joomla
ВІДМЕЖУВАННЯ СКЛАДУ ФІКТИВНОГО БАНКРУТСТВА ВІД СУМІЖНИХ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ
Юридична Україна


Ніна Ляпунова,

кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального та ци­вільного права і процесу Кременчуцько­го державного політехнічного універси­тету імені Михайла Остроградського

Елементи складу злочину

Одним із важливих питань, яке вини­кає в практиці правоохоронних органів, є питання про розмежування суміжних складів злочинів, оскільки його вирі­шення пов’язане з правильною кваліфі­кацією злочинних дій. Загальновизна­ним є поняття кваліфікації злочину як «точного встановлення відповідності вчиненого винним суспільно небезпечно­го діяння складу конкретного злочину, закріпленого в кримінальному законі» [1]. Отже, кримінально-правова наука і практика визначають, що правильна кваліфікація злочинів можлива лише то­ді, коли точно встановлені об’єкт, об’єк­тивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сто­рона конкретно визначеного злочину.

Має суміжні злочини і злочин, перед­бачений ст. 218 КК України [2] (далі — КК) — фіктивне банкрутство. До них, перш за все, належать три склади таких злочинів у сфері банкрутства: «Доведен­ня до банкрутства» — ст. 219 КК, «При­ховування стійкої фінансової неспромож­ності» — ст. 220 КК та «Незаконні дії у разі банкрутства» — ст. 221 КК. Врахо­вуючи, що ці склади злочинів мають ба­гато спільних ознак, слід визначити, на­самперед, ті ознаки, що їх об’єднують.

У літературі має місце неоднозначний підхід щодо визначення об’єктів злочинів, передбачених статтями 218—221 КК Ук­раїни. Так, автори науково-практичного коментаря Кримінального кодексу Украї­ни за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавро - нюка визначають, що об’єктом для всіх злочинів, пов’язаних із банкрутством, є «встановлений законодавством порядок здійснення господарської діяльності у час­тині забезпечення інтересів громадян, юридичних осіб та держави від ризиків, пов’язаних з неплатоспроможністю (стій­кою фінансовою неспроможністю) суб’єк­тів господарської діяльності, яка юридич­но фіксується під час розгляду справ про банкрутство такого суб’єкта» [2].

Існують також інші точки зору, а са­ме: безпосереднім об’єктом злочинів, пе­редбачених статтями 218—221 КК, є «встановлена законодавством процедура банкрутства, яка покликана забезпечити виконання грошових зобов’язань перед кредиторами, в тому числі й із заробітної плати, а також сплати податків та зборів за рахунок майна боржника—суб’єкта господарської діяльності в процесі від­новлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [3], або «встановлений порядок зайняття госпо­дарською діяльністю в частині захисту майнових інтересів кредиторів, зокрема фіскальних органів держави, щодо задо­волення їхніх претензій за рахунок май­на боржника—суб’єкта господарської діяльності, а також передбачена законо­давством процедура відновлення плато­спроможності боржника або визнання його банкрутом, покликана оздоровити економіку і створити прошарок ефектив­них власників» [4].

Інша точка зору щодо об’єкта злочи­нів, передбачених статтями 218—220 КК, висловлена у науково-практичному коментарі Кримінального кодексу Укра­їни за заг. ред. В. В. Сташиса і В. Я. Та - ція, в якому об’єктом цих злочинів ви­значаються «суспільні відносини у сфері виконання суб’єктами господарської діяльності своїх фінансових зобов’я­зань», а щодо злочину, передбаченого ст. 221 КК — «суспільні відносини у сфері виконання суб’єктами господар­ської діяльності своїх фінансових зобо­в’язань та обов’язків у судових процеду­рах банкрутства» [5].

Таким чином, існування різних точок зору на безпосередній об’єкт злочинів у сфері банкрутства свідчить про склад­ність відносин, які становлять об’єкт цих злочинів, оскільки він є найважливішим показником характеру суспільної небез­печності діяння і «дозволяє розкрити со­ціальну сутність злочину, з’ясувати його суспільно небезпечні наслідки, сприяє правильній кваліфікації діяння, а також відмежуванню його від суміжних су­спільно небезпечних посягань» [6].

Спільною ознакою злочинів «фіктив­не банкрутство», «доведення до банкрут­ства», «приховування стійкої фінансової неспроможності» і «незаконні дії у разі банкрутства» є їх суб’єктивна сторона, яка характеризується прямим умислом: особа, яка скоює злочин, усвідомлює су­спільно небезпечний характер своїх дій, передбачає їх суспільно небезпечні на­слідки і бажає їх настання. Диспозиції статей, що розглядаються, містять пря­ме посилання на умисний характер цих злочинів. Так, у складі фіктивного бан­крутства законодавець характеризує суб’єктивну сторону цього злочину шля­хом вказівки на такий різновид психіч­ного ставлення особи до суспільно небез­печного діяння, як завідомість.

