joomla
ДЕМОКРАТИЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНСЬКОГО КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ*
Юридична Україна

УДК 340.12 Тихон Яровой,

Аспірант Інституту законодавства Верховної Ради України

 

У статті досліджується демократичний розвиток українського суспільства, проведено змістовний аналіз поняття «демократія». Вказано на його діалектичну природу, у зв’язку з чим виникає необхідність розглядати демократію в історичній ретроспекти - ві. Виділені складові сучасних демократій, що в широкому сенсі розкривають природу демократії. На основі цього сформовано поняття про демократичний потенціал україн­ського конституціоналізму. Проведений критичний аналіз та виділені напрями реалі­зації демократії в Україні через конституціоналізм.

Ключові слова: демократія, конституція, конституціоналізм, реалізація, напрям, си­стема, потенціал.


3 часу отримання незалежності укра­їнське суспільство стало на шлях демо­кратичного розвитку. 3 цим пов’язана поява абсолютно нових процесів та меха­нізмів реалізації, становлення й утвер­дження інституту демократії, що вима­гає вивчення і наукового осмислення. Тому дослідження сучасних уявлень про український конституціоналізм і тенден­цій становлення демократії в Україні по­винні забезпечити теоретичне підґрунтя для розуміння процесів і перспектив їх розвитку.

На сучасному етапі Україна пережи­ває складний період, який багато в чому зумовлений недосконалістю засадничих норм демократії, визначених у тексті чинної Конституції, та відсутністю ста­більних механізмів реалізації політично­го потенціалу Конституції. Потребують докорінної еволюційної перебудови окре­мі аспекти суспільного уявлення про за­кон як такий та про державний устрій. Зокрема ідеться про засвоєння на мен­тальному рівні кожним громадянином таких основних положень демократії, як верховенство закону та народне управ­ління. Таким чином, розвиток сучасної української держави потребує розгляду сутності демократії як суспільно-полі­тичного ладу та механізму її реалізації через конституціоналізм.

Як форма політичного устрою демо­кратія виникла разом із появою держави як один із різновидів організації в ній влади або політичного режиму. Від ін­ших форм державного устрою демокра­тію відрізняє офіційне визнання влади більшості, рівноправність громадян, вер­ховенство закону, виборність усіх або основних державних органів і владних персоналій.

Розрізняють безпосередню і опосеред­ковану демократію. У першому випадку основні рішення в державі приймаються шляхом прямої участі громадян: голосу­ванням на зборах, мітингах та інших зібраннях, проведенням референдумів. У другому — рішення приймають виборні органи, особи, представницькі організа­ції, котрим виборці передовірили (відда­ли на виборах) своє право на ухвалення рішень чи вибір позицій стосовно основ­них сторін суспільного життя [1].

Відомий учений Б. Джонсон ствер­джував, що конституційна демократія налічує дві тисячі років спроб і помилок, а також вказував на необхідність за­своєння важких уроків минулого з ме­тою отримання успішного результату в майбутньому [2].

І хоча демократія як суспільно-по­літичне явище вивчається з античних часів, навряд чи сьогодні існує будь-яке інше конституційно-правове поняття, яке має різні, відмінні одне від іншого тлумачення у зарубіжній і вітчизняній політичній та юридичній літературі [3].

Як багатоаспектне соціальне явище демократія у процесі суспільного розвит­ку проходить складну еволюцію, обумов­лену конкретно-історичною комбінацією об’єктивних і суб’єктивних факторів, набуваючи характеристик тих епох, культур, цивілізацій, де вона стає пев - ною формою організації й управління існуючими суспільними відносинами.

Таким чином, поняття демократії від­ображає свій діалектичний зміст і її ста­новлення фіксується на етапах соціаль­но-економічного розвитку людства.

