joomla
ІДЕЯ СУВЕРЕНІТЕТУ В XIX СТ.: КЛЮЧОВІ ПИТАННЯ
Форум права

УДК 341.231“18”

О. М. СІВАШ, канд. юрид. наук, доц., Наці­ональний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого

Ключові слова: суверенітет, подільність суве­ренітету, незалежність, правосуб 'єктність

Питання державного суверенітету займає в історії та теорії міжнародного права особливе місце. Переломні моменти в історії міжнаро­дного права є наслідками змін в розумінні са­ме цього фундаментального поняття. Сучас­ний стан розвитку міжнародних відносин викликає питання щодо можливого майбут­нього суверенної держави. Висловлюються полярні ідеї: одні пророкують «загибель» су­веренної держави, яка в умовах глобалізації має поступатися державним суверенітетом; інші говорять, що відбувається лише еволю­ція змісту поняття державного суверенітету, а тому суверенна держава і надалі буде зали­шатися впливовим суб’єктом міжнародного права та міжнародних відносин.

Вирішення питання майбутнього суверен­ної держави, а разом з цим і міжнародного права, потребує знань як про еволюцію само­го цього поняття, так і про розвиток теорій суверенітету, оскільки вивчення історичного досвіду збільшує прогностичну силу нашого мислення. Знання того, які історичні події ви­кликали гострі дискусії навколо поняття дер­жавного суверенітету та які теорії в результа­ті цього виникали, які з них були сприйняті міжнародним правом, а які так і залишилися теоріями, можуть стати тим фундаментом, на якому будуть формуватися ідеї щодо майбут­нього поняття державного суверенітету, суве­ренної держави як суб’єкта міжнародного права. Звідси, мета статті - визначити питан­ня, які були в центрі полеміки про суверенітет у XIX ст. й теорії, що висувалися у зв’язку з цим. Її новизна полягає в зазначені позицій науковців Російської Імперії з проблемних питань суверенітету. Ідеї цих вчених є теоре­тичним надбанням і фундаментом не тільки російської, а й української науки міжнародно­го права, оскільки частина сучасної України входила до території Російської Імперії. Нау­ковці Харківського, Київського і Новоросій­ського університетів вносили свою вагому лепту і впливали на формування в державі науки міжнародного права взагалі і концепції суверенітету зокрема.

Питаннями суверенітету займалися радянсь­кі вчені: І. Д. Лєвін, Я. М. Магазінер, JI. A. Мад- жорян, Г. І. Тункін. Окремі міжнародно-право - ві аспекти поняття державного суверенітету досліджували вітчизняні юристи В. Г. Бутке­вич, О. В. Буткевич, В. А. Василенко, В. Н. Де­нисов, A. I. Дмитрієв, В. І. Євінтов, М. І. Гра - чов, Г. В. Ігнатенко, В. О. Карташкін та ін.

Ідея суверенітету була однією з ключових проблем у науці міжнародного права XIX ст. До найбільш суперечливих питань, обгово­рюваних у зв’язку з концепцією суверенітету, входили такі: 1) чи сумісний суверенітет з міжнародним правом, як правом, що стоїть над державою; межі суверенітету і пов’язане з цим питання втручання; 2) можливість спів­робітництва в рамках міжнародних організа­цій, їх правове положення, компетенція; 3) чи може держава бути не суверенною; можли­вість подільності суверенітету (в аспекті між­народної правосуб’єктності).

Перше питання - про можливість співісну­вання суверенної держави і міжнародного права, як права, обов’язкового для суверен­них суб’єктів, - дуже актуальне та широко обговорювалось у науці того часу. І якщо в період зародження міжнародного права осно­вним завданням законознавців було утвер­дження суверенітету монархів, то надалі за­вданням міжнародно-правової доктрини став пошук теоретичного обґрунтування можли­вості підпорядкування суверенної держави міжнародному праву як необхідним рамкам співіснування суверенітетів.