«Завідомий» — слово російськомовно­го походження, яке в перекладі означає «добре наперед відомий, свідомий, яв­ний» [7]. У свою чергу, «завідомий» в українській мові використовується в значенні «свідомий», тобто «заподіяний з певним наміром, навмисно» [8]. Таким чином, висновок про умисний характер цього злочинного діяння можна зробити зі змісту самого терміна «завідомість»: особі відомий і очевидний факт неправ­дивості її офіційної заяви. Тому слово­сполучення «завідомо неправдиве» ха­рактеризує таку заяву не просто як не­правдиву, неправильну, а й як свідомо видану за правдиву.

Ознаками суб’єктивної сторони є мо­тив і мета, які є факультативними озна­ками і можуть бути обов’язковими або кваліфікуючими ознаками злочину, а та­кож обставинами, що обтяжують чи по­м’якшують відповідальність. Диспозиції статей 218, 220 і 221 КК не містять поси­лання на мотив і мету, а тому вони мо­жуть бути різними: прагнення заподіяти шкоду кредиторам, отримати матеріаль­ну вигоду особисто або на користь інших осіб тощо. Корисний мотив при скоєнні злочину, передбаченого ст. 220 КК, мо­же бути пов’язаний з прагненням набут­тя ділової репутації, престижу для до­сягнення перспектив у майбутній діяль­ності. Отже, мотив і мета у зазначених злочинах на кваліфікацію не впливають, але можуть враховуватися при призна­ченні покарання винній особі.

Між тим, щодо злочину, передбачено­го ст. 219 КК «Доведення до банкрут­ства», у диспозиції статті прямо зазначе­но, що вчинення такого злочину мож­ливе з корисних мотивів, іншої особистої заінтересованості або в інтересах третіх осіб.

Аналізуючи зміст статей 218, 219, 220, 221 КК можна зробити висновок, що суб’єкти цих злочинів є спеціальни­ми. Відповідно до ч. 2 ст. 18 КК «спе­ціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відпові­дальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа». Таким чином, крім загальних ознак, притаманних суб’єкту будь-якого злочину, необхідні й спеціальні ознаки, що обумовлені спе­цифікою об’єктивної сторони кожного із зазначених складів злочинів, а саме: суб’єкт має обов’язковий зв’язок з госпо­дарською діяльністю, а тому має повно­важення, необхідні для вчинення перед­бачених у диспозиціях статей дій.

Суб’єкти цих злочинів визначаються в диспозиціях статей залежно від харак­теру діяння. Суб’єктами фіктивного бан­крутства є засновник, власник суб’єкта господарської діяльності, а також служ­бова особа суб’єкта господарської діяль­ності, а так само громадянин—суб’єкт підприємницької діяльності. Отже, коло суб’єктів цього злочину є значно біль­шим, ніж суб’єктів злочину, передбаче­ного ст. 219 КК «Доведення до банкрут­ства», якими є власник або службова особа суб’єкта господарської діяльності. Стосовно ст. 220 КК «Приховування стійкої фінансової неспроможності», то суб’єктами визначені: громадянин—за­сновник або власник суб’єкта господар­ської діяльності, а також службова особа суб’єкта господарської діяльності. Та­ким чином, даний злочин скоюють осо­би, які входять до складу юридичної особи—суб’єкта господарювання. Аналогіч­ні суб’єкти має і злочин, передбачений ст. 221 КК «Незаконні дії у разі банкрут­ства».

Поняття «службова особа», що зазна­чене у диспозиції ст. 218 КК, слід розу­міти як таке, що пов’язане із зайняттям керівної посади чи виконанням функцій керівника. Отже, якщо така особа ро­бить завідомо неправдиву офіційну заяву про неспроможність виконати свої зобо­в’язання, то вона скоює службовий зло­чин, передбачений ст. 364 КК. У цьому зв’язку виникає питання про співвідно­шення норм про службовий злочин і зло­чин, передбачений ст. 218 КК, що ско­юється службовою особою.

