joomla
ДЕФІНІЦІЇ «ЮРИДИЧНІ НОРМИ» ТА «ЮРИДИЧНІ ВІДНОСИНИ» в НАУКОВОМУ СПАДКУ Ф. В. ТАРАНОВСЬКОГО
Форум права

УДК 340.1

A. B. ЛЯСКОВЕЦЬ, Дніпропетровський гуманітарний університет

Ключові слова: юридична норма, юридичні від­носини, публічне права, приватне право, суб 'єкт права

Питання чіткого визначення понять «юридична норма» та «юридичні відносини» та їх характеристики розглядаються правоз­навцями не одне століття. Але й зараз у тео­рії права існують різні підходи до розгляду цього питання. Для того, щоб з’ясувати ко­рені тих чи інших теорій, треба звернутися до наукової спадщини видатних істориків і методологів права, серед яких Ф. В. Тарановський займає значне місце. Ще за життя він був визнаним фахівцем в історії східноєвропейського права, але не можна забувати і його доробки в теорії права.

Серед вчених, що займаються досліджен­ням цього питань, треба назвати

O. A. Омельченка, І. Б. Усенка, Т. І. Бондарук, С. І. Михальченка, В. О. Томсінова. О. Ф. Ска­кун та ін. Звідси, мета статті полягає в тому, щоб дослідити визначення в роботах Ф. В. Тарановського питань співвідношен­ня публічного і приватного права, а також розглянути науковий підхід правознавця до визначення характеристик і складових юри­дичних норм та юридичних відносин.

Досліджуючи співвідношення та взає­мозв’язок суб’єктивного та об’єктивного права, спеціальну увагу Ф. В. Тарановський приділив сутності і структурі юридичної но­рми, підставам та складовим юридичних від­носин. Перше питання, яке висуває автор: яку роль виконує юридична норма в регулю­ванні соціальної поведінки індивідів? Перед­історія цього питань сягає ще римських юристів, які розглядали юридичну норму як «веління», «заборону», «відплату». Формула римського юриста III ст. Модестіна діяла до XIX сторіччя. Згідно неї, до функцій юриди­чної норми належать: веління, заборона, до­звіл і покарань («legis virtus haec est: imperare, vetare, permitiere, punier»).

Ситуація змінилася з появою вчення Ф. Савіньї, який усунув «плеоназми» з фор­мули Модестіна, порахувавши зайвою наяв­ність самостійної карної функції юридичної норми. Далі юристи звернули увагу на те, що заборона є нічим іншим, як велінням не ро­бити чогось, отже, немає необхідності вису­вати її як самостійну заборонну функцію. Після цього очищення від «плеоназмів» за­лишилися лише дві основні функції юридич­ної норми - веління і дозвіл. А далі постало питання: чи існують обидві функції права, чи тільки веління, і, якщо ці функції існують паралельно, то яка з них є основною для рег­ламентації соціальної поведінки? Серед вче - них-юристів склалося два різні погляди на цю проблему. На думку одних, головна зада­ча права полягає у встановленні обов’язків - веління. На думку інших - першочерговою метою права є надання індивідові особливих повноважень для вільного їх прояву у суспі­льному житті, це - дозвіл.

Підключившись до дискусії, Ф. В. Тарановський так вирішив це питання. «Перш за все, слід визначити, що таке функ­ція права. Функцією він назвав вплив на по­ведінку людей у суспільстві, тобто мотива­ційну дію на психіку індивіда. Як відомо, юридична норма має двосторонній характер, який виражається як у встановленні обов’язку, так і в наданні «претензії». З цих позицій, треба підходити до питання функ­цій юридичної норми. Встановлення обов’язку може розглядатися як ніщо інше, як веління виконати щось, а встановлення домагання такого характеру не носить. До­магання виступає у вигляді дозволу, незале­жно від особистих сил індивіду і засобів мо­жливості діяти, використовувати виконання обов’язків іншою особою. Отже, у сфері права встановлення обов’язку і надання до­магання незмінно існують разом, і функція юридичної норми так само, як і юридична норма, «має подвійний характер - «наказово - дозвільний». Яким би не формулювалося правоположення у законодавстві, його сутні - сна функція як норми залишиться незмін­ною» [1, с.136].