У XVIII ст. наукою міжнародного права слідом за практикою принцип суверенітету був визнаний основним принципом міжнаро­дного права. Він був керівним началом всіх інших поглядів. Як зазначають деякі вчені, «держава довгий час безальтернативно моно­полізувала роль виразника і представника ін­тересів розвитку суспільства. Зміцнень ін­ститутів держави було синонімом прогресу, «безпека розвитку» стала синонімом поняття «безпека держави» або національна безпека» [І, с.99-100]. Звідси, держави вважали себе незалежними та відокремленими суб’єктами права, що існують тільки з метою самозбере­ження. Обґрунтування подібної позиції чер­пали з теорії «абсолютного суверенітету». Суверенітет у цих умовах вважався непоруш­ною основою розвитку держави і тлумачився як категорія абсолютна. З огляду на це є ціл­ком логічним, що самозбережень держави стійко пов’язувалося із суверенітетом.

Велика французька революція, що стала протестом проти свавілля абсолютної влади в окремо взятій державі, взяла на озброєння ідею суверенітету нації. Остання стала осно­вою захисту прав людини і громадянина та положень про обмежень державної влади. Франції, де абсолютизм досяг апогею, викли­кавши революцію, судилося стати країною, внутрішні події якої мали ефект бомби, що розірвалася. У кінцевому рахунку, Велика французька революція позначилася на розви­тку загальноєвропейської історії. Але «мі­шенню» революції у Франції було монарше свавілля - наслідок абсолютизму, тобто внут­рішній аспект абсолютної влади французького монарха. Проте в XIX ст. під впливом фактів об’єктивної дійсності назріває необхідність перегляду підходу до реалізації зовнішнього аспекту суверенітету. З певною умовністю, оскільки зовнішній і внутрішній аспекти су­веренітету, це «дві сторони однієї медалі», а значить, зміни в одній неминуче спричиьють зміни в другій, можна зробити висновок: ідея суверенітету нації «вихолостила» внутрішню основу абсолютного суверенітету, а зростаю­ча необхідність співпраці підточувала можли­вості зовнішнього його прояву. Справа в тім, що соціально-політичні реформи і науково- технічний прогрес вплинули на зростань по­треби у внутрішніх ресурсах, необхідних для самозбереження держав. Навіть найбільші держави зіткнулися з цією проблемою. Вона могла бути вирішена за допомогою колоніа­льної експансії та через взаємне міждержавне співробітництво.

Завдяки першому способу окремі держави, з одного боку, вирішували для себе проблему, що виникла, з другого - поширювали на інші континенти класичне міжнародне право, в якому суверенітет був основоположним прин­ципом. Автори роботи «Вестфальський мир» зазначають: «Суверенітет став центральним поняттям того режиму міжнародного права, під владарюваньм якого розвинулися сучас­ні держави Європи і який ці держави в проце­сі просування колоніалізму, а потім деколоні­зації поширили по всьому світу» [2, с.8].

Розвиток міждержавного співробітництва безумовно вимагав еволюції поглядів на дер­жавний суверенітет. У цих умовах теорія аб­солютного суверенітету ставала неприйьт - ною, оскільки її реалізація стримувала розвиток міждержавних відносин і міжнарод­ного права, що їх забезпечувало. «Самі начала свободи є історичними пережитками поліцей­ської держави ХУІ-ХУІІІ століть з необме­женим абсолютизмом королів, з особистою палацовою і династичною зовнішньою полі­тикою, тісно пов’язаною із уявленнями про безмежний суверенітет держави, якому не може бути протиставлено правових граней і будь-яких заборон, крім моралі, філософії і політики», - писав М. М. Голубєв [3, с.37].

Активізація співробітництва держав підво­дила суверенні країни до необхідності дотри­муватися стратегії, яка обмежувала або навіть частково руйнувала, у певному сенсі, незалеж­ність - саму основу самозбережень. «Ерозія» абсолютного державного суверенітету дала поштовх до появи двох крайніх ідей, в основі яких лежить тверджень про несумісність мі­жнародного права і суверенного державного порядку. Перша з них ратувала за відмову від державного суверенітету як поняття застарі­лого на користь міжнародного права; сюди ж можна віднести ідеї про суверенітет права (Л. Дюгі, Г. Кельзен та ін.) [4, 5].

