joomla
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОТРИМАННЯ ПРИНЦИПУ РАЦІОНАЛЬНОГО ЗАСТОСУВАННЯ ПРИМУСОВИХ ЗАХОДІВ І СТИМУЛЮВАННЯ ПРАВОСЛУХНЯНОЇ ПОВЕДІНКИ ПРИ ЗАСТОСОВУВАННІДО ЗАСУДЖЕНИХ ЗАХОДІВ СТЯГНЕННЯ І ЗАОХОЧЕННЯ
Форум права

УДК 343.82

В. В. КАРЕЛІН, Науково-дослідний інсти­тут вивчення проблем злочинності імені академі­ка В. В. Сташиса НАПрН України

Ключові слова: принципи кримінально- виконавчого права, кримінально-виконавчий ко­декс, принцип раціонального застосування при­мусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, виконання покарань відбування пока­рань

В основі кримінально-виконавчого права знаходяться основоположні засади (принци­пи) як концентроване відбиття всіх напрям­ків практики виконання покарань; принципи кримінально-виконавчого права синтезують, узагальнюють уявлення, знання й поняття про суть процесу виконання покарань. А. Х. Степанюк обґрунтовано переконує, що під такими принципами слід розуміти об’єктивно зумовлені процесом виконання покарання вихідні положення, що характери­зують і пронизують діяльність по виконанню покарань [1, с.78]. Закріплення в нормах кримінально-виконавчого законодавства за­значених принципів у той же час є закріп­ленням принципів діяльності органів та установ виконання покарань. І, навпаки, принципи діяльності органів та установ ви­конання покарань можуть набувати власти­вості принципів права лише після закріплен­ня їх нормами кримінально-виконавчого

Законодавства.

До 2003 p., до прийняття нового Криміна­льно-виконавчого кодексу України (далі - КВК України), принципи кримінально - виконавчого права не регламентувались у жодному українському Виправно-трудовому кодексі, а лише побічно випливали з його деяких норм, хоча необхідність такої регла­ментації дискутувалася в науковій юридич­ній літературі [2, с.29; 3, с.17; 4, с.15]. У кримінально-виконавчому праві під принци­пами слід розуміти основні керівні засади, що характеризують екзекутивну діяльність [5, с.174]. Принципи кримінально - виконавчого законодавства, відображаючи суть виконання покарань, становлять собою орієнтири для суб’єктів виконання покарань, завдяки яким забезпечується одноманітний підхід до діяльності, спрямованої на досяг­нення мети покарання. Через це принципи виступають у ролі відмітних якостей процесу здійснення адміністрацією органів та уста­нов виконання покарань правообмежень, властивих покаранню, а також відтворюють те, як реалізація кари відбивається на право­вому становищі засуджених. У той же час зміст принципів у КВК України не розкрито, тому вирішення цього питання «віддано на відкуп» доктринальному тлумаченню.

Саме відсутність чіткого визначення та змісту означених принципів, на нашу думку, й створює певні проблеми при їх практичній реалізації. Наведене цілком стосується й принципу раціонального застосування при­мусових заходів і стимулювання правослух­няної поведінки в процесі відбування пока­рання у виді позбавлення волі, зумовлюючи необхідність з’ясування його змісту та засобів впровадження у практику. Враховуючи, що саме названий принцип має братися за основу при застосуванні до засуджених заходів зао­хочення і стягнення, необхідним є визначення його змісту та правил дотримання.

Певні аспекти проблеми принципів кри­мінально-виконавчого права та законодавст­ва досліджували такі вчені-юристи, як А. Х. Степанюк, П. Г. Пономарьов, А. І. Зубков,


В. О. Уткін тощо. Поряд із цим, на нашу дум­ку, окремої уваги заслуговує мало дослідже­ний науковцями галузевий принцип кримі­нально-виконавчого законодавства - принцип раціонального застосування приму­сових заходів і стимулювання правослухня­ної поведінки засуджених, що фактично не був предметом окремого дослідження. У те­перішній час в Україні йому присвячено ли­ше декілька наукових статей, зокрема, А. П. Геля, О. Г. Колба та І. С. Міхалко. Взагалі не дослідженими залишаються роль та можли­вості прокуратури у забезпеченні цього принципу в діяльності органів і установ ви­конання покарань.