Демократія як форма організації су­спільства є предметом дослідження з першого дня свого існування. На даний час у політичній науці склалося щонай­менше три підходи до її вивчення, пі­знання. По-перше, як теоретичної моде­лі, ідеалу, якому властиві вищі цілі та принципи народовладдя. По-друге, як функції раціонально-процедурного роз­поділу ресурсів влади та матеріальних благ. По-третє, як нормативно-емпірич­ної моделі політичного ладу [4].

Розглядаючи демократію як ідеал або теоретичну модель, можна говорити про неї як про механізм вияву народовладдя, співвідношення волі більшості і мен­шості, пріоритетності колективного (Рус­со) чи індивідуального (Гоббс) начала у принципах народного самоврядування.

За раціонально-процедурного підходу переважають конкурентно-змагальні фак­тори, боротьба між групами при розподілі матеріальних і соціальних благ, рольових статусів, сфер впливу тощо. Увага тут концентрується на прийнятті рішень до­мінуючою групою і водночас спостеріга­ється відчуження електорату від участі безпосередньо в процесі здійснення влади.

Домінуючою формою демократії є представницька демократія. У такому разі держава, що уособлює вищу по­літичну владу, виступає як арбітр, регу­люючи діяльність груп, тим самим знач­но підвищуючи роль виконавчої влади.

Тлумачення поняття «демократія» на рубежі XX і XXI століть співвідносить її як наукову категорію з соціально-по­літичними тенденціями, властивими су­часності. Так, сьогодні найбільш акту­альними вважаються ідеї ліберальної демократії.

Тобто розглядається сукупність тео­рій і концепцій, які розвивають ідеї де­мократії в контексті ідеології і політики лібералізму [5].

Соціально-економічними та ідейно - політичними передумовами виникнення ліберальної демократії були розвиток ринкових відносин, ідеологічна і полі­тична секуляризація, становлення на­ціональних держав.

Саме становлення держави як націо­нального середовища визначає основну якісну відмінність буржуазної ліберальної демократії від міст-держав античності і се­редньовічних міських комун. Невипадко­во відомий американський політолог Р. Даль, аналізуючи загальний демокра­тичний процес у світі, виокремлює його першу трансформацію — становлення де­мократичних міст-держав, а потім дру­гу — становлення націй-держав [6].

Отже, можна стверджувати, що сучас­не поняття «демократія» повинно вклю­чати кілька аспектів, за допомогою яких це поняття і розкривається, а саме: вито­ки демократії; ознаки демократії; інсти­тути демократії.

Розглянемо витоки демократії. Пер­шим і вельми важливим є система уяв­лень про демократію, що склалася в про­цесі історичного розвитку людства. Діалектичне розгортання такого склад­ного поняття, як «демократія», відтво­рює його внутрішню логіку з часів Дав­ньої Греції до Новітніх часів. Саме тому обмежитися якимось одним визначен­ням поняття демократії неможливо. Як усі складні діалектичні категорії воно потребує розгляду в історичному контек­сті, і саме через цей історичний контекст можна збагнути складну природу демо­кратії [7].

Другим важливим витоком демократії є історична зрілість соціуму, на тлі якої відбувається її становлення. В. Селіва - нов зазначає, що «системні процеси со­ціальної, зокрема демократичної, транс­формації завжди повинні відображати об’єктивні закономірності культурного рівня розвитку суспільства, суспільні потреби, а не спиратися лише на по­літичну волю владарюючих соціальних сил, навіть закріплену в Конституції і різних нормативно-правових актах» [8].

Відомий західний науковець Д. Го­вард виокремлює ключові фактори, які забезпечують розвиток ліберальної кон­ституційної демократії та є ознакою со­ціально-економічної готовності суспіль­ства до демократії [9]:

— достатня військова сила;

— економічна та соціальна стабіль­ність;

— політична або конституційна куль­тура, яка заохочує цінності конституціо­налізму, лібералізму, демократії і влади закону;

— високий рівень грамотності насе­лення;

— відкрите суспільство, що включає вільні й відповідальні засоби масової ін­формації та розвивається разом з консти­туціоналізмом і демократією.

