joomla
БАГАТОЗНАЧНІСТЬ ПРЕЗУМПЦІЇ ВИНИ СУБ’ЄКТА ВЛАДНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ
Форум права

УДК 342.9

Н. Я. ЧЕНКОВА, Одеський національний університет імені 1.1. Мечникова

Ключові слова: принцип рівності перед законом і судом, презумпція вини, процесуальний обоє 'язок су б 'єкта владних повноважень

За роки діяльності адміністративних судів в Україні стає зрозумілим, що Кодекс адміні­стративного судочинства України (далі - КАСУ) не надає фізичним або юридичним особам - адміністративно підвладним суб’єк­там - достатніх інструментів, щоб захищати свої права або інтереси в адміністративному спорі, виходячи виключно з презумпції вини суб’єкта владних повноважень, яка закріпле­на ч.2 ст.71 КАСУ

Питань, пов’язані з дослідженням презум­пції вини і презумпції невинуватості у судочин­стві, досліджувалися у працях В. Б. Авер’янова, Р. О. Куйбіди, В. І. Шишкіна, В. Д. Андрійцьо,

В. Гевко, Л. Гончар, З. М. Будько, М. В. Цвік,

В. І. Камінської, Д. С. Ґудзь та інших науков­ців, і у переважній більшості стосувались кримінального або цивільного права і проце­су, потребують подальшого розроблення в напрямі виявлень особливих ознак і різних аспектів презумпції вини суб’єкта владних повноважень у відносно молодій галузі - ад­міністративному судочинстві. Тому метою статті є аналіз та опис особливостей презумп­ції вини суб’єкта владних повноважень, а та­кож порівняльний аналіз запропонованих різ­ними науковцями поьть «презумпції вини» суб’єкта владних повноважень з поняттям «презумпції невинуватості» адміністративно підвладного суб’єкта. Її новизна полягає в до­веденні на прикладах правозастосовної діяль­ності адміністративних судів, що презумпція вини суб’єкта владних повноважень являєть­ся спростовною процесуальною презумпцією, притаманною лише адміністративному про­цесу, а також розкритті теоретичного змісту цієї презумпції через нове пізнання її логічної та телеологічної основи і власне визначення її сучасної ідеологічної направленості.

Аналіз діючих норм КАСУ свідчить, що рівність перед законом учасників адміністра­тивного судочинства, представляється, перш за все, в рівних процесуальних можливостях використовувати права та нести обов’язки, які визначені статтями 49 та 51 КАСУ, напри­клад: знати про час судового розгляду справи і про всі судові рішень; заявляти відводи; подавати докази; збільшити або зменшити розмір позовних вимог; визнати або запере­чувати проти позову, тощо. Крім того, КАСУ надає права подавати апеляційні і касаційні скарги, а також використовувати інші проце­суальні можливості. В порівнянні з різнома­нітними правами, кількість процесуальних обов’язків учасників судочинства в КАСУ доволі обмежена. Одним із найважливіших обов’язків, являється обов’язок доказування. Ст.71 КАСУ містить норму про те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги або заперечення.

Нас цікавить, чи існують рівні можливості суб’єкта владних повноважень і адміністра­тивно підвладного суб’єкта подолати бар’єри для практичноого виконань обов’язку дове­дення належними доказами власних вимог або заперечень.

Розглянемо найпоширенішу ситуацію, ко­ли практична реалізація права на судовий за­хист адміністративно підвладного суб’єкта, як позивача у справах про протиправність рі­шень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень, обмежена у випадку необізна­ності позивача з матеріалами перевірки або матеріалами, що стали підставою для прийн­яття оскаржуваного рішень або дії.

Наприклад, згідно до положень Податко­вого кодексу України, зокрема статей 72, 78


Та 79, джерелами податкової інформації для прийняття рішень про донарахування платни­ку податків податкових зобов’язань та санк­цій, може бути не лише подань ним подат­кової звітності або перевірка господарської діяльності податковою службою, а й інфор­мація отримана з інших джерел (наприклад, зібрана іншими підрозділами податкової слу­жби від контрагентів платника податків, спів - ставлення та виявлення розбіжностей у даних податкової звітності по всьому ланцюгу плат­ників податків та їх контрагентів), тощо. В означених умовах, платник податків не обіз­наний про те, які саме відомості і документи,

