Аліна Лебедева,

ад’юнкт кафедри адміністративного права і адміністративної діяльності До­нецького юридичного інституту Луган­ського державного університету внут­рішніх справ імені Е. О. Дідоренка, капітан міліції

З урахуванням нових перетворень у законодавчій базі України аналізу та на­уковому дослідженню підлягають прак­тично всі нормативно-правові акти, які мають юридичну силу по всій території країни. У першу чергу, наукової оцінки потребують ті законодавчі акти, які не втратили актуальності під час своєї дії.

Сьогодні у науковому середовищі гостро стоїть проблема конфліктності норм пра­ва, юридичної колізії. Нею займалися такі російські вчені, як М. І. Матузов [1], Ф. О. Григор’єв, О. Д. Черкасов, Ю. О. Ти­хомиров [2], Н. О. Власенко, В. Н. Кудряв­цев [3], та українські — С. Л. Лисенков,

О. І. Осауленко, В. О. Костюк, О. Ф. Ска­кун. Актуальність вищезазначеної пробле­ми однозначна — недосконалість законо­давства тягне за собою помилки та прога­лини в діяльності певних структур.

Автор ставить за мету знайти колізії, які виникають у процесі застосування За­кону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та ор­ганів місцевого самоврядування в Укра­їні засобами масової інформації» від 23.09.1997 р. № 539/97-ВР (далі — За­кон). Необхідність аналізу цього Закону очевидна, адже від ступеня готовності та компетентності ЗМІ залежить формуван­ня громадської думки про той чи інший орган державної влади. Висвітлення дер­жавної тематики у ЗМІ сприяє формуван­ню правової культури у населення, запо­бігає розвитку правового нігілізму, від­повідає за формування національної са­мосвідомості суспільства. Належність міліції до органів державної влади авто­матично включає її до кола суб’єктів дії цього закону.

Стаття 3 Закону «Акредитація журна­лістів та технічних працівників засобів масової інформації при органах держав­ної влади та органах місцевого самовря­дування» визначає умови цього процесу. Ними є: офіційне подання заяви від ЗМІ про акредитацію журналіста чи заява са­мого журналіста та наявність у нього відповідних документів, що підтверджу­ють його спеціальність або рекомендації від спілки журналістів. Аналізуючи цю норму бачимо, що під час акредитації журналіста не йдеться про його професіо­налізм та вміння компетентно подати ін­формацію про державний орган влади.

Є сенс уточняти акредитацію жур­наліста та укладати з ним угоду про про­ходження обов’язкових курсів підготов­ки журналіста при тому чи іншому органі або ввести обов’язкову наявність сертифіката у журналіста, що підтвер­джує його професійний фах. Для цього необхідно організувати при ВНЗ юри­дичного напряму спеціалізовані школи - курси, які б пропонували стислий курс навчання журналістів основам, поняттям та термінам сфери діяльності того чи ін­шого державного органу.

Після закінчення таких курсів жур­наліст підтверджував би свою професій­ність, склавши певні теоретичні та практичні заліки, та отримував би сертифі­кат. Цей документ певною мірою закріп­лював би за акредитованим журналістом обов’язок компетентної подачі інформа­ції в ЗМІ про державний орган. Така форма проведення «всеобучу» журналіс­тів дозволила б органам державної влади, в тому числі ОВС, вирішити проблему не­якісної та недостовірної інформації, яка часто розповсюджується в ЗМІ.

На нашу думку, таке «ноу-хау» побу­дувало б певні взаємовідносини між ЗМІ та державними органами, дало можли­вість встановити права та обов’язки сто­рін, чим закріпило би механізм взаємної відповідальності. Для конструктивного розв’язання цих завдань необхідна зако­нодавча ініціатива з боку державної ви­конавчої влади. Адже в побудові такої схеми взаємовідносин зацікавлена саме вона. Вважаємо, що ця новела дозволить:

1) органу державної влади (міліції):

а) упорядкувати взаємовідносини зі ЗМІ;

б) мати впевненість у тому, що до гро­мадськості надходить тільки компетент­на інформація;

в) мати добру підтримку з боку ЗМІ у випадку офіційного оприлюднення ін­формації;

г) мати надійного партнера із пред­ставників ЗМІ у налагодженні суспіль­них відносин з громадськістю;

ґ) реалізовувати всі форми взаємодії на високому професійному рівні;

д) бути впевненим у тому, що інфор­мація, яка становить державну таємни­цю та прирівняна до неї, не була опри­люднена;

2) акредитованим журналістам:

а) отримати доступну освіту, яка необ­хідна для роботи при тому чи іншому ор­гані державної влади;

б) мати впевненість у компетентності інформації, яка ним висвітлюється, що засвідчено сертифікатом;

в) мати можливість бути затребува­ним у своїй професії з наявністю подіб­ного сертифіката;

г) спростити відносини з державними органами завдяки взаємній відповідаль­ності сторін.