На готовність суспільства до демокра­тії, за Д. Говардом, вказує існування за­собів відкритої і ефективної комунікації як між громадянами, так і між громадя­нами та урядом, що є ознакою про­цвітання громадянського суспільства.

За таких умов громадські організа­ції — політичні партії, профспілки, гру­пи людей за інтересами, клубні об’єд­нання тощо — створюють необхідний важливий буфер між окремою людиною і державою, оскільки остання повинна спиратися саме на громадянський, а не етнічний чи національний принцип у взаєминах зі своїми громадянами.

Таким чином, готовність суспільства до сприйняття демократії визначає не лише політична, інституційна, соціаль­на зрілість. Необхідним і реальним вито­ком демократії обов’язково, і навіть пер­шочергово, є економічна і військова зрілість держави.

Сьогодні наука виокремлює низку за­гальних ознак державного управління, що охоплюють усі сучасні та колишні форми демократії, а саме: визнання на­роду найвищим джерелом влади у су­спільстві, сувереном у державі. Цей ас­пект дає розуміння сутності демократії як такої соціально-політичної системи, в якій обмеження державної влади ре­алізується через участь народу в управ­лінні державою.

Визнання конституційним принципу «верховенства права» є втіленням вищо­го порядку правовідносин у державі, основним механізмом, завдяки якому влада та всі соціально-економічні проце­си у суспільстві є контрольованими. Вер­ховенство права включає: наявність за­гального виборчого права, принцип виборності (безпосередньо або опосеред­ковано) органів усіх гілок державної вла­ди (саме цей принцип дає народу можли­вість управляти державою), визнання рівноправ’я громадян (рівноправ’я перед законом є основним засадничим ідео­логічним принципом демократії), під­корення меншості більшості при прий­нятті та виконанні рішень (проте з обо­в’язковим урахуванням позиції меншо­сті), забезпечення прав людини і прав меншості, гуманізація суспільства [10].

Функціонування демократичних ін­ститутів є тим механізмом, який регу­лює демократію та убезпечує її від ево­люції в диктатуру. Більшість авторів традиційно розглядає саме загальне вільне таємне виборче право як найваж­ливіший інститут демократії. Далі за ним ідуть: наявність конституції, що за­кріплює пріоритет особи над державою і забезпечує схвалений громадянами ме­ханізм вирішення суперечок між особою і державою; реально існуючий і функціо­нально дієвий поділ влади за вертикал­лю (законодавча, виконавча, судова) і го­ризонталлю (влада центру і регіонів); свобода висловлювання політичних ду­мок і наявність різноманітних джерел інформації; свобода артикуляції полі­тичних інтересів і наявність розвиненої багатопартійної системи [11].

Конституювання і консолідація назва­них основних інститутів демократії обу­мовлює сутність переходу до стабільної демократичної системи. У розумінні В. Селіванова, демократія — це одна з історичних, що минають, основних форм організації та функціонування державно упорядкованого суспільства, в якому на­род визнається джерелом і сувереном державної влади та на засадах верховен­ства права і конституції вирішуються проблеми суспільної взаємодії та забез­печуються свободи, справедливість, рів­ноправність і матеріальний добробут усіх членів суспільства. За таких умов демократичний вимір конституціоналіз­му — є насамперед спрямуванням на за­безпечення суспільної свободи і досяг­нення справедливості в суспільстві на основі реального народовладдя [12].

Як зазначає В. Селіванов, серцевиною концепції сьогоднішньої конституційно- правової реформи в Україні має бути по­глиблене розуміння суті демократичного виміру владно-політичних і юридичних заходів щодо трансформації сучасної української правової держави, де люди­на має посісти належне їй місце, що відповідає статусу найвищої соціальної цінності.

Таким чином, демократизація українського суспільства, а особливо демокра­тична спрямованість конституціоналіз­му, передбачають реалізацію складових демократії, що визначені вище.

