joomla
СУБ’ЄКТИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ
Форум права

УДК 343.123(477)

М. М. ЗАИЦЕВ, Військовий інститут Київсь­кого національного університету імені Тараса Шевченка

Ключові слова: інформаційна безпека, національ­на безпека, державна безпека, розвідувальні орга­ни, збройні сили, правоохоронні орган, військові формування

Метою цієї статті є аналіз законодавчих актів України, які визначають організацію і порядок діяльності військових формувань, правоохоронних органів, інших органів дер­жавної влади та місцевого самоврядувань і органів військового управління, завдання, функції, які покладаються на зазначені органи щодо забезпечень інформаційної безпеки.

Статтею 17 Конституції України [1] відне­сено забезпечення інформаційної безпеки України, як і захист її суверенітету та терито­ріальної цілісності України до найважливі­ших функцій держави, виконання яких є спра­вою всього Українського народу.

Держава здійснює свою діяльність через відповідні органи державної влади. Так, ч. З ст. 17 Конституції України визначено коло суб’єктів, на які покладається забезпечення державної безпеки та виконань комплексу інших заходів, пов’язаних із забезпеченням національної безпеки, а саме: відповідні вій­ськові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.

На жаль, у національному законодавстві відсутні єдині погляди на зміст та сутність інформаційної безпеки. З огляду на чинне за­конодавство можна констатувати, що до ро­зуміння інформаційної безпеки законодавцем застосовується два підходи: при першому ін­формаційна безпека розглядається як складо­ва національної безпеки, а при другому, як самостійна та самодостатня категорія.

Перший підхід реалізований у Законі Укра­їни «Про основи національної безпеки» [2], який визначає основні засади державної полі­тики, спрямованої на захист національних ін­тересів і гарантувань в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутріш­ніх загроз в усіх сферах життєдіяльності.

Поьття національної безпеки визначено у статті першій цього Закону, відповідно до якої національна безпека - це захищеність життєво важливих інтересів людини і грома­дянина, суспільства і держави, за якої забез­печуються сталий розвиток суспільства, своє­часне виявлень, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам у сферах правоохоронної діяльнос­ті, боротьби з корупцією, прикордонної дія­льності та оборони, міграційної політики, охорони здоров’я, освіти та науки, науково - технічної та інноваційної політики, культур­ного розвитку населення, забезпечення сво­боди слова та інформаційної безпеки, соціа­льної політики та пенсійного забезпечень, житлово-комунального господарства, ринку фінансових послуг, захисту прав власності, фондових ринків і обігу цінних паперів, подат­ково-бюджетної та митної політики, торгівлі та підприємницької діяльності, ринку банківських послуг, інвестиційної політики, ревізійної дія­льності, монетарної та валютної політики, захи­сту інформації, ліцензувань, промисловості та сільського господарства, транспорту та зв’язку, інформаційних технологій, енергетики та енер - гозбережень, функціонувань природних мо­нополій, використань надр, земельних та вод­них ресурсів, корисних копалин, захисту екології і навколишнього природного середо­вища та інших сферах державного управлінь при виникненні негативних тенденцій до створення потенційних або реальних загроз національним інтересам.

Для зручності використань, скоротимо це визначень, для чого залишимо в ньому лише ті складові національної безпеки, які стосуються безпеки інформаційних відносин, отримавши, таким чином, визначень інформаційної без­пеки як складової національної безпеки.

Інформаційна безпека (як складова націо­нальної безпеки) - це захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються


Сталий розвиток суспільства, своєчасне вияв­лень, запобігань і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам у сферах науково-технічної та інноваційної по­літики, культурного розвитку населень, за­безпечень свободи слова та інформаційної безпеки, захисту інформації, зв’язку, інформа­ційних технологій при виникненні негатив­них тенденцій до створення потенційних або реальних загроз національним інтересам.

Враховуючи зростаючу роль інформацій­них технологій на всі сфери суспільного жит­тя, їх вплив на суспільство загалом, окремі соціальні групи та інституції, а також на фі­зичних та юридичних осіб, перший підхід ро­зуміння інформаційної безпеки вважаємо та­ким, що не відповідає сучасному стану розвитку суспільних відносин.

Інший підхід до розуміння інформаційної безпеки, який реалізовано в Основних засадах розвитку інформаційного суспільства в Укра­їні на 2007-2015 роки, затверджених Законом України від 09.01.2007 р. № 537-У [3] у тако­му вигляді: інформаційна безпека - стан захи­щеності життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави, при якому запобігається нанесень шкоди через: неповноту, невчас­ність та невірогідність інформації, що викори­стовується; негативний інформаційний вплив; негативні наслідки застосувань інформацій­них технологій; несанкціоноване розповсю­джень, використань і порушень цілісності, конфіденційності та доступності інформації.

