joomla
ВІДНОСИНИ МІЖ БАТЬКАМИ ТА ДІТЬМИ В КРАЇНАХ РОМАНО-ГЕРМАНСЬКОГО ТИПУ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ: ІСТОРИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ
Юридична Україна

УДК 347.6(4):340.5(091) Олеся Балко,

Секретар судового засідання

Львівського апеляційного адміністративного суду

У статті на основі аналізу норм Французького цивільного кодексу 1804 р., Німецького цивільного уложення 1900 р., Сімейного кодексу України 2002 р. досліджено законо­мірності та особливості розвитку відносин батьків та дітей у Давньому Римі та в су­часних європейських країнах романо-германського типу правової системи. Крім того, простежено зміну правового змісту поняття батьківської влади, розкрито підстави її виникнення та припинення. Здійснено детальний аналіз розвитку особистих та май­нових відносин між батьками та дітьми. Розглянуто міжнародно-правові акти, що ре­гулюють сімейні відносини в цій сфері.

Ключові слова: батьківська влада (patria potestas), презумпція батьківства, особисті немайнові та майнові відносини батьків та дітей.

 

Трансформація уявлень про батьківську владу*

Історія сімейного права дозволяє про­слідкувати не лише зміни в структурі його інститутів, а й самої сім’ї, правово­го статусу її членів, місця в суспільстві та значення для держави.

Вивченням понять та доктрин інститу­тів сімейного права Давнього Риму зай­малися багато істориків та правознавців, серед яких: М. Бартошек, П. Г. Виногра­дов, В. К. Дроніков та ін.; серед вітчиз­няних науковців цю тему досліджували Б. Й Тищик, Є. М. Орач, О. А. Підопри - гора та ін.

Проте необхідним є дослідження саме шляхів розвитку сімейного законодавства (Французький цивільний кодекс 1804 р., Німецьке цивільне уложення 1900 р., Сімейний кодекс України 2002 р.) країн романо-германського типу правової систе­ми. Важливо також здійснити порівняль­но-правовий аналіз сучасного сімейного законодавства цих країн (Франція, Німеч­чина, Україна) та фундаментальних прин­ципів, на яких вони ґрунтуються і ґрунту­валися завжди, запозичених із римського права. Важливо також те, що процес трансформування української правової си­стеми до романо-германського типу право­вої системи вимагає, зрозуміло, аналізу норм Сімейного кодексу України 2002 р. на предмет наявності у ньому норм, прин­ципів, формулювань, правових конструкцій тощо, запозичених з римського права із од­ночасно спільних для представників рома - но-германського типу правової системи.

Стаття базується на аналізі норм так званих «модельних» для країн романо - германського типу кодексів: Французь­кого цивільного кодексу 1804 р. та Німецького цивільного уложення 1900 р. У роботі використано загально-наукові методи, а саме: історико-правовий (з його допомогою досліджувалися умови виник­нення та розвитку інститутів сімейного права в римському праві, причини та на­слідки розвитку досліджуваного об’єкта в окремих країнах романо-германського типу правової системи (Франція, Німеч­чина, Україна); порівняльно-правовий (в ході співставлення положень інститу­тів шлюбно-сімейного права у праві Дав­нього Риму з відповідними нормами шлюбно-сімейного законодавства європей­ських країн); індукції та дедукції (використовувалися для виокремлення та уза­гальнення закономірностей та особливо­стей інститутів шлюбно-сімейного права країн, що представляють романо-герман - ський тип правової системи, на основі аналізу закономірностей та особливостей інститутів сімейного права Давнього Ри­му, та за канонічною системою права); аналізу та синтезу (за їх допомогою ін­ститути сімейного права аналізувалися шляхом вивчення властивостей їх окре­мих частин та узагальнення останніх в єдине ціле); системний метод (орієнтував на розкриття цілісності функціонування аналізованого об’єкта).

Шляхом застосування вищенаведених наукових методів у цій статті з’ясовуєть­ся поняття і зміст відносин батьків та дітей у процесі їх становлення та розвит­ку за римським правом та за законодав­ством країн романо-германського типу правової системи.