3) ВНЗ юридичного напряму:

а) отримати додаткові матеріально - технічні можливості від держави для ре­алізації діяльності з проведення навчан­ня журналістів;

б) бути ще більш затребуваними за­кладами на ринку освіти;

в) бути невід’ємним структурним еле­ментом у системі взаємодії «державні ор­гани — ЗМІ»;

г) підвищити попит на подібні на­вчальні послуги, що потягне за собою розвиток внутрішньої реорганізації ВНЗ для проведення сертифікування журна­лістів.

Наприклад, 21.10.2006 р. Одеським юридичним інститутом Харківського на­ціонального університету внутрішніх справ, а саме керівником прес-центру ін­ституту Запорожцевою Г. Є., вперше в Україні була відкрита «Школа кри­мінальної журналістики». Це був сучас­ний пілотний проект творчого об’єднання журналістів м. Одеси «Право і Слово», ОЮІ ХНУВС та громадської організації «Патріот». Заняття у «Школі» відбува­лися протягом трьох місяців щосуботи. Навчання проводилось на безоплатній ос­нові. Після успішного складання заліків з теоретичної частини курсу та демон­страції отриманих під час навчання на­вичок та вмінь слухачі-журналісти отри­мали сертифікат.

Викладачами інституту для журналіс­тів, які висвітлюють у ЗМІ правоохорон­ну тематику, були розкриті такі актуаль­ні теми, як: «Місце органів внутрішніх справ у системі правоохоронних орга­нів», «Предмет журналістики. Традиції журналістського розслідування». На на­вчання були запрошені штатні та не­штатні працівники ЗМІ, які займаються правоохоронною тематикою, працівники прес-служб правоохоронних органів, кур­санти, студенти та школярі, які бажали б отримати першоджерельну інформацію про систему правоохоронних органів.

За час існування проекту була розроб­лена «Навчальна програма курсу «Шко­ла кримінальної журналістики», яка на­раховувала 9 занять з найактуальніших для слухачів тем. Причому навчання проводилось не тільки викладачами ін­ституту, а й провідними журналістами м. Одеси, яких залучило до проекту творче об’єднання «Право і Слово». Вони проводили майстер-класи, розповідали про предмет журналістики, специфіку діяльності журналіста, традиції та тех­нології розслідувань у журналістиці.

Творче об’єднання «Право і Слово» також займалось організацією відвіду­вання редакцій ЗМІ для комплексного знайомства слухачів із друкованим сло­вом, а також сприяло публікаціям ста­тей, виходу радіо - і телесюжетів слухачів «Школи» у місцевих ЗМІ. Одеський юри­дичний інститут, у свою чергу, надавав приміщення для проведення занять, сприяв відвідуванню органів правосуд­дя, виділяв необхідні технічні засоби (комп’ютер, факс, ксерокс). Громадська організація «Патріот» надавала право публікації найкращих матеріалів слуха­чів «Школи» в газеті «Патріот», а також виділяла автотранспорт для здійснення «Занять з виїздом» до практичних орга­нів, а також матеріальні засоби, необхід­ні для навчання (блокноти, ручки, тощо). Юридично заходи з організації навчання були закріплені у Положенні про «Шко­лу кримінальної журналістики», де було прописано основні завдання «Школи»:

1) підвищення професійного рівня журналістів та нештатних авторів, які за­ймались правовою тематикою, а також працівників прес-служб правоохоронних органів та органів правосуддя;

2) ознайомлення з основами журналіс­тики курсантів та студентів Одеського юридичного інституту, працівників пра­воохоронних органів та органів право­суддя для залучення їх як нештатних ав­торів. Стаття 3 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого са­моврядування в Україні засобами масо­вої інформації» визначає порядок допус­ку журналістів та технічних працівни­ків до установи органу державної влади, доступу до інформації та документів. Акредитованому журналісту заздалегідь повідомляється про порядок допуску та режим діяльності органу; йому видаєть­ся посвідчення (перепустка) на право вхо­ду до установи державної влади. У випад­ку порушення цього порядку акредито­ваним журналістом чи працівником за­собів масової інформації їх акредитація може бути припинена за рішенням орга­ну державної влади, при якому вони ак­редитовані. Це положення вступає в су­перечність зі ст. 2 цього Закону, в якій закріплено положення про вільний до­ступ журналістів до інформації держав­них органів влади, що саме і повинні за­безпечити органи державної влади. Оформлення перепустки чи посвідчення на право входу до приміщення установи державного органу є створенням штуч­них перешкод для ЗМІ з боку держави.

Причому Закон встановлює наслідки у ви­гляді позбавлення акредитації журналі­ста за невиконання норми.

У ст. 4 Закону йдеться про мову офі­ційної інформації. Згідно з Конституцією України та Законом «Про мови в Україн­ській РСР» мова офіційної інформації ви­значається мовою більшої частини насе­лення певної території. У зв’язку з тим, що Україна є багатонаціональною дер­жавою, актуальність подання офіційної інформації на мові більшої частини насе­лення певної території очевидна. Але ж нормою цієї статті проголошено лише га­рантію отримання офіційної інформації рідною мовою, а механізму реалізації не­має. Дійсно, у статті читаємо: «... у ви­падку розповсюдження офіційної інфор­мації на інших мовах органи державної влади та місцевого самоврядування забез­печують автентичний переклад з держав­ної мови на мову іншої національно­сті...». Таким чином, статтею закріплено право кожної національності на отри­мання інформації рідною мовою, але ме­ханізм залучення перекладача для ав­тентичного перекладу офіційної інформа­ції законом не передбачений. До того ж, стаття не являється ні бланкетною, ні відсильною, там не йдеться про особу спеціаліста у сфері офіційних перекла­дів, яким чином можна зобов’язати фа - хівця-перекладача зробити переклад та яка його відповідальність за непрофесій­ні дії.