З’ясувавши природу юридичної норми та її функцій, правознавець розглядає структу­ру юридичної норми. Характерно, що погля­ди Ф. В. Тарановського щодо структури юри­дичної норми в деяких положеннях відрізняються від сучасних. На його думку, «юридичні норми встановлюють обов’язки і домагання. Проте, право не ділить людей на дві протилежні категорії, так, щоб на одних накладалися лише обов’язки, а іншим прив­ласнювалися б одні домагання. Кожна люди­на покликана до виконання обов’язку і наді­ляється домаганням, відповідно до особливостей тих життєвих відносин, в яких вона опиняється у різний час і за різних об­ставин. Відповідно, у логічній будові юри­дичної норми розрізняються дві частини. Одна - визначає ті умови, за наявності яких виникають взаємні обов’язки і домагання між двома особами, друга - встановлює самі обов’язок і домагання. Перша частина юри­дичної норми називається гіпотезою (при­пущенням), друга - диспозицією (розпоря­дженням) [1, с.137]. Але, констатує Ф. В. Тарановський, така побудова юридичної но­рми викликає серед теоретиків права хибну думку, що юридична норма носить умовний характер і в диспозитивній частині. Тут він послався на думку М. Коркунова: «Безумов­них юридичних норм немає, з цієї точки зо­ру. Навіть така безумовна, з етичної точки зору, норма, як заборона робити замах на не­доторканність людського життя, як юридич­на норма не є безумовною. Щоправда, біль­шість інтересів повинна поступатися інтересу збереження життя, але не всі. У ви­падках необхідної оборони, на війні, при здійсненні каральної влади держави позбав­лення життя правом допускається» [1, с.137- 138].

На противагу цьому, інші теоретики пра­ва (Л. Петражицький) дотримуються тієї ду­мки, що не всі юридичні норми представля­ють собою умовні (гіпотетичні) розпорядження, і що у складі об’єктивного права є як умовні, так і безумовні (категори­чні) норми. При цьому Федір Васильович вважав, що ці обґрунтування засновані на неправильному розумінні гіпотези юридич­ної норми та її гіпотетичності, адже голов­ний зміст гіпотези полягає в тому, що вона вказує на умови, завдяки яким виникають відносини між двома особами, між якими диспозиція розподіляє обов’язки і права. «Гіпотеза намічає умови виділення із загаль­ної маси людей тієї пари індивідів, між яки­ми диспозиція встановлює юридичне стосу­нки. Саме у цьому значенні всі юридичні норми гіпотетичні, тобто всі вони походять від припущення про можливе в майбутньому положення пари осіб, яке має служити підс­тавою для об’єднання їх юридичним зв’язком обов’язку і домагання».

Класифікуючи гіпотези, вчений виходить з двох параметрів: форми гіпотези та рівня її визначеності. Ця класифікація, можна сказа­ти, повністю співпадає з сучасною класифі­кацією. Щодо класифікації диспозиції, то тут завважується, що визначеність диспозиції не залежить від форми гіпотези і також поділя­ється на безумовно-визначені, невизначені та відносно-визначені диспозиції, подібно до гіпотез.

Певне непорозуміння викликає відсут­ність у структурі правової норми санкції. Правознавець вважав, що санкція притаман­на лише юридичній нормі кримінального права, і гіпотеза кримінальної норми назива­ється диспозицією, а диспозиція - санкцією. Цю особливість Ф. В. Тарановський поясню­вав так: «У гіпотезі кримінальної норми ви­значається склад злочинного діяння, а в дис­позиції встановлюється належне за нього покарання. В описі складу злочинного діяння міститься, у прихованому вигляді, розпоря­дження, що повеліває всім і кожному утри­муватися від здійснення такого діяння. Вна­слідок цього, перша частина кримінальної норми, яка визначає склад злочинного діян­ня, називається розпорядженням, або диспо­зицією. Покарання представляє собою один з видів тих невигідних наслідків, які веде за собою порушень права. З’єднань з право­порушенням невигідних для правопорушни­ка наслідків відоме, професійною мовою юристів, як санкції. Внаслідок цього, друга частина кримінальної норми, яка встановлює покарання, називається санкцією» [1, с.142].

