joomla
ВИЗНАЧЕННЯ КОЛА УМОВ ТА ЮРИДИКО-ФАКТИЧНОЇ ПІДСТАВИ ВІДШКОДУВАННЯ МОРАЛЬНОЇ ШКОДИ
Юридична Україна


Володимир Примак,

кандидат юридичних наук

Відмінність об’єктів цивільно-правового захисту

Застосування механізму цивільної від­повідальності у практичній площині компенсації немайнових втрат, завданих потерпілій особі, передбачав наявність самого факту порушення чужого суб’єк­тивного цивільного права та, як правило, необхідність встановлення всіх чотирьох загальних умов цивільної відповідально­сті, до яких належать протиправність по­рушення належного потерпілому права, власне завдана шкода та її причинно-на - слідковий зв’язок з поведінкою правопо­рушника, а також вина останнього. На перший погляд, у цьому питанні доктри­на цивільного права та судова практика виявляють доволі рідкісну єдність. Утім ця одностайність не означає відсутності проблем, пов’язаних з тлумаченням змі­сту окремих передумов відповідальності, які можуть виявляти себе дещо по-різно­му в перебігу застосування відмінних од­не від одного санкцій.

У спеціальній літературі звичайно не піддається сумніву теза про те, що від­шкодування немайнових втрат потер­пілого є правовим наслідком порушення належного йому особистого немайнового права, також окремі науковці наголошу­ють на принциповій можливості відшко­дування моральної шкоди, завданої не тільки без вини, а й навіть внаслідок правомірних дій заподіювача. Водночас у контексті наукових досліджень інсти­туту відшкодування моральної шкоди без вичерпних відповідей залишаються питання щодо: необхідності визначення у перебігу судового розгляду конкретних справ юридичної характеристики пору­шеного особистого немайнового права (здійснення його кваліфікації); обґрун­тованості виключення окремих складо­вих із традиційного кола загальних умов застосування цього заходу цивільної від­повідальності; сфери регулювального впливу правових приписів, що зумовлю­ють у окремих випадках належність встановлення іншої за складом, спе­ціальної сукупності вищезгаданих умов. Представлена стаття спрямована саме на подальше висвітлення зазначених аспек­тів окресленої тематики.

Загалом можна констатувати існуван­ня спільної конструкції (моделі) умов цивільно-правової відповідальності при­наймні для всіх різновидів охоронних відносин, що виникають з приводу від­шкодування позадоговірної шкоди — як майнової, так і немайнової, а також і щодо відшкодування збитків, завданих порушенням зобов’язання, зокрема дого­вірного. Стосовно деліктних зобов’язань наведений висновок підтверджується рішенням Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від

19.12.2007 р. у справі № 6-10529св06 за позовом Особи 1 до ВАТ «Енергопоста - чальна компанія «Одесаобленерго», в якому вища судова інстанція наголосила на необхідності встановлення одного (традиційного) складу умов (у тексті рішення вони названі підставами) відпо­відальності одночасно щодо відшкоду­вання матеріальної та моральної шкоди, не проводячи, отже, жодної диференціа­ції між передумовами застосування за­значених компенсаційних заходів.

Така сама картина спостерігається при порівнянні роз’яснень, викладених у постановах Пленуму Верховного Суду України від 27.03.1992 р. № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» та від 31.03.1995 р. № 4 «Про судову практику в справах про відшко­дування моральної (немайнової) шко­ди». (Принагідно звертаємо увагу на те, що у цих постановах Верховний Суд для позначення вищезгаданих умов послуго­вується, знову-таки, дещо іншим тер­міном — «підстави відповідальності», — який використовується в науковій літературі також і для означення ключових юридично значимих чинників, що ха­рактеризують нормативну регламента­цію відносин відповідальності, право - суб’єктність їх учасників та юридичний факт дійсного порушення встановленого правопорядку. Тому, з метою уникнення різночитань, ті об’єктивні ознаки й юри­дичні характеристики поведінки право­порушника та спричинених нею негатив­них наслідків, які зумовлюють можли­вість застосування конкретного заходу цивільної відповідальності, ми вважаємо доцільнішим іменувати її умовами. На­томість фактичні обставини, юридичні стани та нормативні приписи, що зумов­люють виникнення потреби у з’ясуванні питання щодо наявності зазначених умов, а так само які уможливлюють чи, навпаки, виключають його постановку, будемо позначати саме за допомогою тер­міну «підстави» — у такому розрізі мож­на виокремити, зокрема, фактичну, пра - восуб’єктну і нормативну підставу відпо­відальності.)

