joomla
ЕВОЛЮЦІЯ ІНСТИТУТУ ПИСЬМОВИХ ДОКАЗІВ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКИЙ ПЕРІОД (СЕР. XIV - СЕР. XVII СТ.)
Форум права

УДК (477)347.942“ 13/16”

В. П. ЛУЦОВИЧ, приватний нотаріус Уж­городського районного нотаріального округу

Ключові слова: письмові докази, інститут, ево­люція, польсько-литовський період

Пізнати сутність сучасних правових інсти­тутів не можливо без досліджень тривалих процесів їх становлень у вітчизняній право­вій системі. Адже аналіз закономірності їх формувань буде показувати той тривалий шлях, що пройшли правові норми від початку їх формування аж до об’єднань в окремий правовий інститут. Специфіка регламентації використань письмових доказів у судових справах буде показувати традиції нормотво - рення на українських землях, дасть можли­вість виокремити позитивні та негативні мо­менти у питаннях регламентації письмових доказів як засобу доказування та допоможе показати правонасгупництво у питаннях пра­вового закріплення такого виду засобу дока­зувань як письмові докази.

Використання письмових доказів у цивіль­ному процесі було предметом дослідження таких учених, як О. В. Баулін, С. П. Ворожбіт, Е. С. Зелеьк, І. Г. Медведєв, В. В. Молчанов,

І. В. Решетнікова, М. К. Треушніков, С. Я. Фур - са, Т. В. Цюра, В. М. Шерстюк тощо. Але у да­них працях еволюція інституту письмових доказів майже не досліджувалася, а якщо і вивчалися окремі історико-правові аспекти, то вони не мали відношення до території України або вивчали тільки окремі процесуа­льні аспекти, що пов’язані із письмовими до­казами (наприклад, їх оцінка).

Тому метою даної статті є визначення за­кономірності формувань та розвитку інсти­туту письмових доказів в судовому процесі Польського королівства та Великого кьзівс - тва Литовського у середині 14 - середині 17 століття.

У Польському королівстві та Великому князівстві Литовському як до їх об’єднань, так і після цього судовий процес не був поді­лений на цивільний та кримінальний. Існува­ла єдина процесуальна форма для розгляду всіх судових справ [1, с.46]. Правда, деякі на­уковці, зокрема, Л. Є. Ліванцев вказують, що зміст окремих статей юридичних пам’яток у Польському королівстві все ж вказує на наяв­ність специфіки в судочинстві деяких кримі­нальних справ [2, с.144]. Практично можемо говорити про початок формування розмежу­вань процедури вирішень цивільних та ка­рних (кримінальних) справ.

Джерелом процесуального права (цивіль­ного процесуального та кримінального про­цесуального) в Польському королівстві був Віслецький статут 1347 року та Повний звід статутів Казимира Великого 1420 року (який був утворений на базі Віслицького статуту) [З, с.501]. До видачі вказаних документів су­дочинство в Польському королівстві базува­лося на нормах звичаєвого права, які на той час вже застаріли та різнилися залежно від території країни [4, с. 102]. Крім того, важливе значень для регулювання судового процесу на базі звичаєвого права відігравала Ельблон - зька книга або так звана «Польська правда»

XIII ст. [5, с.45]