Питання про кримінальну відпові­дальність службової особи в таких випад­ках повинно вирішуватися за загальним правилом конкуренції загальної і спе­ціальних норм: застосовується норма спеціальна, оскільки вона найбільшою мірою відображає специфіку, особливості даного злочинного діяння. Однак у ви­падку, коли при скоєнні фіктивного бан­крутства має місце підробка документів, або їх фальсифікація, то дії винної особи слід додатково кваліфікувати за ст. 358 або ст. 366 КК. В іншому випадку, коли особа до надання завідомо неправдивої офіційної заяви про неспроможність ви­конання вимог з боку кредиторів і зобо­в’язань перед бюджетом вчинила інші дії, також пов’язані з оманою, зокрема передбачені ст. 190 КК, то такі дії потре­бують додаткові кваліфікації за сукуп­ністю злочинів. Отже, у даному випадку йтиметься про один із видів множинності злочинів, який означає, що «особа скоїла дві або більше злочинних дій, кожна з яких утворює ознаки самостійного скла­ду злочину» [9].

Загалом слід підкреслити, що усім суб’єктам злочинів, які розглядаються, можуть бути притаманні ознаки службо­вої особи, яка наділена організаційно - розпорядчими та адміністративно-госпо­дарськими обов’язками.

З огляду на викладене можна зробити висновок, що розмежування злочину «фіктивне банкрутство» із суміжними складами злочинів, передбачених стат­тями 219, 220, 221 КК, слід проводити за об’єктивною стороною, яка містить ознаки, що їх розмежовують. Саме це об­умовлює необхідність розкрити цю від­мінність.

Фіктивне банкрутство та доведення до банкрутства

Стаття 219 КК визначає доведення до банкрутства як «умисне, з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересовано­сті або в інтересах третіх осіб вчинення власником або службовою особою суб’єк­та господарської діяльності дій, що при­звели до стійкої фінансової неспромож­ності суб’єкта господарської діяльності, якщо це завдало великої матеріальної шкоди державі чи кредитору».

Отже, цей злочин передбачає вчинен­ня таких дій, які призводять до фінансо­вої неспроможності, погіршують фінан­сове становище суб’єкта господарської діяльності, а тому передують банкрут­ству, у зв’язку з чим воно «виражається в штучному збільшенні пасиву або змен­шенні активу боржника (підробки, при­ховування майна, відчуження його за не­вигідними угодами, дарування, імітуван­ня або підтвердження неіснуючих боргів) [10]. Це може бути ціла низка злочинних дій чи навіть бездіяльність, що призво­дить до стійкої фінансової неспроможно­сті суб’єкта господарювання. Відсутність у диспозиції ст. 219 КК переліку злочин­них дій, що можуть призвести до стану банкрутства, цілком виправдана, адже вони можуть бути різними, як, власне, і способи доведення суб’єкта господарю­вання до банкрутства, які «залежати­муть від виду діяльності, а також від то­го, хто їх вчинив: засновник, власник, службова особа або громадянин—суб’єкт підприємницької діяльності» [11].

Щодо наслідків цього складу злочи­ну, то вони мають специфіку, тому що одним із наслідків є наявність стійкої фінансової неспроможності суб’єкта гос­подарської діяльності, а другим наслід­ком є завдання великої матеріальної шкоди державі чи кредитору. Причому перший наслідок безпосередньо призво­дить до настання другого, а разом обидва наслідки повинні бути тісно пов’язані між собою. У свою чергу, між діями і на­слідками повинен бути необхідний при­чинний зв’язок, що має місце там, де діяння не тільки передує наслідкам, а й є необхідною умовою, без якої неможли­ве їх настання.

При скоєнні такого злочину, як фік­тивне банкрутство, має місце вчинення однієї злочинної дії — подання завідомо неправдивої офіційної заяви до господар­ського суду (що є обов’язковою ознакою цього злочину), а також одного наслід­ку — великої матеріальної шкоди креди­торам або державі.

У процесі аналізу статей виникає не­обхідність визначення таких термінів, як: «фіктивне банкрутство», «офіційна заява», «фінансова неспроможність», «стійка фінансова неспроможність», а отже, звернення до відповідних науко­вих джерел [12].

Таким чином, розмежування таких суміжних складів злочинів, як «фіктив­не банкрутство» та «доведення до бан­крутства» слід проводити за об’єктивною стороною, яка має істотну відмінність як у злочинних діях, так і в наслідках.

Фіктивне банкрутство та приховування стійкої фінансової неспроможності

Стаття 220 КК визначає приховуван­ня стійкої фінансової неспроможності як «умисне приховування громадянином - засновником або власником суб’єкта гос­подарської діяльності своєї стійкої фі­нансової неспроможності шляхом подан­ня недостовірних відомостей, якщо це завдало великої матеріальної шкоди кре­диторові».