Однак чи можна говорити про повну тотожність не тільки формального скла­ду сукупності відповідних умов, а й їх змісту та порядку встановлення? Напев­но, відповідь на це запитання криється у специфіці матеріальних і нематеріаль­них благ — безпосередніх фактичних об’єктів цивільно-правового захисту (во­ни ж у разі вчинення правопорушення розглядаються як об’єкти посягання), з приводу яких виникають різні цивільні відносини. Власне, саме ця специфіка і визначає особливості певних абсолютних цивільних правовідносин (з майновим або немайновим об’єктом), а відтак кон­ституює конкретний різновид деліктних зобов’язань.

Своєю чергою, об’єктні відмінності спричинюють принципово різні за своєю суттю втілення шкоди, завданої право­порушенням, а звідси й необхідність по­шуку адекватних їм підходів до встанов­лення юридично значимих причинно-на- слідкових зв’язків, обсягу негативних наслідків, що виникли у майновій чи не- майновій сфері кредитора, та розміру відповідальності боржника. Зрештою, у правових нормах, що регламентують від­шкодування майнової і немайнової шко­ди, по-різному можуть закріплюватися як ознаки об’єктивної протиправності поведінки правопорушника, так і юри - дико-фактичний об’єкт посягання — те чи інше суб’єктивне цивільне право, ін­терес або благо. Таким чином, ми сти­каємося з ситуацією, в якій одна й та са­ма правова конструкція загальних умов цивільно-правової відповідальності в різних правовідносинах виявляється здатною нести однакове функціональне навантаження за істотної трансформації змістовного наповнення її елементів.

Чи не найбільш наочно означені від­мінності постають крізь призму зістав­лення порядку формування і практично­го встановлення умов договірної та поза­договірної відповідальності — у такий спосіб дається взнаки змістовна своєрід­ність елементів тих регулятивних право­відносин, що їх покликані забезпечувати заходи договірної й позадоговірної відпо­відальності, а також домінування у си­стемі нормативної регламентації кожно­го з цих видів цивільно-правової відпо­відальності різних методів правового ре­гулювання. Тому численності й різно - плановості заходів відповідальності за порушення договору, праву його сторін закріплювати або виключати можли­вість застосування окремих із такого ро­ду санкцій, встановлювати їх розмір, ви­значати значущість суб’єктивної сто­рони поведінки правопорушника і навіть закріплювати за домовленістю між со­бою право на відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням зобов’я­зання, протистоїть вичерпна законодав­ча визначеність форм і умов застосуван­ня позадоговірної відповідальності.

3 іншого боку, проводячи огляд від­мінностей в змісті й порядку встановлен­ня умов договірної та позадоговірної від­повідальності не можна не зауважити певних збігів у ставленні законодавця, наприклад, до такої непорушної, на пер­ший погляд, умови, як протиправність. У цьому контексті привертають увагу не­поодинокі випадки покладання на дого­вірних контрагентів обов’язків з відшко­дування збитків, завданих об’єктивно правомірними, однак такими, що пору­шують суб’єктивне право іншої сторони, діями. Дещо схожа картина спосте­рігається подекуди й у царині деліктних зобов’язань, де відшкодування правомір­но завданої шкоди є хоча і винятковим явищем, однак передбачено окремими нормами, які стосуються переважно об­ставин крайньої необхідності.

Поряд з цим як у суто науковому пла­ні, так, певною мірою, і у актуальному законодавчому контексті абсолютно не - визначеною залишається можливість стягнення з суб’єкта відповідальності компенсації за завдання потерпілому не - майнових втрат, спричинених не тільки добросовісними, а й об’єктивно право­мірними діями. Уявляється, що у таких випадках праву особи вимагати відшко­дування матеріальної шкоди може сліду­вати право на компенсацію завданих не - майнових втрат. Відповідно, у цьому ра­зі й законодавчо закріплений склад умов, необхідних для відшкодування мо­ральної шкоди, має бути тотожним умо­вам покладання на боржника обов’язку з компенсації майнових втрат потерпілої сторони — звичайно, якщо законодавець не зафіксував свого негативного ставлен­ня до відшкодування правомірно завда­них немайнових втрат (зокрема через вказівку на виключення протиправності зі складу умов компенсації виключно матеріальної шкоди), а також якщо за­стосування цієї форми цивільно-право­вої відповідальності не суперечитиме са­мій суті певного правового інституту й засадам справедливості, розумності й до­бросовісності.