Хоча і в сучасній теорії держави і права це питань не повністю визначене, але такий розгляд структури юридичної норми, на ду­мку дисертант, не відповідає дійсності. То­му Ф. В. Тарановський визнавав двочленну структуру юридичної норми, не визнаючи при цьому, що санкція є у будь-якій юриди­чній нормі, незалежно від галузі права. На­віть у нормах конституційного права, хоча й не у більшості, існує санкція, при тому що ці норми носять узагальнюючий характер.

У подальшому розгляді дії юридичних норм, при виникненні юридичних відносин, правознавець визначає такі складові юриди­чних відносин: 1) суб’єкт правовідносин; 2) право; 3) обов’язок; 4) об’єкт, тобто те, що складає предмет або зміст права, з одного боку, та обов’язки, з іншого.

Суб’єктами правовідносин визначаються фізичні та юридичні особи, властивості яких відповідають сучасним уявленням. Цікаво, як Ф. В. Тарановський класифікував види юридичних осіб: до першого класу він відніс юридичних осіб, які виступають як корпора­ції, - політичні союзи, союзи для досягнення релігійних, наукових, промислових, торго­вих цілей; до другого класу - юридичних осіб, які володіють майном для визначених цілей. Отже, вчений, на відміну від сучасних теоретиків права, виділив класи юридичних осіб, незалежно від майна, яким вони воло­діють, а залежно від цілей, які вони переслі­дують. «Для виникнення юридичної особи, - міркував він, - потрібне спеціальне визнання її державною владою, тобто щоб державна влада наділила ту чи іншу установу або кор­порацію осіб якостями відокремленого суб’єкту права, що і робить державна влада в особливому акті про створення юридичної особи. Подібні акти видаються або для кож­ної юридичної особи окремо, або для цілих категорій юридичних осіб» [1, с.150]. Отже, тут не згадується про майно, яким володіє юридична особа, і взагалі не стоїть питання про обов’язкову наявність майна як про ви­значальну властивість юридичної особи.

Крім цього, всі суб’єкти володіють такою характеристикою, як правоздатність. І, хоча правоздатність можна віднести до сфери суб’єктивного права, Ф. В. Тарановський вважав, що цією здатністю людину як суб’єкта юридичних відносин наділило об’єктивне право. «Здатність бути суб’єктом юридичних відносин називається правоздат­ністю, - формулює він. - Оскільки юридичне відношення складається з права і обов’язку, з яких перше являє його активну сторону, а друге - пасивну, то і правоздатність слід ро­зрізняти як активну, так і пасивну. Активна правоздатність є здатність бути суб’єктом права (домагання), пасивна - здатність бути суб’єктом юридичного обов’язку. Правозда­тністю не є будь-яка природжена властивість людини, а особлива якість, якою об’єктивне право наділяє як фізичних осіб, так і особи юридичні.

Сучасна правосвідомість і діюче право виходять з основного принципу, згідно яко­му всі люди визнаються правоспроможними як у пасивному, так і в активному значенні. Такий принцип встановився шляхом довгого історичного процесу» [1, с. 144].

На нашу думку, спеціальний інтерес дос­лідників має викликати дана правознавцем класифікація правоздатності: поділ на актив­ну і пасивну. У сучасній теорії права не існує такого поділу, проте його класифікація спри­яє більш різнобічному і критичному вивчен­ню цієї правової матерії.

Більш змістовними частинами правовід­носин вчений вважає право та обов’язок, адже саме юридичні відносини є нічим ін­шим, як поєднаним цих елементів. Там, де немає домагання, немає суб’єктивного права. Суб’єктивне право та обов’язок «являють собою корелятивні елементи юридичних ві­дносин». Це означає, що наявність одного з них обов’язково передбачає наявність іншо­го, поодинці вони існувати не можуть», ви­значає Ф. В. Тарановський. З цим питанням нерозривно пов’язане і питання наявності суб’єктивного права у приватному і публіч­ному праві.

Деякі вчені (наприклад, Г. Ф. Шершене - вич) вважали, що приватне і публічне право відрізняються різним складом елементів юридичного відношення. Приватноправові відносини мають чотирьохчленну структуру суб’єкт, об’єкт, обов’язок і домагання; пу­блічне право, у свою чергу, має лише трьох- членну структуру - суб’єкт, об’єкт, обов’язок. У публічному праві взагалі немає суб’єктивних прав, держава - не суб’єкт пра­ва.