Друга теорія полягала у зведенні міжнаро­дного права до «зовнішньодержавного права» [6] або міжнародної моралі (Цорн, Лассон). «Міжнародному праву відмовляють у ви­знанні його правом, - зазначав О. М. Горов - цев, - посилаючись на два його гріхи: відсут­ність у його сфері начебто іманентних самому поняттю всякого права двох основних елеме­нтів, а саме формально вищої примусової влади і писаного законодавства» [7, с.20]. Дійсно, «за своєю обов’язковою силою, за механізмом дії міжнародно-правові норми мало чим відрізнялися від інших правил по­ведінки, що діяли на міжнародному рівні. Аж до кінця XIX ст. у цій сфері практикувалася в кращому разі політична та моральна відпові­дальність» [8, с.28]. Тоді ж питання відпові­дальності привернули увагу вчених. Однак, навіть у XX ст. залишаються популярними теорії про несумісність суверенітету з міжна­родною відповідальністю.

Обидві крайні теорії були наслідком того, що абсолютність розглядалася як одна з обов’язкових властивостей суверенної влади. Таке трактування сягає своїм корінням вчення першого теоретика суверенітету Ж. Бодена, який визначав це поняття як абсолютну і вічну владу в державі [9, с.8]. В. Е. Грабар, порівню­ючи теорію суверенітету Ж. Бодена та ідеї іта­лійського легіста XIV ст. Балда, зазначив: Ж. Боден «надав йому (питанню про природу держави - О. С.) ту різку форму, в якій воно потім перейшло в науку державного права, спрямовуючи її часом на зовсім помилковий шлях... рішення, дане Боденом, повинно було в своєму подальшому розвитку, повести... до заперечення навіть самої можливості існуван­ня міжнародного права, що насправді і трапи­лося в XVII ст.» [10, с.6]. Як бачимо, концеп­ції, що заперечують міжнародне право, є ще більш популярними в XIX ст. і знаходять ба­гато прихильників. Визнаючи, слідом за Ж. Боденом, абсолютність однією з властивостей суверенітету, окремі вчені доводили немож­ливість правового обмеження дій суверенної влади і на цій підставі відмовляли міжнарод­ному праву в існуванні.

Більшість учених-міжнародників Російсь­кої Імперії[9] не були прихильниками зазначе­них крайніх точок зору, а будували систему міжнародного права на двох началах: одне з яких - начало суверенітету держав, друге - ідея про юридичний порядок. Відповідно до цієї точки зору суверенітет не перестає бути основним принципом міжнародного права, просто врівень з ним ставиться ідея співпраці. (Лише окремі представники російської науки будували міжнародне право на ідеї сувереніте­ту[10]). Слід сказати, що історія підтвердила вір­ність позиції цієї більшості. Поняття «сувере­нітет держави» виявилося досить стійким, еволюціонуючи разом з розвитком міжнарод­ного права, воно дожило до сьогоднішнього дня і стало основою ряду принципів міжнаро­дного права. І праві вчені, які доводили, що абсолютність - одна з властивостей суверені­тету держав лише на певний період їх розвитку, а не обов’язкова складова державного суве­ренітету. Таке розуміння, «зберігши» суве­ренну державу, дало можливість подальшого розвитку міжнародного права, щоб забезпе­чувати зростаючі потреби в регулюванні від­носин суверенних суб’єктів. Як зазначав Л. О. Камаровський, «силою речей міжнародний союз поступово перетворюється з фактичного порядку на юридичний. Це явище надзвичайно цікаве і виявляється з особливою силою в на­шому столітті. Разом із тим, більш рельєфно виступають як реальний, позитивний характер міжнародного права, так і основна мета, до існування якої воно більш за все прагнуло. Мета ця полягає у впровадженні в зносинах держав можливо справедливого і тривалого миру за допомогою особливої, міжнародної організації» [11, с.5].