З яких джерел і яким способом зібрані проти нього. Після введення в дію Податкового ко­дексу України, спостерігається практика пос­тійного обміну між різними підрозділами по­даткової служби інформацією про результати перевірок платників і їх контрагентів. Акти стосовно контрагентів платника податків про порушення податкового законодавства, регу­лярно стають підставою для донарахування податкового зобов’язання одночасно і плат­нику податків, і його контрагенту так як при - пускаєься, їх змова у спільних діях по ухи­ленню від сплати податків. Річ йде, про податкові спори щодо, так званих, «нікчем­них правочинів», які на думку контролюючих органів укладаються без реальної економічної мети, а лише для отримань штучно сформо­ваних податкових вигод.

Власний досвід автора та аналіз опубліко­ваної юридичної практики, підтверджує, що вільний доступ до зібраної проти платника податків інформації (крім послання на акт іншого підрозділу податкової служби, що пе­рвісно виявив провопорушень) та докумен­тів відсутній, принаймні на досудовій стадії публічного спору, позаяк спроби її отримати від податкової служби, що безпосередньо складала перший у ланцюгу акт про пору­шень податкового законодавства, завершу­ються отриманьм відповіді про те, що ця ін­формація має статус службової, а відтак, нерозголошуваної інформації. Втім, як нам відомо із приписів ст.71 КАСУ, це не звілььє платника податків, при набутті статусу пози­вача в суді обов’язку документального дове­дення вимог позову про протиправність рі­шень податкової служби.

Пасивна або негативно-активна позиція суб’єкта владних повноважень, яка може бути виражена в утриманні, або навіть, в ухиленні від надання важливих доказів (матеріалів пе­ревірок, службової інформації, пояснень, то­що) створює для адміністративно підвладного суб’єкта труднощі у об’єктивному та повно­цінному розумінні ним кола спірних право­відносин, у формуванні доказової бази та юридичної кваліфікації публічного правопо­рушень, яке допущене під час реалізацій владних повноважень. Фактично під час захи­сту прав в суді, позивач змушений доводити не стільки протиправність рішення суб’єкта владних повноважень, скільки, навпаки, пра­вомірність своїх дій.

Для ефективного захисту в суді прав адмі­ністративно підвладного суб’єкта (у наведе­ному вище прикладі платника податків), не­обхідно забезпечень реальних умов для обізнаності позивача, з конкретними обстави­нами та їх документальними підтвердженями, і особливо, у випадках якщо сам позивач не володіє джерелами доказів. Про обгрунтова­ність таких висновків можуть свідчити право­ві позиції адміністративних судів. Наприклад, Вищий адміністративний суд України (далі - ВАСУ) у листі від 02.06.2011 р. № 742/11/13-11 дотримується доволі жорсткої позиції, у тому що платникам податків забороняється форму­вань показників податкової звітності, на під­ставі даних, не підтверджених первинними документами і в разі фактичного не здійснен­ня господарської операції. Про відсутність же факту здійснень господарської операції, на думку суду, можуть свідчити різні обставини, зокрема, відсутність зміни активів будь-кого з учасників операції, зобов’язань чи власного капіталу принаймні в одного з таких учасни­ків та інше [1]. Відмітемо, що у листі не ква­ліфікуються безпосередньо дії платника пода­тків, а надається юридична оцінка діям обох, або будь-якого з учасників господарської операції. У подальшому, в листі від

0l. ll.20ll р. № 1936/11/ІЗ-ІІ ВАСУ вислов­лює позицію про можливість відмовити у по­зові платника податків, якщо позивач, без по­важних причин ухиляється від надань доказів на вимогу суду, а наявних у справі матеріалів недостатньо для спростувань під­тверджених належними доказами висновків контролюючого органу, покладених в основу ухваленого ним спірного рішення [2].

Тим не менш, спираючись на положень КАСУ, науковці стверджують, що забезпе­чення рівності сторін перед законом втілю­ється у повноваженні адміністративних судів створювати, у необхідних випадках, умови для реалізації всіма сторонами їх процесуаль­них прав та обов’язків. Саме щоб компенсу­вати нерівні вихідні можливості, що є у мате­ріальних правовідносинах, та забезпечити сторонам рівні можливості в суді, на суб’єктів владних повноважень покладено деякі додат­кові обов’язки [3, с.214].