Забезпечень національної безпеки покла­дається на таких суб’єктів [3]:

- Президент України, Верховна Рада Укра­їни, Кабінет Міністрів України, Рада націона­льної безпеки і оборони України, які здійс­нюють загальне керівництво, координацію та контроль за реалізацією заходів у сфері наці­ональної безпеки;

- міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; Національний банк Украї­ни; суди загальної юрисдикції; прокуратура України; місцеві державні адміністрації та ор­гани місцевого самоврядувань; Збройні Сили України, Служба безпеки України, Служба зовнішньої розвідки України, Державна при­кордонна служба України та інші військові формувань, утворені відповідно до законів України, на які безпосередньо покладається виконань заходів у сфері національної безпеки.

Стаття 10 Закону визначає основні функції суб’єктів забезпечень національної безпеки України, які, як випливає зі змісту цієї статті, покладаються на всіх суб’єктів.

Виділимо з них такі, що мають відношення до забезпечення інформаційної безпеки:

- вироблень і періодичне уточнення Стратегії національної безпеки України і Во­єнної доктрини України, доктрин, концепцій, стратегій і програм у сфері національної без­пеки, планування і здійснень конкретних заходів щодо протидії і нейтралізації загроз національним інтересам України;

- створень нормативно-правової бази, не­обхідної для ефективного функціонувань системи національної безпеки;

- постійний моніторинг впливу на націо­нальну безпеку процесів, що відбуваються в соціальній, науково-технологічній, інформа­ційній сферах; прогнозувань змін, що відбу­ваються в них, та потенційних загроз націо­нальній безпеці;

- прогнозувань, вьвлень та оцінка мо­жливих загроз, дестабілізуючих чинників, причин їх виникнень та наслідків прояву;

- розроблень науково обґрунтованих про­позицій і рекомендацій щодо прийняття управлінських рішень з метою захисту націо­нальних інтересів України;

- запобігань та усунення впливу загроз і дестабілізуючих чинників на національні ін­тереси;

- оцінка результативності дій щодо забез­печень національної безпеки та визначень витрат на ці цілі.

Як вбачається, Закон України «Про основи національної безпеки» чітко не розмежовує за­вдань та функції суб’єктів, на які покладається забезпечень національної безпеки, обмежую­чись зазначеньм того, що вони здійснюють їх в межах повноважень. Повноваження зазначе­них суб’єктів визначаються відповідними за­конами, які розглянемо в контексті забезпе­чення інформаційної безпеки.

Стаття 3 Закону України «Про Раду націо­нальної безпеки і оборони України» [4] наді­ляє Раду національної безпеки і оборони У країни функціями координації та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний час.

Стаття 4 цього Закону покладає на Раду національної безпеки і оборони України, роз­гляд на своїх засіданнях питань, які відповід­но до Конституції та законів України, Конце­пції (основ державної політики) національної безпеки України, Воєнної доктрини України належать до сфери національної безпеки і оборони, у тому числі:

- визначення стратегічних національних інтересів України, концептуальних підходів та напрямів забезпечення національної безпе­ки і оборони у науково-технологічній, інфор­маційній сферах;

- заходів політичного, соціального, науко - во-технологічного, інформаційного та іншого характеру відповідно до масштабу потенцій­них та реальних загроз національним інте­ресам України;

- забезпечення і контролю надходження та опрацювання необхідної інформації, її збере­ження, конфіденційності та використання в інтересах національної безпеки України, ана­лізу на її основі стану і тенденції розвитку подій, що відбуваються в Україні і в світі, ви­значення потенційних та реальних загроз на­ціональним інтересам України.

Враховуючи порядок організації роботи Ради національної безпеки і оборони України та притаманні їй переважно координаційні і контрольні функції, для забезпечення її робо­ти необхідне її якісне функціонування суб’єк­тів забезпечення національної безпеки, діяль­ність яких координується.

Однією з основних складових системи за­безпечення національної безпеки в механізмі держави є Служба безпеки України, діяль­ність якої регулюється Законом У країни «Про Службу безпеки України» [5]. Відповідно до статті першого цього Закону, Служба безпеки України, це державний правоохоронний ор­ган спеціального призначення, який забезпе­чує державну безпеку України.

Серед завдань, покладених на Службу без­пеки України сг.2 цього Закону, можна виділи­ти забезпечення охорони державної таємниці.