Слід розпочати з того, що правове на­повнення і розуміння поняття батьків­ської влади протягом тисячоліть зазнало суттєвої трансформації. В Давньому Римі батьківська влада (patria potestas) була особливим видом панування однієї особи над іншими, народженими від неї в за­конному шлюбі або за законом прирівня­них до законно народжених. У стародав­ні часи влада батька над дітьми була настільки безмежна, що дала привід рим­лянам стверджувати: «Ffere enim nulli alii sunt homines, qui talem in filios suos habent potestam, qualem nos habemus» (немає іншого народу, який мав би над дітьми владу, схожу до нашої) [1]. Patria potestas завжди належала чоловікові, але не жінці, і, до того ж, неодмінно особі sui juris (власного права). Мати стосовно дітей спочатку абсолютно безправна, бу­дучи в становищі їх сестри, а після смер­ті батька підпадає під владу старшого си­на. Правда, в класичну добу мати поряд із батьком визнавалась зобов’язаною ви­ховувати дітей. Крім того, батько мав право керувати вихованням дітей. Це право давало можливість визначати спо­сіб і характер виховання і піддавати дітей помірним покаранням; а для засто­сування більш тяжких покарань необхід­ним було сприяння магістрату. Не менш обширною була влада домовладики над дітьми також у майновій сфері. Все при­дбане дітьми ставало власністю батька, проте прийняті ними на себе обов’язки батька не обтяжували, а за шкоду, вчине­ну дітьми, батько відповідав за actio noxalis (процес, що стосується заподіян­ня шкоди) [2].

Patria potestas із формального боку є абсолютним правом над іншою особою, тобто об’єктом його є не окремі дії іншої особи, здатної бути суб’єктом прав, але сама ця особа. Виходячи з цього в бага­тьох джерелах Давнього Риму прямо чи опосередковано згадується про право ви­знавати дітей — ius tollendi (tollere або suscipere liberos) [6]. Мається на увазі давній звичай, згідно з яким новонаро­дженого клали на землю біля ніг pater, який, беручи дитину на руки, висловлю­вав своєрідне визнання батьківства і по­годжувався з тим, щоб дитина стала чле­ном сім’ї. Такий ритуал наводить на думку, що складовою patria potestas (і одночасно законного походження) бу­ло не народження від законного шлюбу (matrimonium iustum) саме по собі, а формальне визнання з боку pater [4].

Проте ця «самодержавна» влада дуже рано починає піддаватись обмеженням: замість права здійснення карної юрис­дикції над дітьми батько визнавався зо­бов’язаним віддавати винного під владу магістрата, а згодом вбивство сина (донь­ки) було визнане злочином. На кінець існування Римської імперії дітям дозво­лялось навіть скаржитись магістрату на надмірну суворість батька, і якщо скарга підтверджувалась, батька зобов’язували звільнити дітей від своєї влади [5].

Розвиток майнової самостійності ді­тей був аналогічним становищу рабів. Як і раб, син міг бути призначений ка­пітаном судна або поставлений на чолі торгового підприємства, і тоді суб’єктом не лише прав, а й обов’язків за договора­ми, укладеними сином, був батько. На­далі майнова самостійність дітей почала прогресувати. Приблизно в період прав­ління Августа (І ст. до н. е.) майно, отри­мане сином від родичів з приводу вступу в армію, а також набуте на цій службі (у вигляді плати або військової здобичі), вже називалось peculium castrense (вій­ськовий пекулій), і вважалось таким, що належить виключно сину, який міг роз­поряджатися ним на власний розсуд, у тому числі й заповідати. Згодом, за Юс - тиніана, було встановлено правило, згід­но з яким синові належало все придбане ним майно за винятком придбаного за рахунок батька. Останнє стає власністю paterfamilias, а стосовно майна дітей він мав лише право користування [б].

Варто згадати, що важливий вплив на становлення та розвиток шлюбно-сімей­них відносин у країнах романо-гермась - кої правової системи, справляла церква, що з ранніх часів активно регулювала відносини у цій сфері. Морально-релігій­на ідеологія церкви була спрямована на авторитет глави сім’ї, повагу до старших та врахування думки батьків. Ця позиція призводила до залежності дітей від бать­ків у силу не матеріальних міркувань, а виховання, що переслідувало ідею поко­ри. Проте, починаючи з XIX ст. голова сім’ї з монарха перетворюється на году­вальника, набувають значення інтереси та потреби дитини, а тому й обов’язки батьків стосовно дитини стають різнома­нітнішими.