Далі варто визначити напрями, що за­безпечують демократичний потенціал конституціоналізму: трансформаційні процеси, спрямовані на переосмислення кожним окремим громадянином власної ролі у суспільному житті з метою ре­алізації однієї з основних ознак демокра­тичного суспільства — визнання народу найвищим джерелом влади у суспіль­стві, сувереном у державі; докорінна гу­манізація суспільства; розвиток юри­дичної науки, всебічне дослідження юридичних механізмів реалізації демо­кратичних засад конституціоналізму з метою забезпечення принципу верховен­ства права. Варто зазначити, що вітчиз­няна юридична наука дотепер зали­шається не задіяною повною мірою у вирішенні життєво необхідних суспіль­них проблем: подоланні успадкованого від Радянського Союзу «юридичного нігілізму», властивого як простим гро­мадянам, так політичній еліті. У цьому контексті мають бути запроваджені за­гальнодержавні освітні програми для всіх прошарків суспільства і верств насе­лення, починаючи зі шкільної лави; та­кож потребує розробки механізм реаліза­ції прозорості у діяльності судових органів, для чого має бути проведена на­лежна конституційно-правова реформа; слід пам’ятати і про принципи демо­кратії, реалізацію яких гарантує Кон­ституція України. Проте не можна стверджувати, що вони реалізуються по - вною мірою в системі державної влади.

Отже, можна зробити висновок про те, що демократичний потенціал консти­туціоналізму можна забезпечити лише подолавши недоліки останнього. Вади сучасного конституціоналізму в Україні розділяються за двома напрямами: не­досконалість Конституції, через що не забезпечуються базові демократичні принципи, та недосконалість механізму реалізації потенціалу Основного Закону.

Головними завданнями з реформуван­ня Конституції є розмежування законо­давчої та виконавчої гілок влади, зміна засад адміністративно-територіального поділу країни, реалізація права грома­дян звертатися до Конституційного Суду з приводу порушень їхніх конституцій­них прав, звуження депутатського іму­нітету, забезпечення дієвості інституту імпічменту.

Для вдосконалення механізмів ре­алізації Конституції необхідно посилити контрольні повноваження Верховної Ра­ди, забезпечити прозорість діяльності органів виконавчої влади на всіх рівнях та місцевого самоврядування, реформу­вати систему врядування, реформувати судову систему та правоохоронні органи, забезпечити реалізацію громадянами їх­ніх конституційних прав, розробити ме­ханізм виконання законів та посилити контроль за їх дотриманням.

Розглянуті вище визначення, напря­ми розвитку, механізми реалізації чи відсутність таких щодо демократії в Україні вказують на діалектичну приро­ду власне поняття «демократія». Відтак виділимо основні складові демократич­ного устрою суспільства. Такими є: вито­ки демократії, що є ідеологічною, науко­вою та ментальною основою демокра­тичного устрою будь-якого суспільства; основні ознаки демократії, що конкрети­зують механізм, визначають основні принципи демократичного правління; інститути демократії, через які здій­снюється демократичне правління.

Отже, демократичне суспільство, що в основі своїй спирається на вчення про демократію, історичний досвід інших де­мократичних суспільств та ментальну зрілість соціуму, є системою, при якій державна влада контролюється через принцип управління народом, а соціаль­но-політичне та економічне життя краї­ни підпорядковується принципу верховен­ства права. Ці дві основні демократичні засади генерують решту принципів, за якими організовується життя держави: загальне виборче право; рівноправ’я гро­мадян перед законом; підкорення меншо­сті більшості; забезпечення прав людини та меншості. Основними механізмами реалізації демократії в країні є інститу­ти демократії: інститут загального вільного таємного виборчого права, що ре­алізує принцип про загальне виборче пра­во; Конституція; поділ влади за верти­каллю і горизонталлю; свобода слова; багатопартійна система.

