joomla
ВДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВУ ОХОРОНУ РЕЛІГІЙНИХ СПОРУД, КУЛЬТОВИХ БУДИНКІВ ТА РЕЛІГІЙНИХ СВЯТИНЬ*
Юридична Україна


Віктор Маркін,

аспірант кафедри кримінального права і кримінології юридичного факультету Львівського національного універси­тету імені Івана Франка

Складність трансформаційних проце­сів, які поширилися в Україні після від­новлення її державної незалежності, зміна стереотипів суспільної свідомості, ціннісна переорієнтація української на­ції зробили актуальними питання право­вого забезпечення свободи віросповідан­ня. Йдеться не тільки про побудову юридично продуманого, дієвого механіз­му реалізації цієї свободи, а й про розга­лужену, а головне — соціально та юри­дично обумовлену систему її гарантій.

Чільне місце у цій системі посідають кримінально-правові гарантії. На хвилі духовного відродження у новому кри­мінальному законі нашої держави — Кри­мінальному кодексі України (далі — КК України) 2001 р. з’явилося одразу кілька статей, покликаних забезпечити охорону свободи віросповідання від злочинних по­сягань. І якщо норми, аналогічні нормам

ч. 1 ст. 180 «Перешкоджання здійсненню релігійного обряду», ст. 181 «Посягання на здоров’я людей під приводом пропові­дування релігійних віровчень чи виконан­ня релігійних обрядів» були відомі ще ра­дянському кримінальному законодавству, то положення ст. 178 «Пошкодження ре­лігійних споруд чи культових будинків» та ст. 179 «Незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь» є безумовними новелами чинно­го КК України.

Уведення цих статей до Особливої частини не було однозначно сприйняте науковою громадськістю, а у криміналь­но-правовій літературі з цього приводу висловлювались різні, часом навіть протилежні точки зору. Так, російський дослідник Л. Г. Мачковський у низці своїх публікацій назвав ст. 178, ст. 179 КК України «зайвими» [1; 2], тоді як

О. І. Плужнік, навпаки, неодноразово наголошував на необхідності їх збере­ження [3; 4].

Взагалі проблемам обумовленості кри­мінально-правових заборон, передбаче­них ст. 178, ст. 179 КК України, як і проблемам удосконалення діючого меха­нізму кримінально-правової охорони ре­лігійних споруд, святинь та культових будинків у науці приділялось обмаль уваги. Серед робіт, де висунуто конкрет­ні пропозиції щодо вдосконалення поло­жень згаданих статей, можна відзначити хіба що публікації С. Я. Лихової [5; 6] та М. І. Хавронюка [7]; вони, по-суті, спря­мовані на узгодження положень цих ста­тей з системою Особливої частини чин­ного КК України.

У пропонованій статті ми спробуємо частково заповнити цю теоретичну про­галину та: а) виявити недоліки чинного законодавства про кримінально-правову охорону релігійних споруд, святинь та культових будинків (ст. 178, ст. 179 КК України); б) з їх урахуванням удоскона­лити механізм кримінально-правової охорони цих предметів складів злочинів, запропонувавши відповідні зміни до КК України.

Техніко-юридичні та системно-правові недоліки**

Тож, перш ніж говорити про необхід­ність удосконалення чинного законодав­ства про кримінально-правову охорону релігійних споруд, святинь чи культо­вих будинків, потрібно констатувати неспроможність, нездатність існуючих норм ст. 178, ст. 179 КК України адекватно забезпечити таку охорону. Щоб довести це, ми пропонуємо коротко зупинитися на основних недоліках згаданих статей, показати, у чому вони полягають.

Такі недоліки, для зручності, можна умовно поділити на дві групи: техніко - юридичні (їх існування пов’язане з недо­триманням законодавцем вихідних засад формулювання кримінально-правових заборон, ігноруванням елементарних правил юридичної техніки) та систем­но-правові (вони стосуються місця дослі­джуваних статей у системі Особливої частини КК України, їх співвідношення з іншими елементами цієї системи).

До техніко-юридичних недоліків мож­на віднести наступні.

1. Стаття 178 КК України носить на­зву «Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків», тоді як у її дис­позиції йдеться не лише про пошко­дження цих предметів складу злочину, а й про їх зруйнування.

Зрозуміло, що пошкодження і зруй­нування — різні за юридичною приро­дою суспільно небезпечні наслідки; тому ми повністю підтримуємо С. Я. Лихову, М. І. Хавронюка, які констатують невід­повідність між назвою ст. 178 КК Украї­ни та її змістом [8; 9].