Французький цивільний кодекс 1804 р., який є результатом прямої рецепції рим­ського права, встановлює, що батьківська влада — це сукупність прав і обов’язків, що мають на меті забезпечення інтересів дитини. Батьківська влада встановлюєть­ся з метою захисту безпеки, здоров’я і мо­ральності дитини, забезпечення її розвит­ку з належною повагою до особистості. Батьківська влада належить обом батькам до настання повноліття або емансипації дитини, і кожен з батьків бере участь в утриманні та вихованні дитини пропор­ційно до своїх доходів, а також потреб ди­тини.

У свою чергу, Німецьке цивільне уло­ження 1900 р. оперує таким поняттям, як «батьківська турбота» (ст. 1б2б НЦУ). Батьківська турбота є частиною батьківської влади в патріархальному суспільстві і пізніше — влади обох бать­ків. У ст. б Kонституції Німеччини 1949 р. подається визначення батьків­ської турботи: «Турбота про дітей і їх ви­ховання є природнім правом батьків і їх першочерговим обов’язком». У системі суб’єктивних прав батьківська турбота посідає місце абсолютного права [Т]. У зміст батьківської турботи включають: турботу про дитину та її майно; для бла­га дитини необхідним є спілкування з обома батьками.

Сімейний кодекс України 2002 р. не містить конкретного визначення батьків­ської влади, проте, аналізуючи норми, що регулюють відносини між батьками та дітьми, можна зробити висновок, що батьківська влада розуміється як сукуп­ність прав та обов’язків щодо утримання та виховання дітей. Мати і батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебувають вони у шлюбі між собою. Велика увага Сімей­ним кодексом України 2002 р. приді­ляється здійсненню батьками своїх прав та виконанню обов’язків, що мають ґрун­туватися на повазі до прав дитини та її людської гідності; ухилення батьків від виконання батьківських обов’язків є під­ставою для покладення на них відпо­відальності, встановленої законом (стат­ті 150—155 СКУ).

Визначення походження дитини

Визначення походження дитини та­кож врегульоване сучасним законодав­ством країн романо-германського типу правової системи, що відповідно до ви­мог суспільного розвитку інтерпретує давні традиції римського права.

Відповідно до Французького цивіль­ного кодексу 1804 р. всі діти, походжен­ня яких встановлено в законному поряд­ку, мають рівні права і обов’язки стосовно своїх батьків. І входять до скла­ду сім’ї кожного з них (ст. Э10 ФЦ^. Встановлення походження від матері здійснюється шляхом її зазначення в свідоцтві про народження дитини. Бать­ком дитини, зачатої чи народженої під час шлюбу, вважається чоловік матері (ст. Э12 ФЦ^. Отже, в даному випадку діє презумпція батьківства стосовно дітей дружини. Законодавством збереже­но давнє римське положення, що гаран­тує походження дитини від батька. Пре - зюмується, що дитина була зачата в період від Э00-го до 180-го дня включно з датою її народження (ст. Э11 ФЦ^. Презумпція батьківства не діє у випад­ку, якщо в свідоцтві про народження не вказано чоловіка як батька і дитина не виступає як його дитина. Проте презумп­ція батьківства в силу закону набуває значення, якщо дитина стосовно обох з подружжя володіє цивільним статусом дитини, народженої в їх шлюбі, і стосов­но неї не встановлено батьківство третьої особи. Якщо походження дитини не встановлене відповідно до наведених умов, то воно може бути встановлене шляхом визнання батьківства чи мате­ринства до або після народження.

Важливо, що у Французькому цивіль­ному кодексі 1804 р. існує перелік фак­тів, сукупність яких виявляє зв’язок за походженням і спорідненість між особою та сім’єю (ст. 3111 ФЦК): той чи ті, від яких вважається, що походить особа, ставились до неї як до своєї дитини, а особа ставилася до нього (них) як до батьків; особи піклувались про вихован­ня дитини, утримання та створення ма­теріальної бази її життя; а особа, в свою чергу, визнавалась їх дитиною в суспіль­стві та сім’ї, органами публічної влади та носить прізвище того чи тих, від кого вважається, що походить [8].

