joomla
КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ ЗАСОБИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАКОННОСТІ ТА ОБҐРУНТОВАНОСТІ ПОКАРАННЯ
Юридична Україна

Ігор Митрофанов,

Кандидат юридичних наук, завідувач кафедри кримінального та цивільного права і процесу Кременчуцького державного університету імені Михайла Остроградського

У статті аналізуються кримінально-правові засоби забезпечення законності та обґрун­тованості покарання. Розглядається сутність призначення покарання як процесу засто­сування норм кримінального права. Досліджуються питання співвідношення принципів призначення покарання та загальних засад призначення покарання. Констатується, що до кримінально-правових засобів забезпечення законності та обґрунтованості покарання слід відносити межі санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, тяжкість вчиненого злочину та дані, що характеризують особу винного.

Ключові слова: кримінально-правові засоби, інститут покарання, принципи покарання, призначення покарання, загальні засади призначення покарання.


Під час призначення покарання особі, визнаній винною у вчиненні злочину, суд повинен забезпечити законність та обґрунтованість покарання. Необхідно, щоб це покарання було суто індивідуаль­ним і справедливим, щоб воно макси­мально сприяло досягненню визначеної у законі про кримінальну відповідаль­ність мету покарання.

Таким чином, суть кримінально-пра­вової протидії злочинності багато в чому базується на понятті покарання і засадах його призначення, що забезпечують за­конність і справедливість прийнятих за­собів кримінально-правового впливу.

Кримінально-правові засоби впливу на осіб, які вчинили злочини, постійно зна­ходились та знаходяться в полі зору вче­них, серед яких, у першу чергу, заслуго­вують на увагу роботи таких авторів, як Ю. В. Александров, Ю. В. Баулін, М. І. Бажанов, В. О. Глушков, О. М. Джу - жа, О. Г. Колб, О. М. Костенко, В. Г. Ли­холоб, В. Т. Маляренко, А. А. Музика, П. І. Орлов, Є. В. Фесенко та ін.

Однак проблеми протидії злочинності засобами кримінального права комплекс­но не досліджувалися. Хоча такі дослі­дження дуже актуальні і практично не­обхідні, оскільки в жодному дослідженні не систематизувалися та не визначалися засоби кримінального права, що забезпе­чують законність та обґрунтованість при­значення покарання особам, які визнані винними у вчиненні злочинів.

Отже, метою цієї статті є визначення науково обґрунтованого поняття кримі­нально-правових засобів, що забезпечу­ють законність та обґрунтованість при­значення покарання.

Сутність правозастосування*

Кримінально-правові засоби впливу на осіб, які вчинили злочини, слід відрізня­ти від засобів кримінального права, що забезпечують законність та обґрунтова­ність покарання. Останнє визнається за­конодавчою вимогою, оскільки на підста­ві ч. 1 ст. 323 КПК вирок суду має бути законним і обґрунтованим. При цьому під обґрунтованістю вироку розуміється така його властивість, за якої висновки суду, у тому числі про призначення осо-

Бі, визнаній винною у вчиненні злочину, міри покарання, з достовірністю випли­вають з повністю зібраних і правильно оцінених судом доказів [1], а під закон­ністю — відповідність вироку вимогам кримінально-процесуального закону за умови правильного застосування в ньому матеріального закону [2], тобто закону про кримінальну відповідальність.

Виходячи з цього, суд несе всю повно­ту відповідальності за правильне вирі­шення питань індивідуалізації кримі­нальної відповідальності винного, у тому числі за законність та обґрунтованість призначення їм покарання. Надійність судової діяльності з призначення пока­рання залежить від арсеналу криміналь­но-правових засобів, що забезпечують за­конність та обґрунтованість вироку, а отже, і обраної ним відповідної міри по­карання щодо конкретної особи, визна­ної винною у вчиненні злочину.