Вина і різновид завданої шкоди

Якщо говорити про виключення зі складу умов відшкодування моральної шкоди вини, то тут, крім констатації не­допустимості використання методів до­говірного регулювання, проблемним є питання щодо меж дії правових норм, які закріплюють спеціальні умови відпо­відальності за окремі делікти, або, при­наймні, можливості застосування при вирішенні зазначеної проблеми аналогії закону. У цьому аспекті йдеться про абстрагування при компенсації немайно - вих втрат потерпілої особи від суб’єктив­ної умови відповідальності у тих випад­ках, для яких нормами про відшкоду­вання шкоди, сформульованими законо­давцем по суті як загальні положення інституту позадоговірної відповідально­сті, передбачається відповідальність без урахування вини правопорушника. Зага­лом те саме можна сказати і про відпо­відальність за об’єктивно правомірні дії, оскільки, з огляду на вітчизняну право­ву традицію, нині важко впевнено визна­чити, чи поширюються правові норми про таку відповідальність на відносини з відшкодування немайнових втрат потер­пілого. На нашу думку, при вирішенні цієї проблеми слід враховувати такі мір­кування.

По-перше, норми чинного цивільного законодавства щодо відшкодування по­задоговірної шкоди, виходячи з їх бук­вального тлумачення, доволі чітко дифе­ренціюються на положення, що поши­рюються на деліктні зобов’язання з від­шкодування будь-якої шкоди — і майно­вої, і немайнової, — та приписи, що сто­суються виключно якогось одного з цих двох основних різновидів позадоговірної відповідальності. Тому у всіх випадках, коли законодавець говорить про відшко­дування загалом будь-якої (недиферен - ційованої за видом) шкоди незалежно від вини правопорушника, це має озна­чати виключення її також і з умов ком­пенсації немайнових втрат. Виходячи з цього норму п. 3 ч. 2 ст. 1167 ЦК про те, що моральна шкода відшкодовується не­залежно від вини органу державної вла­ди, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи «в інших випадках, встановлених законом», слід було б розуміти як таку, що відсилає, зокрема, до положень статей 1173, 1174, 1175, 1176, якими закріплено безвинну відповідальність публічно-правових ут­ворень за шкоду, завдану їх органами, посадовими і службовими особами під час виконання покладених на них функ­цій державної влади і місцевого само­врядування.

Слід ураховувати, що невикористання терміну «шкода» як родового у ЦК УРСР 1963 р. також і після внесення в нього в 1993 р. доповнень, що уможливили від­шкодування моральної шкоди, була зу­мовлена природними особливостями саме цього правового акта, який створювався в умовах іншої соціально-економічної формації і відповідав запитам тієї істо­ричної епохи, в умовах якої був поклика­ний діяти. Натомість у чинному ЦК України 2003 р. правові приписи, які по­ширюються на відносини з відшкодуван­ня матеріальної шкоди, вже не можуть претендувати на домінування щодо давно і невід’ємно інтегрованих у вітчизняне цивільне законодавство норм про ком­пенсацію моральної шкоди. Те саме сто­сується і термінології, яка використо­вується у новітній кодифікації і дозволяє зробити висновок, що термін «шкода» доволі впевнено сприйнятий українським законодавцем як родове поняття щодо двох її підвидів — матеріальної (майнової) та моральної (немайнової) шкоди. Хоча, звичайно, залежно від кон­тексту правового припису в кожному окремому випадку під шкодою може ро­зумітися тільки якийсь конкретний її підвид.

3агалом варто наголосити на тому, що майнова і немайнова шкода розмежову­ються в чинному ЦК насамперед у кла­сифікаційному плані, у зв’язку з законо­давчим закріпленням двох споріднених, але взаємно відокремлених способів за­хисту цивільних прав та інтересів (п. 3 ч. 2 ст. 11 ЦК), а також специфічних фактичних підстав і умов відшкодуван­ня матеріальних та моральних втрат по­терпілого (статті 1166 і 1167 ЦК). Фун­даментальне значення та рівнозначність морально-правової ваги відшкодування майнової і моральної шкоди як засо­бів цивільно-правового захисту та двох основних форм цивільної відповідально­сті належним чином відображене й у Конституції України — не дарма найчас­тіше вони згадуються у Основному Зако­ні як парні категорії (ч. 4 ст. 32, ст. 56, ст. 62, ч. 3 ст. 152).