Система судових доказів у цивільних спра­вах Польського королівства виглядала насту­пною: 1) пояснень сторін, яке давалося у двох формах - власного зізнання (confessio) та присяги (juramentum); 2) покази свідків (testes); 3) висновок судового виконавця (visio); 4) письмові докази (офіційні і приват­ні) [2, с.149]. Речові докази як засоби доказу­вання окремо не виділялися, але норми, на­приклад, Повного зводу статутів Казимира Великого містили у собі посилань на чис­ленні цивільні справи, де чітко можна про­стежити використання речових доказів. Зок­рема, ct. XLIV зазначає: «Франтишек продав за 100 гривен ділянку Гжегожу, яку 60 зразу заплатив, обіцяючи інші гроші заплатити в інші терміни, і цей Гжегож напротязі чоти­рьох років спокійно і тихо, не здійснюючи повної сплати, володів і вів господарство на згаданій ділянці. Потім до кінця четвертого року Гжегож гроші, що залишилися, наважу­ється дати і заплатити продавцю Франтише­ку, але Франтишек домагається того, щоб цю угоду розірвали, так як протягом такого три­валого часу йому несповна було заплачено. І тому ми говоримо і ухвалюємо: у випадку ти­хого і спокійного володіння на протязі трьох вказаних років і трьох місяців згаданий про­даж набуває вічну силу і ми уступаємо тако­му тривалому часу мовчання і давністю» [4, с.106]. Отже, як можемо констатувати, сис­тема судових доказів у процесуальному праві Польського королівства була широко пред­ставлена, серед яких чільне місце починають займати письмові докази.

Оцінка як письмових доказів, так і судових взагалі у Польському королівстві була фор­мальною. Письмові докази розглядалися як докази «другого сорту», оскільки їх самостій­не використання було неможливим. Зокрема, як пише І. И. Бойко, аналізуючи ст.39 Вісли - цького статуту 1347 р., міщанин, який зверта­вся до суду з позовом проти шляхтича про стягнення із нього грошового боргу, зо­бов’язаний був ще з допомогою свідків дове­сти, що це грошове зобов’язання було між ними укладено [3, с.531]. Але така тенденція зберігалася тільки у спорі представника при­вілейованої та непривілейованої верстви.

Судочинство Великого князівства Литов­ського на ранніх етапах було схоже до судо­чинства Київської Русі, оскільки дане політи- ко-правове утворення переймало правові звичаї та писані норми східних слов’ян, що закріплювалися у «Руській Правді».

Одною із ранніх нормативних пам’яток, що регламентувала процес розгляду цивіль­них справ був Судебник Казимира Ягеловича 1468 року, який зосереджував норми земель­ного судочинства (ст.20-22): «А тако ж кому будеть до кого какое дело, будеть земное де- ло, ино ездокы побрати; а будуть иныи кото­рый дела, ино судьи побрати, а искати пра­вом; а порубов и наездов не набобе никомуже чинити - ст.20» [6, с.47]. Так як цей кодекс був виданий у першу чергу для землевласни­ків, то законодавець обрав ефективний спосіб оприлюднення правил вирішення земельних спорів.

Судді, що вирішували земельну справу (князь, воєвода тощо), посилали судових слі­дчих (їздців), які мали збирати докази, опиту­вати свідків, оглядати місце події, складати протокол з подальшим передачею його суд­дям [7, с.648-649]. Правда, деякі науковці за­уважують, що їздці мали право виконувати функції суддів [8, с.25]. На основі цих матері­алів суддя вирішував правовий конфлікт. До­казами у таких земельних справах були пись­мові документи, межові знаки, про які говорилося у цих документах, а також свід­чення «людей добрих, віри гідних». Виграва­ла справу та із сторін, чиї межові знаки були чіткішими, а свідки - поважнішими [9].

Важливим джерелом процесуального пра­ва у Литві були універсальні феодальні коде­кси права - Литовські статути 1529, 1566 1588 років. Литовський статут 1588 року на українських землях не діяв, так як після Люб­лінської унії 1569 року українські землі (Руське, Волинське, Подільське, Брацлавське і Київське воєводство) були включені у про­вінцію, яку називали Малою Польщею (Рго\уіпс]а Маїороізка). З часом без будь-яких вказівок польського уряду норми третього Статуту поступово витісняють норми Статуту 1566 року. Ось чому Литовський статут 1588 року діяв у Лівобережній та Правобережній Україні аж до XIX ст. Зокрема, 25.06.1840 ро­ку указом Сенату Російської імперії було ска­совано дію Статуту 1588 року на території Київської, Подільської та Волинської губер­ній [10, с.14].