2. Одним із суспільно небезпечних на­слідків складу злочину, передбаченого ст. 178 КК України, закон називає зруй­нування релігійної споруди, культового будинку. Як вже доводилося нами у по­передніх публікаціях, зруйнування ре­лігійної споруди, культового будинку потрібно розглядати як один із різнови­дів їх знищення; кримінально-правова сутність цього наслідку полягає у пору­шенні структури предмета складу злочи­ну, його фізичної цілісності [10].

Враховуючи наведене ст. 178 КК України не охоплюються випадки зни­щення релігійних споруд, культових бу­динків, при якому не порушується їх фізична цілісність (наприклад, винний скидає з корабля у море статую Матері Божої, за умови, коли її підняття на по­верхню неможливе; влаштовує вибух дамби, внаслідок чого затоплюється мо­настир, що знаходиться у скелі). Очевид­но, що внаслідок цих діянь використан­ня релігійних споруд, культових будин­ків для задоволення релігійних (духов­них) потреб віруючих стає неможливим (як і при їх розвалюванні, спалюванні то­що), а самі такі діяння повинні були б оцінюватися за ст. 178 КК України.

3. Предметом складу злочину, перед­баченого ст. 178 КК України, закон нази­ває: а) релігійну споруду і б) культовий будинок. Ґрунтовний аналіз цих терміно­логічних зворотів показує, що поняття «релігійна споруда» є ширшим за зміс­том, ніж поняття «культовий будинок», і повністю охоплює останнє [11].

У зв’язку з цим окрема вказівка в диспозиції статті на культовий будинок як предмет відповідного складу злочину видається зайвою, адже будь-який куль­товий будинок є, водночас, релігійною спорудою.

4. Вжиті у диспозиції ст. 178 КК Ук­раїни терміни «будинок», «споруда» сто­суються лише тих об’єктів матеріального світу, у створення (чи пристосування) яких вкладена людська праця, тобто об’єктів, які хтось будував, споруджував.

Тому, з урахуванням семантики цих слів, не є релігійними спорудами, культо­вими будинками різного роду природні утворення, які використовуються для за­доволення релігійних потреб людей (на­приклад, печери, елементи скель, кам’яні насипи, у яких чи поблизу яких викону­ються релігійні обряди, богослужіння то­що), якщо їх виникнення відбувалося без участі людини. Зрозуміло, що такі при­родні об’єкти теж вимагають адекватної кримінально-правової охорони, адже їх функції, у контексті здійснення свободи віросповідання, аналогічні функціям ре­лігійних споруд, культових будинків.

5. У ст. 178 КК України відсутня вка­зівка на форму вини, з якою може бути вчинений передбачений нею злочин. Така ситуація формально допускає мож­ливість вчинення цього злочину з необе­режності, що, з урахуванням положень ст. 194, ст. 196 КК України, спрямовано­сті посягання саме проти релігійних спо­руд чи культових будинків, не відпо­відає дійсності.

Системно-правовими недоліками є такі.

1. Положення ст. 178 КК України не узгоджені з положеннями ст. 194 КК Ук­раїни, норма ч. 1 якої, за задумом законо­давця, повинна розглядатися як загальна щодо норми ст. 178 КК України. Ця не­узгодженість проявляється у тому, що:

а) у ст. 178 КК України не встановле­но мінімального розміру шкоди, за наяв­ності якого винного можна притягти до відповідальності за цією статтею. Що ж стосується ч. 1 ст. 194 КК України, то тут така шкода, з урахуванням останніх змін до КК України, максимально кон­кретизована — шкода у великих розмі­рах (тобто двісті п’ятдесят і більше не­оподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян).

Окреслена ситуація створює труднощі при визначенні виду співвідношення між названими кримінально-правовими нормами, породжує потребу у встанов­ленні чітких критеріїв малозначності зруйнування, пошкодження релігійних споруд чи культових будинків;

б) ч. 2 ст. 194 КК України містить кваліфікований склад злочину — «те саме діяння, вчинене шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом... або спричинило загибель лю­дей чи інші тяжкі наслідки»; у ст. 178 КК України відсутні будь-які кваліфіко­вані склади.