Ф. В. Тарановський рішуче не погоджува­вся з такою науковою позицією. На його ду­мку, юридичних обов’язків без відповідних їм домагань взагалі не може бути. Не може їх бути і в публічному праві. «У публічному праві не може бути все зведене до обов’язків агентів влади, - відзначав він, - тому що, по - перше, існують публічно правові обов’язки громадян, і, по-друге, тим й іншим обов’язкам відповідають певні домагання. Домагання ці належать державі як юридич­ній особі, і, завдяки ієрархічній організації державного устрою, пред’являються і здійс­нюються вищими органами по відношенню до тих, які стоять нижче» [1, с.230].

В результаті аналізу різних точок зору на відмінність приватного і публічного права, вчений сформулював власне бачення цього питання. «Ми можемо відрізняти публічне і приватне право, за такою ознакою, - пропо­нує він: публічними визнаються всі ті юри­дичні відносини, в яких одним із суб’єктів є держава (через свої органи), зі своїм специ­фічним характером носія примусової влади; приватними визначаються ті відносини, в яких держава як суб’єкт відсутня або висту­пає на одній стороні відносин, але тільки як носій майнових інтересів (фіск., казна)» [1, с.234].

Для подальшого дослідження структури приватного і публічного права, з’ясування суб’єктів правовідносин в цих галузях права Ф. В. Тарановський знову використовує де­дуктивний і системний методи. Це проявля­ється у тому, як він розглядає складові, що входять до приватного і публічного права. До системи приватного права вчений відно­сить сімейні і майнові відносини, які, у свою чергу, розподіляються на речові, зо­бов’язальні і спадкоємні. У публічному праві виділяються: 1) державне право (воно визна­чає організацію державної влади і відносини між державою і громадянами); 2) адміністра­тивне право - предмети, завдання і форми управління; 3) фінансове право - державні прибутки і витрати; 4) кримінальне право - злочини і покарання за їх скоєння; 5) судове право - судоустрій і судочинство, з поділом його на цивільне, торгове і кримінальне. Окремо виділяється міжнародне право, яке також поділяється на публічне і приватне, відповідно до наявності відносин між держа­вами і становищем окремих осіб в міжнаро­дному обороті. Канонічне право, на думку вченого, поділяється так само на публічне і приватне, залежно від наявності в юридич­них відносинах церкви як одного із суб’єктів.

Далі, відповідно до еволюційної теорії Г. Спенсера, прихильником якої був Ф. В. Тара - новського, він визначає, що «поділ права на публічне і приватне не має постійного харак­теру протягом всієї історії. Навпаки, розді­лова грань між цими двома областями права рухається. Вона рухалася і рухається то в одну, то в іншу сторону, залежно від поло­ження мінливого начала особистості і начала влади в людській спільноті. Протягом довго­го історичного часу правове положення осо­бистості визначалося виключно служінням владі... це з одного боку. З іншого боку, сама влада була юридично приватним надбанням її власника, і тільки шляхом послідовного і довгого історичного процесу набрала форми усуспільнення, відповідної її об’єктивній за­дачі у спільноті».

З пропозиціями про включень окремо до видів права суспільного права (Р. Моль) Ф. В. Тарановський категорично не погоджується. Суспільне право, яке регулює діяльність су­спільних союзів, - переконаний він, - за сво­їм характером може бути віднесене до публі­чного права, бо суспільні союзи мали самостійне значення лише до моменту утво­рень нової централізованої держави, а після цього саме держава делегувала їм повнова­ження.