Частина 2 ст.71 КАСУ визначає, що в ад­міністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішень, дії чи бездіяль­ності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Вказана процесуальна норма часто вико­ристовується у судовій практиці адміністра­тивних судів, однак характер застосувань цієї норми сперечливий.

В листі від 0l. ll.20ll р. № 1936/11/13-11 ВАСУ висловлює позицією, що, виходячи зі змісту ч.2 ст.71 КАСУ, саме на податкові ор­гани покладається обов’язок надати достатні докази на обґрунтувань висновків про пору­шення платником податків норм податкового законодавства. Однак, водночас, Вищий адмі­ністративний суд України рекомендує, що су­дам варто враховувати принцип офіційного з’ясування обставин справи, передбачений ча­стинами 4 та 5 статті 11 КАСУ, і вживати за­ходи, необхідні для з’ясувань всіх обставин у справі, у тому числі щодо вьвлень та витре­бування доказів з власної ініціативи [2].

Отже, ми підходимо до дослідження пи­тань: чи закріплює ч.2 ст.71 КАСУ юридичну презумцію, і яку саме: «презумпцію невинува­тості адміністративно підвладного суб’єкта» або «презумпцію вини суб’єкта владних пов­новажень»?

Існують два погляди на положення ч.2 ст.71 КАСУ.

В. Д. Андрійцьо, В. Гевко вважають, що в цій статті закріплена презумпція вини суб’єк­та владних повноважень, обгруновуюючи свої позиції тим, що презумпція вини покла­дає на суб’єкта владних повноважень обов’я­зок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішень, дії чи бездіяльності та спростувати твердження по­зивача про порушень його прав, свобод чи інтересів. Але з презумпції вини суб’єкта вла­дних повноважень не випливає його автома­тичний програш у справі, якщо він жодним чином не відреагував на позов або просто йо­го не визнав [4, 5]. Презумпція вини не є аб­солютною, як у судовому процесі прецедент - ної системи права, де відсутність заперечень проти позову та нез’явлення відповідача у су­дове засідань розцінюється судом як ви­знання позову і тягне за собою програш від­повідача [4].

Відмітимо, що у дискусіях про те, чи від­носиться до компетенції адміністративного суду, а не цивільного або господарського, ви­рішень спорів із земельних правовідносин, ВАСУ запевьє, що для якісного захисту прав осіб, необхідна наявність «презумпції вини суб’єкта владних повноважень» [6].

Як і більшість дослідників теорії адмініст­ративного процесу, Н. Б. Писаренко викорис­товує поняття «презумпція вини суб’єкта вла­дних повноважень», яка, однак, не звілььє позивача від обов’язку надати суду на підтве­рджень своїх вимог наявні докази [7, с.75].

Відстоюється також і протилежна позиція, наприклад З. М. Будько досліджуючи презум­пції у публічних галузях права, використовує категорію «презумпцію невинуватості невла­дної особи» [8, с.142]. О. М. Бандурка вважає, що в адміністративному процесі є необхідним закріплення презумпції невинуватості і пра­вомірності дій громадян [9, с. ЗІ].

Детальне дослідження питань про те, який вид презумпції міститься у ч.2 ст.71 КАСУ скеровує наш погляд до праць з теорії держави і права, які визначають, що у системі права існує значна за обсягом група правових норм, які не містять правила (моделі) поведі­нки. Ці некласичні правила називають спеціа­лізованими нормами права. Вони можуть бу­ти поділені на дві групи: відправні норми (іноді їх іменують системоутворюючі норми) та інші спеціалізовані норми. До відправних належать норми-засади, норми - завдань, норми - принципи, тощо. Інші спеціалізовані норми можна умовно поділити на дві підгру­пи: системозберігаючі норми (колізійні і опе­ративні норми) та системо-спрощуючі норми (норми - дефініції, норми-строки, норми- презумпції, норми - преюдиції, норми-фікції та ін.). Норми - презумпції - це норми, які закріплюють припущень щодо існування або відсутності певних юридичних фактів [10,

С.239-241].