В статті поставлена мета окреслити про­блемні питання, що виникають у практиці застосувань негативних стимулів - заходів стягнення до засуджених в період відбування покарання та показати роль принципу раціо­нального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки при цьому.

Принцип раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правос­лухняної поведінки являє собою не що інше, як принцип поєднання методів переконань та примусу як загальнодержавних методів державного управління. Як вірно зауважує

І. С. Міхалко, галузевий принцип раціональ­ного застосувань примусових заходів і сти­мулювання правослухняної поведінки засу­джених вирішує проблему спільного існування, співвідносності та сумісності двох протилежних за змістом правових категорій примусу та стимулювання, двох взаємозале­жних аспектів процесу, які виявляються, з одного боку, в карі (репресії) і, з другого бо­ку, в гуманізмі (заохоченні), що водночас заперечують і передбачають існувань один одного. Раціональне, гармонійне поєднання, використання цих протилежних аспектів у процесі виконання-відбування покарання є засобом подолання суперечливості інтересів адміністрації і засуджених. З огляду на те, що галузевий принцип раціонального засто­сування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки засуджених опти­мально об’єднує два різновиди правових за­ходів впливу на засуджених - каральні та заохочувальні, саме ці елементи і становлять особливість його змісту та охоплюються сферою його дії [6].

Безперечно, дотримання вимог режиму не може бути здійснено при відсутності достат­ньо надійних засобів, які були б здатні їх за­безпечити. У Словнику російської мови засіб визначається як прийом, спосіб дії для дося­гнення будь-чого, як сукупність пристосу­вань для здійснення тієї чи іншої діяльності. «Забезпечити» - значить зробити можливим, дійсним, реально виконуваним. Таким чи­ном, «засоби забезпечення» - це прийоми, способи, що роблять щось реально викону­ваним та дійсним.

Однією з основних режимних вимог є до­триманням засудженим, персоналом та ін­шими особами певних встановлених правил. Її досягнення вимагає звернення до переду­мов поведінки людини, джерел її діяльності, потреб, що спонукають до певного виду дія­льності. Сучасні теорії мотивації будуються на двох основних поняттях: «потреби» та «винагорода», яка у даному випадку висту­пає в ролі стимулу. Виходячи з цього, до­тримання засудженим, персоналом або ін­шими особами вимог режиму (позитивна поведінка) перш за все можна забезпечити позитивними та негативними стимулами. До їх числа відносяться стимули у значенні - «засоби впливу на людину в формі покаран - ь чи заохочення, а так само загрози засто­сування покарання чи обіцянки заохочення», які можуть змінити поведінку людини. Від­повідні стимули передбачені в нормах кри­мінально-виконавчого та іншого законодав­ства, а також відомчих нормативно-правових актах. Одні з них є негативними: погрози за­стосування стягнення; інші - позитивними: можливість умовно-дострокового звільнен­ня, отримання винагороди тощо.

Заохочувальні заходи та заходи стягнення, що можуть бути застосовані до персоналу кримінально-виконавчої системи, підстави та порядок вживана визначені у Законі Украї­ни «Про Державну кримінально-виконавчу службу», Дисциплінарному статуті ОВС та інших актах. Стосовно інших осіб, які всту­пають в контакт з засудженими та персона­лом, - стимулювання їх поведінки визнача­ється КВК України, а також іншими законодавчими актами (приміром, порушен­ня громадського порядку в установі вико­нання покарань тягне за собою відповідаль­ність, визначену Кодексом України про адміністративні правопорушення).

Саме у процесі застосування до засудже­них як каральних, так і виховних засобів впливу під час виконання і відбування пока­рання (останні втілюються в зміні умов три­мання засуджених, застосуванні до засудже­них до різних видів кримінальних покарань заходів заохочення і стягнення, передбаче­них у ст. ст.67-68, 46, 82-83, 130,132, 144- 145 КВК України), і проявляється принцип раціонального застосування примусових за­ходів і стимулювання правослухняної пове­дінки засуджених. Існує й більш широкий погляд на це питання: оскільки в криміналь­но-виконавчому праві, крім заходів заохо­чення та стягнення, можна виокремити й ін­ші примусові (наприклад, обшуки, адміністративний нагляд, застосування на­ручників, гумових кийків, гамівних сорочок тощо) і стимулюючі (наприклад, умовно - дострокове звільнення засудженого) заходи впливу на засуджених, останні також є про­явом принципу раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правос­лухняної поведінки [6].