Ця законодавча непослідовність, зно­ву ж таки, істотно ускладнює процес кримінально-правової оцінки випадків зруйнування, пошкодження релігійних споруд чи культових будинків, вчинених за обставин, передбачених ч. 2 ст. 194 КК України. Для прикладу, випадок зруйнування релігійної споруди, що спричинило загибель людей, теоретично допускає аж чотири варіанти кваліфіка­ції діянь винного (лише за ст. 178 КК України; лише за ч. 2 ст. 194 КК Украї­ни; за сукупністю ст. 178 та ч. 2 ст. 194 КК України; за сукупністю ч. 2 ст. 119 та ст. 178 КК України)!

2. Існування ст. 178 КК України у діючій її редакції створює можливість конкуренції передбаченої нею норми з нормами (крім ст. 194 КК України) ст. 294, ст. 298 тощо КК України. Якщо ж врахувати, що відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійні організа­ції можуть використовувати для своїх потреб будівлі, надані їм на договірних засадах громадянами, не виключена ймовірність конкуренції норми ст. 178 КК України з нормами статей 347, 352, 378, 399 КК України.

Така конкуренція, на наш погляд, є надмірною і лише ускладнює процес пра - возастосування. Зокрема, досить серйозні труднощі виникають під час криміналь­но-правової оцінки випадків зруйнуван­ня чи пошкодження релігійних споруд, культових будинків, які є пам’ятками — об’єктами культурної спадщини (ч. 1 ст. 298 КК України); ще більш ускладню­ють справу факти зруйнування, пошко­дження тих релігійних споруд чи культо­вих будинків, які є пам’ятками націо­нального значення (ч. 2 ст. 298 КК Украї­ни) та (або) знищуються у загальнонебез - печний спосіб (ч. 2 ст. 194 КК України).

Ці ситуації далеко не гіпотетичні. За даними Державного комітету у справах національностей та релігій станом на 01.01.2008 р. в Україні у власності, ко­ристуванні церков та релігійних органі­зацій перебувало 3938 культових буді­вель, що є пам’ятками архітектури [12]; це близько 18% загальної кількості та­ких будівель. Щодо Львівської області, то тут останній показник ще вищий і ся­гає аж 42% загальної кількості культо­вих будівель.

3. У ст. 179 КК України законодавець штучно об’єднав злочинні діяння, що по­сягають на різні основні безпосередні, ви­дові та й родові об’єкти, заподіюють шко­ду якісно відмінним правовим благам.

Справа тут ось у чому. Незаконно утримуючи, знищуючи релігійні святині винний, насамперед, порушує свободу віросповідання, оскільки позбавляє мож­ливості віруючих (на певний час або на­завжди) використовувати ці предмети складу злочину для задоволення релігій­них (духовних) потреб. Що ж стосується випадків осквернення релігійних свя­тинь, то тут порушується не стільки сво­бода віросповідання (така свобода, зазви­чай, може зазнавати шкоди лише тоді, коли внаслідок осквернення тимчасово унеможливлюється використання релі­гійної святині), скільки громадська мо­ральність, а точніше — моральні засади суспільства у частині шанобливого став­лення до релігійних святинь.

4. Норма чинної ст. 179 КК України, крім норм статей, названих у перших двох пунктах (щодо знищення релігій­них святинь які, водночас, є майном), у випадку незаконного утримування ре­лігійних святинь додатково конкурує з нормою ст. 356 КК України.

Такий стан речей, знову ж таки, не робить чинний КК України простішим у застосуванні та, як наслідок — ефектив­нішим; ми маємо справу з черговим ви­падком невиправданої конкуренції. До того ж, встановлення у ст. 179 КК Украї­ни відповідальності за «незаконне утри­мування» релігійних святинь не дає можливості однозначно оцінити діяння особи, що заволоділа релігійною святи­нею у злочинний спосіб (шляхом кра­діжки, грабежу, шахрайства тощо) і про­довжує її незаконно утримувати.

Шляхи усунення недоліків

цій частині. Саме цим шляхом ми пропо­нуємо рухатися вітчизняному законодав­цю, враховуючи при цьому наступні об­ставини.

Перша. Навряд чи є потреба у існу­ванні спеціальних заборон щодо зруйну­вання або пошкодження релігійних спо­руд чи культових будинків (ст. 178 КК України), знищення релігійних святинь (ст. 179 Кк України).