Щодо четвертої складової правовідносин

- об’єкту, то при дослідженні цього питання вчений пропонує визначити дві сторони об’єкту правовідносин: поьття об’єкту, в сенсі встановлюваного нормою змісту обов’язку і права, і поняття об’єкту, в сенсі предмета, до якого відноситься поведінка зобов’язаного та уповноваженого, яка відпо­відає нормі. У відповідності до подвійного характеру правовідносин, який знаходить своє вираження у таких формулах, як: «має право» і «зобов’язаний», - визнаються і два об’єкти правовідносин: об’єкт обов’язку та об’єкт домагання. Залежно від різної поведі­нки, що встановлюється юридичною нор­мою, різних галузей і видів права, розрізня­ються і види об’єктів правовідносин: «Оскільки юридична норма регулює поведі­нку людей, і юридичне відношень, внаслі­док цього, є відношення взаємної упорядко­ваної поведінки двох осіб, то, отже, об’єктом юридичного відношення взагалі незмінно є поведінка людей. Залежно від різного харак­теру поведінки, що встановлюється юридич­ною нормою, розрізняються окремі види, або категорії об’єктів» [1, с. 155].

З’ясовуючи сутність об’єкту правовідно­син, Ф. В. Тарановський доходить висновку, що в об’єкті можна виділити дві складові: поведінку людини і той предмет, на який ця поведінка направлена. Тому він виділяє об’єкти першого і другого порядку: «Тоді як юридичний об’єкт першого порядку склада­ється, як ми бачили, з поєднання об’єкту обов’язку і об’єкту права, юридичний об’єкт другого порядку - один і той самий і для обов’язку, і для права» [1, с.158].

Це твердження, на думку дисертанта, де­що сумнівне, в ньому змішані сутність суб’єкта та об’єкта правовідносин, коли по­ведінку суб’єкта відносять до сфери дії об’єкту правовідносин. Можна не погодити­ся з Федором Васильовичем у цьому твер­дженні, проте воно являє інтерес для дослі­джень права сучасною теорією права.

До об’єктів другого порядку (що не супе­речить положеньм сучасної теорії права) вчений відносить: 1) речі, 2) нематеріальні блага, 3) дії людей.

Речі - це, перш за все, матеріальні пред­мети, як створені природою, так і оброблені і створені людською працею.

До нематеріальних благ належать такі блага, як честь, недоторканність особи, недо­торканність життя і т. д. «Ми знаємо, що пра­во допускає передачу іншим особам тих до­магань, якими ми володіємо, по відношенню до зобов’язаних нам осіб. Так, наприклад, я можу подарувати або продати свою боргову вимогу. З особою, якій я продам або пода­рую боргову вимогу, у мене виникне юриди­чне відношення. Об’єктом цього відношення буде моя боргова вимога, або моє суб’єктивне право кредитора. Так само я можу шляхом спеціальної угоди перевести на іншу особу юридичний обов’язок, що ле­жить на мені. Так, наприклад, я наймаю за спеціальну платню особу, яка зобов’язується за мене виконати якесь замовлення. В обох випадках об’єктом будуть те право, той обов’язок, тобто елементи юридичного від­ношення. їх теж слід віднести до категорії нематеріальних благ, які римські юристи на­зивали безтілесними речами (res incorporates)» [1, с. 162].

Третю категорію юридичних об’єктів дру­гого роду складають дії людей. Тут маються на увазі як дії зобов’язаної особи, так і тієї особи, якій надано право.

Виділення двоякого роду об’єктів право­відносин Ф. В. Тарановський поставив у пря­му залежність від позитивістського вчення про мету в праві: «Відмінність ця повинна бути пов’язана з вченням про мету в праві. Ми розрізняли двояку мету в праві: забезпе­чення свободи і забезпечення інтересу. Дво­якій меті відповідає і двоякий характер об’єкту: об’єкт першого роду - це об’єкт свободи, об’єкт другого роду - це об’єкт ін­тересу. Насправді, різні поєднання роботи, нероботи і терпіння встановлюють межі ін­дивідуальної свободи, а речі, нематеріальні блага і дії служать задоволенню наших інте­ресів. Загальна теорія права має розрізняти вказані два роди об’єктів» [1, с. 164].

Ф. В. Тарановський піддає критиці погля­ди представників догматичної юриспруден­ції, за їх однобокий підхід до дослідження об’єктів юридичних відносин: «Догматична юриспруденція, що служить справі практич­ного застосування права і має на увазі, перш за все, прикладну мету забезпечення інте­ресів, випускає з поля зору об’єкти першого роду і говорить лише про об’єкти другого роду. На жаль, вузьке догматичне вчення є поширеним і серед теоретиків права».

