joomla
ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ТА НЕДОСКОНАЛІСТЬ МЕТОДОЛОГІЇ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ВИРОБНИЧІ КООПЕРАТИВИ*
Юридична Україна


Ірина Балюк,

старший викладач кафедри правового регулювання економіки юридичного факультету Київського національного економічного університету імені Вади­ма Гетьмана

Важливим пріоритетом сьогодення є подолання та зменшення негативних на­слідків економічної кризи. Тому одним із головних напрямів діяльності держа­ви має бути створення сприятливих умов для функціонування та збільшення чи­сельності суб’єктів господарювання, які в змозі самостійно забезпечити себе та підтримати суспільство. У цьому зв’язку найбільш вдалою організаційно-право­вою формою, що відповідатиме соціаль­но-економічним інтересам як його влас­ників, так, одночасно, і держави, є виробничий кооператив.

Кооператив як соціально-економічній інститут, вирішує соціальні та економіч­ні проблеми своїх членів, а поряд з цим — також держави і суспільства. Ко­оперативи діють відповідно до міжнарод­них принципів кооперації інтегрованих у чинне українське законодавство про кооперацію [1]: добровільне і відкрите членство; демократичний членський контроль; економічна участь членів; ав­тономія і незалежність; освіта, підви­щення кваліфікації, інформація; співро­бітництво між кооперативами; турбота про громаду. Кооператив, який заснова­ний на виконанні всіх запропонованих принципів, є ідеальною моделлю коопе­ративу, але сучасні кооперативи функ­ціонують за більшістю з цих принципів.

Краще державі підтримати господар­ську самоорганізацію громадян, які мате­ріально забезпечують себе і поповнюють бюджет та інші державні фонди, ніж ут­римувати безробітних. Суспільство, яке складається з працюючих і забезпечених осіб, більш сприятливе щодо дотримання правопорядку. Залучаючи до участі ті вер­стви громадян, у яких недостатньо капіта­лу для створення інших форм господа­рювання, кооперативна форма діяльності сприяє їх колективній господарській діяльності. Кооперація є структурним еле­ментом економічної системи, коопера­тив — самодостатня господарська одини­ця цієї системи, виробничий кооператив є самобутньою системою виробничої діяль­ності соціально активного населення. Де­мократичний принцип управління, що за­стосовується у кооперативних організа­ціях, допомагає усвідомити і з’ясувати основи демократизму. Кооперативи мо­жуть функціонувати як великі, середні та малі форми господарювання, найчастіше це середні та мали суб’єкти, які найбільш тісно пов’язані з територією знаходження

і взаємодіють з місцевою владою. Розумне державне управління виробничими коопе­ративами має сприяти вирішенню соці­альних, економічних та інших проблем на загальнодержавному та місцевому рівнях.

Державному управлінню приділяють увагу значне коло науковців, серед яких В. Б. Авер’янов, В. Ф. Опришко,

В. В. Цвєтков та інші, питанням коопе­рації присвячені праці В. І. Семчика, Ю. С. Шемшученка та інших. Державне управління в загальному, широкому, його значенні здійснюють законодавча, виконавча та судова гілки влади. Діючи в межах своїх повноважень, державні органи усіх гілок мають спрямовувати свої зусилля в єдиному русі, інакше важ­ко досягнути очікуваного результату. За­значаючи важливість належної діяльно­сті усіх органів влади треба визначити першочергове значення діяльності зако­нодавчого органу. Яскравим прикладом


цього є державний вплив на виробничі кооперативи.

Державний вплив на організаційну форму господарювання починається з окреслення її правового статусу. Правову регламентацію основ діяльності виробни­чих кооперативів в Україні здійснюють Закон України «Про кооперацію» від

10.07.2003 р. № 1087-ІУ, норми Цивіль­ного і Господарського кодексів України, що у сукупності складають основу законо­давчої бази щодо виробничого кооперати­ву, який за чинним українським законо­давством є організаційною формою функ­ціонування суб’єкта господарювання. За­кон України «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17.07.1997 р. № 469/97-Вр також містить норми про виробничі коо­перативи, які діють у сільськогосподар­ський сфері. Останній регламентує відно­сини у окремій сфері, отже, його норми мають відповідати нормам Закону Украї­ни «Про кооперацію» та кодексів.