Вирішуючи питання про відмежуван­ня складу фіктивного банкрутства і при­ховування стійкої фінансової неспро­можності слід зазначити, що відмінність цих злочинів виявляється у спрямовано­сті умислу: при фіктивному банкрутстві особа надає завідомо неправдиву офіцій­ну заяву про фінансову неспроможність для того, щоб була розпочата процедура банкрутства, а при приховуванні стійкої фінансової неспроможності навпаки, особа цей факт намагається приховати.

Якщо від загального етимологічного поняття «приховування» перейти до його змісту як ознаки суспільно небез­печного діяння, то стає зрозумілим, що значення його полягає в умовчанні про істину, тобто неповідомлення тих відо­мостей, які особа повинна була повідо­мити. Однак специфіка цього поняття передбачає приховування стійкої фінан­сової неспроможності тільки шляхом дій, які полягають у поданні недостовір­них відомостей про фінансовий стан суб’єкта господарювання. Такі дії вво­дять в оману кредиторів і завдають їм ве­ликої матеріальної шкоди.

Крім того, у даному складі злочину обов’язковою ознакою є спосіб дії — «по­дання недостовірних відомостей». Цей спосіб означає, що в кожному конкрет­ному випадку необхідно встановити, що злочин було вчинено способом, передба­ченим у законі. Недостовірні відомості, якими приховується стійка фінансова неспроможність, можуть бути повідом­лені кредитору як у письмовій, так і в усній або іншій формах. При цьому, відомості можуть надаватися кредитору як у період виконання господарсько-до­говірного зобов’язання, так і потенцій­ному кредитору в процесі укладання до­говору. Однак будь-який спосіб надання недостовірних відомостей передбачає створення у кредитора оманливого вра­ження про нормальний фінансовий стан суб’єкта господарювання, його конкрет­ні можливості і спроможність реалізува­ти наміри своєї господарської діяльно­сті. У складі приховування стійкої фі­нансової неспроможності спосіб вчинен­ня злочину «виступає в ролі ознаки, яка характеризує якісну своєрідність злочи­ну, показує його індивідуальні особливо­сті, властиві дії в конкретному злочині»

[13] . Отже, встановлення способу при скоєнні злочину, передбаченого ст. 220 КК, є обов’язковим для вирішення пи­тання про наявність підстав для притяг­нення винної особи до кримінальної від­повідальності і правильної кваліфікації злочину.

Таким чином, розмежування фіктив­ного банкрутства та приховування стій­кої фінансової неспроможності слід про­водити за об’єктивною стороною, для якої у складі приховування стійкої фінансової неспроможності характерною і обов’язковою ознакою є спосіб дії.


Фіктивне банкрутство та незаконні дії у разі банкрутства

Стаття 221 КК передбачає незаконні дії у разі банкрутства, як «умисне прихову­вання майна або майнових обов’язків, відомостей про майно, передача майна в інше володіння або його відчуження чи знищення, а також фальсифікація, прихо­вування або зниження документів, які відображають господарську чи фінансову діяльність, якщо ці дії вчинені громадя- нином-засновником або власником суб’єк­та господарської діяльності, а також службовою особою суб’єкта господарської діяльності у разі банкрутства і завдали ве­ликої матеріальної шкоди».

Об’єктивна сторона цього злочину пе­редбачає наявність у диспозиції статті альтернативних дій: 1) приховування майна; 2) відчуження майна; 3) знищен­ня майна; 4) передача майна в інше воло­діння; 5) приховування майнових обо­в’язків; 6) приховування відомостей про майно; 7) фальсифікація документів, які відображають господарську чи фінансову діяльність суб’єкта господарської діяль­ності; 8) приховування таких докумен­тів; 9) знищення таких документів, а та­кож наслідку — великої матеріальної шкоди та причинного зв’язку між діян­ням та наслідком.

Отже, незаконні дії у разі банкрутства можуть бути виражені в одному суспіль­но небезпечному діянні або кількох зло­чинних діях, що супроводжують одне од­ного і мають бути враховані при ви­значенні розміру завданої шкоди та при призначенні покарання.

Для з’ясування змісту кожної з цих дій, зазначених у диспозиції статті, ви­никає необхідність звернення до науко­вих праць О. О. Дудорова, А. М. Рише - люка та інших авторів, які досліджу­вали це питання.

Особливість цього складу злочину по­лягає у визначенні обов’язкової ознаки, зазначеної у диспозиції статті — предме­та злочину, яким вважаються «будь-які речі матеріального світу, з певними властивостями яких закон про кри­мінальну відповідальність пов’язує на­явність у діях особи ознак конкретного складу злочину» [14]. Предметом злочи­ну «Незаконні дії у разі банкрутства» можуть бути: майно, майнові обов’язки, відомості про майно, документи, що від­ображають господарську фінансову діяльність суб’єкта господарської діяль­ності тощо.