Відповідно до покладених на неї завдань Служба безпеки України відповідно до своїх основних завдань зобов’язана: здійснювати інформаційно-аналітичну роботу, здійснювати контррозвідувальну діяльність, брати участь у розробці і здійсненні заходів щодо забезпе­чення охорони державної таємниці та конфі­денційної інформації, що є власністю держави, сприяти у порядку, передбаченому законодав­ством, підприємствам, установам, організаціям та підприємцям у збереженні комерційної тає­мниці, розголошення якої може завдати шкоди життєво важливим інтересам України.

Інших завдань, що мають відношення до забезпечення інформаційної безпеки на Слу­жбу безпеки України Законом не покладено.

Окремі питання забезпечення інформацій­ної безпеки визначені в Законі України «Про оборону України» [6]. Відповідно до цього Закону оборона України - це система полі­тичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів дер­жави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або зброй­ного конфлікту.

Статтею 3 зазначеного Закону визначено, підготовка держави до оборони в мирний час включає окремі заходи, спрямовані на забез­печення інформаційної безпеки:

- проведення розвідувальної та інформа­ційно-аналітичної діяльності в інтересах під­готовки держави до оборони;

- захист інформаційного простору України та її входження у світовий інформаційний простір, створення розвинутої інфраструкту­ри в інформаційній сфері.

Важливу роль в обороні держави покладе­но на Генеральний штаб Збройних Сил Укра­їни, який є головним військовим органом з планування оборони держави, управління за­стосуванням Збройних Сил України, коорди­нації та контролю за виконанням завдань у сфері оборони органами виконавчої влади, ор­ганами місцевого самоврядувань, військови­ми формуваннями, утвореними відповідно до законів України, та правоохоронними органами.

Генеральний штаб Збройних Сил України здійснює заходи щодо забезпечень інформа­ційної безпеки, а саме бере участь в організа­ції використань та контролю за інформацій­ним простором держави та здійснює його використань в особливий період.

Міністерства центральні та інші органи виконавчої влади у взаємодії з Міністерством оборони України у межах своїх повноважень узгоджують з Генеральним штабом Збройних Сил України питання використання інформа­ційного простору держави.

Завдання щодо забезпечення інформацій­ної безпеки також покладено і на Службу зо­внішньої розвідки України, діяльність якої регулюється Законом України «Про Службу зовнішньої розвідки України» [7], яким на зазначений орган покладається:

- добувань, аналітична обробка та надан­ня розвідувальної інформації споживачам;

- здійснень спеціальних заходів впливу, спрямованих на підтримку національних ін­тересів і державної політики України в інфо­рмаційній сфері;

- участь у забезпеченні безпечного функ­ціонування установ України за кордоном, безпеки співробітників цих установ та членів їх сімей у країні перебування, а також відря­джених за кордон громадян України, які обіз­нані з відомостями, що становлять державну таємницю;

- участь у боротьбі з незаконною торгів­лею технологією виготовлення зброї.

Зазначені завдання здійснюються в поряд­ку, визначеному Законом України «Про роз­відувальну діяльність» [8], який визначає правові основи організації і діяльності держа­вних органів, які здійснюють розвідувальну діяльність з метою захисту національних ін­тересів України від зовнішніх загроз.

Згідно цього Закону розвідувальна діяль­ність - діяльність, яка здійснюється спеціаль­ними засобами і методами з метою забезпе­чення визначених законом органів державної влади розвідувальною інформацією, сприянь реалізації та захисту національних інтересів, протидії за межами України зовнішнім загро­зам національній безпеці України.

Здійснення розвідувальної діяльності у ін­формаційній сфері покладається на Службу зовнішньої розвідки України та розвідуваль­ний орган Міністерства оборони України.

Розвідувальна діяльність є одним із найва­жливіших засобів забезпечення інформацій­ної безпеки, спрямованим на здобуття розві­дувальної інформації - відомостей про події і обставини, що стосуються національної без­пеки і оборони, які неможливо отримати офі­ційним шляхом, на підставі яких можна про­вадити прогнозування та планувань заходів забезпечень інформаційної безпеки.

Найбільшу кількість функцій щодо забез­печення інформаційної безпеки покладено на Державну спеціальну службу зв’язку та захи­сту інформації України (далі - ДССЗЗІ), дія­льність якої регулюється Законом України «Про Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації України» [9].

Відповідно до цього закону, ДССЗЗІ є дер­жавним органом, який призначений для забез­печень функціонувань і розвитку державної системи урядового зв’язку, Національної сис­теми конфіденційного зв’язку, захисту держа­вних інформаційних ресурсів в інформацій­них, телекомунікаційних та інформаційно- телекомунікаційних системах, криптографіч­ного та технічного захисту інформації.