Усі три нормативно-правові акти ма­ють єдиний погляд на визначення вироб­ничого кооперативу як добровільного об’єднання фізичних осіб на засадах член­ства для спільної господарської діяльно­сті з обов’язковою трудовою участю і об’єднанням пайових внесків з метою от­римання прибутку. Але існуюча низка неузгоджених норм зазначених норма­тивно-правових актів, насамперед, нечіт­ка визначеність основоположних засад статусу виробничих кооперативів ство­рює проблеми теоретичного та практич­ного характеру. Виробничий кооператив є особливим соціально орієнтованим суб’єктом господарювання, який виок­ремлюється і серед господарських това­риств, і серед кооперативів, проте його особливості не закріплені на законодав­чому рівні. Це викликає певні труднощі у судовій практиці при вирішенні справ з їх участю та вимагає прискіпливої уваги до чіткої правової регламентації засад статусу суб’єктів господарювання.

Закон України «Про кооперацію» ви­значає кооператив юридичною особою, добровільно утвореною на основі член­ства для ведення спільної господар­ської та іншої діяльності з метою задово­лення його членами своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування. Відповідно до завдань та характеру діяльності виокремлює три типи кооперативів: виробничі, обслуго­вуючі та споживчі. Виробничий коопера­тив утворюється шляхом об’єднання фізичних осіб для спільної виробничої або іншої господарської діяльності на за­садах їх обов’язкової трудової участі з метою одержання прибутку. Обслугову­ючий та споживчий кооперативи утво­рюються шляхом об’єднання фізичних та/або юридичних осіб. Обслуговуючий кооператив — для надання послуг пере­важно членам кооперативу та іншим осо­бам з метою провадження їх господар­ської діяльності. Споживчий кооператив (споживче товариство) — для організації торговельного обслуговування, заго­тівель сільськогосподарської продукції, сировини, виробництва продукції та на­дання інших послуг з метою задоволення споживчих потреб його членів.

Наголос у Законі України «Про коопе­рацію» робиться на основній меті коопера­тиву — задоволенні потреб його членів — виявляє основну, первісну специфіку ко­оперативу (і виробничого кооперативу та­кож), яка полягає в тому, що в такій орга­нізації соціально важливим, насамперед, є людина, а не капітал. Таке розуміння кооперативу дозволяє, по-перше, відокре­мити його від інших суб’єктів господарю­вання (підприємництва), по-друге, визна­чити, що соціальна спрямованість коопе­ративу є загальною (єдиною) для всіх ти­пів кооперативів.

Норми Цивільного і Господарського кодексів України регламентують функ­ціонування лише двох типів кооперати­вів: виробничого і споживчого (діяль­ність останнього також регламентує За­кон України «Про споживчу коопе­рацію» від 10.04.1992 р. № 2265-ХІІ). Те - оретико-правові суперечки полягають у тому, що Цивільний та Господарський кодекси України використовують різни методологічні підходи до класифікації юридичних осіб. За Цивільним кодексом України виробничий кооператив є това­риством, за Господарським кодексом України він є підприємством, та обидва кодекси відносять виробничий коопера­тив до підприємницьких організацій.