Власне вчень про презумпції було розро­блено В. І. Камінською, яка дійшла висновків, що правовою презумпцією являється таке по­ложень, виражене прямо або непрямо в пра­вовій нормі, яким будь-який порядок явищ в області відносин, що виникають з людської поведінки, визнається звичайним, постійним, нормальним і таким, що не потребує, в силу цього, спеціальних доказів [11, с. З—4]. Презу­мпції мають доказову цінність, займаючи своє місце в системі непрямих доказів, оскі­льки виключно на прийомах природної логі­ки, можуть бути основані висновки як при прямому доказуванні, що веде до достовірно­сті, так і при непрямому доказуванні, що веде тільки до вірогідності [11, с.5]. Правове по­няття презумпції містить у собі такі логічні поняття як «ймовірність» та «безсумнів­ність». Однак, поряд із презумціями, що ви­словлюють звичайний порядок речей, в праві діють також презумпції, що являють собою штучно створені положень, які по суті, ви­словлюють не істину або високу віргоднісгь її, а правила, що продиктовані потребами судової роботи і, не рідко, зовсім далекі від вірогіднос­ті. Прикладом можна навести презумпцію про те, що кожна особа представляється такою, що знає закон і тому ніхто не може виправдовува­тися незнаньм законів [11, с.7].

У результаті дослідження методу побудови презумпці, В. І. Камінська констатувала, що положення, яке виражає презумпцію, являє собою висновок, зроблений індуктивним шляхом із ряду аналогічних явищ. Своє твер­джень дослідниця обґрунтовує вченням Дж. Ст. Милля про основи індуктивного ме­тоду. Цей метод ґрунтується на тверджені, що в основі будь-якого знань лежить людський досвід. Індукція представляється процесом, за допомогою якого можна робити висновки про те, що істинно відносно де-кількох індивідів класу, істинно також і відносно всього класу, або те, що істинно в відомий час, буде істин­но при подібних же обставинах і в будь-який час [11, с.26].

З розвитком правової науки, з’явилися де­що нові уявлення про презумпції, про що ві­дображено у дослідженні Д. С. Гудзь. Дослід­ник, аналізуючи історію виникнення право­вих презумпцій та розвиток поьтгя про них, підсумовує, що стосовно ряду презумпцій ви­сока імовірність презумптивних узагальнень узгоджується з метою захисту тих соціальних інтересів, які законодавець розглядає як такі, що заслуговують на підтримку. Висока імові­рність (логічна основа) презумпції як су­дження неповної популярної індукції відхо­дить на другий план [12]. Мета використань припущень у правовій сфері - це прагнень держави надати переважний захист деяким суб’єктивним правам [12, 13].

Д. М. Щекин також відстоює позицію, що головною рисою правової презумпції є не її високий імовірнісний характер (логічна осно­ва), а телеологічна основа, тобто цільове на­чало презумпції. При правовому регулюванні ціллю законодавця є захист того чи іншого соціального інтересу [8, с.143; 14, с. 17—18].

Існує думка, що правові презумпції можуть і не мати імовірнісної природи, ґрунтуватись на попередньому досвіді (практиці), а навпа­ки можуть суперечити йому [15, с.268].

Як зазначає З. М. Будько, на відміну від ін­дуктивних (імовірних) презумпцій, презумп­ції, що їм суперечать, називають ідеологічни­ми, тобто такими що обумовлені виключно змістом правових принципів і рисами методу правового регулювання [8, с.143].

У дослідженні Є. О. Гіди визначено, що правовою презумпцією називають закріплене в законодавстві припущення про наявність або відсутність юридичних фактів, яке може призвести до певних юридичних наслідків. Окреслюються наступні види презумпцій:

1. За вірогідністю припущення: 1) презум­пції, що не можуть бути спростовані; 2) пре­зумпції, що можуть бути спростовані.

2.3а сферою обігу: 1) загально-правові презумпції - визнаються такими, що мають значення юридичних фактів у всіх галузях права; 2) галузеві презумпції - діють в межах однієї галузі права.

3. За ступенем обов’язковості: 1) юридичні - презумпції, які прямо закріплені в юридичних нормах; 2) фактичні - презумпції, що не отримали закріплень в праві.

4. За субординацією в правовому регулю­ванні: 1) матеріально-правові - правові;

2) процесуально-правові [16].