Таким чином, будь-які загальні поло­ження щодо умов відшкодування шкоди та підстав звільнення від цього обов’яз­ку, якщо інше прямо не зазначене зако­нодавцем і не випливає із суті порушено­го суб’єктивного цивільного права, мають поширюватися на всю царину де­ліктних зобов’язань — як з відшкодуван­ня матеріальної, так і з компенсації мо­ральної шкоди. В силу цього щодо обох зазначених заходів зазвичай однаковим має бути рішення законодавця з приводу включення протиправності й вини до складу умов відповідальності, тоді як природні відмінності об’єктів захисту й посягання унеможливлюють однаковий підхід до визначення обсягу заподіяної шкоди різних видів та встановлення її причинно-наслідкових зв’язків з проти­правною поведінкою правопорушника.

По-друге, покладання обов’язку від­шкодувати моральну шкоду на засадах вини виглядає абсолютно нелогічним рішенням у ситуації безвинного відшкоду­вання матеріальної шкоди. Адже перед­умови запровадження безвинної відпові­дальності, наприклад, вищезгаданих су­б’єктів публічного права, нікуди не зника­ють незалежно від виду завданої шкоди.

Те саме можна сказати про встановлений у ст. 1209 ЦК обов’язок продавця, виго­товлювача товарів, виконавця робіт і по­слуг незалежно від їхньої вини відшкоду­вати шкоду, завдану фізичній або юри­дичній особі внаслідок конструктивних, технологічних, рецептурних та інших не­доліків товарів, робіт (послуг), а також не­достовірної або недостатньої інформації про них. Інакше доведеться визнати таку собі другорядність (з точки зору законо­давця), приміром, душевного благополуч­чя людини, всієї сфери особистого життя потерпілого споживача та пов’язаних з нею інтересів, котрі, мовляв, не заслуго­вують на посилений захист за допомогою більш суворого режиму відповідальності правопорушника, який встановлено на випадок заподіяння майнової шкоди. З цього погляду загалом прийнятною вигля­дає формула, викладена у ст. 16 Закону України «Про об’єкти підвищеної небез­пеки», згідно з якою «шкода (у тому числі моральна), заподіяна фізичним чи юри­дичним особам внаслідок аварії, що стала­ся на об’єкті підвищеної небезпеки, неза­лежно від вини суб’єкта господарювання, у власності або у використанні якого пере­буває об’єкт підвищеної небезпеки, від­шкодовується суб’єктом господарської діяльності цим особам у повному обсязі, крім випадків, коли аварія виникла вна­слідок непереборної сили або умислу по­терпілого». До речі, в наведеному форму­люванні відображено й узагальнююче ро­зуміння терміна «шкода» щодо обох її ви­дів.

«Загублена» протиправність

Отже, на відносини з відшкодування моральної шкоди повною мірою поширю­ються загальні положення щодо умов ци­вільно-правової відповідальності — від­сутність будь-якої з них (за винятком вини й протиправності у випадках, коли згідно з законом вони виключаються з ко­ла відповідних обставин) має спричинюва­ти відмову у позові щодо компенсації за­значених позивачем немайнових втрат. Це твердження ілюструє рішення Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18.07.2007 р. у справі № 6-2175кс04 за позовом Особи 1 до Світ- ловодського міського виконавчого ко­мітету, в якому зазначається, що, виходя­чи з матеріалів справи: в діях конкурсної комісії та міськвиконкому відсутня вина у заподіянні позивачці моральних страж­дань; під час розгляду справи Особа 1 не довела факту заподіяння їй моральної шкоди; між діями міськвиконкому та шкодою відсутній причинний зв’язок. Зважаючи на вказані обставини Верхов­ний Суд скасував рішення та ухвалу попе­редніх судових інстанцій та ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позов­них вимог про відшкодування моральної шкоди (Єдиний державний реєстр судових рішень України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: www. reyestr. court. gov. ua).