За класифікацією Цивільного кодексу України, виробничий кооператив відне­сено до підприємницьких товариств, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступно­го його розподілу між учасниками, і мо­жуть бути створені лише у двох формах: господарського товариства та виробничо­го кооперативу (ч. 1 ст. 84 ЦКУ). Проте, за визначенням того ж Цивільного ко­дексу України, ці дві форми товариства відрізняються одна від одної. За ст. 113, господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасника­ми, а виробничий кооператив визначе­ний у ст. 163 як добровільне об’єднання громадян на засадах членства для спіль­ної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базується на їхній особис­тій трудовій участі та об’єднанні його членами майнових пайових внесків. Тож, господарське товариство це, насам­перед, об’єднання капіталу, а виробни­чий кооператив, насамперед, об’єднує людей. Відповідно, капітал об’єднується для отримання прибутку на капітал, а громадяни об’єднуються для задоволення своїх потреб, цьому сприяє отриманий прибуток виробничого товариства.

Згідно зі ст. 45 Господарського кодек­су України підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організацій­них формах, передбачених законом, про­те функціонування окремих організацій­них форм визначається самим Господар­ським кодексом або законами України, а у статтях 79 і 94 цього Кодексу господар­ські товариства і виробничі кооперативи прямо заявлені підприємницькими. За класифікацією Господарського кодексу України, виробничі кооперативи є під­приємствами колективної власності, і са­ме виробничі кооперативи (кооперативні підприємства) можуть утворюватися з метою здійснення господарської діяль­ності на засадах підприємництва (ч. 2 ст. 94 ГКУ).

Стаття 95 Господарського кодексу України визнає виробничий кооператив як добровільне об’єднання громадян на засадах членства з метою спільної вироб­ничої або іншої господарської діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об’єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприєм­ством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у його діяльності. Господарськими товари­ствами відповідно до ст. 79 Господар­ського кодексу України визнаються під­приємства або інші суб’єкти господарю­вання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. На відміну від норм Цивільно­го кодексу України, норми Господарсько­го кодексу України характеризують і ви­робничий кооператив, і господарське товариство як об’єднання майна і діяль­ності громадян, але метою участі у госпо­дарському товаристві є участь «в підпри­ємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку», а у виробничому кооперативі беруть участь «з метою спільної виробничої або іншої господар­ської діяльності» — це первинне у функ­ціонуванні кооперативу, і вже вторин­ною є мета «розподілу доходу між чле­нами кооперативу відповідно до їх участі у його діяльності».

Висновок може бути єдиний: не маю­чи прямої вказівки щодо специфічності виробничого кооперативу Цивільний і Господарський кодекси України визна­ють специфіку виробничого кооперативу як підприємницької (комерційної) орга­нізації, яка полягає у його соціально - економічній спрямованості. Норми обох кодексів, залишаючи у характеристиці виробничого кооперативу такі ознаки, як отримання прибутку і можливість зайняття підприємницькою діяльністю, відрізняють його від інших суб’єктів підприємництва вторинністю цих ознак, передбачаючи функціонування виробни­чого кооперативу як об’єднання грома­дян за їхньої особистої трудової участі і можливість отримання доходу, пов’яза­ного з трудовою участю у діяльності ви­робничого кооперативу.

Здавалося б, що неузгоджена позиція двох кодексів щодо чіткого визначення приналежності виробничих кооперати­вів до певного виду господарських орга­нізацій має наслідком лише теоретичні підґрунтя для наукових дискусій — на жаль, це не так. Законодавча неузгодже­ність щодо виробничого кооперативу впливає на діяльність органів виконав­чої та судової влади.

Наприклад, помилки у судовій прак­тиці вирішення спорів, що можуть трап­лятися при з’ясуванні підвідомчості справ, які випливають з корпоративних відносин за участю виробничих коопера­тивів.