До засобів доказування судового процесу Литовського князівства періоду Литовських статутів можна віднести пояснення сторін, покази свідків, речові докази, письмові докази і присягу. Характерним для цього періоду стало те, що поряд із свідками, до важливих засобів доказувань, які стоять над іншими починають долучатися письмові докази. Зок­рема, ст.52 розділу 4 зазначає: «А докази і спростування доказів супротивної сторони мають бути через письмові документи, через свідків, і то є найпевніші і найгрунтовніші докази...» [11, с.319].

Таку роль письмові докази отримали не ві­дразу. Нагадаємо, у Польському королівстві у

XIV ст. факти, посвідченні письмовими до­кументами вимагали підтвердження у ряді випадків свідками. Але у Х^ХУІ ст. у Литві майже кожний цивільний правочин укладався в письмовому вигляді й затверджувалася під­писами і печатями сторін, свідків або підпи­сами посадових осіб. Серед письмових доку­ментів доби, що розглядається, у судових актах згадуються заповіти («духівниці», «дос- таменти», або «тестаменти»), листи купчі, ро­здільні, мирові, записні, заставні, визнані, до­ручні, боргові, вінові. Вони являли собою приклади тодішніх юридичних актів і в разі потреби мали пред’являтись у суді [12, с. 166].

Письмові документи як судові докази не­рідко в актах називають істотами: «мел ли бы на тую сіножать которые истоты» [13, с.45], «мы пытали Захарьяша: естлибы на что от того жида истоту мел» [14, с.40].

Литовський статут 1566 року став поворо­тним у історії інституту письмових доказів, оскільки вперше у розділі, який був присвя­чений судоустрою та судочинству (розділ 4 «Про суддів та про суди»), виділяється окре­мо стаття, що називається «Про письмові до­води» або «О доводех литовных» (ст.57). У даній статті, визначень письмових доказів не дається, але перераховуються, які документи можуть використовуватися в судових спра­вах. Зокрема, до них належать записи на має­тки, витяги з канцелярських книг, витяги із книг судових земських чи замкових книг, пи­сьмові зобов’язання тощо. У цій же статті до деяких документів висуваються певні вимоги до їх оформлення. Так, письмові зобов’язань мають бути написані власноручно та скріпле­ні печаткою [11. с.319].

Письмові докази, які могли би використо­вуватися в Литві, були як приватні, так і офі­ційні письмові документи. Серед приватних та офіційний письмових документів ст. 19 Ро­зділу 8 Литовського статуту 1529 року нази­ває домовленість родичів про поділ неподіле - ного маєтку. Якщо такий поділ було зроблено перед суддями у письмовій формі, то даного порядку поділу потрібно дотримуватися вже «довічно». А якщо приватно, але у присутно­сті свідків (зокрема, спільних друзів), то да­ний поділ буде мати постійне значень при умові його дотримань родичами впродовж 10 років [15, с.268].

Для представлення документів до суду призначався певний термін, «рок» [12, с. 166- 167]. «Ино мають Острозкие тот запис дядка его Енков на имение и дядиное его запис по­ложити перед государем, великим кьзем, на Матки Божее день последнее; а естли на тот рок они тых записов не положат, тогды тым права утратят» - зазначається в судовому акті великокьзівського суду від 09.04.1494 р. [16, с.41] Згідно з рішенням великокнязівського суду від 15.07.1494 р. позивач Михайло В’яжевич одержав маєток, оскільки відпові­дач не пред’явив документів, що вимагалися [16, с.49]. 30.03.1495 р. великокьзівський суд присудив маєток Галушичі позивачці, яка пред’явила на нього заповіт свого чоловіка. Відповідачка заявила, що має купчу на вказа­ний маєток, але не при собі. Великий князь Олександр призначив їй «рок» для пред’явлення купчої та представлення свідків купівлі. Оскільки відповідачка не з’явилася в призначений термін до суду, великий князь вирішив, «ижь пани Мартиновая [відповідач­ка] на то листов и твердостей никоторыхъ не мает. И присудили сьмо тое имене истице» [16, с.65].

