joomla
БАЗОВА ДИСЦИПЛІНА З ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ СИСТЕМИ СУДОВО-ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ УКРАЇНИ*
Юридична Україна


Єлизавета Євграфова,

кандидат юридичних наук, суддя Київського апеляційного госпо­дарського суду

Підручник з предмета організації су­дових і правоохоронних органів, підго­товлений авторським колективом Націо­нальної юридичної академії імені Яро­слава Мудрого, є вагомим внеском у з’я­суванні актуальних і досить непростих питань теорії і практики вітчизняної юриспруденції. Його структура склада­ється з сімнадцяти розділів, викладений матеріал в яких об’єднаний єдиними по­няттями і завданнями, що вирішують су­дові та правоохоронні органи відповідно до своєї компетенції та повноважень.

Виходячи з досить широкого розумін­ня правоохоронної діяльності держави, у підручнику правильно наголошується на розкритті саме її змісту, що дає змогу об­ґрунтовано показати особливості тієї ролі, яку відіграють в охороні права судові ор­гани. З метою надання чіткого та повного уявлення про державні правоохоронні ор­гани в підручнику методично вдало визна­чено їхні суттєві ознаки, зокрема: створю­ються для охорони права, мають певну організаційну автономність, структуру; посадові і службові особи працюють в них на професійних засадах; їх статус визна­чається спеціальним законами тощо (с. 9—10). За такими критеріями дається перелік правоохоронних органів і виок­ремлюються види їхньої діяльності. У цьому контексті суд, вважають автори «повністю відповідає всім ознакам правоо­хоронного органу» (с. 11). З цим можна погодитись за умови, що в даному разі йдеться про державний механізм, в яко­му суд посідає особливе місце, оскільки виключно йому належить здійснення правосуддя в державі.

Більш конкретно про судову владу ви­кладено в матеріалах наступних розділів підручника. Зокрема другий розділ при­свячено розкриттю поняття і основних ознак судової влади, її об’єктивності, ле- гітимності, нормативно-правовим та про­цесуальним основам її діяльності, особ­ливостям предмета відання, формам ре­алізації, функціям тощо (с. 21—37). Кон­структивним в цьому плані є те, що судо­ва влада розглядається в контексті єди­ної державної влади, здійснюваної на за­садах її поділу також на законодавчу та виконавчу владу. Разом з тим, на відміну від останніх, судова влада, постановляю­чи рішення іменем України, має більш широкий спектр діяльності, зокрема ви­рішує питання щодо відповідальності держави перед людиною за свою діяль­ність (ст. 3 Конституції України). І хоча у вітчизняній літературі питання у такому сенсі майже не ставиться, зазначимо, що така відповідальність держави в особі її глави, парламенту та уряду має місце і реалізується в порядку конституційного судочинства.

Важлива роль у підручнику відведена принципам судової влади, які «діють у межах єдиної цілісної взаємопов’язаної і взаємозалежної системи». З точки зору авторів система принципів поділяється на три підсистеми, а саме: інституціо - нальну (загальні принципи судової вла­ди), функціональну (принципи відправ­лення судочинства) й організаційну (принципи організації системи судових органів). Усі ці принципи досить ретель­но викладені у підручнику, розкривають найбільш усталені риси судової влади (с. 38—70), що, без сумніву, матиме позитивний вплив на формування мораль­них і професійних якостей майбутніх суд­дів. При цьому варто було зазначити, що принцип незалежності судової влади сприймається в суспільстві неоднознач­но, а іноді висловлюються і некомпетентні точки зору.

Передусім незалежність, про яку йдеться, є публічно-правовим інститу­том. Без незалежного правосуддя об’єк­тивно неможливе нормальне функціону­вання не лише державної влади, а й інших суб’єктів правовідносин. Структу­ра незалежності обґрунтовано визнача­ється двома взаємопов’язаними рівня­ми — зовнішнім і внутрішнім, кожен з яких охоплює відповідно соціально-еко­номічні і законодавчо-процедурні (проце­суальні) умови забезпечення незалежно­сті правосуддя, а також гарантії незалеж­ності суддів (с. 48—50).

Від того, як організована судова вла­да, що представляє її система, залежить як ефективність здійснення правосуддя, так і вирішення по суті конкретних справ, що виникають в державі. Очевид­но, що з урахуванням складнощів теми, відсутності чіткого визначення в чинно­му законодавстві судової системи, диску­сії навколо неї, у підручнику їй відведе­но чи не найбільше місця. Виходячи з положень Конституції України автори правильно характеризують судову систе­му як єдину, що складається з двох гілок — Конституційного Суду і судів за­гальної юрисдикції; їй притаманний мо­ноцентризм (с. 71 — 72). Наведений пе­релік органів судової системи відтворює закріплену Законом «Про судоустрій України», що надає студентам чітке про них уявлення. Не менш корисним для по­глиблення ними знання є визначенні у підручнику поняття «суд», «склад су­ду», їх різні за змістом значення, «судова інстанція». Остання, наголошується в підручнику, це — поняття категоріально­го значення, яке є одним з визначальних чинників побудови судової системи (с. 77). В судовій системі України створе­ні і діють перша, апеляційна і касаційна судові інстанції, особливості та основні риси кожної з яких досить ретельно ви­кладено у підручнику.