Так, у п. 16 інформаційного листа Ви­щого господарського суду України «Про деякі питання застосування норм Госпо­дарського процесуального кодексу Украї­ни, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2007 році» від 18.03.2008 № 01-8/164 до внесення до нього змін інформаційним листом «Про внесення змін до деяких інформаційних листів Вищого господарського суду Украї­ни» від 27.03.2009 № 01-8/186, була ви­кладена точка зору, з посиланням на по­станову Верховного Суду України від 19.02.2008 р. № 18/12-290/1 (14/680/07), відповідно до якої справа за участю вироб­ничого кооперативу споживчої кооперації підвідомча господарському суду. Такий висновок зроблений з огляду на те, що п. 4 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України визначено, що господар­ським судам підвідомчі справи, які вини­кають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а та­кож між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів. З урахуванням того, що господарськими то­вариствами, згідно зі ст. 79 Господарсько­го кодексу України, визнаються товарис­тва або інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами та/або гро­мадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності това­риства з метою одержання прибутку, та відповідно до ст. 93 Господарського кодек­су України підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (заснов­ників). Підприємствами колективної власності є виробничі кооперативи, під­приємства споживчої кооперації. Отже, корпоративні суперечки за участю вироб­ничих кооперативі та їх учасників підля­гають розгляду у господарських судах.

Роз’яснюючи питання, які виникли з передачею до компетенції господарських судів спорів з корпоративних відносин, Пленум Верховного Суду України у по­станові «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» від 24.10.2008 р. № 13 вже висловив інший погляд. При визначенні підвідомчості (підсудності) справ цієї категорії судам Пленум Вер­ховного Суду України рекомендує керу­ватися поняттям корпоративних прав, визначеним ч. 1 ст. 167 Господарського кодексу України, згідно з якою корпора­тивними є права особи, частка якої виз­начається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включа­ють правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (ди­відендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, пе­редбачені законом та статутними доку­ментами.

У своїй Постанові Пленум Верховного Суду України зазначає, що не підляга­ють розгляду в порядку господарського судочинства справи, пов’язані зі ство­ренням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності інших суб’єктів господарювання, які не є господарськи­ми товариствами (кооперативи, приват­ні, колективні підприємства тощо), як­що стороною у справі є фізична особа. При цьому норма п. 4 ч. 1 ст. 12 Госпо­дарського процесуального кодексу Укра­їни в силу її імперативного характеру не підлягає застосуванню за аналогією що­до спорів, пов’язаних із діяльністю ін­ших суб’єктів господарювання.

Інформаційним листом Вищого госпо­дарського суду України від 27.03.2009 р. № 01-8/186 п. 16 інформаційного листа від 18.03.2008 р. № 01-8/164 викладено в редакції, яка відтворює вищезгадану позицію Пленуму Верховного Суду Ук­раїни.

До протилежних висновків вищих су­дових органів призвела недосконалість чинного законодавства. Господарська організація — виробничий кооператив є юридичною особою, його членом можуть бути фізичні особи — його співвласники, які працюють в ньому і беруть участь в його управлінні. Основу членства у ви­робничому кооперативі становить право членства в кооперативі — «сукупність (система) правових норм (правил) стосов­но реалізації конституційного права гро­мадянина стати членом кооперативу, по­рядку і умов вступу до кооперативу та виходу з його складу, визначення і ре­алізації його правомочностей як поєд­нання членських прав та обов’язків, про припинення членства і виходу із товари­ства» [2].

Виробничий кооператив завжди є ко­лективним утворенням, чисельність чле­нів кооперативу не може бути меншою ніж три особи, що встановлено ст. 7 Зако­ну України «Про кооперацію». Трудовий колектив виробничого кооперативу скла­дається з його власників, якими можуть бути лише фізичні особи. В цьому прояв­ляється особливість соціальної структурі виробничого кооперативу. Це єдина орга­нізаційно-правова форма колективного господарювання, передбачена україн­ським законодавством, власниками якої можуть бути лише фізичні особи. Питан­ня щодо участі у виробничому кооперати­ві асоційованих членів — не лише фізич­них осіб чинним українським законо­давством чітко не врегульоване [3].