Попри певну ординарність мотивів, покладених в основу вищезазначеного рішення ВСУ, в ньому привертає увагу немовби нарочите уникнення вищою су­довою інстанцією спеціальної оцінки пи­тання щодо правомірності або неправо­мірності дій відповідача. Відсутність прямої згадки про цю умову у висновках суду можна трактувати як свідчення мов­чазного сприйняття судовою владою до­волі поширеної у науковому середовищі ідеї щодо фактичного існування своєрід­ної спростовної презумпції протиправно - сті будь-якого заподіяння шкоди іншому учаснику цивільних відносин. Відповід­но, висновок про недоведення реального заподіяння моральної шкоди однозначно вказує не тільки на невизнання юрисдик - ційним органом виникнення на боці по­зивача (гаданого потерпілого) немайно­вих втрат, які б підлягали компенсації, а й на недоречність подальшого обговорен­ня питання про правомірність чи непра­вомірність поведінки відповідача.

Крім того, зазначене свідчить про недо­вершеність ідеї впровадження у практику правозастосування ще однієї запропонова­ної науковцями презумпції — загального припущення щодо завдання моральної шкоди внаслідок будь-якого правопору­шення. Hа нашу думку, необхідність упровадження такої презумпції повністю відпадає (або ж, у випадку її прийнятності для окремих правових ситуацій, вона все одно втрачає свою актуальність) у разі по­ширення на зобов’язання з відшкодуван­ня шкоди найчастіше цілком відповідної їх суті концепції адекватних причинно- наслідкових зв’язків (що, втім, не означає визнання за нею абсолютної монополії на встановлення останніх).

Водночас, з огляду на немайнову при­роду моральної шкоди, у деліктних зо - бов’язаннях з приводу її відшкодування можна спостерігати певний симбіоз, не­віддільність одне від одного усіх об’єк­тивних умов відповідальності та її юри - дико-фактичної підстави. Адже, зважа­ючи у тому числі й на вищезгадану пре­зумпцію протиправності, доведеність факту виникнення в результаті дій од­нієї особи негативних наслідків у немай - новій сфері іншого суб’єкта підтверджу­ватиме і фактичне порушення певного нематеріального блага та пов’язаного з ним суб’єктивного права (це порушення ми розглядаємо як юридико-фактичну підставу відшкодування моральної шко­ди), і, за відсутності спростування зазна­ченої презумпції, наявність такої умови відповідальності, як протиправність зав­дання шкоди. Натомість не лише ключо­вим, а й первинним, вихідним моментом у справах про застосування договірної відповідальності у формі відшкодування збитків, навпаки, є доведення факту не­виконання або неналежного виконання договірного зобов’язання — відповідно, у процесі доказової діяльності спочатку йтиметься про доведення факту пору­шення договору (а звідси і суб’єктивного цивільного права кредитора), й лише відтак має сенс досліджувати питання щодо наявності збитків.

Ця відмінність у застосуванні заходів договірної і позадоговірної відповідально­сті є надзвичайно важливою, оскільки з неї випливає об’єктивна необхідність кон­струювання відмінних алгоритмів вста­новлення належних підстави та умов від­повідальності. Зокрема йдеться про від­мінні схеми встановлення причинно-на - слідкових зв’язків: при відшкодуванні збитків, завданих порушенням договору, відповідний зв’язок поєднує саме це пору­шення конкретного суб’єктивного права кредитора та спричинені зазначеним фак­том збитки, тоді як у деліктних зобов’я­заннях будь-якого типу (хоча й різною мірою) факт порушення абсолютного ци­вільного права потерпілого у більшості ви­падків немов виноситься за дужки, а юри­дичного значення набуває причинний зв’язок між конкретними поведінковими актами правопорушника та спричинени­ми ними негативними наслідками. Інша річ, що у деліктних зобов’язаннях наяв­ність майнової шкоди, як правило, не за­лишає сумнівів щодо суті порушеного суб’єктивного права (певного речового права, виключних майнових прав інтелек­туальної власності тощо), навіть коли та­ка шкода є результатом порушення осо­бистого немайнового права (втрата заро­бітку чи матеріального утримання внаслі­док заподіяння шкоди життю або здоров’ю людини). Що ж стосується відшкодування моральної шкоди, то тут питання про юридичну кваліфікацію порушеного су­б’єктивного цивільного права часто не ви­никає взагалі.