До таких засобів забезпечення закон­ності та обґрунтованості покарання в процесі індивідуалізації останнього вхо­дять, на наш погляд, принципи обрання судом покарання, загальні засади, кри­терії та правила призначення покаран­ня. Лише в сукупності ці засоби можуть бути надійним гарантом законності та обґрунтованості вироку в частині при­значеного винному покарання.

Процес призначення покарання має відповідати всім вимогам правозастосу - вання як різновиду індивідуального пра­вового регулювання. Більшість авторів під правозастосуванням розуміють влад­ну управлінську діяльність уповноваже­них на те органів і осіб, що полягає в розгляді конкретного юридичного пи­тання та винесення щодо нього індивіду­ального рішення [3], покликану продов­жити в казуальній формі загальне правове регулювання, творчо організува­ти реалізацію створених правових норм шляхом вирішення на їх підставі кон­кретних юридичних справ [4].

Реалізація закону про кримінальну відповідальність може бути здійснена лише у формі його застосування судом. Під час такого застосування здійснюєть­ся логічна операція підведення одинич­ного під загальне. Тобто повноваження держави покласти на особу, яка вчинила злочин, кримінальну відповідальність, що загальним чином визначена в Кри­мінальному кодексі, конкретизується і реалізується для певного випадку вчи­нення такою особою злочину.

При цьому, виступаючи в необхідних випадках продовженням владного упо­рядкування суспільних відносин, інди­відуальне правове регулювання здійсню­ється відповідно до чинних норм законо­давства про кримінальну відповідаль­ність та організує втілення в життя їх вимог, обумовлюється методом (режи­мом, принципом) законності, сприяє його зміцненню в життєдіяльності як ре­гулюючої, так і регульованої підсистем.

Шляхом індивідуального правового регулювання не лише конкретизується сама норма права, а в процесі її реаліза­ції утворюється модель диспозиційних чи забезпечувальних правовідносин. В одних випадках таке регулювання про­вадиться на підставі і відповідно до норм права, що визначають компетенцію орга­на чи особи, яка здійснює цю діяльність. Наприклад, Президент України здій­снює помилування відповідно до п. 27 ст. 106 Конституції України. У подібній ситуації індивідуальне правове регулю­вання «на підставі закону і відповідно до нього» означає, що при цьому реалізу­ється винятково компетенційна норма: індивідуальне правове розпорядження приймається для здійснення посадових повноважень, однак воно не є специфіч­ним засобом застосування іншої правової норми, для реалізації якої треба було б владно підтвердити певний юридичний факт, конкретизувати суб’єктивні права чи вжити інших подібних заходів, що організують, наче б, із боку праворе - алізацію учасниками регульованих саме цією нормою суспільних відносин. Вва­жати таку діяльність правозастосуван - ням припустимо лише за умови, якщо останнє звести до здійснення відповід­ним органом чи особою своїх повнова­жень. Це — прямий шлях до змішання різних за своєю суттю способів організа­ції суспільних відносин, тобто регуляції із саморегуляцією.

Картина змінюється дуже істотно, ко­ли компетентні органи та особи, здій­снюючи, знову ж, свої повноваження, установлюють юридичні факти, конкре­тизують права та обов’язки, індивіду­алізують міру відповідальності тощо що­до певної правової норми, що підлягає реалізації. Наприклад, суд після вста­новлення відповідних фактів визнає де­кілька обставин, що пом’якшують пока-

Рання, і призначає покарання більш м’яке, ніж передбачено статтею, що встановлює певну міру відповідальності за вчинений особою злочин, реалізуючи тим самим правило статей 69 та 691 КК України. У таких випадках самі повно­важення компетентного органа здійсню­ються для того, щоб організувати ре­алізацію тієї чи іншої правової норми щодо встановленої конкретної життєвої обставини. Відповідно формула «інди­відуальне правове регулювання на під­ставі і згідно з законом» набуває дещо іншого, більш ємного змісту, оскільки мається на увазі як закон, що визначає компетенцію цього органу (суду), так і закон, що окреслює загальні контури ви­рішення конкретного юридичного пи­тання [5].