Презумпція невинуватості є яскравим при­кладом ідеологічної презумпції, вважає

З. М. Будько, адже завдання даної юридичної конструкції полягає не в тому, щоб відобра­жати звичайний порядок речей у відповідних відносинах. Інакше ми дійшли би висновку, що встановлення даної презумпції обумовлено тим, що, як правило, саме невинні особи при­тягуються до відповідальності. Ця презумпція іншої природи, існувань якої обумовлено іде­ологічними факторами [8, с.143]. Відстоюючи свою позицію, на прикладі деліктних подат­кових правовідносинах, дослідник вважає, що при вирішенні правових конфліктів з суб’єк­тами владних повноважень слід використову­вати саме презумпцію невинуватості невлад­ної особи. Податкове право, як і фінансове, не містить навіть приблизних методик доведен­ня вини особи у порушенні податкового зако­нодавства. В результаті вина з категорії пред­мету доказування перейшла у категорію юридичної презумпції. Враховуючи те, що податкові правопорушень, як і злочини, є різновидом правопорушень і відрізняються один від одного лише характером та ступенем суспільної шкідливості вчиненого діянь,

З. М. Будько вважає виправданим поширити застосувань презумпції невинуватості в по - датково-деліктні правовідносини [8, с.143].

В. І. Камінська, досліджуючи презумпцію невинуватості у кримінальному праві, вважа­ла її квазі-презумцією. З точки зору політич­ної характеристики презумпції невинуватості, яка, як вважає дослідниця, з’явилася в якості правового принципу в часи буржуазної рево­люції, ця презумпція була покликана для за­доволення потреб буржуа. Вони потребували зміни репресивного режиму абсолютного правосуддя, їм необхідно було зв’язати сва­вілля судді рамками законності, необхідно було охороьти свою особистість від необ­грунтованих втручань в сферу їх вільної дія­льності в нових екнономічних умовах. Харак­теризуючи логічну конструкцію презумпції невинуватості, дослідниця пояснює її наступ­ними чинниками. Презумпція з’явилася, зви­чайно, не в якості висновку із судового досвіду, що переважна більшість випадків обвинува­чені не вчиняли тих злочинів, які їм ставились у вину. Практика веде якраз навпаки. Хоча право і вимагає від судді, щоб він розглядав кожного обвинуваченого, який проходить пе­ред ним, як невинуватого до тих пір, поки в розпоряджені судді не знайдется вичерпних даних для переконання в необхідності вине­сення обвинувального вироку, на практиці суддя, який постійно має справу з злочинця­ми, бачить злочинця майже в кожній людині, яку йому доводиться судити. Виходить своє­рідне «штампувань» на снові власних пре­зумпцій, що виработані із особистого досвіду та переконань судді, які суперечать презумп­цій невинуватості. Також, деяким поясненням логічної конструкції, на якій оснований прин­цип презумпції невинуватості, може слугувати те, що якщо до нього підійти з загальнолюдсь­кими мірками, то він опиниться правильним. Загальне положення, що люди, як правило скоріше схильні до добра, аніж до зла, доволі широко використовується в праві. Презумпція невинуватості є виразом вимоги обогрунтова - ності судового рішень. При цьому дослідни­ця вважає, що не є правильним обмежитися розуміньм презумпції невинуватості як гара­нтії особи від необгрунтованого осуду, так як насамперед вона представляє собою необхідну умову для знаходжень істини у справі. Обви­нувальний вирок, що прийьтий при сумнівах в обґрунтованості обвинувачень, встановлю­вав би не об’єктивну істину, а представляв би суб’єктивний вираз відомого ступеню вірогі­дності. Однак, судовий вирок може вразити тільки особу, винність якої доведена з безсу­мнівністю [ІІ, с.93-99].

На наше переконань, аналіз змісту ч.2 ст.71 КАСУ, дозволяє стверджувати, що в цій статті закріплена презумпція вини суб’єкта владних повноважень. Висловлена вище теза обґрунтовується наступним.

Презумпція вини суб’єкта владних повно­важень - виражає волю законодавця позначити різні положень перед судом суб’єкта влад­них повноважень і адміністративно підвлад­ної особи (позивача).