Уже у той час були сформовані певні ви­моги до оформлення письмових документів, що у процесуальному плані означало перевір­ку письмових доказів на їх допустимість у цивільній справі. Так, пред’явлені документи повинні були відповідати певним вимогам. Для визнань істинним документ мав бути укладеним у присутності свідків і підписаним ними, а також затвердженим їхніми печатка­ми. Особи, які належали до магнатсько - шляхетського стану, а також заможна верхів­ка міщанства мали свої персональні печатки [12, с.167]. Після смерті особи возний, зви­чайно під час оголошення заповіту (а саме тоді збиралися всі родичі померлого), у при­сутності родичів і свідків молотком сплющу­вав печатку небіжчика так, щоб знищити зо­браження на ній. Метою було запобігти можливим підробкам, «фальшуванню» доку­ментів [17, с.96-152].

Наявність печатки на документі була обов’язковою. «Тот Пашко ку тому листу сво­єму печати не приложыл, только местце а воск на печать Пашкову есть згола оставлен», - так обґрунтовує суддя недійсність документу. У таких випадках суддя міг вимагати представ­лення свідків, що були присутніми при скла­данні документу, і їх особистого свідчення: «Он того листу своего зьеднального кимь по - дпирати хотел?.. Он того листу своего никим не подпер и доводу никоторого не чинил, для которых причин ся того Пашка печати в том листе не было» [14, с.44].

Але наскільки би важливими доказами пи­сьмові документи того часу не визнавали, все рівно їх істинність мала підтверджуватися також показами свідків, що були присутні при їх підписанні. Таким чином, при оцінці судових доказів у литовські часи покази свід­ків були на вершині системи судових доказів того часу, оскільки вони підкріплювали юри­дичну силу письмових доказів. А при відсут­ності свідків - істинність документа підтвер­джувалася присягою.

Таким чином, інститут письмових доказів у польсько-литовський період характеризува­вся тим, що письмові докази спочатку вважа­лися доказами «другого сорту» та мали низь­ку юридичну силу порівняно із показами свідків чи власного зізнання сторін справи. Але із розвитком матеріального законодавст­ва, яке починає ставити вимоги до оформлен­ня правочинів, роль письмових доказів різко зростає. Вони поряд із показами свідків почи­нають вважатися найкращими доказами, при наявності яких подавати інші докази для під­твердження обставини цивільної справи було не потрібно.

ЛІТЕРАТУРА

1. Зеленяк Е. С. Оцінка доказів на україн­ських землях у складі Польського королівства / Е. С. Зеленяк // Адвокат. - 2012. - № 8 (143).

С. 46^8.

2. Ливанцев К. Е. История государства и права феодальной Польши XII1X1V вв. / Ли­ванцев К. Е. ; отв. ред. В. В. Мавродин. - Л. : Ленинградский университет, 1958. - 159 с.

3. Бойко I. И. Органи влади і право в Галичині у складі Польського Королівства (1349-1569 рр.) : монографія / Бойко I. И. - Львів : Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2009. - 628 с.

4. Ливанцев К. Е. Полный свод статутов Казимира Великого / К. Е. Ливанцев // Право­ведение. - 1958. - № 4. - С. 102-107.

5. Бедрій М. Система українського звичаєвого права: історико-правовий аспект / М. Бедрій // Вісник Львівськ. нац. ун-ту. Серія юридична. -2011. - Вип. 54. - С. 45-51.

6. Ковальова С. Г. Судебник Великого кня­зя Казимира Ягайловича 1468 року монографія / Ковальова С. Г. - Миколаїв : Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2009. - 112 с.

7. Любавский М. Областное ДЬленіе и мЪстное управленіе Литовско-Русскаго госу­дарства ко времени изданія перваго литовскаго статута : Историческіе очерки / Любавский М. - М. : Унив. тип., 1892. - 998 с.