Німецьке цивільне уложення 1900 р. дотримується принципу, відповідно до якого матір’ю дитини вважається жінка, яка її народила (ст. 1591 НЦУ). Знову ж таки, зустрічаємо презумпцію, відповід­но до якої батьком дитини вважається чоловік, який на момент народження ди­тини перебував у шлюбі з матір’ю (це правило діє і у випадку припинення шлюбу внаслідок смерті, якщо протягом 300 днів після його припинення народи­лася дитина), або той, який визнав бать­ківство, або батьківство якого встановле­не в судовому порядку (ст. 1592 НЦУ). Якщо в жінки, яка вступила в новий шлюб, народилася дитина, її слід роз­глядати виключно як дитину нового чо­ловіка (ст. 1594 НЦУ).

Сімейний кодекс України 2002 р., та­кож визначає, що дитина, яка народже­на до спливу десяти місяців після при­пинення шлюбу або визнання його недійсним, походить від подружжя. По­дружжя, а також жінка та чоловік, шлюб між якими припинено, у разі на­родження дитини до спливу десяти міся­ців після припинення їх шлюбу, мають право подати до державного органу реє­страції актів цивільного стану спільну заяву про невизнання чоловіка (колиш­нього чоловіка) батьком дитини. Така вимога може бути задоволена лише у ра­зі подання іншою особою та матір’ю ди­тини заяви про визнання батьківства. Якщо дитина народилася до спливу де­сяти місяців від дня припинення шлюбу внаслідок смерті чоловіка, походження дитини від батька може бути визначене за спільною заявою матері та чоловіка, який вважає себе батьком (ст. 122 СКУ). Якщо дитина народилася до спливу де­сяти місяців від дня припинення шлюбу або визнання шлюбу недійсним, але піс­ля реєстрації повторного шлюбу її матері з іншою особою, вважається, що батьком дитини є чоловік її матері у повторному шлюбі (ст. 124 СKУ).

Отже, найважливішою рисою батьків­ської влади в проаналізованому законо­давстві є, перш за все, пріорітет інтере­сів дитини. Закріпилось і розвинулося положення, що виникло в класичну добу римського права, згідно з яким мати ра­зом з батьком бере участь у вихованні дітей. Залишається актуальним прави­ло, згідно з яким виникнення батьків­ської влади ґрунтується на визнанні батьком дитини чи то через суд, чи шля­хом запису його як такого у відповідних документах про народження. Привертає увагу той факт, що батьківська влада продовжує ґрунтуватися на давній пре­зумпції батьківства, що гарантує похо­дження дитини від особи, яка є чолові­ком матері дитини.

Підстави виникнення батьківської влади

Узагальнюючи вищенаведене, слід по­рівняти підстави виникнення батьків­ської влади в римському праві, з тими, що задекларовані сучасним законодав­ством країн романо-германського типу правової системи. По-перше, римське право передбачало, що дитина опиняєть­ся під владою батька через народження з matrimonium juris civilis (законний шлюб), а відповідно до Французького цивільного кодексу 1804 р. підставою виникнення батьківської влади є наро­дження дитини в шлюбі або іншому фак­тичному «сімейному» зв’язку, якщо сто­рони проживають спільно поза шлюбом. Сімейний кодекс України 2002 р. похо­дження дитини також визначає через її народження у шлюбі (ст. 121 ЖУ); на підставі свідоцтва про шлюб та докумен­та закладу охорони здоров’я про наро­дження дружиною дитини. Patria po - testas у Давньому Римі виникала також через легітимацію, тобто узаконення не­законних дітей. В силу легітимації ці діти одержують усі права законно народ­жених, тобто підпадають під батьківську владу. Легітимація відбувалася трьома способами: шляхом укладення шлюбу з конкубіною; через рескрипт імператора на прохання батька узаконюваних дітей, або призначивши в заповіті дітей від конкубіни своїми спадкоємцями; третій спосіб легітимації полягав у тому, що
батько узаконював свого сина від конку - біни, якщо робив його куріоном своєї patriae*, доньку він міг узаконити, вида­ючи її заміж за куріона.