Таким чином, розмежування складу фіктивного банкрутства та незаконних дій у разі банкрутства слід проводити за об’єктивною стороною, для якої у складі незаконних дій у разі банкрутства харак­терною і обов’язковою ознакою є предмет злочину. Крім того, для кваліфікації зло­чинних дій, передбачених ст. 221 КК, по­рушення справи про банкрутство госпо­дарським судом є обов’язковим, на від­міну від фіктивного банкрутства (ст. 218 КК), доведення до банкрутства (ст. 219 КК) та приховування стійкої фінансової неплатоспроможності (ст. 220 КК), де для кваліфікації не має значення, чи була по­рушена справа господарським судом.

Отже, відмежування складу фіктив­ного банкрутства від суміжних складів злочинів у сфері банкрутства являє со­бою одну із стадій процесу кваліфікації злочину і потребує ретельного з’ясуван­ня відповідних ознак кожного окремого складу злочину, оскільки «відсутність хоча б однієї з необхідних ознак свідчить про відсутність у діянні особи складу конкретно злочину» [15].

Висновки

Проведене розмежування складу фік­тивного банкрутства з суміжними скла­дами злочинів у сфері банкрутства дає можливість зробити наступні висновки. Розмежовування необхідно проводити за об’єктивною стороною, яка є найбільш складною і потребує детального аналізу юридичних ознак. У свою чергу, пра­вильне розуміння цих ознак і їх встанов­лення у кожному конкретному складі злочину має винятково важливе значен­ня, тому що є запорукою правильної ква­ліфікації злочину, а тим самим справед­ливої відповідальності. Аналіз юридич­них ознак злочинних дій потребує відпо­відних знань, які належать до інших галузей права, а також звернення до на­укових праць тих авторів, які досліджу­вали відповідальність за злочини, перед­бачені статтями 218—221 КК.

ПРИМІТКИ

1. Кримінальне право України. Загальна частина / за ред. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса,

В. Я. Тація. — К. : Юрінком Інтер ; X. : Право, 2001. — С. 87.

2. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М. І. Мельни­ка, М. І. Хавронюка. — К.: Каннон : А. С.К., 2001. — С. 581.

3. Дудоров О. О. Злочини у сфері господарської діяльності: кримінально-правова характе­ристика / О. О. Дудоров. — К. : Юридична практика, 2000. — С. 594.

4. Грек Б. М. Банкрутство. Цивільний та кримінально-правовий аспект : монографія / Б. М. Грек. — К. : Прецедент, 2006. — С. 94.

5. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар / за заг. ред. В. В. Ста­шиса, В. Я. Тація. — К. : Ін Юре, 2003. — С. 600—605.

6. Кримінальне право України. Загальна частина / за ред. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса,

В. Я. Тація. — К. : Юрінком Інтер ; X. : Право, 2001. — С. 89.

7. Новий російсько-український словник-довідник / за ред. С. Я. Єрмоленко. — К. : До­віра, 1996. — С. 113.

8. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і гол. ред. В. Т. Бусел. — К. ; Ірпінь : Перун, 2001. — С. 1107.

9. Бажанов М. І. Уголовное право Украины. Общая часть / М. І. Бажанов. — Днепропет­ровск, 1992. — С. 100.

10. Клепицкий И. Банкротство как преступление в современном уголовном праве / И. Кле - пицкий // Государство и право. — 1997. — № 11. — С. 53.

11. Грек Б. М. Зазнач. праця. — С. 112.

12. Див.: Ришелюк А. М. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України /

A. М. Ришелюк. — К. : Каннон : А. С.К., 2001; Дудоров О. О. Злочини у сфері господарської діяльності: кримінально-правова характеристика / О. О. Дудоров. — К. : Юридична практи­ка, 2000; Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар / за заг. ред.

B. В. Сташиса, В. Я. Тація. — К. : Ін Юре, 2003; Ляпунова Н. Об’єктивна сторона фіктивного банкрутства / Н. Ляпунова // Юридична країна. — 2008. — № 8.

13. Панов Н. И. Уголовно-правовое значение способа совершения преступления / Н. И. Па­нов. — X.: Харьк. юрид. ин-т, 1984. — С. 11.

14. Кримінальне право України. Загальна частина / за ред. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса,

В. Я. Тація. — К. : Юрінком Інтер ; X. : Право, 2001. — С. 93.

15. Там само. — С. 88.

\