8. Маховенко Е. Выездные суды по зе­мельным делам в Великом княжестве Литов­ском в XV - первой половине XVI века / Е. Маховенко // Экологическое право. - 2005. - №3.-С. 24-30.

9. Падох Я. Суди і судовий процес старої України: Нариси історії / Б. Т. Цюцюра (післясл.). - Ньо-Иорк - Париж - Сідней - То­ронто - Львів : Наукове товариство ім. Шев­ченка, 1990. - 128 с.

10. Статути Великого князівства Литовсь - кого : у 3 т. / за ред. С. Ківалова, П. Музичен - ка, А. Панькова. - Одеса Юридична література, 2004- . - Том III : У 2 кн. : Статут Великого князівства Литовського 1588 року. - Кн. 1.-2004.-672 с.

11. Статута Великого князівства Литовсь­кого : у 3 т. / за ред. С. Ківалова, П. Музичен - ка, А. Панькова. - Одеса Юридична література, 2002- . - Том П: Статут Великого князівства Литовського 1566 року. - 2003. - 560 с.

12. Ковальова С. Г. Судоустрій і судочин­ство на українських землях Великого князівства Литовського : монографія / Коваль­ова С. Г. - Миколаїв : Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2008. - 199 с.

13. Акты, изданные Вилен скою Археогра­фической комиссией. - Вильна : Типография

А. Г. Сыр кина, 1890. - Т. XVII. Земские суды. -638 с.

14. Владимирский-Буданов М. Ф. Очерки из истории Литовско-Русского права. - К., 1907.-Вып. IV.-С. 40.

15. Статута Великого князівства Литовсь­кого : у 3 т. / за ред. С. Ківалова, П. Музичен - ка, А. Панькова. - Одеса Юридична література, 2002 - .- Том I: Статут Великого князівства Литовського 1529 року. - 2002. - 464 с.

16. Акты Литовской Метрики / собраны Ф. Леонтовичем. - Варшава : Типография Вар­шавского учебного округа, 1896. - Т. 1. - Вып.

1385-1499.-349 с.

17. Левицький О. Ганна Монтовт: Історична повість / Орест Іванович Левицький // На переломі: друга половина XV - перша половина XVI ст. / упоряд. і передм. О. Русиної. - К. : Україна, 1994. - С. 96-152.



Луцович В. П. Еволюція інституту письмових доказів на українських землях у поль - сько-литовський період (сер. XIV - сер. XVII ст.) / В. П. Луцович // Форум права. — 2013. —№ 2. — С. 314—318 [Електронний ресурс].

Аналізується розвиток інституту письмових доказів у цивільному процесі Польського королівства та Великого князівства Литовського. Робиться висновок про неоднакову юридичну силу письмових доказів у розглядуваний період, залежно від наявності чи відсутності вимог у матеріальному законодавстві щодо складання різного роду документів, які використовувалися в якості письмових доказів

Луцович В. П. Эволюция института письменных доказательств на украинских зем­лях в польско-литовский период (сер. XIV - сер. XVII вв.)

Анализируется развитие института письменных доказательств в гражданском процес­се Польского королевства и Великого княжества Литовского. Делается вывод о неоди­наковой юридической силе письменных доказательств в рассматриваемый период, в зависимости от наличия или отсутствия требований в материальном законодательстве относительно составления разного рода документов, которые использовались в каче­стве письменных доказательств

Lutsovych VP. The Evolution of Institute of Written Proofs in the Territory of Ukraine in the Polish-Lithuanian Period (Mid. XIV - Mid. XVII Centuries)

The author of the article analyses development of the institute of written proofs in civil pro­cedure of the Polish Kingdom and the Grand Duchy of Lithuania. The author infers the con­clusion of unequal legal force of written proofs in the period under review depending on ex­istence or non-existence of requirements in material legislation concerning executing documents used as written nroofs.