Нерозривна тріада: право, благо, шкода

По-перше, йдеться про представлений у ст. 23 ЦК доволі вдалий приклад конкре­тизації та систематизації — у розрізі різ­них видів цивільних правопорушень — загалом усіх визнаних законодавцем форм вияву моральної шкоди та інші спроби за­конодавчого закріплення більш-менш ста­лого примірного переліку її втілень (ст. 2371 Кодексу законів про працю Укра­їни, частини 11 і 12 ст. 5 Закону України «Про міліцію», частини 5 і 6 ст. 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незакон­ними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду»). Проте най­частіше законодавець уникає конкретики і обмежується простою згадкою про цей різновид шкоди (ч. 2 ст. 216, ч. 4 ст. 332, ч. 3 ст. 386, ч. 2 ст. 393, п. 4 ч. 1 ст. 611, ст. 1167 ЦК, ч. 8 ст. 9 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»,

ч. 2 ст. 10 Закону України «Про доступ до судових рішень», ч. 1 ст. 23 Закону Украї­ни «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», ч. 3 ст. 47 Закону України «Про питну воду та питне водопостачання», ст. 15 Закону України «Про боротьбу з корупцією», ч. 2 ст. 25 Закону України «Про звернення громадян»), що зумовлює необхідність звернення до загальних норм, викладених у ст. 23 ЦК. Проте в обох випадках по­ведінка, що спричинила відповідні втілен­ня моральної шкоди, і сам факт її завдан­ня вважаються протиправними.

Зазначимо, що формулювання другого виду часто характеризує прив’язка до то­го чи іншого неправомірного посягання на майнові права потерпілого. Так чи інакше, але очевидно, що в усіх окресле­них ситуаціях законодавець не вважає за потрібне опікуватися формальним боком питання щодо кваліфікації порушеного особистого немайнового права, тоді як протиправність поведінки правопоруш­ника виводиться або із самих її наслід­ків, або, якщо немайнова шкода первісно опосередковується порушенням майново­го права, також і з цього правопорушен­ня (див., наприклад, абзац 9 ч. 1 ст. 25 Закону України «Про туризм»).

По-друге, дещо рідше увага законодав­ця акцентується на фактичних діях пра­вопорушника, суб’єктивній стороні його поведінки або інших обставинах вчинення правопорушення (ч. 3 ст. 39 ЦК, ч. 3 ст. 225, ч. 4 ст. 226, ч. 2 ст. 227, ч. 2 ст. 230, ч. 2 ст. 231, ч. 2 ст. 232, ч. 2 ст. 233, ч. 3 ст. 298, ч. 3 ст. 700, ч. 2 ст. 1076 ЦК, ч. 2 ст. 72 Закону України «Про ак­ціонерні товариства»). Такий спосіб пра­вового регулювання виглядає максималь­но дієвим у контексті здійснення забез­печувальної щодо прав кредитора і запо­біжної щодо їх можливого порушення функції цивільно-правової відповідально­сті. Крім того, він цілком узгоджується з найбільшою мірою притаманним відноси­нам щодо відшкодування моральної шко­ди алгоритмом визначення юридично зна­чимого (адекватного) причинно-наслідко - вого зв’язку. Що ж до суб’єктивних прав, які можуть бути порушені неправомірною поведінкою, що забороняється вищезгада­ними правовими нормами, то жодної по­треби у їх юридичній кваліфікації тут не виникає.

По-третє, подекуди у законодавстві на­голошується на певних фізичних втілен­нях шкідливих наслідків посягання на особисті немайнові права фізичної особи (ст. 1168 ЦК, ч. 3 ст. 49 і ч. 3 ст. 50 СК).

Нарешті, по-четверте, тільки в окре­мих випадках законодавець таки згадує (при цьому зазвичай у вкрай узагальне­ній формі) про особисті немайнові права (ч. 2 ст. 276 і ст. 280 ЦК), щодо яких у спеціальних правових нормах закріп­люється можливість захисту за допомо­гою відшкодування моральної шкоди. Крім того, зважаючи на те, що законода­вство про захист прав на об’єкти інтелек­туальної власності розрізняє виключні майнові права всіх можливих суб’єктів авторського права і права промислової власності, з одного боку, та особисті не - майнові права авторів і винахідників, чиєю творчою працею було створено від­повідні нематеріальні блага, з іншого, у зв’язку з порушенням останніх не вини­кає сумнівів щодо формальної іденти­фікації й змісту відповідного особистого немайнового права.

Також слід мати на увазі, що у бага­тьох (вищезгаданих зокрема) випадках право на відшкодування моральної шко­ди випливає з порушення зазначених за­конодавцем майнових цивільних, а та­кож конституційних та інших публічно - правових прав людини і громадянина, трудових прав особи тощо. Сюди ж мож­на віднести і договірне закріплення мож­ливості вимагати компенсації немайно - вих втрат, завданих порушенням ци­вільно-правового зобов’язання. У кожній такого роду ситуації протиправність за­подіяння моральної шкоди, якщо буде доведено її наявність, випливатиме з са­мого факту порушення одного із зазначе­них прав.