Та ж зростаюча взаємозалежність виклика­ла появу міжнародних уній - перших міжна­родних організацій. Як справедливо зазначає

І. І. Лукашук, «система суверенних держав, що склалася в минулому, являла собою в ос­новному комплекс двосторонніх відносин». «З часом, - розвиває він свою думку, - такі відносини вже не могли забезпечити як зага­льні, так і індивідуальні інтереси держав» [12, с.120]. Саме з XIX століття відчувається ця проблема, що вимагає більш високого рівня співробітництва. Як наслідок, стали створю­ватися міжнародні організації, що вимагало визначень їх статусу в міжнародному праві. Наукові пошуки вирішення цього питань також були пов’язані з концепцією суверені­тету. У вступній статті до збірки «Право і світ в міжнародних відносинах» (1899 р.) редак­тори писали: «Збірка присвячується лише ро­згляду корінних питань міжнародного життя, якими є: принцип незалежності держав і пра­вильних стосунків між ними, що ведуть у на­ші дні до поступового вироблення міжнарод­них організацій, зачатки яких неважко помітити в сучасних уніях, що прагнуть стати всесвітніми... » [13, с. VII].

Таким чином, у XIX ст. у зв’язку з новими потребами держав у спілкуванні на постійній основі, викликаних економічним і науково- технічним розвитком, виникають адміністра­тивні союзи. Безумовно, наука не могла зали­шитися осторонь розгляду одного з найважли­віших питань сучасності. Серйозно займалися цією проблемою німецькі вчені Р. Моль,

І. Штейн, у Росії - В. Н. Лешков. Так, Р. Моль писав про необхідність заповнити систему міжнародного права, засновану на суверені­теті держав, спеціальним відділом юридичних норм, завдання яких - регулювати соціальні інтереси народів. На його переконання, ці но­рми не повинні надалі розглядатися як при­ниження суверенітету держав, а розумітися як наслідок взаємодопомоги держав, що випли­ває з міжнародного спілкування.

Ставлення держав до міжнародних органі­зацій було далеко не однозначним. З одного боку, видимі переваги співпраці на постійній основі, що дає можливість запобігати і зала­годжувати проблеми, з другого - ефектив­ність діяльності організацій безпосередньо залежала від обсягу повноважень організацій. Тобто мета організацій могла бути досягнута лише за умови, що вони матимуть можливість колективного тиску, але кожна держава по­боювалася, що цей тиск рано чи пізно буде спрямовано на неї саму. «Для успішної діяль­ності уній, - читаємо у статті 1899 р., - недо­статньо, щоб всі учасники згідно виконували договірні постанови, але необхідні і такого роду установи, які, будучи живим втіленням ідеї міжнародного спілкувань, були б їх ви­конавчими органами» [13, с. 121]. Тут питань правосуб’єктності тісно пов’язується з питан - ьм суверенітету держави. Слід сказати, що одні російські вчені дотримувалися класично­го визначень поьття міжнародного права як права, що регулює відносини між державами (Ф. Ф. Мартене, 0.0. Ейхельман, В. Е. Грабар, М. О. Таубе, О. М. Горовцев та ін.); другі роз­ширюють поняття міжнародного права, по­ширюючи його на приватних осіб і визнаючи, таким чином, їх міжнародну правоздатність (М. М. Капустін, Л. О. Камаровський, В. П. Да - невський, В. А. Ульяницький, П. Є. Казансь­кий, Е. К. Сімсон та ін.). Серед останніх, особ­ливо слід виділити Сімсона, який заперечував можливість існувань права між державами, зводячи його до зовнішнього державного права. Він вважав, що міжнародне право за сутністю - національне. О. Ейхельман зі сво­єю ідеєю «російського міжнародного права» був близький у своїх судженнях до цього крайнього позитивного напрямку.