Не оспорюючи по суті останньої думки, зауважимо, що головна увага буде зосере­джена на так званій «дисциплінарній прак­тиці», оскільки порушення при притягненні засуджених до дисциплінарної відповідаль­ності можуть мати доволі негативні, та у де­яких випадках невиправні, наслідки.

Перелік заходів стягнення, що мають ха­рактер негативного стимулу для засуджених, визначений у ст. 132 КВК України. їх можна поділити на дві основні групи: а) заходи стя­гнення, що носять разовий характер або три­ваючі відносно нетривалий період; б) заходи стягнення, пов’язані з тривалою зміною по­рядку та умов тримання засуджених. До за­ходів стягнення, що носять разовий характер або триваючі відносно нетривалий період слід віднести: попередження; догана; сувора догана; призначення на позачергове чергу­вання по прибиранню приміщень і території колонії; дисциплінарний штраф у сумі до двох мінімальних розмірів заробітної плати; поміщення засуджених чоловіків, які трима­ються у виправних колоніях, у дисциплінар­ний ізолятор з виведенням або без виведення на роботу чи навчання на строк до п’ятнадцяти діб, а засуджених жінок - до де­сяти діб; поміщення засуджених, які трима­ються в приміщеннях камерного типу випра­вних колоній максимального рівня безпеки, в карцер без виведення на роботу на строк до п’ятнадцяти діб; переведення засуджених, які тримаються у виправних колоніях, до приміщення камерного типу (одиночної ка­мери) на строк до трьох місяців.

До заходів стягнення, що пов’язані з три­валою зміною порядку та умов тримання за­суджених відноситься скасування поліпше­них умов тримання. При застосуванні заходів стягнення до засудженого повинні враховуватись обставини вчинення правопо­рушення, особа засудженого та його попере­дня поведінка. Воно повинно відповідати тяжкості та характеру правопорушення та виключати заподіяння засудженим фізичних страждань і приниження людської гідності. Заходи стягнення у виді поміщення в дисци­плінарний ізолятор, карцер, приміщення ка­мерного типу (одиночну камеру), є крайніми заходами дисциплінарного реагування, що застосовуються до засуджених, які свідомо відмовляються виконувати встановлений по­рядок відбування покарання, мають негатив­ну спрямованість особистості та не реагують на профілактичні і виховні заходи. Водночас закон чітко вказує категорії засуджених, які ні за яких умов не можуть бути поміщені в дисциплінарний ізолятор, карцер, приміщен­ня камерного типу (одиночну камеру): вагіт­ні жінки, жінки, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях та інваліди першої групи.

Порядок застосування заходів стягнення до осіб, позбавлених волі, закріплено у ст.134 КВК України. Так, стягнення може бути накладене лише на особу, яка вчинила проступок, і не пізніше десяти діб з дня ви­явлення проступку, а якщо у зв’язку з про­ступком проводилась перевірка, то з дня її закінчень, але не пізніше шести місяців з дня вчинень проступку. Накладене стяг­нення звертається до виконання негайно, а у виняткових випадках - у строк не пізніше одного місяця з дня його накладень; якщо протягом місяця з дня накладення стягнення воно не було звернено до виконання, то це стягнення не виконується. Як витікає з по­ложень названої статті, зміст діяльності ад­міністрації колонії по покаранню засуджених базується на трьох основних принципах: а) врахування причин, обставин і мотивів вчи­нення правопорушення, особи засудженого та його попередньої поведінки; б) відповід­ність стягнення тяжкості та характеру пору­шень; в) заборона накладати декілька стяг­нень за одне вчинене порушення. Отож, правова природа встановленого у законі по­рядку застосування заходів стягнення обу­мовлена положеннями ст.61 Конституції України, у якій зазначено, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відпо­відальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Крім того, юридична (в тому числі й дисциплінарна) відповідаль­ність особи має виключно індивідуальний характер.