Отже, аналіз найбільш поширених способів правової регламентації цивіль­них відносин з приводу відшкодування моральної шкоди переконує: 1) у необо­в’язковості, а нерідко недоцільності або неможливості формального виділення, класифікації порушеного особистого не - майнового права; 2) у попередній фікса­ції законодавцем об’єктивної проти - правності певних моделей поведінки, котрі розглядаються як такі, що можуть спричинити виникнення у кредитора не­майнових втрат. Причому формально за­значена протиправність може опосеред­ковуватися: а) вказівкою на порушення конкретних не лише немайнових, а й майнових цивільних прав, не тільки при­ватних (сімейних і трудових зокрема), а й суто публічних прав учасників цивіль­них відносин; б) закріпленням конкрет­них ознак об’єктивної або суб’єктивної сторони поведінки правопорушника; в) більш-менш конкретизованим або, на­впаки, близьким до вичерпного описом типових негативних немайнових наслід­ків порушення тих або інших прав потер­пілого; г) відсутністю у особи законної підстави діяти на шкоду правам та інте­ресам потерпілої особи.

Невизначеність особистого немапнового права жень наукової доктрини, а й підтвер­джується практикою здійснення судо­чинства. Наприклад, у п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від р. № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» прямо вказується на те, що заподіяна моральна (немайно - ва) шкода відшкодовується тій фізичній чи юридичній особі, права якої були без­посередньо порушені протиправними діями (бездіяльністю) інших осіб. Але поряд з цим, напевно, потрібно мати на увазі можливість захисту за допомогою інституту відшкодування моральної шкоди й будь-якого немайнового цивіль­ного інтересу, прямо не опосередковано­го конкретним, однозначно формалізова­ним у тексті правової норми, суб’єк­тивним немайновим правом.

Належність такого — номінально ні­бито ширшого за традиційне — тракту­вання фактичної підстави відшкодуван­ня моральної шкоди випливає з самої су­ті забезпечених цим способом цивільно - правового захисту особистих немайно - вих благ, коло яких як об’єктів суб’єк­тивних цивільних прав (ч. 1 ст. 201 ЦК) є потенційно необмеженим. Звідси фор­мально неконкретизованими можуть бу­ти й порушені немайнові права. Крім то­го, у ч. 3 ст. 270 ЦК зазначається, що перелік особистих немайнових прав, які встановлені Конституцією України, Ци­вільним кодексом та іншими законами, не є вичерпним. (Слід підкреслити, що хоча формально наведене законополо­ження стосується фізичних осіб, за ана­логією закону і відповідно до змісту ст. 94 ЦК, яка закріплює за юридичною особою можливість мати «інші особисті немайнові права, які можуть їй належа­ти», його можна поширити також і на юридичних осіб.) Зважаючи на це адек­ватним правовій реальності юридико - технічним прийомом є умовне ототож­нення, взаємозамінне використання при позначенні фактичної підстави для від­шкодування моральної шкоди як пору­шення немайнового суб’єктивного ци­вільного права, так і порушення певного нематеріального блага. У цьому зв’язку виглядає не позбавленим логіки концеп­туальне рішення російського законодав­ця, котрий у ст. 150 ЦК Російської Феде­рації розглядає нематеріальні блага як ширшу категорію, зміст якої охоплює також і особисті немайнові права суб’єк­тів цивільного права.

Іншими словами, посідання будь-яко­го такого роду блага, щодо якого особа має легітимний, захищений чинним за­конодавством інтерес, вказує на на­явність відповідного суб’єктивного пра­ва. Однією ж із неодмінних складових змісту останнього є, як відомо, можли­вість вдатися до застосування належних захисних заходів, у тому числі й тих, що можуть бути пов’язані з державним при­мусом і накладанням на суб’єкта відпо­відальності компенсаційного за своїм функціональним спрямуванням майно­вого стягнення.