У п. 5 ч. 2 ст. 5 Закону «Порядок фі­нансування засобів масової інформації по висвітленню діяльності органів держав­ної влади та органів місцевого самовряду­вання» визначено, що «... органи держав­ної влади та органи місцевого самовряду­вання в межах коштів, передбачених у державному або місцевих бюджетах на висвітлення їх діяльності, формують за­мовлення засобам масової інформації на: ... запис і зберігання відео - і аудіомате - ріалів про висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого са­моврядування». Однак згідно з проведе­ними С. Брателем дослідженням щодо зберігання такої інформації, можна зро­бити висновок про недієвість цієї норми права. Підтвердженням цього є відповідь йому на прохання доповісти про кіль­кість відеоматеріалів на правоохоронну тематику від ЗАТ «5 канал». Представни­ки каналу повідомили, що подібна інфор­мація у них не збереглася, тому що згідно зі ст. 35 Закону України «Про теле­бачення та радіомовлення» передачі, за­писані на магнітну плівку, підлягають розмагніченню через 10 днів після остан­ньої трансляції [4]. Суперечність двох за­конів очевидна. З одного боку, Закон «Про порядок висвітлення діяльності ор­ганів державної влади та органів місцево­го самоврядування в Україні засобами масової інформації» зобов’язує зберігати таку інформацію, а з іншого боку, Закон України «Про телебачення та радіомов­лення» надає право засобам масової ін­формації на ліквідацію подібної продук­ції через досить короткий проміжок часу.

Звернемося до ч. 3 ст. 6 Закону «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого са­моврядування в Україні засобами масо­вої інформації», яка визначає такі фор­ми підготовки та оприлюднення офіцій­ної інформації, як:

випуск і поширення бюлетенів (спе­ціальних бюлетенів), прес-релізів, огля­дів, інформаційних збірників, експрес-ін - формації тощо;

проведення прес-конференцій, бри­фінгів, організація інтерв’ю з керівника­ми органів державної влади та органів місцевого самоврядування для працівни­ків вітчизняних і зарубіжних засобів ма­сової інформації;

підготовка і проведення теле - і радіо­передач;

забезпечення публікацій (виступів) у засобах масової інформації керівників або інших відповідальних працівників органів державної влади та органів міс­цевого самоврядування;

створення архівів інформації про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

інші форми поширення офіційної ін­формації, що не суперечать законодав­ству України.

Тут слід звернути увагу на надане «пра­во» інформаційним службам використову­вати вищеназвані форми підготовки та оприлюднення інформації. Цим положен­ням слід присвоїти статус «обов’язку», адже тільки таким чином можна досягти комплексного висвітлення діяльності орга­нів державної влади, а у випадку невико­нання таких зобов’язань, можна говорити про встановлення відповідальності за не­достатньо проведену роботу.

Підсумовуючи вищенаведене можна зробити такі висновки.

1. Закон «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та ор­ганів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» недоскона­лий, про що свідчить наявність юридич­них колізій.

2. Усуненням прогалин у Законі буде прийняття законодавцем поправок та уточнень.

3. Необхідно розв’язати юридичні ко­лізії на законодавчому рівні шляхом тлу­мачення норм права офіційним джерелом.

4. Необхідно забезпечити обов’язкове проходження журналістами, які підля­гають акредитації при державному ор­гані, курсів з оволодіння термінологією та специфікою діяльності державних ор­ганів влади.

5. Взаємодія ОВС та ЗМІ матиме за­конний характер, коли законодавцем бу­дуть встановлені взаємні права та обо­в’язки.

Таким чином, у сучасній Україні міліція, як і всі державні органи при орга­нізації взаємодії з засобами масової ін­формації, відчуває нестачу правової ба­зи, що вносить деструктив у побудову гармонійних взаємовідносин. Вирішен­ням цієї проблеми законодавець не зай­мається, що призводить до низького ступеня правової культури серед пред­ставників ЗМІ.

ПРИМІТКИ

1. Теория государства и права. Курс лекций / под ред. Н. И. Матузова и А. В. Малько. — М. : Юрист, 1997. — 672 с.

2. Тихомиров Ю. А. Юридическая колизия / Ю. А. Тихомиров. — М., 1994. — С. 5.

3. Кудрявцев В. Н. Юридичний конфлікт / В. Н. Кудрявцев // Держава та право. — 1995. — № 9.

4. Братель С. Департамент зв’язків з громадськістю МВС України як посередник між міліцією і населенням / С. Братель // Право України. — 2006. — № 3. — С. 117.