У сучасному суспільстві правозастосу- вання здійснюється в заздалегідь визна­ченому порядку, що забезпечує його за­конність, обґрунтованість і справедли­вість.

Так, при призначенні покарання кож­ному підсудному, який визнається вин­ним у вчиненні злочину, суд повинен су­воро додержуватися вимог ст. 65 КК. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й до­статнє для її виправлення та запобігання новим злочинам. При цьому суд повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують чи обтяжують покарання [6]. Тобто ця діяльність за своєю право­вою природою і є правозастосуванням, юридичний аспект якого складається з повноважень суду щодо призначення винній особі покарання за вчинений зло­чин і з права інших суб’єктів (у тому числі потерпілих від вчинення злочину) вимагати його вирішення, а фактичний аспект — із правомірних актів щодо здійснення цих повноважень (вироку су­ду, що встановить факт вчинення злочи­ну саме цією особою і винність її при його вчиненні).

Справедливо призначене покарання має сприяти досягненню ефективного виправлення осіб, які вчинили злочин. У свою чергу, необґрунтовано м’яке по­карання породжує у винного почуття безкарності, не дозволяє справити на нього всебічний виховний вплив і пере­шкоджає досягненню справедливості. Призначення надмірно суворого пока­рання заподіює винному необґрунтовані страждання, викликаючи в оточуючих замість осуду почуття жалю до злочин­ця. Невипадково одним з основних по­стулатів вітчизняного кримінального права є принцип справедливості, який проголошує, що покарання та інші кри­мінально-правові засоби впливу мають бути справедливими, тобто відповідати характеру і ступеню суспільної небезпе­ки злочину, обставинам його вчинення та характеристиці особи винного. При цьому слід відрізняти принципи призна­чення покарання особам, які вчинили злочини, і загальні засади призначення покарання.

Принципи і загальні засади призначення покарання

На нашу думку, принципи призначен­ня покарання — більш широке поняття, ніж загальні засади призначення пока­рання, закріплені в ст. 65 КК, оскільки принципи регулюють всю діяльність су­дів щодо призначення покарання, а за­гальними засадами суд керується у разі обрання певної міри покарання конкрет­ній особі, визнаній винною у вчиненні злочину. Однак у зв’язку з тим, що в чинному законодавстві про кримінальну відповідальність немає норми, що спе­ціально була б присвячена принципам призначення покарання, це призводить до деяких труднощів при розгляді цього питання, а також при визначенні прин­ципів.

Так, А. В. Наумов зазначає, що за­гальні засади призначення покарання — це і є принципи призначення покарання, в яких законодавчо зафіксовані і крите­рії такого призначення [7]. В. І. Ткачен­ко вважає, що «загальні засади призна­чення покарання — правила, якими повинен керуватися суд при вирішенні питання про покарання за вчинений зло­чин» [8]. Л. Л. Кругликов вказує, що «принципи галузевого інституту призна­чення покарання вплетені в тканину за­гальних засад» [9]. Він також перекона­ний, що формулювання загальних засад призначення покарання, що закріплене в ст. 65 КК, свідчить про те, що законо­давець підтримує позицію вчених, які виділяють принципи призначення пока­рання в окрему категорію.

С. А. Велієв припускає, що «принци­пи призначення покарання — це не що інше, як принципи кримінального пра­ва. Вони знаходяться в тісному взаємозв’язку з такими категоріями, як мета, соціальне призначення і сутність покарання, і логічно доповнюють їх. Принципи призначення покарання по­кликані сприяти ефективності досягнен­ня мети покарання, надійній охороні су­спільних відносин, що знаходяться під кримінально-правовим захистом» [10].

Отже, на наш погляд, слід погодитися з думкою М. І. Бажанова, який вважав, що принципи призначення покарання знаходять своє конкретне втілення в ба­гатьох нормах Загальної частини закону про кримінальну відповідальність, а не лише в загальних засадах призначення покарання [11].