В. М. Кудрявцев справедливо наголо­шує: «Існування спеціальної норми по­ряд із загальною нормою тоді має прак­тичний смисл, коли ця спеціальна норма якось інакше вирішує питання кри­мінальної відповідальності у порівнянні з загальною нормою (наприклад, про вид і розмір покарання)» [14]. Іншими слова­ми, прийняття спеціальних норм — це ніщо інше, як спосіб диференціації кри­мінальної відповідальності.

Аналізуючи з цих позицій санкцію ч. 1 ст. 194 КК України та санкції ст. 178 КК України, ст. 179 КК України можна легко переконатися: види передбачених ними покарань у абсолютній більшості випадків співпадають; у багатьох випад­ках збігаються і розміри таких покарань (так, кожна з названих статей як вид по­карання передбачає обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення во­лі на той самий строк). Тобто йдеться про незначну, несуттєву диференціацію кри­мінальної відповідальності за знищення, пошкодження чужого майна — з одного боку, та зруйнування, пошкодження ре­лігійних споруд чи культових будинків, знищення релігійних святинь, які є май­ном — з іншого.

Враховуючи принцип економії кри­мінально-правової репресії, ми не вбача­ємо доцільності, а головне — практичної потреби у існуванні спеціальної норми ст. 178 КК України, норми ст. 179 КК України, у частині знищення релігійних святинь.

Друга. Необдуманим також видається рішення законодавця об’єднати у ст. 179 КК України діяння, що досить відчутно різняться за рівнем суспільної небезпе­ки: а) незаконне утримування релігій­них святинь та б) осквернення, знищен­ня цих предметів складу злочину.

Суспільна небезпека осквернення ре­лігійних святинь є очевидною. Вона, на­самперед, полягає у тому, що винний у вульгарній формі виражає своє презир­ство, демонструє принизливе ставлення до об’єктів релігійного поклоніння віру­ючих, грубо ображає їх релігійні почут­тя. Такі діяння, без сумніву, потребують застосування до винного достатньо жор­стких кримінально-правових санкцій.

Щодо незаконного утримування ре­лігійних святинь ситуація дещо інша. Тут особа, як зазначає М. І. Мельник, лише «безпідставно зберігає під своїм контролем релігійні святині, позбавляю - чи представників інших релігійних орга­нізацій передбаченої законом можливо­сті реалізовувати за їх допомогою релі­гійні (духовні) потреби» [15]. Ці діяння є менш суспільно небезпечними та вимага­ють гуманнішого покарання.

На наш погляд, для існування спе­ціальної кримінально-правової заборони про незаконне утримування релігійних святинь (ст. 179 КК України) немає ваго­мих підстав; ефективно боротися з таки­ми суспільно небезпечними проявами можна за допомогою ст. 356 «Самоправ­ство» КК України.

Третя. Спірним слід визнати і підхід, за якого кримінально-правова охорона релігійних споруд, культових будинків забезпечується однією статтею, а ре­лігійних святинь — зовсім іншою.

Справа у тому, що релігійними святи­нями можуть визнаватися не тільки ре­лігійні реліквії (наприклад, чудотворні ікони, мощі святих, священні книги), а й найбільш відомі, шановані віруючими релігійні споруди, культові будинки. То­му у випадку злочинних посягань щодо релігійної споруди, яка водночас визна­на релігійною святинею, абсолютно без­підставно, штучно виникає сукупність злочинів (за чинним КК України — у ви­падку зруйнування, пошкодження ре­лігійних споруд-святинь) і вимагає ква­ліфікації за ст. 178 і ст. 179 КК України.

Цей підхід себе не виправдовує і є, швидше, черговою прогалиною КК Укра­їни, ніж продуманим законодавчим кро­ком. Ми вважаємо, що злочинні діяння стосовно релігійних споруд та релігій­них святинь повинні поєднуватися у од­ній статті; паралельно у такій статті слід врахувати підвищену суспільну небезпе­ку посягань щодо релігійних споруд, ви­знаних релігійними святинями.

Четверта. Шанобливе ставлення ві­руючих до релігійних споруд, місце останніх у світоглядній системі адепта того чи іншого віровчення свідчить про особливий статус цих об’єктів. Для них «цінність храмів, молитовних будин­ків, — влучно підкреслює Л. А. Вигов - ський, — полягає в тому, що останні роз­глядаються (у більшості конфесій) не просто як місце проведення зібрання чи богослужінь, а як місце, де перебуває Бог» [16]. У сказаному можна легко пе­реконатися, спостерігаючи за поведін­кою віруючого у церкві чи поблизу неї: люди вклоняються, знімають головні убори, хрестяться, стають навколішки тощо. Це — вияв особливої шани до об’єктів релігійного призначення.