Необхідно відзначити, що питання закон­ності притягнення засуджених до дисциплі­нарної відповідальності має велике значення, оскільки помилка у застосуванні до засудже­них негативних стимулів у вигляді дисцип­лінарних стягнень може потягти більш тяжкі наслідки, ніж просто негативна характерис­тика в процесі виконання-відбування пока­рання. Так, склад злочину, передбачений у ст.391 КК України, встановлює кримінальну відповідальність за злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи. Диспози­ція цієї статті викладена наступним чином: «Злісна непокора вимогам адміністрації ви­правної установи або інша протидія адмініс­трації у законному здійсненні її функцій особою, яка відбуває покарання у виді обме­ження волі або у виді позбавлення, якщо ця особа за порушення вимог режиму відбуван­ня покарання була піддана протягом року стягненню у виді переведення до приміщен­ня камерного типу (одиночної камери) або переводилася на більш суворий режим від­бування покарання». Одною з умов для при­тягнення засудженого за ст.391 КК України є попереднє застосувань до засудженого стя­гнення у виді поміщення до ПКТ або ДІЗО за дії, що мали на меті уникнення від подаль­шого відбувань покарання. Але ж доволі часто трапляються випадки, коли за вчинен­ня названого злочину притягуються до від­повідальності особи, які були поміщені до ПКТ або ДІЗО з інших причин.

Іншою умовою застосування названої статті КК України є наявність у засудженого двох стягнень. Фахівці відзначають [7, с.36- 38], що часто ці стягнень - за якісь дрібні порушення, наприклад, не за «зразком» при­брана постіль, або - некоректно поводився з представником адміністрації, або - поміьв ліжко у камері. Як правило, за такі порушен - ь накладається стягнення - позачергове прибирань приміщень або території устано­ви. Характерно, що такі призначення відбу­ваються працівниками установи з розумін - ьм того, що засуджений відмовиться його виконувати (тобто штучне). Звичайно, є но­рми, які вимагають і постіль прибирати, і ко­ректно поводитися, є і заборона міьти при­значене у камері ліжко, але вважати такі проступки достатніми для того, щоб дії засу­дженого кваліфікувати як кримінальний зло­чин, - така позиція далека від адекватності покарання вчиненому злочину. Натомість, вважати складовим елементом кримінально­го злочину незастебнутий ґудзик або ліжко, прибране не за зразком - для багатьох пра­цівників установ виконання покарань не є дивним. Очевидно, що чимало таких стяг­нень штучні, і вони застосовуються лише для того, аби формально були витримані умови, за якими можна притягнути особу за ст.391 КК України.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 132 КВК України, при призначенні заходів стягнення враховуються причини, обставини і мотиви вчинення порушення, поведінка засудженого до вчинення проступку, кількість і характер раніше накладених стягнень, а також пояс­нення засудженого щодо суті проступку. Стягнення, що накладаються, мають відпові­дати тяжкості і характеру проступку засу­дженого. У науковій літературі робиться ви­сновок, що поняття тяжкості і характеру проступку засудженого носять у кожному конкретному випадку індивідуально - оціночний зміст, так як у кримінально - виконавчому законодавстві їх визначення відсутнє. Зміст цих термінів по аналогії (схожості, подібності тощо) можна з’ясувати з поняття «тяжкість злочину» - небезпечнос­ті для суспільних відносин, які охороняються законом. При цьому у складі правопорушен­ня зміст його тяжкості складають такі об’єктивні ознаки та елементи, як об’єкт по­сягання, вид і форма посягання (дія чи безді­яльність, кількість посягань, їх інтенсив­ність), суспільно небезпечні (шкідливі) наслідки та ін. Характер проступку визнача­ється формою вини, суб’єктом правопору­шення (вперше чи неодноразово, системати­чно та ін. вчиняв проступки), мотивом, метою та іншими суб’єктивними ознаками складу правопорушення [8, с.321].