Визначивши, що зазначені принципи не реалізовуються повною мірою в Укра­їні, можна стверджувати і те, що розви­ток конституціоналізму у контексті демократичного виміру в Україні має суттєві недоліки. Для подолання їх необхідно в першу чергу розвивати систе­му заходів з підвищення рівня політич­ної грамотності та зрілості україн­ських громадян; більше уваги приділяти розвиткові юридичних наук; подолати «юридичний нігілізм» у суспільстві; про­вести конституційно-правову реформу.

Такі кроки покликані допомогти ре­алізувати демократичні засади наявно­го конституціоналізму в українській державі та визначити напрями удоско­налення системи реалізації потенціалу діючої Конституції України.

ПРИМІТКИ

1. Гавриленко І. М. Соціальний розвиток / І. М. Гавриленко, П. В. Мельник, М. П. Недю - ха. — Ірпінь : Академія ДПС України, 2001. — 481 с.

2. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : Http://www. dialogue. kz/www/File/analitika/ verhovenstvo/1995% 200snovi% 20konstitytsionnoi% 20demokratii. doc

3. Селіванов В. Демократичний вимір конституційної реформи в Україні: сучасне розумін­ня / В. Селіванов // Право України. — К., 2003. — № 9. — С. 15—24.

4. Гелд Дейвід. Демократія та глобальний устрій / Дейвід Гелд ; О. Юдін (відп. ред.),

О. Юдін (пер.), О. Межевікіна (пер.). — К. : Port-Royal, 2005. — 358 с.

5. Даль Роберт А. Демократія та її критики / Роберт А. Даль ; Марина Лупішко та Оксана Лупішко (пер. з англ.). — X. : Видавнича група «РА-Каравела», 2002. — 440 с.

6. Даль Р. Демократия и ее критики / Р. Даль ; пер. с англ. и под ред. М. В. Ильина. — М. : РОССПЭН, 2003. — 576 с.

7. Селіванов В. Зазнач. праця. — С. 15—24.

8. Там само.

9. Козюбра М. І. Основи конституційного права України : підручник / М. І. Козюбра,

А. М. Колодій, В. В. Копейчиков, С. Л. Лисенков, В. В. Медведчук; Нац. пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова ; В. В. Копейчиков (ред.). — К. : Юрінком Інтер, 2001. — 288 с.

10. Цветков В. В. Демократія і державне управління: теорія, методологія, практика : мо­нографія / В. В. Цветков ; НАН України ; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. — К. : Юридична думка, 2007.

11. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : Http://www. dialogue. kz/www/File/analitika/ verhovenstvo/1995% 200snovi% 20konstitytsionnoi% 20demokratii. doc

12. Селіванов В. Зазнач. праця. — С. 15—24.

 

Тихон Яровой. Демократический потенциал украинского конституционализма.

В статье исследуется демократическое развитие украинского общества, проведен со­держательный анализ понятия «демократия». Указано на его диалектическую приро­ду, в связи с чем возникает необходимость рассматривать демократию в исторической ретроспективе. Выделены составляющие современных демократий, которые в широ­ком смысле раскрывают природу демократии. На основе этого сформировано понятие о демократическом потенциале украинского конституционализма. Проведен критичес­кий анализ и выделены направления реализации демократии в Украине через консти­туционализм.

Ключевые слова: демократия, конституция, конституционализм, реализация, на­правление, система, потенциал.

Yarovoi Tykhon. Democratic potential of Ukrainian constitutionalism.

Democratic development of Ukrainian society is investigated in the article, the rich in content analysis of concept «democracy» is conducted. It is indicated on his dialectical nature in this connection there is a necessity to examine democracy in a historical retrospective view. The constituents of modern democracies are distinguished, that in wide sense expose nature of democracy. On the basis of it a concept is formed about democratic potential of Ukrainian constitutionalism. The conducted walkthrough and distinguished directions of realization of democracy are in Ukraine through constitutional.

Key words: democracy, constitution, constitutional, realization, direction, system, potential.