З урахуванням сказаного закон про кримінальну відповідальність установлює чіткі правила, підпорядковані певним принципам, які регламентують основні засади призначення покарань, що дозво­ляє в кожному конкретному випадку при­значити максимально обґрунтоване і спра­ведливе покарання.

При призначенні покарання суд пови­нен керуватися лише законом, який, ви­значаючи загальні засади призначення покарання (ст. 65 КК), перш за все ви­діляє серед них обов’язкові правила його призначення [12]. Відповідно до ч. 1 ст. 65 КК за такими правилами суд при­значає покарання: а) у межах, установ­лених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відпо­відальність за вчинений злочин; б) від­повідно до положень Загальної частини цього Кодексу; в) ураховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу вин­ного та обставини, що пом’якшують чи обтяжують покарання.

Загальні засади призначення пока­рання за КК досліджувалися в працях В. В. Полтавець [13], М. І. Бажанова [14] , В. Т. Маляренка [15], авторського колективу під керівництвом О. Г. Колба [16] та ін.

Врахування особи винного

Серед усіх загальних засад призначен­ня покарання особам, які вчинили зло­чини, найбільшу складність становлять питання врахування особи винного. Так, незважаючи на значну кількість публі­кацій (серед яких слід виділити кри­мінологічні дослідження особи), вчення про особу винного як об’єкта призначен­ня покарання на сучасному етапі вважа­ється недостатньо дослідженим і перебу­ває на стадії феноменологічного, модель­ного, комплексного і конкретного опису­вання [17].

Як відомо, ні закон про кримінальну відповідальність, ні кримінально-проце­суальний закон не визначають, які саме обставини, що характеризують особу винного, слід ураховувати при призна­ченні покарання. У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практи­ку призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7 міститься лише приблизний перелік та­ких обставин без систематизації їх за будь-якими критеріями (ч. 3 п. 3 Поста­нови). Водночас індивідуалізація пока­рання з урахуванням особи винного пев - ною мірою залежить від системності дослідження зібраних даних. У цьому контексті системність означає, що аналіз інформації про особу винного необхідно проводити в певній послідовності з ура­хуванням того, якої сторони життя і діяльності людини стосується та чи інша інформація [18].

Аналіз судової практики свідчить, що обсяг аналізованих обставин, який відоб­ражається у вироках при визначенні по­карання, незначний. Так, в окремих ви­роках міститься вказівка лише на одну обставину, що характеризує особу, — «особа підсудного характеризується по­зитивно (або задовільно, посередньо чи негативно)» — 30% вироків. В інших — суди зазначають декілька обставин, се­ред яких вказівка на те, що особа є та­кою, яка має судимість, вперше притя­гається до кримінальної відповідаль­ності, має позитивну характеристику, не перебуває на обліку в психіатра чи нар­колога (35% вироків); ураховується мо­лодий вік підсудного (6% вироків), стан його здоров’я, сімейний та матеріальний стан, його зайнятість тощо (29% виро­ків). Слід погодитися з В. Т. Малярен - ком, що посилання, з яких не видно суті обставин, також неприйнятні, тому «... наприклад, якщо суд враховує стан здоров’я, то необхідно вказати, який са­ме, розкрити це поняття. Якщо суд поси­лається на характеристику, то необхідно вказати, яку характеристику бере до уваги: позитивну, негативну чи задовіль­ну. Крім того, у вироку суд має вказати аркуші справи, на яких знаходяться да­
ні про особу винного і які враховуються судом» [19].