Загалом же судова система побудована відповідно до конституційних принципів: територіальності, який забезпечує тери­торіальне розмежування компетенції од­норідних судів; спеціалізації, у якій, на думку авторів, є елементи «зовнішньої» (наприклад, господарські та адміністра­тивні суди) і «внутрішньої» спеціалізації (наприклад, з цивільних, кримінальних справ і т. д.); єдності, відповідно до якої в Україні сформована цілісна система су­дів загальної юрисдикції, поєднуючи за­гальні і спеціалізовані суди, які очолює Верховний Суд України — найвищий су­довий орган у даній системі; інстанцій - ності, яким визначаються процесуальні повноваження та форми функціонування відповідних судових органів — першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Інстанційність у судовій системі органіч­но пов’язана з принципом ступінчастості, згідно з яким над кожним судом, крім Верховного Суду, має бути наступний суд і т. д. У цьому відношенні, як правильно зазначено в підручнику, «побудова судо­вої системи України в цілому відповідає міжнародним стандартам щодо обов’язку держави забезпечити кожному право на розгляд його справи судом і перегляд її за скаргою вищим судом (с. 93). У підруч­нику докладно висвітлюється характе­ристика всіх ланок судової системи України, зокрема порядок утворення су­дів, структура обрання (призначення) їх керівного складу, формування апарату тощо (с. 95—151). При такому викладені матеріалу студентам створюються творчі умови для знайомлення і самостійного вивчення законодавчої бази судової си­стеми, а також актів Верховної Ради і Президента та інших державних орга­нів.

На відміну від досить складної систе­ми судів загальної юрисдикції, особливе місце в судовій владі належить Конститу­ційному Суду України — єдиному органу конституційної юрисдикції в Україні. Присвячений йому п’ятий розділ підруч­ника знайомить студентів із конституцій­но-правовим статусом цього органу, по­рядком формування складу Суду, обран­ня його голови, структурою, повноважен­нями та іншими аспектами організації та функціонування Суду. Його головне со­ціальне призначення, підкреслюють ав­тори підручника, полягає в забезпеченні верховенства права, захисту прав і свобод людини, вирішення питань щодо відпо­відності Конституції України законів та інших правових актів. У порядку, вста­новленому Законом «Про Конституцій­ний Суд України», за зверненням фізич­них і юридичних осіб, державних органів і органів місцевого самовряду­вання свою місію Суд здійснює також і шляхом надання офіційного тлумачення положень Конституції та законів Украї­ни, висновків щодо відповідності законо­проекту про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Кон­ституції тощо (с. 157—159). Ці та інші питання організації та діяльності Кон­ституційного Суду України висвітлю­ються у професійно-практичній площи­ні, що дозволить студентам опанувати знання, що прямо відбивають існуючу правову реальність.

Не менш цікаво в підручнику викладе­но матеріал з теми статусу суддів (розділ шостий). Автори правильно наголошують на тому, що всі професійні судді в Україні мають єдиний статус і різняться між со­бою лише повноваженнями і компетен­цією (с. 162, 171). Спираючись на чинне законодавство, яке врегульовує питання формування суддівського корпусу, в під­ручнику наведено основні положення що­до добору суддівських кадрів, перелік ви­мог до кандидата на посаду судді, як і обмеження щодо допуску певної категорії громадян до цієї професії; дається аналіз компетенції і повноважень державних органів щодо добору кандидатів, проце­дура оцінки їх професійних якостей, а також призначення і вступ на посаду. Варто зазначити, що таке висвітлювання матеріалу орієнтує студентів вибрати в майбутньому професію судді. Така мето­дика, на нашу думку, завчасно впливає на формування в їхній правосвідомості усталених поглядів і реалістичних уяв­лень про суддівську роботу.

Судді є носіями судової влади в Укра­їні, які вирішують питання з усіх право­відносин, що виникають у державі, а то­му Конституція і закони України забо­роняють їм участь у політичній і проф­спілковій діяльності, мати представниць­кий мандат, обіймати інші оплачувані посади або виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької і творчої, але у вільний від роботи час.

Складовою статусу суддів є права і обо­в’язки, здійснення яких має забезпечити ефективне і справедливе правосуддя. У підручнику права суддів умовно поділя­ються на статусні і процесуальні, розкри­вається їх зміст; обов’язки ж визначають­ся як вимоги до поведінки суддів, порушення якої тягне за собою юридич­ну відповідальність (с. 176).

Також правильно звертається увага, що належне виконання суддями обов’яз­ків передбачає матеріальне забезпечення їх діяльності, яке має бути достатнім і узгоджуватися з економічними умовами держави. Разом з тим більшої уваги вар­то було б надати й іншим, встановленим Конституцією і законами гарантіям суд­дів, в тому числі соціально-правового за­хисту, безпеки тощо, які є невід’ємною складовою їхнього правового статусу*.

