мами государственного принуждения : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : 12.00.01 / Е. С. Попкова ; Юрид. ин-т мВд России. — М., 2001. — С. 8—9.

4. Чашников В. А. Государственно-правовое принуждение: Общетеоретические вопросы : ав- тореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : 12.00.01 / В. А. Чашников ; Ураль­ский юрид. ин-т МВД России. — Екатеринбург, 2006. — С. 6, 11.

5. Макарейко Н. В. Право и принуждение: к вопросу взаимосвязи / Н. В. Макарейко // Вестник Нижегородского университета им. Н. И. Лобачевского: Власть и право. — Нижний Новгород : Изд-во ННГУ, 2003, Вып. 2 (7). — С. 331—332.

6. Вершинина С. И. О теории принуждения в правовой науке / С. И. Вершинина // Вектор науки ТГУ. — 2009. — № 2 (5). — С. 25.

7. Комзюк А. Т. Адміністративний примус в правоохоронній діяльності міліції України : дис. ... докт. юрид. наук : 12.00.07 / А. Т. Комзюк ; Нац. ун-т внутрішніх справ. — X., 2002. — С. 10.

8. Адміністративне право України : підручник / за заг. ред. Ю. П. Битяка. — К. : Юрінком Інтер, 2004. — С. 168.

9. Цыганкова Е. А. Классификация принудительных мер по типу воздействия на волю при­нуждаемого [Електронний ресурс] / Е. А. Цыганкова // Русская цивилизация: наука, образование, общество. — 2009. — № 4. — Режим доступу : Http://publ. uchis-online. ru/files/chio5-4.pdf.

 

Трещева Елена. Государственное принуждение в административном судопроизвод­стве: к постановке проблемы исследования и усовершенствования форм.

В статье затрагивается проблема актуальности комплексной разработки отечес­твенной юридической наукой вопросов применения института государственного при­нуждения для реагирования на факты совершения нарушений процессуальных норм участниками административного судопроизводства, злоупотреблений ими своими суб­ъективными правами, необходимости усовершенствования законодательного регулиро­вания форм этих гарантирующих административную процессуальную форму мер. Ключевые слова: административное судопроизводство, государственное принуждение, злоупотребление субъективными процессуальными правами, административные судеб­ные процессуальные нормы, защита прав и свобод в публично-властной сфере.

Trescheva Elena. A state compulsion in the administrative legal proceeding: to raising of problem of research and improvement of forms.

In the article the problem of actuality of complex development by domestic legal science of questions institute state compulsion application for reacting on the facts of breach procedural norms by the participants of the administrative legal proceeding, abuses by them of their subjective rights, necessity of improvement of legislative adjusting of forms of these measures gauranteeng administrative judicial form.

Key words: administrative legal proceeding, state compulsion, abuse of subjective judicial rights, administrative judicial norms, defense of rights and freedoms in a public-imperious sphere.