Надалі Ф. В. Тарановський розглядає при­чини виникнення, зміни і припинення юри­дичних відносин. У загальній теорії права вони отримали назву юридичних фактів. Юридичний факт є вузловим пунктом, в якому схрещуються і з якого виходять обидві головні гілки загальної теорії права, тобто вчення про право об’єктивне і суб’єктивне. Насправді, юридичний факт є умовою засто­сування об’єктивної норми; але той же юри­дичний факт є умовою існування суб’єктивного права, тобто його виникнення, зміни і припинення. Наприклад, смерть спа­дкодавця є умовою застосування об’єктивних норм про спадкоємство і, разом з тим, умовою припинення всіх суб’єктивних прав померлого, виникнення прав його спад­коємців і зміни ряду суб’єктивних прав, з цією подією смерті пов’язаних.

Таким чином, з погляду суб’єктивного права, юридичним фактом є всяке право, що змінює обставину, тобто всяка обставина, здатна спричинити зміни в правовій сфері особи, або, що те ж саме, спричинити виник­нення, зміну або припинення, прав або обов’язків особи. Для об’єктивного ж права юридичний факт є всяке право, що реалізує обставину, тобто обставина здатна привести в рух норму, викликати її застосування і встановлені нею наслідки.

Перш ніж дослідити сутність, види юри­дичних фактів, Ф. В. Тарановський зачепив ще одну, мало досліджену проблему - спів­відношення юридичних фактів і норматив­них фактів. Необхідно, перш за все, відрізня­ти від юридичних фактів факти нормативні, тобто факти, з якими пов’язана загальноо­бов’язкова сила юридичних норм; напри­клад, закон або звичай суть нормативні фак­ти, наявність яких створює загальнообов’язкову силу норм. Юридична норма сама по собі не завжди створює суб’єктивні права і обов’язки. Для цього, звичайно, необхідні юридичні дії або органів влади, які проводять норму в життя і утво­рюють суб’єктивні права, або дії громадян, які виникають на основі норми. Наприклад, закон про вибори як загальна норма ще не створює суб’єктивного виборчого права пев­ного громадянина; для цього необхідні акти адміністративної влади, проведення вибор­чого закону в життя і закріплення за певними особами їх суб’єктивного права. Або, напри­клад, закон про умови і порядок укладення договорів визначає об’єктивні умови, за яких можуть виникнути суб’єктивні права у тих, хто вступив або вступає в договір; але підс­тавою цього приватного суб’єктивного права є не закон, а договір, тобто юридичний, а не нормативний факт.

Проте і закон є не тільки нормативним, але й юридичним фактом, бо закон іноді і безпосередньо створює права і обов’язки. Наприклад, закон анульований, тобто при­пиняє дію іншого закону, зі всіма виниклими на його основі суб’єктивними правами і обов’язками. Далі, видання закону є юриди­чною підставою для ряду прав, обов’язків і дій органів влади, які зобов’язані цей закон проводити (опублікувати, розіслати, інструк­тувати при його застосувань тощо) або ма­ють припинити свою діяльність по прове­денню в життя відміненого закону і т. д. Надалі процес видань закону пов’язаний з рядом юридичних фактів: після створення законопроекту його схвалює одна влада, за­тверджує - інша, роз’яснює - третя, тобто окремі ступені проходження закону можуть розглядатися як юридичні факти. Оскільки сам закон виникає і діє на підставі інших за­конів, то необхідно визнати, що закон є і но­рмативним, і юридичним фактом, бо його видання і створення відбуваються через ві­домі юридичні факти і норми і спричиняють ряд суб’єктивних прав і обов’язків [2, с.265].

Ще одним спірним питанням у дослі­дженні правознавця юридичних відносин є його трактування і класифікація юридичних фактів, які є умовою виникнення юридичних відносин: «Дотепер наука не виробила схеми раціональної класифікації юридичних фак­тів. Не вдаючись до обговорення численних і багатоманітних контроверз з цього питання, зупинимося на тій класифікації, яку можна вважати найбільш прийнятною» [1, с.166].