Тут доречно згадати, що відповідно до норм Сімейного кодексу України 2002 р., якщо мати та батько дитини не перебува­ють у шлюбі між собою, походження ди­тини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров’я про народження нею дитини, а батьківство відповідно: за заявою матері та батька ди­тини або за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини, чи за рішенням су­ду. Здійснення батьківської влади щодо позашлюбної дитини, походження якої встановлено визнанням, також передбаче­но Французьким цивільним кодексом 1804 р. (Р-л IX. Гл. І) та Німецьким ци­вільним уложенням 1900 р. (ст. 1754).

Ще однією підставою виникнення батьківської влади в Давньому Римі було усиновлення — акт, шляхом якого одна особа штучно ставала під батьківську владу іншої. Відмінність від узаконення полягала в тому, що усиновленню підля­гали особи, що за народженням не похо­дили від усиновителя [9]. Хоча Фран­цузький цивільний кодекс 1804 р. безпосередньо не вказує на таку підставу, до цих висновків можна дійти, проана­лізувавши наслідки, які тягне за собою усиновлення, а саме надання усинов­леній дитині походження, що замінює попереднє, а також виникнення родинно­го зв’язку між дитиною та її усиновлюва- чем (ст. 366 ФЦК). Німецьке цивільне уложення 1900 р. також передбачає вста­новлення між усиновленою дитиною та усиновлювачем відносин, характерних для батьків і їх дітей (ст. 1754 НЦУ). А нормами Сімейного кодексу України 2002 р. усиновлення визначено як прий­няття усиновлювачем у свою сім’ю особи на правах доньки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду (ст. 207 СКУ).

Підстави припинення батьківської влади або позбавлення батьківських прав

У порівняльно-правовому аспекті слід також проаналізувати підстави припи­нення батьківської влади. В римському праві існували наступні підстави: смерть домовладики (pater) (в цьому випадку по­внолітні чоловіки ставали sui iuris i patres familiarum, а жінки знову по­трапляли під постійну опіку (tutela mulierum)); смерть самого підвладного; втрата civitas (громадянства) з боку під­владного або домовладики; втрата libertas (свободи) з боку домовладики, втрата правоздатності (втрата свободи че­рез військовий полон; Гай, втім, гово­рить не про припинення, а про пасив­ність влади, коли «влада над дітьми призупиняється» [10], і тому батько, по­вернувшись, може відновити всі цивільні права, стани, за винятком фактичних, таких, як володіння і шлюб). У період ім­перії звільнення від patria potestas іноді наставало в силу факту висунення сина на деякі посади. Батько міг бути позбав­лений батьківських прав і у випадку не­людяного (відмова від надання засобів для існування) або аморального (звідни­цтво доньок) поводження. Також бать­ківська влада припинялась в результаті усиновлення (adrogatio) [11].

Порівняємо вищенаведені підстави припинення батьківської влади з тими, що закріплені в сучасному законодавстві країн романо-германського типу право­вої системи. Перш за все, Французький цивільний кодекс 1804 р. передбачає, що батьки, спільно або окремо, можуть, як­що цього вимагають обставини, зверну­тися до судді з метою вирішення питан­ня про передачу права на реалізацію батьківської влади повністю або частко­во третій особі, члену сім’ї, родичу, гід­ному довіри, закладу, створеному для прийняття дітей чи департаментській службі соціальної допомоги дитинству. Доречно звернути увагу на позбавлення (повністю або частково) батьківської вла­ди за рішенням суду внаслідок притяг­нення до кримінальної відповідальності, жорстокого поводження з дитиною, постійного чи надмірного зловживання алкогольними чи наркотичними речови­нами, або явно аморальної поведінки.

Німецьке цивільне уложення 1900 р. передбачає випадки, коли реалізація батьківської влади може бути призупи­нена для одного з батьків, якщо він не­дієздатний, або обмежений в дієздатно­сті, або якщо судом буде встановлено, що один з батьків протягом тривалого часу не може фактично здійснювати батьківську турботу. Тут доречно згада­ти, що для інституту усиновлення в Римі було відоме таке поняття, як пасивність батьківської влади, коли влада над діть­ми призупинялася у випадку втрати пра­воздатності (втрата свободи). Відповідно до німецького законодавства припинен­ня батьківської турботи одним із батьків відбувається в разі оголошення його по­мерлим, або з моменту, який вважається моментом його смерті, в разі безвісної відсутності. Порівняно з римським пра­вом така підстава, як позбавлення бать­ківських прав у випадку нелюдяного чи аморального поводження не лише збе­реглась, а й розвинулась, з огляду на первинність інтересів дитини.