Водночас у випадку виявлення спри­чинених правопорушенням характерних утілень моральної шкоди, якими є, на­приклад, душевна тривога, обурення, хвилювання і страждання, стан непевно­сті й розчарування тощо було б надто не­розумно кожного разу намагатися ув’я­зати наше уявлення про відповідні об’єкти посягання (порушені немате­ріальні блага) з тим чи іншим суб’єктив­ним цивільним правом. Більше того, да­леко не завжди можна однозначно квалі­фікувати, позначити, підвести під за­гальновизнаний класифікаційний зна­менник і саме порушене благо. Врахову­ючи зазначене законодавець зазвичай слушно уникає наголосу також і на об’єктах посягання, фокусуючи нато­мість увагу безпосередньо на негативних немайнових наслідках вчиненого діян­ня, наявність яких власне й вказує на порушення і захищеного законом блага, і відповідних законного інтересу та суб’єктивного немайнового права.

Примітно, що у п. 3 ч. 2 ст. 11 ЦК як самостійна підстава виникнення цивіль­них прав та обов’язків визначено саме за­вдання майнової (матеріальної) та мо­ральної шкоди іншій особі. Тобто щодо порушення абсолютних цивільних прав особи — як майнових, так і немайно- вих — законодавець наголошує на соці­альному змісті вчиненого правопорушен­ня і, одночасно, кінцевому пункті юри­дично значимого причинно-наслідкового зв’язку між фактичною поведінкою пра­вопорушника і шкідливими наслідками його діяння, ніби обминаючи «проміж­ний», суто юридичний, елемент — порушене право кредитора. Оскільки ж йдеться про позадоговірну відповідаль­ність, формою якої і є відшкодування мо­ральної шкоди, такий підхід уявляється абсолютно обґрунтованим, тому що пору­шення суб’єктивного права має місце у кожному випадку заподіяння позадого­вірної шкоди, навіть якщо вона спричи­нена правомірними діями на кшталт вчи­нених у стані крайньої необхідності або при виконанні свого обов’язку спеціаль­но уповноваженою на те особою. Інша річ, що абсолютні майнові права учасни­ків цивільних відносин, на відміну від їх немайнових прав, є чітко визначеними, тож у разі порушення майнових прав ал­горитм доказової діяльності щодо визна­чення права на відшкодування завданої при цьому немайнової шкоди матиме більш певну фактичну опору. Те саме можна сказати і про ситуацію заподіяння моральної шкоди у зв’язку з порушен­ням прав особи у публічно-правових від­носинах.

Висновки

На підставі викладеного можна дійти таких висновків: 1) юридико-фактичною підставою цивільно-правової відповідаль­ності у формі відшкодування моральної шкоди є факт порушення особистого не - майнового права потерпілої особи, під яким слід розуміти будь-яке посягання на належні цій особі особисті немайнові бла­га; 2) специфіка деліктних зобов’язань з відшкодування моральної шкоди не пе­редбачає обов’язкової конкретизації пору­шеного особистого немайнового права або блага, натомість можна говорити про не­спростовність висновку щодо їх порушен­ня у кожному випадку фактичного запо­діяння моральної шкоди; 3) посягання на майнове право, з порушенням якого закон чи договір пов’язують можливість засто­сування відповідальності у вигляді від­шкодування моральної шкоди, слід роз­глядати як підтвердження фактичного виникнення підстави для вжиття зазначе­ного компенсаційного заходу. У власному розумінні нею, одначе, є порушення саме особистого немайнового права, що опосе­редковує правовий захист нематеріально­го блага, ущемленого (втраченого) внаслі­док порушення майнового права потер­пілого. Аналогічною є й зумовленість ви­никнення цивільно-правової підстави від­шкодування моральної шкоди у зв’язку з порушенням прав потерпілої особи під час її участі у публічно-правових відносинах;

4) загальними умовами цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування моральної шкоди є протиправність її запо­діяння, негативні наслідки у немайновій сфері потерпілої особи, причинний зв’я­зок між поведінкою правопорушника і за­вданою шкодою, його вина у завданні шкоди. У випадках, передбачених зако­ном, вина і протиправність можуть ви­ключатися зі складу зазначених умов. Ви­ключення з них протиправності можливе у разі завдання моральної шкоди у стані крайньої необхідності, якщо суд дійде висновку про справедливість стягнення відповідної компенсації, а також у спе­ціально передбачених законом випадках заподіяння моральної шкоди при вико­нанні особою покладених на неї публічно - правових обов’язків. У разі встановлення законодавцем безвинної відповідальності за завдання загалом будь-якої шкоди (од­нозначно не диференційованої за її видо­вою належністю на матеріальну й немай - нову) вина не включається також і до складу умов, наявність яких зумовлює по­кладання на зобов’язану особу обов’язку відшкодувати заподіяну нею моральну шкоду.