В основу найбільш прийнятної класифіка­ції юридичних фактів покладені два начала: 1) їх відношень до волі особи і 2) їх відно­шення до норми об’єктивного права. По пе­ршій ознаці розрізьються: 1) такі юридичні факти, які здійснюються без участі волі осо­би, 2) такі, які здійснюються за участю волі особи. Перші називаються юридичними по­діями; другі - юридичними діями. Друга класифікаційна ознака приводить до поділу всіх юридичних фактів на: 1) згідні з об’єктивним правом, або правомірні, і 2) ті, що суперечать об’єктивному праву, або не­правомірні. Вказана відмінність рівно засто­совна як до юридичних подій, так і до юри­дичних дій, і тому виступає як підрозділ тих й інших. Обидві класифікаційні ознаки, та­ким чином, взаємно перехрещуються і в ре­зультаті дають чотирьохчленний склад кла­сифікаційної схеми.

Юридичні факти, згідно цій схемі, поді­ляються на: 1) правомірні юридичні події, або юридичні факти, у вузькому значенні цього слова; 2) правомірні юридичні дії, або просто юридичні дії; 3) неправомірні юриди­чні події; 4) неправомірні юридичні дії, або правопорушення.

Юридичні факти, у вузькому значенні, це такі зовнішні події, які не містять в собі ні­чого неправомірного і спричиняють, незале­жно від волі людей, встановлення, зміну або припинення юридичних відносин».

З одного боку, дійсно, можуть відбуватися юридичні події, незалежні від волі людей, які носять правомірний або не правомірний ха­рактер. Наприклад, коли держава в особі сво­їх державних органів здійснює якісь дії, що носять правомірний або неправомірний ха­рактер. Але, у свою чергу, державні органи складаються з людей, які, на свій вибір, мо­жуть здійснювати ці дії або не здійснювати, і тут уже результат залежить від волі людини, тобто виконується дія. З другого боку, не можна розглядати волю того самого держав­ного органу як суму воль осіб, які в ньому працюють, не може бути прирівняні воля юридичної особи і воля людини.

Виникає питання: чи прийнятна в сучас­ній теорії права точка зору Ф. В. Тарановсь - кого? Відповідь однозначна - ні. У цій кла­сифікації вчений не виділив, по-перше, головного критерію поділу юридичних фак­тів, перехрестивши два критерії - волі і від­повідності юридичній нормі. По-друге, він класифікував події, за аналогією з діями, за ознакою відношення до них правових норм,

- як правомірні і неправомірні. Можливо, на створень такої класифікації Ф. В. Таранов - ського надихнула класифікація М. М. Корку - нова, який також розглядав правомірні і не­правомірні події і, у відповідності до цієї точки зору, виділив чотири категорії юриди­чних фактів: правомірні дії, правомірні події; неправомірні дії і неправомірні події. При цьому, він обмовився, що така класифікація юридичних фактів викликає деякі незручно­сті.

Обмовка ця не стала на заваді, оскільки важко уявити, щоб норми права, вказуючи на події, що приводять до юридичних наслідків, були в змозі розподіляти події за тією чи ін­шою ознакою. Вони також не можуть давати оцінку стихійним, за своїм характером, яви­щам як правомірним чи неправомірним. Та­кий підхід до класифікації подій для сучас­ної теорії права непридатний.

Щодо подальшої класифікації правомір­них дій, то тут погляди Ф. В. Тарановського співпадають з сучасними. Можна сказати, на той час ним була зроблена одна з найбільш вдалих спроб дати струнку та обґрунтовану класифікацію юридичних фактів. У сучасній теорії права розглядаються такі види право­мірних дій, які залежать від цільової направ­леності волі людей, виконуючих певні дії, від їх наміру викликати своїми діями на­стання юридичних наслідків або не виклика­ти правомірних дій, - як юридичні акти і юридичні вчинки [3, с.656]. Відмінною влас­тивістю юридичних актів як правомірних дій є те, що вони сприяють настанню певних юридичних наслідків. Деякі з них носять владний характер (наприклад, акти органів виконавчої влади), інші - не мають владного характеру, і саме вони називаються угодами. В основу своєї класифікації Тарановський покладає не владний характер правомірної дії, а визначення суб’єкта, який виконує пра­вомірну дію: «Юридична дія, або юридичний акт, є дозволена правом дія особи, направле­на на встановлення, зміну або припинення юридичного відношення.