Важливу роль в системі судової влади відіграють органи суддівського самовря­дування і кваліфікаційні комісії суддів, яким присвячені відповідно розділи сьо­мий і восьмий підручника. Зокрема суд­дівське самоврядування визначається як самостійне колективне вирішення про­фесійними суддями через виборні органи або безпосередньо їх колективами питань внутрішньої діяльності суддів і суддів­ського корпусу, що відбуваються у вста­новлених законом межах (с. 191) і таким чином відображує його сутність і головне призначення у функціонуванні судової влади. Ретельно висвітлені ланки суддів­ського самоврядування: збори, конфе­ренції, ради суддів, з’їзд, Рада суддів України, їх статус, порядок роботи, пов­новаження.

Докладно викладено матеріал щодо кваліфікаційних комісій суддів, порядку їх формування, складу, повноважень. Зокрема наголошується, що такі комі­сії — це спеціально створені колегіальні атестаційно-дисциплінарні органи, зав­даннями яких є забезпечення формуван­ня суддівського корпусу шляхом відбору й рекомендування осіб для зайняття по­сад професійних суддів; визначення рівня фаховості професійних суддів; розгляд пи­тань щодо їх дисциплінарної відповідаль­ності (с. 203). Студенти мають можли­вість ознайомитися з низкою нормативно-правових актів, які становлять юридич­ну основу роботи кваліфікаційних ко­місій кожного рівня, а також мають пря­ме відношення до діяльності професій­них суддів.

Формування суддівського корпусу відбувається за безпосередньої участі Ви­щої ради юстиції, у зв’язку з чим у під­ручнику надана необхідна інформація про діяльність цього конституційного ор­гану, особливості його формування, ста­тус, структуру, повноваження, організа­цію роботи і т. і. На наш погляд, саме це виправдовує включення матеріалу про Вищу раду юстиції до підручника, хоча вона і не належить до судової влади.

Усі інші розділи підручника присвя­чено власне правоохоронним органам України: прокуратурі, органам внутріш­ніх справ, Службі безпеки, юстиції та ін­шим, які традиційно відносять до їх сис­теми. Більшість з них утворені як системи центральних і місцевих органів, побудовані, як правило, за територіаль­ним принципом. Досить кваліфіковано з використанням чинного законодавства, яким визначається статус і місце в дер­жавному механізмі правоохоронних орга­нів, регламентується їх структура і поря­док утворення, принципи організації і діяльності, функції, повноваження тощо, викладено матеріал стосовно особливостей кожного з цих державних органів.

Варто зазначити, що підручник за те­матикою охоплює досить велике і різно­манітне коло проблем, пов’язаних із охо­роною права на території України. У ньому містяться спірні положення, зо­крема це стосується включення до систе­ми правоохоронних органів адвокатури і нотаріату (с. 9), хоча, як відомо, основною функцією останніх є надання юридичних послуг з питань, визначених законодав­ством. В іншому разі, якщо дотримувати­ся логіки авторів, до правоохоронних ор­ганів треба віднести й об’єднання грома­дян (профспілки, політичні партії), адже вони захищають права своїх членів, вод­ночас охороняють право як таке від пору­шень з боку влади, роботодавців тощо.

Також не можна погодитись із твер­дженням авторів, що соціальна роль судо­вої влади полягає у вирішенні правових конфліктів (с. 21, 24). На нашу думку, та­ке визначення є обмеженим, оскільки значна частина судових справ пов’язана з вирішенням цивільних, господарських, трудових та інших спорів, які не завжди за змістом є конфліктами. З іншого боку, конфлікт, про який йдеться, дійсно від­ображає певний спір між сторонами або останній може перерости у відповідний конфлікт, що і підтверджується судовою практикою.

У посиленні аргументації потребує по­ложення щодо принципу паритетності між законодавчою, виконавчою та судо­вою владою, за яким «жодного пріорите­ту одній владі стосовно інших не передба­чається» (с. 40).

Формально, можливо, це так і має бу­ти, особливо у взаємовідносинах між пар­ламентом і урядом, які конституційно взаємопов’язані і взаємодіють один з од­ним. Відправляючи правосуддя, судові ор­гани підпорядковуються тільки законові, є незалежними і ні з ким не взаємодіють. Пріоритетність судової влади повинна бу­ти, виходячи з того, що її метою, як і кожного окремого суду, є впровадження і захист права.

Необхідно було вказати й на таке пов­новаження Ради суддів України, як при­значення суддів на адміністративні поса­ди. Після ухвалення Рішення Конститу­ційного Суду України від 16 травня 2007 р. № 1-рп/2007 (справа про звіль­нення судді з адміністративної посади)* до цього часу це питання законом не вре­гульовано. Вважаємо, що ця інформація є важливою і повинна міститися у даному підручнику.

Підготувати підручник та ще й за ско­роченим обсягом справа непроста. Треба віддати належне авторському колективу за його написання для студентів вищих навчальних закладів юридичного про­філю. Приваблює структура підручника, чіткий літературний стиль і методика ви­кладення матеріалу, насиченість законо­давчими актами, їх науковий аналіз. Сло­вом, студентам, а також усім тим, хто цікавиться проблемами охорони права, запропоновано надійне джерело знань.