Ідеологічну основу можна угледіти в тому, що: по-перше, в державі визнається нормаль­ним ходом речей і загальноприйьтним для всіх адміністративно підвладних осіб захища­ти бідь-які свої права в суді, якщо ці особи припускають, що суб’єкти владних повнова­жень порушили їх права або інтереси, навіть якщо ці припущення не є безсумнівними; по - друге, для ініціювань процедури захисту своїх прав, для адміністративно підвладної особи достатнім процесуально-правовим за­ходом визнається офіційне повідомлення, пу­блічна заява (позов), які слід подати в суд до суб’єкта владних повноважень, і держава по­дбала щоб це було зробити не складно, пере­клавши тягар доказування обставин справи, збір доказів та правові обґрунтування щодо предмету спору і кваліфікації спірних публіч­них правовідносин на суб’єкта владних пов­новажень;

Логічну основу можна розуміти так, що жо­дний закон, який регулює процедуру державно­го нагляду, контролю або інші форми реалізації функцій владного управлінь суб’єкта владних повноважень, не передбачає не лише обо­в’язку, але й права адміністративно підвладні особі «слідкувати» і «відстежувати» підстав - ність, обгрунтованість і законність дій або рі­шень суб’єкта владних повноважень, а отже є логічним, що невладна особа не має процеду­рних і фактичних можливостей для збору всіх доказів для доведення правомірності свого позову. Крім того, більшість невладних осіб не зможе компетентно довести протиправ - ність рішень або дій суб’єктів владних повно­важень (не зможе зібрати докази, сформувати ґрунтовну юридичну позицію, розтлумачити норми законодавства, що регулюють конкре­тний спірний випадок публічно-правового конфлікту).

Телеологічна основа полягає в тому, що держава гарантує невладній особі судовий захист, навіть якщо така особа не зможе, у зв’язку з недостатнім рівнем компетентності довести перед судом протиправність дій або рішень суб’єкта владних повноважень; дер­жава встановлює судовий конроль за діями суб’єктів владних повноважень. Так як пов­новаження та процедура реалізації владних управлінських функцій кожного суб’єкта вла­дних повноважень детально врегульовано чи - сленнимих законодавчими та підзаконними актами, то кожний суб’єкт владних повнова­жень зобов’язаний у випадку подачі скарги на нього адміністративно підвладною особою «відзвітуватись» державі в особі адміністра­тивного суду, що його дії або рішення точно відповідають приписам законодавства. На кожний випадок неможливості довести суб’єктом владних повноважень правомір­ність свого рішення або дії, слідує реакція держави у вигляді прийняття судового рішен­ня на користь позивача - адміністративно пі­двладної особи.

На завершень можна підсумувати, що з метою вирівнювань процесуальних можли­востей адміністративно підвладного суб’єкта і суб’єкта владних повноважень, у ч.2 ст.71 КАСУ законодавець закріпив презумпцію ви­ни суб’єкта владних повноважень. Ця презу­мпція відноситься до спростовних процесуа­льних правових презумпцій, що містить як логічну, так і телеологічну основу і має влас­ну ідеологічну направленість, яка полягає у встановленні судового конролю за діями суб’єктів владних повноважень шляхом вве­дення обов’язку доведенності ними правомі­рності власних рішень або дій.

ЛІТЕРАТУРА

1. Інформаційний лист Вищого адміністра­тивного суду України «Щодо однакового за­стосувань адміністративними судами окре­мих приписів Податкового кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України» : від 02.06.20ll р., № 742/П/ІЗ-П [Електронний ресурс]. - Режим доступу: 1тН:р://гакоп1 .rada. gov. ua/laws/show/v0742760-l І.

2. Інформаційний лист Вищого адміністра­тивного суду України : від 0l. ll.20ll р., №1936/І1/І3-І1 [Електронний ресурс]. - Ре­жим доступу: Http://zakon4.rada. gov. ua/laws/ з! ктМ936760-11.

3. Основи адміністративного судочинства та адміністративного права : навч. посіб. / за заг. ред. Куйбіди Р. О., Шишкіна В. І. - К. : Старий світ, 2006. - 576 С.

4. Андрійцьо В. Д. Докази і доказувань в адміністративному судочинстві / Андрій­цьо В. Д. [Електронний ресурс]. - Режим дос­тупу: Http://www. yurincom. com/ua/analytical_ information/?id=4049.

5. Гевко В. Проблеми визначень поняття доказів та їх процесуальних джерел / Гевко В. // Право України. - 2005. - № 10. - С. 92-95.