Правову основу членства у виробничо­му кооперативі складають вимоги щодо внесення вступного внеску та паю і осо­бистої трудової участі у його діяльності, тобто обов’язковим чинником є засади об’єднання майна та трудової діяльності. Пай члена кооперативу є не лише пайо­вим внеском, а складається з пайового внеску і певної частини майна коопера­тиву (крім неподільного фонду). Члени кооперативу при вступі до нього роблять вступний та пайовий внески, в подаль­шому у паї фіксується вартість частки майна, яку може отримати член коопе­ративу лише при вибутті з кооперативу або його ліквідації. Специфічність паю члена виробничого кооперативу полягає «в тому, що внесок члена кооперативу несе в собі не лише риси частки майна кооперативу, його визначальна роль ін­ша — він свідчить про наявність у окре­мої особи права на членство в кооперати­ві, яке, в свою чергу, викликає низку інших прав: право на участь в управлін­ні кооперативом, право обирати і бути обраним в правління кооперативу та ін­ше» [4].

Специфіка кооперативів полягає та­кож у особливому режиму його майна. Початковий розмір майна кооперативу складається з пайового фонду, який фор­мується за рахунок паїв членів коопера­тиву, та неподільного фонду, який фор­мується з внесків його членів. В якості паю і вступного внеску можуть бути май­но, в тому числі гроші, майнові права, а також земельні ділянки. Законодавство не передбачає для виробничого коопера­тиву мінімального розміру статутного капіталу, а мінімальний розмір майна виробничого кооперативу визначається його пайовим і неподільним фондами.

Майно виробничого кооперативу скла­дається, в першу чергу, з часток майна його членів-власників, у разі виходу або виключення з кооперативу фізична осо­ба має право на одержання своєї частки. Власником майна виробничого коопера­тиву виступає сам виробничий коопера­тив як юридична особа, відповідно до

ч. 4 ст. 19 Закону України «Про коопера­цію» володіння, користування та розпо­рядження майном кооперативу здійснює орган управління кооперативу відповід­но до його компетенції, визначеної ста­тутом.

Кожний член виробничого кооперати­ву має один голос, і це право не може бу­ти передане іншій особі. Особливістю ви­робничого кооперативу є те, що усі його члени мають право одного голосу, неза­лежно від розміру майнової частки, управління виробничим кооперативом здійснює людина, не капітал. Вищим ор­ганом управління виробничого коопера­тиву є загальні збори членів кооперати­ву. Повноваження, надані законодавцем загальним зборам членів кооперативу, дозволяють управляти виробничим ко­оперативом.

Основні риси виробничого кооперати­ву, які закріплені у чинному законодав­стві України, дозволяють вважати його корпоративною господарською організа­цією соціального спрямування. Участь члена-власника у виробничому коопера­тиві передбачає належність у його члена частки майна, визначеного у статутному фонді, передбачає правомочності на участь цієї особи в управлінні господар­ською організацією, отримання певної частки прибутку кооперативу та активів у разі ліквідації останнього відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутом.

Тож, учасники виробничих коопера­тивів володіють корпоративними права­ми, прописаними у ст. 167 Господарсько­го кодексу України, та виробничі кооперативи слід вважати корпоратив­ною організацією. Проте до підвідомчо­сті господарських судів віднесено спра­ви, що виникають з корпоративних відносин у спорах між лише господар­ським товариством та його учасником. Виробничий кооператив за нормами Ци­вільного кодексу є товариством, але не є господарським товариством. Це та склад його учасників виключають розгляд кор­поративних спорів між виробничим ко­оперативом та його учасником у госпо­дарських судах.

Прогалини законодавства про вироб­ничі кооперативи мають вплив і на діяльність виконавчої влади. Розпоря­дженням Кабінету Міністрів України «Про затвердження плану заходів щодо реалізації в 2009 році Стратегії подолан­ня бідності» від 18.02.2009 р. № 192-р (передбаченої Указом Президента Украї­ни від 15.08.2001 р. № 637/2001) запла­новано (згідно із зазначеним планом): підвищення рівня зайнятості населення та розвиток ринку праці; пенсійне забез­печення; удосконалення порядку надан­ня адресної соціальної допомоги та со­ціальних послуг; соціальна підтримка осіб з обмеженими фізичними можливос­тями; соціальна підтримка сімей з діть­ми та дітей, позбавлених батьківського піклування; поліпшення житлових умов соціально вразливих верств населення; моніторинг реалізації стратегічних на­прямів подолання бідності. В Указі Пре­зидента України «Про Стратегію подо­лання бідності» зазначено, що для подо­лання бідності потрібні комплексні під­ходи, орієнтовані і на відносно забезпече­ні верстви населення. Необхідною перед­умовою подолання бідності є створення працездатним верствам населення умов для самостійного розв’язання проблем підвищення власного добробуту.