Сімейний кодекс України 2002 р. міс­тить наступні підстави позбавлення батьківських прав судом (ст. 164 СК): мати, батько не забрали дитину з полого­вого будинку або з іншого закладу охоро­ни здоров’я без поважної причини і про­тягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляють­ся від виконання своїх обов’язків щодо виховання дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; за­суджені за вчинення умисного злочину щодо дитини [12].

Деякі особливості правового регулювання відносин батьків і дітей

Між собою. Взаємні права та обов’язки батьків та дітей ґрунтуються на принци­пі походження дитини від батьків. ^ім того, зберігається презумпція походжен­ня дитини від подружжя до спливу ви­значеного законодавством строку. Слід згадати, що значно розширився спектр особистих немайнових прав і обов’язків батьків та дітей: взаємна повага та піклу­вання про дитину, її захист.

Батьківство в Україні, як і в країнах романо-германського типу правової си­стеми (Франція, Німеччина) може бути встановлене через суд шляхом пред’яв­лення позову. Проте судова практика ви­рішення таких спорів має свої особли­вості. У третьому абзаці постанови Пле­нуму Верховного Суду України «Про за­стосування судами окремих норм Сімей­ного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стяг­нення аліментів» від 1б.0б.200б р. роз’яс­нено, що, оскільки підстави для визнан­ня батьківства за рішенням суду, зазна­чені у ст. 128 GK, істотно відрізняються від підстав його встановлення, передбаче­них у ст. 53 ^дексу про шлюб та сім’ю 19б9 р. ^пШС), суди, вирішуючи питан­ня про те, якою нормою слід керуватися при розгляді справ цієї категорії, повин­ні виходити з дати народження дитини. Так, при розгляді справ про встановлен­ня батьківства щодо дитини, яка народи­лася до 01.01.2004 р., необхідно застосо­вувати відповідні норми KпШС, беручи до уваги всі докази, що достовірно під­тверджують визнання відповідачем бать­ківства, в їх сукупності. Справи про ви­знання батьківства щодо дитини, яка на­родилася не раніше 01.01.2004 р., суд має вирішувати відповідно до норм GK, зокрема ч. 2 ст. 128, на підставі будь - яких доказів, що засвідчують походжен­ня дитини від певної особи й зібрані з до­триманням норм цивільного процесуаль­ного законодавства.

У законодавстві європейських держав (зокрема досліджуваному Французькому цивільному кодексі 1804 р. та Німецько­му цивільному уложенні 1900 р.) стосов­но кожної дитини, народженої поза шлюбом, вироблена єдина практика встановлення материнства, що ґрунту­ється лише на факті народження дити­ни. Батьківство стосовно кожної дитини, народженої поза шлюбом, може бути підтверджене або встановлене шляхом добровільного визнання або за рішенням суду (статті 2, 3 Європейської конвенції про правовий статус позашлюбних дітей 1975 р.) Важливо, що батько і мати ди­тини, народженої поза шлюбом, мають такі самі обов’язки її утримувати, які були б за її народження в шлюбі (ст. 6 Європейської конвенції про правовий статус позашлюбних дітей, 1975 р.) Стаття 9 цієї Конвенції встановила таке саме право на успадкування майна своїх батька й матері, а також члена сім’ї та родича з боку батька або матері, у дити­ни, народженої поза шлюбом, як і в ди­тини, що народжена в шлюбі. А ст. 10, в свою чергу, зазначає, що укладення шлюбу батьком і матір’ю дитини, наро­дженої поза шлюбом, надає їй правовий статус дитини, народженої в шлюбі. Не­зважаючи на те, що вищезгадана Кон­венція була ратифікована Україною в 2009 р., норми сучасного сімейного зако­нодавства відповідали цим правовим принципам загальноєвропейського пра­ва. Відповідно до сучасного сімейного за­конодавства країн романо-германської правової системи (Франція, Німеччина, Україна) обов’язки батьків стосуються не лише виховання, а й захисту майно­вих прав дітей, хоча звичайно діти, як неповнолітні, такі права реалізовують саме через своїх батьків або інших так званих законних представників, опіку­нів, піклувальників і т. д. [13].