Порядок прийняття рішень про покарання засуджених не визначений у жодному нор­мативному акті, за винятком застосування заходів стягнення у виді поміщення осіб, які тримаються у виправних колоніях, у дисцип­лінарний ізолятор або в карцер чи переве­дення до приміщення камерного типу (оди­ночної камери), що є крайніми заходами дисциплінарного реагування. Останній окре­слено у відповідних Методичних рекоменда­ціях Державного департаменту України з пи­тань виконання покарань. За цим нормативним актом за кожним фактом по­рушення засудженим вимог умов відбування покарання організовується перевірка, при цьому документами, що засвідчують факт порушення умов відбування покарання є: акт, складений працівниками колонії; рапорт або доповідна працівника колонії; пояснення інших осіб, які були свідками порушення; інші матеріали, які підтверджують порушен­ня умов відбування покарання (акт обшуку, псування тощо). Документ, який підтвер­джує порушення умов відбування покарання, повинен містити відомості про особу, яка вчинила порушення (прізвище, ім’я та по ба­тькові, рік народження засудженого, відомо­сті про судимість, номер відділення соціаль­но-психологічної служби, в якому тримається особа, час, місце вчинення пра­вопорушення та його докладний опис). До­кумент повинен бути підписаний співробіт­ником установи розбірливим підписом. Від засудженого, який вчинив порушення, від­бирається письмове пояснення, а в разі від­мови давати його - складається відповідний акт за підписом не менш як трьох співробіт­ників, в тому числі - особи, якою було вияв­лено порушення [9, с.20].

Вищевказані документи передаються осо­бою, яка їх склала, черговому помічнику на­чальника установи, який реєструє їх у той же день в журналі обліку рапортів про пору­шення установленого порядку відбування покарання, а також скарг, заяв та інших по­відомлень про правопорушення, а при наяв­ності підстав - також у книзі обліку інфор­мації про злочини і пригоди. Черговий помічник начальника установи передає заре­єстрований матеріал для розгляду начальни­ку установи, який доручає начальнику відді­лення соціально-психологічної служби або іншій посадовій особі провести подальший збір усіх необхідних матеріалів, які підтвер­джують порушення установленого порядку відбування покарання. Начальник відділення соціально-психологічної служби після отри­мання матеріалів про порушень вивчає їх, при необхідності доопрацьовує, а також про­водить співбесіду з засудженим.

Для прийняття рішень про застосування до засудженого стягнень начальник відді­лення соціально-психологічної служби за­безпечує додатковий збір таких документів: а) рапорт співробітника, яким вьвлено по­рушення; б) письмове пояснення засуджено­го або акт про відмову дачі пояснень; в) по­яснень свідків (очевидців) порушень; г) рапорт начальника відділень соціально - психологічної служби з пропозиціями щодо міри реагувань за порушень; д) перевіроч­ні довідки (акти обшуку, псування тощо); е) акт медичного огляду при алкогольному сп’янінні або одурманюючому стані (пови­нен бути підписаний тільки лікарем, на якого цей обов’язок покладений начальником установи); ж) акт медичного огляду щодо ступеня тяжкості тілесних ушкоджень; з) медична довідка про стан здоров’я засудже­ного та можливість тримання в умовах дис­циплінарного приміщення; і) при переведен­ні до приміщення камерного типу - характеристика та індивідуальна програма соціально-психологічної роботи із засудже­ним [9, с.22].

Дотримання означеної вище процедури, безумовно, забезпечило би ґрунтовне ви­вчень факту порушень й адекватне реагу­вання на нього. Проте, практика свідчить, що у більшості випадків перевірки по факту по­рушень вимог режиму засудженими та осо­бами, узятими під варту, проводяться фор­мально, вина чітко не встановлюється, накладені стягнень не відповідають тяжко­сті порушень.

Незважаючи на нормативне закріплення такого принципу, як раціональне застосу­вання примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, практика свід­чить про певну недосконалість процесу його реалізації в діяльності установ виконання покарань, що зумовлено рядом причин:

По-перше, це відсутність законодавчого визначення змісту цього принципу, що не дозволяє усім учасникам процесу виконання - відбування кримінальних покарань правиль­но його розуміти та, як наслідок, впроваджу­вати у щоденну діяльність;

По-друге, недосконалість нормативного регулювань (відсутність чітко визначеної процедури) порядку застосувань до засу­джених негативних стимулів їх поведінки, що створює умови для зловживань та різних підходів до вирішення цих питань у різних областях України;

По-третє, низька обізнаність персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України з нормативно-правовою базою та механізмом реалізації прав засуджених, об­ставинами, що повинні враховуватись при корегуванні поведінки засуджених.