Одним із можливих засобів вирішення соціально-економічних проблем, скоро­чення масштабів бідності, забезпечення трудової діяльності, адаптування до під­приємницької діяльності, використання продуктивних можливостей для молоді, жінок, пенсіонерів, інвалідів, а також сприяння найшвидшому подоланню еко­номічної кризи є виробничі кооперативи. Виробничий кооператив є найбільш со- ціально-орієнтованою господарською ор­ганізацією, на який мала б спиратися ви­конавча влада. При цьому виробничі кооперативи мали б одержувати від дер­жави певні преференції, насамперед ін­формаційну та податкову підтримку — саме як суб’єкти господарювання соці­ального спрямування.

Невизначеність чинного українського законодавства не дозволяє вважати ви­робничий кооператив безумовно соціаль­ною організацією господарювання. Усі члени виробничого кооперативу мають право одного голосу, незалежно від роз­міру майнової частки, тож неможлива ситуація, коли один або кілька співвлас­ників можуть нав’язати свою волю ко­лективу співвласників. Проте, якщо не визначити у кооперативі граничної кіль­кості найманих робітників (українським законодавством це не встановлено), то можлива ситуація, коли кілька осіб (дос­татньо трьох) — членів виробничого ко­оперативу можуть використовувати ве­ликий штат найманих працівників, і, та­ким чином, соціально спрямована орга­нізація може перетворитися на справж­ню комерційну організацію, члени якої отримують великі прибутки за рахунок використання найманої праці. Такі ко­оперативи не відповідатимуть визначе­ній у міжнародному кооперативному русі організації, в якій люди об’єднуються для спільної праці, володіння майном і управління справами кооперативу. Не­визначеність кількості найманих праців­ників у виробничому кооперативі є сут­тєвою прогалиною чинного законодав­ства, вона має бути усунена. Щоб можна було дотримуватися розумного балансу власників і найманих працівників, треба встановити граничну чисельність найма­них працівників у відсотковому відно­шенні. Ця норма має бути визначена у Законі України «Про кооперацію» як спеціальному нормативно-правовому ак­ті про кооперацію адже є об’єктивно не­обхідною.

Наведене показує, як недосконалість правової бази може вплинути на діяль­ність виконавчої та судової влади. З урахуванням особливостей виробничих кооперативів та необхідності забезпе­чення належних умов для їх діяльності в умовах економічної кризи державне управління в цій сфері має починатися з усунення суперечностей і прогалин у за­конодавстві.

ПРИМІТКИ

1. Балюк І. А. Міжнародні принципи кооперації в законодавстві України про кооперацію /

І. А. Балюк // Міжнародне економічне співробітництво України (правові проблеми) : матер. міжнар. наук.-практ. конф. ; відп. ред. В. Ф. Опришко. — К. : КНЕУ, 2004. — С. 276—279.

2. Кооперативне право : підруч. / за ред. В. І. Семчика. — К. : Ін Юре, 1998. — С. 91.

3. Балюк І. А. Виробничий кооператив як об’єкт правового регулювання / І. А. Балюк // Правове регулювання економіки : зб. наук. праць. — 2007. — № 7. — С. 247—249.

4. Власник і право власності / за ред. Я. М. Шевченко. — К. : Ін-т держави і права ім.

В. М. Корецького. — 1994. — С. 20—21.