Юридичні дії, здійснені приватними осо­бами, називаються юридичними операціями. Юридичні дії, здійснені органами державної влади, називають розпорядженнями.

Юридичні операції розрізняються на од­носторонні і двосторонні, залежно від того, чи потрібна для їх здійснення участь волі однієї особи, чи співучасть волі двох або де­кількох осіб. Односторонньою операцією є: заповіт, відмова від спадку, захоплення (occupatio) безгосподарної речі і т. п. Двосто­ронній характер мають всі договори, напр., - купівля-продаж (етргіо-уепсІШо), наймання (сопсіисгіо-іосагіо) тощо. Поняття двосторон - ності застосоване і до розпоряджень, коли останні робляться за попереднім обігом (проханням) приватних осіб, напр., видача дозволу на відкриття торгового закладу, прийом учня в урядовий учбовий заклад і т. п.».

Інтерес для сучасних вчених-юристів представляє і визначення Ф. В. Тарановсько­го неправомірних подій, адже це дає можли­вість простежити еволюцію досліджень з за­гальної теорії права. «Неправомірні події - це зовнішні події, - визначав він, - супроти­вні вимозі юридичних норм і спричинюють встановлення, зміну або припинення юриди­чних відносин, поза волею людей. Такі, на­пр., обвал стіни, знос даху вітром, крах потя­гу, нещасний випадок на фабриці (розрив парового казана і т. п.), повінь і т. п. Виника­ють юридичні відносини між власником сті­ни, даху і особами, які потерпіли від обвалу стіни, знесення даху на їхню землю, між за­лізницею і потерпілими пасажирами, між фабрикантом і потерпілими робітниками; у разі повені, свідок звільняється від обов’язку з’явитися в суд і т. п. До неправомірних подій прирівнюються неправомірні, за своїми нас­лідками, дії домашніх тварин. Якщо мій со­бака потягне у кого-небудь їстівне, це зо­бов’язує мене до винагороди потерпілого».

Дане вченим визначення правопорушення відповідає сучасному розумінню цього по­няття, і, що важливо, правопорушенням ви­значається як дія, так і бездіяльність, тільки при цьому Федір Васильович називає це дією негативною: «Правопорушення суть заборо­нені юридичною нормою дії людей. Дії ро­зуміють тут як позитивні, так і негативні, тобто як вчинення забороненого, так і не вчинення необхідних дій, напр., крадіжка, несплата довга і т. п. Правопорушення ви­кликає встановлення юридичного відношен­ня між правопорушником і потерпілим, а, у випадках, коли правопорушення спричиняє покарання, також мають сенс і відносини між порушником права і державою».

ЛІТЕРАТУРА

1. Тарановский Ф. В. Учебник энцикло­педии права / Тарановский Ф. В. - Юрьев, 1917.

2. Магазинер Я. М. Общая теория права на основе советского законнодательства / Магазинер Я. М. // Правоведение. - 2000. - № 1.

3. Марченко М. Н. Проблемы теории государст­ва и права : учебник / Марченко М. Н. - М. : Про­спект, 2001. - 758 с.



Лясковецъ А. В. Дефініції «юридичні норми» та «юридичні відносини» в науковому спадку Ф. В. Тарановського /А. В. Лясковецъ // Форум права. —2013. —№ 2. — С. 324—332 [Електронний ресурс].

Розглядаються питання визначення понять «юридичні норми» і «юридичні відносини» в працях Ф. В. Тарановського та їх складових. А також з’ясовується проблема співвід­ношення публічного і приватного права в трактовці правознавця.

Лясковец А. В. Дефиниции «юридические нормы» и «юридические отношения» в нау­чном наследстве Ф. В. Тарановского

Рассматриваются вопросы определения понятий «юридические нормы» и «юридичес­кие отношения» в работах Ф. В. Тарановский и их составляющих. А также выясняется проблема соотношения публичного и частного права в трактовке правоведа.

Ljaskovec А. V. Definition of «legal standards» and «the ratio of the legal» in the scientific heritage of FV Taranovskiy

The questions of definitions of «legal norms» and «legal relations» in the works of F. W. Taranovskiy and their constituents are made. And it turns out the problem of the relation of public and private law in the interpretation of the jurist.