Отже, лише повна, всебічна об’єктив­на і системна оцінка особи винного на­дасть можливість індивідуалізувати по­карання, обрати відповідне до закону до­цільне покарання. Така оцінка дозволить також установити: випадково вчинений злочин, чи він є закономірним результа­том антигромадської спрямованості зло­чинця. Відповідно до цього можуть ви­значатися й оптимальні засоби досягнен­ня в конкретному випадку мети покаран­ня. Крім того, ретельне дослідження всіх даних, що характеризують особу винно­го, дозволяє встановити причини кон­кретного злочину і злочинності у цілому, розробити науково обґрунтоване прогно­зування і комплекс заходів із запобіган­ня злочинам [20].

Обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання

Визначаючи загальні засади призна­чення покарання, ст. 65 КК України ви­діляє загальне правило, відповідно до яко­го суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, що передба­чає відповідальність за вчинений злочин.

Це правило зобов’язує суд правильно кваліфікувати злочин, тобто визначити, за якою статтею, частиною, пунктом (як­що він передбачений законом) має «дати звіт» винний. Встановивши норму зако­ну, за якою на винну особу будуть покла­дені заходи кримінальної відповідально­сті, суд керується санкцією цієї норми. При цьому санкцією є та частина статті Особливої частини КК, яка визначає вид (види) і розмір (строк) покарання за цей злочин, тобто суд може призначити пока­рання лише в межах санкції статті (санк­ції частини статті) Особливої частини КК, за якою кваліфіковані дії винного.

Призначення покарання в межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що встановлює покарання за вчинений злочин, — це є матеріальне вираження змісту принципів законності та обґрун­тованості, що закріплені як керівні на­чала судової діяльності [21].

Крім того, законодавство про кримі­нальну відповідальність (ст. 65 КК) перед­бачає положення, відповідно до якого обо- в’язковому врахуванню підлягають обста­вини, які пом’якшують або обтяжують покарання винного. При цьому гуманіс­тичні засади вітчизняного кримінального законодавства націлюють суди на щонай­ширше тлумачення пом’якшуючих та об­межене тлумачення обтяжуючих обста­вин, що суттєво впливає на загальну оцінку ступеня тяжкості конкретного зло­чину й особи винного [22]. Однак у За­гальній частині КК України поняття об­ставин, що пом’якшують та обтяжують покарання, не дається [23]. Крім того, не визначено, яким чином повинна впливати наявність цих обставин на вид і розмір по­карання, що обирає суд.

Як показало дослідження, протягом тривалого часу в юридичній літературі не було єдиної думки щодо ролі обставин, які пом’якшують чи обтяжують покаран­ня, у кримінальному праві. Одні автори стверджували, що ці обставини вплива­ють на ступінь вини [24]. На думку ін­ших, значення вказаних обставин полягає в тому, що вони пом’якшують чи обтяжу­ють покарання, яке призначає суд [25].

На дискусійність цього питання пев - ною мірою вплинула відсутність єдиної назви розглядуваних обставин у самому законі. Так, у ст. 43 КК УРСР 1927 р. встановлювався перелік обставин, за які суд призначав «більш суворий захід со­ціального захисту», а в ст. 44 — «більш м’які заходи соціального захисту». КК 1960 р. змінив їх назву на обставини, що пом’якшують та обтяжують відповідаль­ність, а чинний КК України 2001 р. нази­ває ці обставини такими, що пом’якшу­ють та обтяжують покарання. Це визна­чення є найбільш вдалим, оскільки орієн­тує суди на необхідність їх урахування са­ме під час призначення покарання. При цьому, пом’якшуючі обставини, як пра­вильно зазначає В. І. Ткаченко, беруться до уваги при обранні в межах санкції стат­ті більш м’якого покарання, а обтяжу­ючі — впливають на призначення в меж­ах санкції більш суворого покарання [26].

Аналіз положень законодавства про кримінальну відповідальність показав, що за своїм загальним змістом обставини, про які йдеться в ч. 1 ст. 66 та ч. 1 ст. 67 КК, характеризують: 1) подію злочину (пунк­ти 6—9 ст. 66; пункти 2—12 ст. 67 КК); 2) особу винного (пункти 1—5 ст. 66; пун­кти 1, 13 ст. 67 КК).