Законодавством Франції та Німеччині майнові права дітей спеціально не виділя­ються, вони включаються до загального обов’язку батьків або осіб, які їх заміщу­ють, забезпечувати належне утримання дитини. У нас так звана довірча власність, або опікунська власність, ще тільки фор­мується, а у Франції чи Німеччині вони вже мають багатовікову історію і саме як довірчі власники опікуни забезпечують утримання дітей і збереження майна, яке їм належить за законом.

Усиновлення дитини як підстава для встановлення батьківської влади виник­ла ще за часів Давнього Риму і набула розвитку в сучасному сімейному законо­давстві країн романо-германського типу правової системи. Зокрема Європейська конвенція про усиновлення дітей 19бТ р. у ст. 10 встановила, що усиновлення на­дає усиновителю права і накладає на нього обов’язки щодо дитини, яку вси - новлюють, у такому самому обсязі, який мають батько чи мати щодо дитини, на­родженої у дійсному шлюбі. Усиновлен­ня надає права особі, яку всиновлюють, і накладає на неї обов’язки щодо усинови­теля у такому самому обсязі, який має народжена у дійсному шлюбі дитина що­до своїх батька та матері. Від часу вста­новлення прав та обов’язків, визначених вище, втрачають силу подібні права та обов’язки, що існували до цього між уси - новлюваним та його батьком, матір’ю чи іншою особою або установою. Усиновлю - ваному, як правило, може бути при­своєне прізвище усиновителя на зміну або на додаток до його власного прізви­ща (ч. З ст. 10 Kонвенції) [14].

Вітчизняне сімейне законодавство в сфері регулювання відносин батьків та дітей в основному відповідає загальноєв­ропейським стандартам, але порівняль­но-правовий аналіз положень Сімейного кодексу та судова практика звертають увагу на низку проблем, що вимагають вирішення. Саме тут стане в пригоді багатовіковий досвід європейських кра­їн у сфері сімейного права.

ПРИМІТКИ

1. Дигести Юстиниана / пер. с лат. ; отв. ред. Л. Л. Кофанов. — Т. VII. Полутом 2. — М. : Статут, 2005. — С. 312.

2. Підопригора О. А. Римське право / О. А. Підопригора, Є. О. Харитонов. — К. : Юрінком Інтер, 2003. — С. 95—97.

3. Дигести Юстиниана / пер. с лат. ; отв. ред. Л. Л. Кофанов. — Т. IV. — М. : Статут, 2005. — 780 с.

4. Франчози Дж. Институционный курс римского права / Дж. Франчози ; пер. с итал. — М. : Статут, 2004. — С. 67.

5. Бартошек М. Римское право: понятия, термины, определения / М. Бартошек. — М., 1989. — С. 112.

6. Тищик Б. Й. Основи римського приватного права / Б. Й. Тищик, Є. М. Орач. — Львів, 1993. — С. 45.

7. Гражданское уложение Германии. Вводной закон к Гражданському уложенню. — 3-е изд., перераб. — М. : Волтерс Клувер, 2008. — С. 78.

8. Французский Гражданский кодекс : учеб.-практ. ком. — М. : Проспект, 2008. — С. 235.

9. Харитонов Є. О. Історія приватного права Європи: Західна традиція / Є. О. Харито­нов. — О., 2001. — С. 179.

10. Тексты римского права: Законы XII таблиц. Институции Гая. — М. : Зерцало, 1997. — С. 322.

11. Дождев Д. В. Римское частное право : учеб. для вузов / Д. В. Дождев ; под общ. ред. проф. В. С. Нерсесянца. — М. : НОРМА, 2003. — С. 369.

12. Дитинство в Україні: права, гарантії, захист. — К., 1998. — С. 48.

13. Європейська конвенція про правовий статус позашлюбних дітей. — Страсбург 15 жовт­ня 1975 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : Http://ukrstat. com. ua/archives/189

14. Європейська конвенція про усиновлення дітей (ЕТ8 N 58). — Страсбург, 24 квітня 1967 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :