Аліна Лебедева,
ад’юнкт кафедри адміністративного права і адміністративної діяльності Донецького юридичного інституту Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка, капітан міліції
З урахуванням нових перетворень у законодавчій базі України аналізу та науковому дослідженню підлягають практично всі нормативно-правові акти, які мають юридичну силу по всій території країни. У першу чергу, наукової оцінки потребують ті законодавчі акти, які не втратили актуальності під час своєї дії.
Сьогодні у науковому середовищі гостро стоїть проблема конфліктності норм права, юридичної колізії. Нею займалися такі російські вчені, як М. І. Матузов [1], Ф. О. Григор’єв, О. Д. Черкасов, Ю. О. Тихомиров [2], Н. О. Власенко, В. Н. Кудрявцев [3], та українські — С. Л. Лисенков,
О. І. Осауленко, В. О. Костюк, О. Ф. Скакун. Актуальність вищезазначеної проблеми однозначна — недосконалість законодавства тягне за собою помилки та прогалини в діяльності певних структур.
Автор ставить за мету знайти колізії, які виникають у процесі застосування Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» від 23.09.1997 р. № 539/97-ВР (далі — Закон). Необхідність аналізу цього Закону очевидна, адже від ступеня готовності та компетентності ЗМІ залежить формування громадської думки про той чи інший орган державної влади. Висвітлення державної тематики у ЗМІ сприяє формуванню правової культури у населення, запобігає розвитку правового нігілізму, відповідає за формування національної самосвідомості суспільства. Належність міліції до органів державної влади автоматично включає її до кола суб’єктів дії цього закону.
Стаття 3 Закону «Акредитація журналістів та технічних працівників засобів масової інформації при органах державної влади та органах місцевого самоврядування» визначає умови цього процесу. Ними є: офіційне подання заяви від ЗМІ про акредитацію журналіста чи заява самого журналіста та наявність у нього відповідних документів, що підтверджують його спеціальність або рекомендації від спілки журналістів. Аналізуючи цю норму бачимо, що під час акредитації журналіста не йдеться про його професіоналізм та вміння компетентно подати інформацію про державний орган влади.
Є сенс уточняти акредитацію журналіста та укладати з ним угоду про проходження обов’язкових курсів підготовки журналіста при тому чи іншому органі або ввести обов’язкову наявність сертифіката у журналіста, що підтверджує його професійний фах. Для цього необхідно організувати при ВНЗ юридичного напряму спеціалізовані школи - курси, які б пропонували стислий курс навчання журналістів основам, поняттям та термінам сфери діяльності того чи іншого державного органу.
Після закінчення таких курсів журналіст підтверджував би свою професійність, склавши певні теоретичні та практичні заліки, та отримував би сертифікат. Цей документ певною мірою закріплював би за акредитованим журналістом обов’язок компетентної подачі інформації в ЗМІ про державний орган. Така форма проведення «всеобучу» журналістів дозволила б органам державної влади, в тому числі ОВС, вирішити проблему неякісної та недостовірної інформації, яка часто розповсюджується в ЗМІ.
На нашу думку, таке «ноу-хау» побудувало б певні взаємовідносини між ЗМІ та державними органами, дало можливість встановити права та обов’язки сторін, чим закріпило би механізм взаємної відповідальності. Для конструктивного розв’язання цих завдань необхідна законодавча ініціатива з боку державної виконавчої влади. Адже в побудові такої схеми взаємовідносин зацікавлена саме вона. Вважаємо, що ця новела дозволить:
1) органу державної влади (міліції):
а) упорядкувати взаємовідносини зі ЗМІ;
б) мати впевненість у тому, що до громадськості надходить тільки компетентна інформація;
в) мати добру підтримку з боку ЗМІ у випадку офіційного оприлюднення інформації;
г) мати надійного партнера із представників ЗМІ у налагодженні суспільних відносин з громадськістю;
ґ) реалізовувати всі форми взаємодії на високому професійному рівні;
д) бути впевненим у тому, що інформація, яка становить державну таємницю та прирівняна до неї, не була оприлюднена;
2) акредитованим журналістам:
а) отримати доступну освіту, яка необхідна для роботи при тому чи іншому органі державної влади;
б) мати впевненість у компетентності інформації, яка ним висвітлюється, що засвідчено сертифікатом;
в) мати можливість бути затребуваним у своїй професії з наявністю подібного сертифіката;
г) спростити відносини з державними органами завдяки взаємній відповідальності сторін.
3) ВНЗ юридичного напряму:
а) отримати додаткові матеріально - технічні можливості від держави для реалізації діяльності з проведення навчання журналістів;
б) бути ще більш затребуваними закладами на ринку освіти;
в) бути невід’ємним структурним елементом у системі взаємодії «державні органи — ЗМІ»;
г) підвищити попит на подібні навчальні послуги, що потягне за собою розвиток внутрішньої реорганізації ВНЗ для проведення сертифікування журналістів.
Наприклад, 21.10.2006 р. Одеським юридичним інститутом Харківського національного університету внутрішніх справ, а саме керівником прес-центру інституту Запорожцевою Г. Є., вперше в Україні була відкрита «Школа кримінальної журналістики». Це був сучасний пілотний проект творчого об’єднання журналістів м. Одеси «Право і Слово», ОЮІ ХНУВС та громадської організації «Патріот». Заняття у «Школі» відбувалися протягом трьох місяців щосуботи. Навчання проводилось на безоплатній основі. Після успішного складання заліків з теоретичної частини курсу та демонстрації отриманих під час навчання навичок та вмінь слухачі-журналісти отримали сертифікат.
Викладачами інституту для журналістів, які висвітлюють у ЗМІ правоохоронну тематику, були розкриті такі актуальні теми, як: «Місце органів внутрішніх справ у системі правоохоронних органів», «Предмет журналістики. Традиції журналістського розслідування». На навчання були запрошені штатні та нештатні працівники ЗМІ, які займаються правоохоронною тематикою, працівники прес-служб правоохоронних органів, курсанти, студенти та школярі, які бажали б отримати першоджерельну інформацію про систему правоохоронних органів.
За час існування проекту була розроблена «Навчальна програма курсу «Школа кримінальної журналістики», яка нараховувала 9 занять з найактуальніших для слухачів тем. Причому навчання проводилось не тільки викладачами інституту, а й провідними журналістами м. Одеси, яких залучило до проекту творче об’єднання «Право і Слово». Вони проводили майстер-класи, розповідали про предмет журналістики, специфіку діяльності журналіста, традиції та технології розслідувань у журналістиці.
Творче об’єднання «Право і Слово» також займалось організацією відвідування редакцій ЗМІ для комплексного знайомства слухачів із друкованим словом, а також сприяло публікаціям статей, виходу радіо - і телесюжетів слухачів «Школи» у місцевих ЗМІ. Одеський юридичний інститут, у свою чергу, надавав приміщення для проведення занять, сприяв відвідуванню органів правосуддя, виділяв необхідні технічні засоби (комп’ютер, факс, ксерокс). Громадська організація «Патріот» надавала право публікації найкращих матеріалів слухачів «Школи» в газеті «Патріот», а також виділяла автотранспорт для здійснення «Занять з виїздом» до практичних органів, а також матеріальні засоби, необхідні для навчання (блокноти, ручки, тощо). Юридично заходи з організації навчання були закріплені у Положенні про «Школу кримінальної журналістики», де було прописано основні завдання «Школи»:
1) підвищення професійного рівня журналістів та нештатних авторів, які займались правовою тематикою, а також працівників прес-служб правоохоронних органів та органів правосуддя;
2) ознайомлення з основами журналістики курсантів та студентів Одеського юридичного інституту, працівників правоохоронних органів та органів правосуддя для залучення їх як нештатних авторів. Стаття 3 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» визначає порядок допуску журналістів та технічних працівників до установи органу державної влади, доступу до інформації та документів. Акредитованому журналісту заздалегідь повідомляється про порядок допуску та режим діяльності органу; йому видається посвідчення (перепустка) на право входу до установи державної влади. У випадку порушення цього порядку акредитованим журналістом чи працівником засобів масової інформації їх акредитація може бути припинена за рішенням органу державної влади, при якому вони акредитовані. Це положення вступає в суперечність зі ст. 2 цього Закону, в якій закріплено положення про вільний доступ журналістів до інформації державних органів влади, що саме і повинні забезпечити органи державної влади. Оформлення перепустки чи посвідчення на право входу до приміщення установи державного органу є створенням штучних перешкод для ЗМІ з боку держави.
Причому Закон встановлює наслідки у вигляді позбавлення акредитації журналіста за невиконання норми.
У ст. 4 Закону йдеться про мову офіційної інформації. Згідно з Конституцією України та Законом «Про мови в Українській РСР» мова офіційної інформації визначається мовою більшої частини населення певної території. У зв’язку з тим, що Україна є багатонаціональною державою, актуальність подання офіційної інформації на мові більшої частини населення певної території очевидна. Але ж нормою цієї статті проголошено лише гарантію отримання офіційної інформації рідною мовою, а механізму реалізації немає. Дійсно, у статті читаємо: «... у випадку розповсюдження офіційної інформації на інших мовах органи державної влади та місцевого самоврядування забезпечують автентичний переклад з державної мови на мову іншої національності...». Таким чином, статтею закріплено право кожної національності на отримання інформації рідною мовою, але механізм залучення перекладача для автентичного перекладу офіційної інформації законом не передбачений. До того ж, стаття не являється ні бланкетною, ні відсильною, там не йдеться про особу спеціаліста у сфері офіційних перекладів, яким чином можна зобов’язати фа - хівця-перекладача зробити переклад та яка його відповідальність за непрофесійні дії.
У п. 5 ч. 2 ст. 5 Закону «Порядок фінансування засобів масової інформації по висвітленню діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування» визначено, що «... органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах коштів, передбачених у державному або місцевих бюджетах на висвітлення їх діяльності, формують замовлення засобам масової інформації на: ... запис і зберігання відео - і аудіомате - ріалів про висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування». Однак згідно з проведеними С. Брателем дослідженням щодо зберігання такої інформації, можна зробити висновок про недієвість цієї норми права. Підтвердженням цього є відповідь йому на прохання доповісти про кількість відеоматеріалів на правоохоронну тематику від ЗАТ «5 канал». Представники каналу повідомили, що подібна інформація у них не збереглася, тому що згідно зі ст. 35 Закону України «Про телебачення та радіомовлення» передачі, записані на магнітну плівку, підлягають розмагніченню через 10 днів після останньої трансляції [4]. Суперечність двох законів очевидна. З одного боку, Закон «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» зобов’язує зберігати таку інформацію, а з іншого боку, Закон України «Про телебачення та радіомовлення» надає право засобам масової інформації на ліквідацію подібної продукції через досить короткий проміжок часу.
Звернемося до ч. 3 ст. 6 Закону «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», яка визначає такі форми підготовки та оприлюднення офіційної інформації, як:
випуск і поширення бюлетенів (спеціальних бюлетенів), прес-релізів, оглядів, інформаційних збірників, експрес-ін - формації тощо;
проведення прес-конференцій, брифінгів, організація інтерв’ю з керівниками органів державної влади та органів місцевого самоврядування для працівників вітчизняних і зарубіжних засобів масової інформації;
підготовка і проведення теле - і радіопередач;
забезпечення публікацій (виступів) у засобах масової інформації керівників або інших відповідальних працівників органів державної влади та органів місцевого самоврядування;
створення архівів інформації про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування;
інші форми поширення офіційної інформації, що не суперечать законодавству України.
Тут слід звернути увагу на надане «право» інформаційним службам використовувати вищеназвані форми підготовки та оприлюднення інформації. Цим положенням слід присвоїти статус «обов’язку», адже тільки таким чином можна досягти комплексного висвітлення діяльності органів державної влади, а у випадку невиконання таких зобов’язань, можна говорити про встановлення відповідальності за недостатньо проведену роботу.
Підсумовуючи вищенаведене можна зробити такі висновки.
1. Закон «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» недосконалий, про що свідчить наявність юридичних колізій.
2. Усуненням прогалин у Законі буде прийняття законодавцем поправок та уточнень.
3. Необхідно розв’язати юридичні колізії на законодавчому рівні шляхом тлумачення норм права офіційним джерелом.
4. Необхідно забезпечити обов’язкове проходження журналістами, які підлягають акредитації при державному органі, курсів з оволодіння термінологією та специфікою діяльності державних органів влади.
5. Взаємодія ОВС та ЗМІ матиме законний характер, коли законодавцем будуть встановлені взаємні права та обов’язки.
Таким чином, у сучасній Україні міліція, як і всі державні органи при організації взаємодії з засобами масової інформації, відчуває нестачу правової бази, що вносить деструктив у побудову гармонійних взаємовідносин. Вирішенням цієї проблеми законодавець не займається, що призводить до низького ступеня правової культури серед представників ЗМІ.
ПРИМІТКИ
1. Теория государства и права. Курс лекций / под ред. Н. И. Матузова и А. В. Малько. — М. : Юрист, 1997. — 672 с.
2. Тихомиров Ю. А. Юридическая колизия / Ю. А. Тихомиров. — М., 1994. — С. 5.
3. Кудрявцев В. Н. Юридичний конфлікт / В. Н. Кудрявцев // Держава та право. — 1995. — № 9.
4. Братель С. Департамент зв’язків з громадськістю МВС України як посередник між міліцією і населенням / С. Братель // Право України. — 2006. — № 3. — С. 117.
|