Отже, оскільки частина обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання, належить до характеристики вчиненого злочину, а частина — до особи винного, у визначенні кримінально-правових за­собів забезпечення законності та обґрун­тованості покарання ми не вказуємо на ці обставини, оскільки «врахування сту­пеня тяжкості вчиненого злочину та осо­би винного» охоплює зазначені обстави­ни. Вказівка законодавця на врахування обставин, що пом’якшують та обтяжу­ють покарання, у п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України є зайвою.

З огляду на рольове значення розгля­дуваних обставин для кримінальної від­повідальності та покарання слід зазначи­ти, що «інші обставини» справи також впливають на індивідуалізацію кри­мінальної відповідальності як у бік по­м’якшення, так і в бік обтяження пока­рання. У зв’язку з цим слід погодитися з думкою Л. Л. Кругликова, який запро­понував визнати обставини, що пом’як - шують та обтяжують покарання, єдиним і достатнім критерієм законності та об­ґрунтованості обрання покарання осо­бам, які визнані винними у вчиненні злочину [27].

Таким чином, кримінально-правові за­соби забезпечення законності та обґрун­тованості покарання — це передбачені законодавством України про кримінальну відповідальність межі, визначені санк­цією статті (санкцією частини стат­ті) Особливої частини КК, що встанов­лює відповідне покарання за вчинений злочин, та певні правила, за допомогою яких створюються законодавчі вимоги для обрання судом виду і розміру (стро­ку) такого покарання, що відповідає тяжкості вчиненого злочину та особі винного.

ПРИМІТКИ

1. Див.: Кримінальний процес України : підруч. / за ред. Ю. М. Грошевого, В. М. Хотенця. — X. : Право, 2000. — С. 379.

2. Назаров В. В. Кримінальний процес України : підруч. / В. В. Назаров, Г. М. Омельянен - ко. — К. : Юридична думка, 2005. — С. 400.

3. Теория государства и права : курс лекций / под ред. А. В. Малько и Н. И. Матузова. — М. : Юристъ, 1997. — С. 417.

4. Теорія держави та права : навч. посіб. / за заг. ред. В. В. Копейчикова, С. Л. Лисенкова. — К. : Юрінком Інтер, 2004. — С. 212.

5. Детальніше про це див.: Митрофанов І. І. Поняття призначення покарання наркозалеж- ним особам, які вчинили злочини / І. І. Митрофанов // Актуальні питання реформування правової системи України : міжнар. наук.-практ. конф. : зб. наук. статей / Волинський держ. ун-т імені Лесі Українки. — Луцьк : Вежа, 2007. — Т. ІІ. — С. 292—29б.

6. Судово-практичний коментар до Кримінального кодексу України / упоряд. М. І. Хавро - нюк. — К. : Юрисконсульт, 2006. — С. 94.

7. Наумов А. В. Уголовное право. Общ. часть : курс лекций / А. В. Наумов. — М. : БЕК, 1996. — С. 399.

8. Ткаченко В. И. Общие начала назначения наказания / В. И. Ткаченко // Российская юс­тиция. — 1997. — № 1. — С. 10.

9. Кругликов Л. Л. Проблемы теории назначения наказания: законодательство и практика / Л. Л. Кругликов // Уголовное право в XXI веке : междунар. науч. конф. на юрид. ф-те МГУ им. М. В. Ломоносова. — М., 2002. — С. 71.

10. Велиев С. А. Принципы назначения наказания / С. А. Велиев. — СПб. : Юридический центр Пресс, 2004. — С. 113.

11. Бажанов М. И. Назначение наказания по советскому уголовному праву / М. И. Бажа­нов. — К. : Вища школа, 1980. — С. 11.

12. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С. С. Яценко. — 4-те вид. — К. : А. С.К., 2005. — С. 129.