Наявність названих недоліків та упущень в практичній діяльності, на нашу думку, створює додаткові перешкоди для забезпе­чення законності, гуманізму та дотримання прав людини в діяльності органів і установ виконання покарань, та потребує негайного розв’язання.

ЛІТЕРАТУРА

1. Степанюк А. Ф. Роль принципов уго- ловно-исполнительного права в формирова­нии законодательства / А. Ф. Степанюк // Весы Фемиды. - 2000. - № 3 (5). - С. 76-81.

2. Нерсесянц В. С. Право и закон: их раз­личие и соотношение / В. С. Нерсесянц // Вопросы философии. - 1988. - № 5. - С. 29- 31.

3. Уголовно-исполнительное право учебник / под ред. И. В. Шмарова. - М. : Изд-воБЕК, 1996.-418 с.

4. Васильев А. М. О правовых идеях - принципах / А. М. Васильев // Сов. гос-во и право. - 1975. - № 3. - С. 14-16.

5. Степанюк А. X. Роль принципів у фор­муванні кримінально-виконавчого права / А. X. Степанюк // Вісник Акад. правових наук України. - 2000. - № 1 (20). - С. 171-181.

6. Михалко I. С. Відображення принципу раціонального застосувань примусових за­ходів і стимулювання правослухняної пове­дінки засуджених у Європейських пенітенці­арних правилах / Михалко І. С. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: Http://www. nbuv. gov. Ua/portal/Soc_Gum/Pib/2 009_1/РВ-1/рЬ-1_6.рсІ£

7. Проблеми забезпечення прав засудже­них у кримінально-виконавчій системі Укра­їни / В. А. Бадира, О. П. Букалов, А. П. Гель, М. В. Романов, І. С. Яковець ; за заг. ред. Є. Ю. Захарова. - Харків : Права людини, 2011. -368 с.

8. Науково-практичний коментар Кримі­нально-виконавчого кодексу України / за заг. ред. Степанюка А. X. - К. : Юрінком Інтер, 2008.-496 с.

9. Про заходи щодо підвищення ефектив­ності застосування дисциплінарної практики щодо засуджених до позбавлення волі в установах кримінально-виконавчої системи / затв. наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань : від

19.03.2002 р., № 5-1085/Лв. - К. : Державний департамент України з питань виконання по­карань, 2002. - 36 с.



Карелін В. В. Дотримання принципу раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки при застосовуванні до засуджених заходів стягнення і заохочення /В. В. Карелін // Форум права. — 2013. — № 2. — С. 216—222 [Еле­ктронний ресурс].

Досліджується актуальне питання розкриття суті принципу раціонального застосуван­ня примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки при застосовуванні до засуджених заходів стягнення і заохочення. Особливу увагу приділено впливу цьо­го принципу на процес виконання покарання у виді позбавлення волі. Запропоновано негайне розв’язання проблеми шляхом усунення негативних перешкод і явищ.

Карелин В. В. Обеспечение соблюдения принципа рационального применения прину­дительных мер и стимулирования правопослушного поведения при применении к осужденным мер поощрения и взыскания.

Исследуется актуальный вопрос раскрытия сути принципа рационального применения мер принуждения и стимулирования правопослушного поведения при применении к осужденным мер взыскания и поощрения. Особое внимание уделено влиянию этого принципа на процесс исполнения наказания в виде лишения свободы. Предложено не­медленное решение проблемы путем устранения негативных препятствий и явлений.

Karelin V. V. Providing of Observance of Rational Application Principle of Force Measures and Stimulation of Law Obedient Behavior at Application to Convict Measures of Encour­agement and Penalty

In the article the issues of essence discovery of rational application principle of compulsion measures and stimulation of law obedient behavior at application to convict disciplinary and encouragement measures are investigated. The influence of this principle on the process of execution of punishment as imprisonment is attended. Immediate solution of problem by the removal of negative obstacles and phenomena is offered.