Третя проблема - питання про подільність суверенітету, пов’язана з появою різних форм міжнародно-правової залежності держав і створенням з кінця XVIII ст. федеративних утворень. Тоді виникло питань про вплив можливих форм залежності на суверенітет держав, обговорюється можливість його по­дільності, з’являється термін «напівсуверенні держави».

Питань це широко обговорювалося з XVIII ст. у німецькій літературі. Пояснюється це тим, що подільність суверенітету для Ні­мецької імперії в першу чергу проблема прак­тична, яку намагалася розв’язати теорія. Тео­ретичні розробки в цій сфері були викликані необхідністю визначення статусу та компете­нції імперії і політичних утворень, що до неї входять. Проблема ця сягає своїм корінням положень, закріплених ще Вестфальським миром. Тоді деякі німецькі князі отримали права внутрішнього суверенітету, але були обмежені в самостійній зовнішній політиці, тобто не мали повного зовнішнього суверені­тету. Ця ситуація породжувала труднощі у визначенні їх міжнародно-правового статусу. У цей час з’являється термін, який застосову­ється до такого роду утворень - напівсуве - ренні суб’єкти. Представники німецької науки міжнародного права у зв’язку з конструкцією поняття союзної держави обґрунтовували вчення про несуверенні держави. Г. Мейєр і особливо П. Лабанд і Г. Єллінек доводили, що суверенітет зовсім не є обов’язковою вла­стивістю держави. Критикував теорію напів - суверенних держав Зейдель, доводячи, що поняття суверенної влади, як вищої у державі, не допускає ні зменшення ні обмеження її ін­шою владою, в іншому випадку необхідно визнати знищення суверенітету як найвищої категорії. Тому Зейдель заперечував можли­вість існування союзної держави, вважаючи, що це зовсім не держава, а договірне об’єд­нання суверенних держав. Фактичне існуван­ня територій з різними формами залежності породило такі погляди: або заперечувалася їх міжнародна правосуб’єктність, і сувереніте­том називали лише зовнішню незалежність, оскільки бачили, що верховенство не дає мо­жливості виступати повноправним суб’єктом; або визнавалася їх урізана правосуб’єктність. Це питання стало надзвичайно актуальним для США напередодні громадянської війни. Тоді точилися гострі дискусії про правове становище штатів.

М. І. Палієнко писав про витоки цієї про­блеми таке: «З огляду на те, що від часів Бо - дена в правній та політичній доктрині пану­вав погляд, що суверенітет є істотною приналежністю, необхідною ознакою держа­ви, бажання визнати такі залежні політичні організації державами приводили до визнання їх суверенітету, але разом з тим примушені були визнавати цей суверенітет зменшеним, розділеним, або відносним - півсувереніте - том» [14, с.8]. Але сам Ж. Боден, вважаючи суверенітет одним з обов’язкових елементів держави, як одну із властивостей суверенітету називав його неподільність. І з часів Бодена і Гоббса неповний суверенітет розглядався як поняття, що суперечить логіці і змісту самого суверенітету. Вважалося, що останній може бути або повним, або він зовсім відсутній. Ця ідея неподільності суверенітету, крім того, чудово поєднувалася і була основою панівно­го уявлення про те, що суверенітет належить не державі як юридичній особі, а будь-якому органу держави. Адже лише тоді, коли з’явилася сконцентрована в одному органі необмежена і абсолютна влада, виникла пере­думова до виявлення принципу суверенітету. Таким чином, за допомогою ідеї неподільнос­ті суверенітету утверджувалася абсолютна та необмежена влада монарха в державі. У науці ж міжнародного права кінця XVIII ст. виник, і мало того, став досить поширеним термін «напівсуверенні держави».