13. Полтавець В. В. Загальні засади призначення покарання та їх кримінально-правове значення : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.08 / В. В. Полта­вець. — К., 2005. — 20 с.

14. Бажанов М. И. Зазнач. праця. — 216 с.

15. Маляренко В. Т. Про покарання за новим Кримінальним кодексом України / В. Т. Ма - ляренко. — К. : Правова ініціатива, 2003. — С. 77—128.

16. Загальні засади призначення кримінальних покарань в Україні : навч. посіб. / Л. С. Горбач, О. Г. Колб, В. С. Наливайко [та ін.] ; за заг. ред. О. Г. Колба. — Луцьк : Вежа, 2006. — 136 с.

17. Велиев С. А. Личность виновного и ее исследование при назначении наказаний / С. А. Ве­лиев // Правоведение. — 2002. — № 4. — С. 154.

18. Там само. — С. 163.

19. Маляренко В. Т. Зазнач. праця. — С. 86—87.

20. Горох О. П. Призначення покарання за злочини у сфері обігу наркотиків з урахуванням особи винного / О. П. Горох // Актуальні проблеми протидії незаконному обігу наркотичних і психотропних речовин у сучасних умовах : зб. наук. праць / Юридична академія МВС. — Дні­пропетровськ, 2005. — Спец. вип. № 2. — С. 171.

21. Детальніше див.: Загальні засади призначення кримінальних покарань в Україні : навч. посіб. / за заг. ред. О. Г. Колба. — Луцьк : Вежа, 2006. — С. 47—52.

22. Фріс П. Л. Кримінальне право України. Загальна частина : навч. посіб. / П. Л. Фріс. — К. : Центр навчальної літератури, 2004. — С. 300.

23. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М. І. Мельни­ка, М. І. Хавронюка. — К., 2002. — С. 162—169.

24. Чечель Г. И. Смягчающие ответственность обстоятельства и их значение в индивидуа­лизации наказания / Г. И. Чечель. — Саратов : Изд-во Саратов. ун-та, 1978. — С. 67.

25. Кузнецова Н. Ф. Отягчающие и смягчающие обстоятельства, учитываемые при опреде­лении меры наказания / Н. Ф. Кузнецова, Б. А. Куринов. — М., 1958. — С. 135.

26. Ткаченко В. І. Зазнач. праця. — С. 10—11.

27. Кругликов Л. Л. Уголовно-правовые средства обеспечения справедливости наказания / Л. Л. Кругликов. — Ярославль : Изд-во Ярослав. гос. ун-та, 1986. — 76 с.

 

Митрофанов Игорь. Уголовно-правовые средства обеспечения законности и обосно­ванности наказания.

В статье анализируются уголовно-правовые средства обеспечения законности и обосно­ванности наказания. Рассматривается сущность назначения наказания как процесса применения норм уголовного права. Исследуются вопросы соотношения принципов на­значения наказания и общих начал назначения наказания. Констатируется, что к уго­ловно-правовым средствам обеспечения законности и обоснованности наказания следу­ет относить пределы санкции статьи (санкции части статьи) Особенной части УК, тяжесть совершенного преступления и данные, характеризующие личность виновного. Ключевые слова: уголовно-правовые средства, институт наказания, принципы наказа­ния, назначение наказания, общие начала назначения наказания.

Mytrofanov Igor. Criminal and legal support of lawfulness and foundation of puni­shment.

The article presents the analysis of criminal and legal support of lawfulness and foundation of punishment. The essence of punishment infliction as a process of criminal law rules enforcement has been defined. The problems of punishment infliction principles correlation and foundations have been studied. It has been stated that the article sanction limitations (sanctions to the sections of the article) Particular Section of Criminal Code, the gravity of committed crime, infliction of punishment, the foundations of punishment infliction refer to criminal and legal support of lawfulness and foundation of punishment.

Key words: criminal and legal support, the institute of punishment, the principles of punishment, infliction of punishment, the foundations of punishment infliction.