6. Гончар Л. Публічна домінанта в спорі з владою / Гончар Л. // Закон і Бізнес. - 2011. - №21 (1008).

7. Писаренко Н. Б. Адміністративно-право - ві спори (удосконалень порядку вирішень) : монографія / Н. Б. Писаренко, В. А. Сьоміна. - 2-ге вид., із змін, і доповн. - X. : Право, 2012. - 136 с.

8. Будько 3. М. Презумція невинуватості в податковому праві / Будько 3. М. // Форум права. - 2011. - № 1.-С. 142-148 [Електрон­ний ресурс]. - Режим доступу: Http://www. nbuv. gov. ua/e-journals/FP/2011-1/1 lbznvpp. pdf.

9. Бандурка А. М. Адміністративный про­цес : підручник / Бандурка А. М., Тищен­ко Н. М. - X. : Вид-во НУВД, 2001.-353 с.

10. Загальна теорія держави і права : під - руч. для студ. юрид. вищих навч. закл. / М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін. ; за ред. М. В. Цвірка, О. В. Петришина. - X. : Право, 2009. - 584 с.

11. Камінська В. І. Вчень про правові пре­зумпції в кримінальному процесі / Камінсь­ка В. І. - М. : Вид-во Академії наук СРСР,

1948. - 132 с.

12. Ґудзь Д. С. Історія виникнень право­вих презумпцій та розвиток поьття про них / Ґудзь Д. С. // Держава і право. - 2006. - Вип. № 32. - С. 99-106.

13. Тарбагаева Е. Б. Юридические предпо­ложения в гражданском процессе (исковое производство): дис. ... кандидата юрид. наук / Тарбагаева Е. Б. - Л., 1983.

14. Щекин Д. М. Юридические презумп­ции в налоговом праве: дис. ... кандидата юрид. наук : 12.00.14 / Щекин Д. М. ; Росс, акад. наук ; Ин-т государства и права. - М., 2001.-200 с.

15. Винницкий Д. В. Российское налоговое право: проблемы теории и практики / Д. В. Винницкий. - СПб. : Изд-во «Юридический центр Пресс», 2003. - 397 с.

16. Теорія держави і права : підручник / за

Заг. ред. Є. О. Гіди. - К. : ФОП О. С. Ліпкан,

2011. -576 с.



Ченкова Н. Я. Багатозначність презумпції вини суб’єкта владних повноважень в ад­міністративному судочинстві/Н. Я. Ченкова// Форум права. —2013. — № 3. — С. 725— 732 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: Http://nbuv. gov. ua/j- pdf/FP_index. htm_2013_3_l 19.pdf

Розглянуто правові позиції адміністративних судів та різні теоретичні підходи науков­ців до розуміння змісту презумпції, яка закріплена у ч.2 ст.71 КАСУ. Виконано порів­няння понять «презумпції вини» суб’єкта владних повноважень з поняттям «презумп­ції невинуватості» адміністративно підвладного суб’єкта. Розкрите власне бачень змісту «презумпції вини» суб’єкта владних повноважень та запропоновано розглядати його за допомогою визначених у статті логічної, телеологічної та ідеологічної основ.

Ченкова Н. Я. Многозначность презумпции вины субъекта властных полномочий в административном судопроизводстве

Рассмотрены правовые позиции административных судов и разные теоретические по­дходы ученых к пониманию содержания презумпции, которая закреплена в ч.2 ст.71 КАСУ. Выполнено сравнение понятий «презумпции вины» субъекта властных полно­мочий с понятием «презумпции невиновности» административно подвластного субъе­кта. Раскрыто собственное виденье содержания «презумпции вины» субъекта власт­ных полномочий и предложено рассматривать его с помощью определенных в статье логической, телеологической и идеологической основ.

Chenkova N. Y. Polisemanticity of the Presumption of Guilt in the Subject of Authority in Administrative Court Procedure

Legal views of administrative courts and different theoretical approaches of scientists to understanding the nature of presumption stated in Chapter 2 Clause 71 of Code of Administrative Court Procedure of Ukraine are considered. The notions of «presumption of guilt» in subject of authority and «presumption of innocence» in administrative dependent subject are compared. The author's own vision of the nature of «presumption of guilt» in subject of authority is discussed and it is suggested to consider it from logical, teleological and ideological foundations as it is done in the article.