«З самого поняття суверенітету логічно ви­пливає, що суверенітет не може бути поділе­ним, зменшеним, збільшеним, дробленим і тощо», - читаємо у словнику початку XX ст. Далі його укладачі пояснюють: «Теорія «поді­льності суверенітету» пов’язана з існуванням складних держав (Токвіль, Вайц), нині ця тео­рія полишена і замінена теорією несуверенних держав». Оскільки монархам васальних дер­жав належить в усіх внутрішніх справах вся сукупність прав, то в деякій частині літератури встановилося неправильне найменування їх напівсуверенними монархами. З точки зору міжнародного права, суверенітет - абсолютне і виключне право держави вирішувати всі внут­рішні питання, незалежно від волі інших, і вступати з іншими державами у всілякі угоди, - зазначалося у словнику, - міжнародне спілку­вання можливе тільки при взаємному визнанні державного суверенітету [15, с.394].

Ця проблема досліджувалася спеціалістами в галузі державного права. Так, М. О. Купле - васький писав: «Три суттєвих елементи міс­тить у собі термін «держава»: І) населення, 2) територія, 3) постійна і незалежна влада» [16, с. 3]. Разом з тим науковець зазначає, що «незалежність є ознакою не настільки явною, щоб не викликати суперечок» [16, с.7]. Він пише, що в умовах спільного існування бага­тьох держав можна говорити лише про біль­ший чи менший ступінь незалежності [16, с.8]. Саме тому існує дві точки зору в літера­турі щодо незалежності. Перша передбачає, що держава, яка не має повної незалежності (souverain), зовсім відсутня; друга - припус­кає існування напівзалежних держав - misouverain [16, с.8]. М. О. Куплеваський пи­ше, що навіть такі держави, як Швейцарія і Бельгійське королівство називають держава­ми, хоча суверенітет їх більше обмежений (оскільки вони не мають права вести наступа­льну війну), ніж деяких залежних держав. Тому науковець впевнений, що такі «не зо­всім незалежні суспільства», як наприклад, держави у складі Германської імперії чи Швейцарії можуть вважатися державами [16, с.10]. М. О. Куплеваський робить висновок: «держава існує доти, доки існує організована верховна влада, що не підлягає зміні сторон­ньою волею» [16, с.10]. Таким чином, для іс­нування держави як такої політичному утво­ренню досить мати верховенство.

Схожої точки зору дотримувався і Ф. Ф. Кокошкін. Він зауважував, що «сувере­нітет» дійсно означає якість державної влади, але не необхідну, а лише звичайну; це понят­тя не можна застосувати до всіх держав, а лише до тих, які відіграють найбільш видатну роль у сучасному житті людства, і які ми за­звичай маємо на увазі, коли говоримо про державу» [17, с.75]. Вчений також вважає, що держави у складі Германської імперії не суве­ренні, однак є державами. Несуверенні дер­жави - це внутрішньо самостійні політичні утворення [17, с.76].

Як ми бачимо, у XIX ст. питання суверені­тету викликало глибокі наукові спори і на­прошуються паралелі із сучасними дискусія­ми навколо майбутнього суверенної держави.

ЛІТЕРАТУРА

1. Глобалізація і безпека розвитку : моног­рафія / О. Г. Білоус, Д. Г. Лук’яненко та ін. ; кер. авт. кол., наук. ред. О. Г. Білоус. - К. : КНЕУ, 2001.-773 с.

2. Дмитрієв А. І. Методологія періодизації історії міжнародного права / А. І. Дмитрієв // Часопис Київськ. ун-ту. - 2005. - № 4. -

С.195-201.

3. Голубев H. H. Новые задачи современ­ного международного права / H. Н. Голубев // Право и жизнь. - 1922. - Кн. 3. - С. 36-44.

4. Дюги Л. Конституционное право. Об­щая теория государства / Леон Дюги ; пер.

А. Ященко, В. Краснокутского и Б. Сыромят - никова ; с предисл. к рус. пер. П. Новгородце - ва и авт. - М. : Тип. Т-ва И. Д. Сытина, 1908. - XL, 957 с.