Тому, на наш погляд, суспільно небез­печними потрібно вважати будь-які фі­зичні діяння, що засвідчують явно зне­важливе, брутальне ставлення винного до релігійних споруд, культових будин­ків. Іншими словами, доцільно встано­вити кримінальну відповідальність за наругу над релігійними спорудами чи ін­шими об’єктами релігійного призначен­ня (останнім поняттям охоплюватимуть­ся, зокрема, згадувані вище природні утворення); оскільки такі діяння посяга­ють на моральні засади суспільства в частині шанобливого ставлення до згада­них предметів складу злочину, то відпо­відну статтю слід розмістити у розділі ХІІ «Злочини проти громадського поряд­ку та моральності».

ПРИМІТКИ

1. Мачковский Л. Г. Общая характеристика преступлений, направленных на воспрепят­ствование осуществлению права на свободу совести и вероисповедания в российском и ино­странном уголовном законодательстве / Л. Г. Мачковский // «Черные дыры» в российском за­конодательстве. — 2003. — № 4. — С. 184.

2. Мачковский Л. Г. Охрана личных, политических и трудовых прав в уголовном законода­тельстве России и зарубежных государств / Л. Г. Мачковский. — М. : РУССО, 2004. — С. 115.

3. Плужнік О. І. Кримінально-правовий захист свободи совісті / О. І. Плужнік // Південно­український правничий часопис. — 2007. — № 2. — С. 26.

4. Плужнік О. І. Окремі аспекти кримінально-правової характеристики злочинів, пов’яза­них з релігією / О. І. Плужнік // Південноукраїнський правничий часопис. — 2007. — № 4. — С. 34.

5. Лихова С. Я. Злочини у сфері реалізації громадянських, політичних та соціальних прав і свобод людини і громадянина (розділ V Особливої частини КК України) : монографія / С. Я. Лихова. — К. : Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2006. — С. 311—314, 324.

6. Лихова С. Я. Кримінально-правова характеристика злочинів проти правовідносин у сфе­рі свободи віросповідання (проблеми вдосконалення кримінально-правових норм) / С. Я. Ли­хова // Законодавство України. Науково-практичні коментарі. — 2005. — № 8. — С. 26—28, 35.

7. Хавронюк М. І. Довідник з Особливої частини Кримінального кодексу України / М. І. Хавронюк. — К. : Істина, 2004. — С. 52, 182, 183.

8. Лихова С. Я. Злочини у сфері реалізації громадянських, політичних та соціальних прав і свобод людини і громадянина (розділ V Особливої частини КК України) : монографія / С. Я. Лихова. — К. : Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2006. — С. 313.

9. Хавронюк М. І. Зазнач. праця. — С. 182.

10. Маркін В. І. До питання про співвідношення кримінально-правових понять «знищен­ня» та «зруйнування» / В. І. Маркін // Кримінальна політика: історія, сучасність, перспекти­ви. П’ яті юридичні читання: наук. конф. студентів та аспірантів, 21.11.2008 р. : тези допо­відей. — О., 2008. — С. 158.

11. Маркін В. І. Предмет складів злочинів проти свободи віросповідання / В. І. Маркін // Вісник Львівського університету. Серія юридична. — 2008. — Вип. 47. — С. 194—195.

12. Звіт про забезпеченість церков і релігійних організацій України культовими будівлями та приміщеннями, пристосованими під молитовні, станом на 01.01.2008 р. [Електронний ре­сурс]. — Режим доступу: // http: www. scnm. gov. ua/ control/uk/doccatalog/list? currdir=44883

13. Лихова С. Я. Злочини у сфері реалізації громадянських, політичних та соціальних прав і свобод людини і громадянина (розділ V Особливої частини КК України) : монографія / С. Я. Лихова. — К. : Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2006. — С. 324.

14. Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений / В. Н. Кудрявцев. — 2-е изд. — М. : Юристъ, 2007. — С. 218.

15. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / А. М. Бойко, Л. П. Брич, В. К. Грищук [та ін.] ; за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. — 4-те вид. — К. : Юридична думка, 2007. — С. 445.

16. Виговський Л. А. Функціональність релігії: природа і вияви : монографія / Л. А. Ви - говський. — К.—Хмельницький, 2004. — С. 93.