5. Кельзен Г. Чистое учение о праве / Ганс Кельзен // Антология мировой правовой мыс­ли : в 5 т. Т. 3. Европа. Америка: XVII-XX вв. / Нац. обществ.-науч. фонд ; рук. науч. проекта Г. Ю. Семигин. - М. : Мысль, 1999. - С. 703-717.

6. Гегель Г. В. Ф. Философия права / Г. В. Ф. Гегель : пер. с нем. - М. : Мысль, 1990. - 528 с.

7. Горовцев А. М. Некоторые основные спорные вопросы учения о праве в связи с международным правом / А. М. Горовцев. - Пг. : Скл. изд. кн. маг. «Право», 1916-1917. - XXXVI, 303, [4] с.

8. Лукашук И. И. Возникновение и стано­вление международного права / И. И. Лука­шук // Вестник Киев, ун-та. Серия: Между - нар. отношения, междунар. право. - 1984. - № 18.-С. 25-32.

9. Six books of the Common wealth by Jean Bodin / bridged and translated by M. J. Tooley. - N. Y. : Bamesand Noble, 1967. - 212 p.

10. Грабарь В. Э. Римское право в истории международно-правовых учений. Элементы международного права в трудах легистов XII - XIV веков / В. Э. Грабарь. - Юрьев : Тип. К. Маттиссена, 1901. -1—VTI + 293 с.

11. Камаровский Л. А. Вопросы междуна­родной организации. Соединенные Штаты

Европы / Л. А. Камаровский. - М. : Юрид. кн. магазин и книгоизд-во Ф. В. Бусыгина, 1905. - 143 с.

12. Лукашук И. И. Глобализация, государ­ство, право, XXI век / И. И. Лукашук. - М. : Спарк, 2000. - 262 с.

13. Всемирные унии и их организация // Право и мир в международных отношениях : сб. ст. / под ред. Л. А. Камаровского и П. М. Богаевского. - М., 1899. - С. 69-118.

14. Палієнко М. I. Проблема суверенітету сучасної держави / М. І. Палієнко. - X. :

Юрид. вид-во НКЮ УСРР, 1929. - 38 с.

15. Энциклопедический словарь / Ф. А. Брокгауз, И. А. Еффрон. - СПб., 1901. — Т. XX. - С. 892-894.

16. Куплеваский Н. О. Русское государст­венное право : рукопись / Н. О. Куплеваский. - Харьков, 1889. - Т. 1. - 573 с.

17. Кокошкин Ф. Ф. Русское государст­венное право / Ф. Ф. Кокошкин. - М. : Изд. О-ва взаимопомощи студентов-юристов Моск. ун-та, 1908. - 155 с.



Сіваш О. М. Ідея суверенітету в XIX ст.: ключові питання / О. М. Сіваиі // Форум права. — 2013. — № 3. — С. 585—591 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: Http://nbuv. gov. ua/j-pdf/FP_index. htm_2013_3_96.pdf

Розглянуто позиції науковців, щодо співвідношення міжнародного права (як права, що зобов’язує державу) і суверенітету держави. Окреслені ідеї вчених в питанні впливу міжнародних організацій на еволюцію змісту поняття суверенітету. Визначено погля­ди на проблематику подільності суверенітету, які висувались в науці XIX ст.

Сиваш Е. М. Идея суверенитета вXIXcm: ключевые вопросы

Рассмотрены позиции ученых, относительно соотношения международного права (как права, которое обязывает государство) и суверенитета государства. Обозначены идеи ученых в вопросе влияния международных организаций на эволюцию содержания по­нятия суверенитета. Определенны взгляды на проблематику делимости суверенитета, которые выдвигались в науке XIX в.

Sivash О. М. The Idea of Sovereignty in the Nineteenth Century: Key issues

The positions of scholars regarding the relationship between international law (as the law that obliges the state) and state sovereignty have been considered. The researchers’ ideas on the issue of international organizations influence on the evolution of the content of sovereignty have been outlined. The views on the problems of divisibility of sovereignty that had been put forward in the science in the nineteenth century were defined.