Завдання ДССЗЗІ можна умовно розбити на такі групи:

- забезпечень функціонування державних систем спеціального зв’язку: державної сис­теми урядового зв’язку та Національної сис­теми конфіденційного зв’язку;

- захист державних інформаційних ресур­сів в інформаційно-телекомунікаційних сис­темах;

- криптографічний та технічних інформації.

Таким чином, як вбачається з завдань та

Функцій, покладених Законом на ДССЗЗІ, її діяльність зосереджена по-перше на техніч­них складових інформаційної безпеки: техні­чний та криптографічний захист інформації (конфіденційної і таємної), яка перебуває у власності держави, захист державних інфор­маційних ресурсів в інформаційно-телекому­нікаційних мережах, забезпечення функціону­вання державних систем спеціального зв’язку: державної системи урядового зв’язку та Наці­ональної системи конфіденційного зв’язку, по-друге її діяльність переважно спрямована на захист держави, як суб’єкта інформаційних відносин, залишаючи поза увагою таких суб’єктів інформаційних відносин, як суспі­льство, людина та громадянин. Такі акценти діяльності ДССЗЗІ є очевидними з огляду на те, що ДССЗЗІ є, в першу чергу, суб’єктом забезпечення національної безпеки, головним об’єктом якої є інтереси держави в інформа­ційній сфері.

Крім суб’єктів забезпечення національної безпеки окремі питання забезпечення інфор­маційної безпеки законодавством покладено на інші державні органи.

Так, Законом України «Про захист суспіль­ної моралі» передбачено заходи щодо захисту суспільства від негативного інформаційного впливу, який спричиняє розповсюдження продукції, що негативно впливає на суспільну мораль. Цим Законом заборонено виробницт­во та обіг у будь-якій формі продукції порно­графічного характеру в Україні, а також забо­роняються виробництво та розповсюдження продукції, яка:

- пропагує війну, національну та релігійну ворожнечу, зміну шляхом насильства консти­туційного ладу або територіальної цілісності України;

- пропагує фашизм та неофашизм;

- принижує або ображає націю чи особис­тість за національною ознакою;

- пропагує бузувірство, блюзнірство, не­повагу до національних і релігійних святинь;

- принижує особистість, є проявом зну­щання з приводу фізичних вад (каліцтва), з душевнохворих, літніх людей;

- пропагує невігластво, неповагу до батьків;

- пропагує наркоманію, токсикоманію, ал­коголізм, тютюнопаління та інші шкідливі звички.

Крім, того ним встановлюються спеціаль­ний порядок виробництва та обігу у будь-якій формі продукції еротичного характеру та про­дукції, що містить елементи насильства та жор­стокості, що дозволяються виключно за умови дотримання обмежень, встановлених законо­давством, зокрема ліцензування такої діяльності.

Законом України «Про захист суспільної моралі» [10] передбачено створення спеціа­льного органу, на який покладається реаліза­ції та додержання вимог чинного законодав­ства у сфері захисту суспільної моралі, обігу продукції і видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру, продукції, що міс­тить пропаганду культу насильства, жорсто­кості і порнографії - Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі Національної експертної комісії Укра­їни з питань захисту суспільної моралі, осно­вними завданнями якої є:

- координація розробки концепції захисту суспільної моралі, розробка засад державної політики з обігу продукції сексуального хара­ктеру та регулювання відповідних відносин;

- аналіз процесів і тенденцій, що відбува­ються у сфері захисту суспільної моралі, роз­робка рекомендацій для органів державної влади та місцевого самоврядування по їх пра­вовому регулюванню;

- контроль за дотриманням чинного зако­нодавства України у сфері захисту суспільної моралі.

Виходячи з завдань та повноважень Націо­нальної комісії, вона здійснює діяльність, спрямовану на забезпечення інформаційної безпеки щодо захисту фізичних осіб та суспі­льства в цілому від впливу вузького спектру негативної інформації: порнографічного ха­рактеру або що стосується пропаганди війни, ворожнечі, фашизму, расизму, неповагу до національних і релігійних святинь, нездоро­вий образ життя, нетерпимість до осіб з об­меженими можливостями, поширення якої може завдати шкоду суспільній моралі.

Повноважень щодо захисту суспільної моралі покладаються також на Національну раду України з питань телебачень і радіомо­влення (далі - Національна рада).

Відповідно до Закону України «Про Наці­ональну раду України з питань телебачення і радіомовлень» [ІІ] Національна рада є кон­ституційним, постійно діючим колегіальним органом, метою діяльності якого є нагляд за дотриманьм законів України у сфері телера - діомовлення, а також здійснення регулятор­них повноважень, передбачених законом.

Крім нагляду за додержаньм законодав­ства щодо захисту суспільної моралі Націо­нальна рада здійснює інші функції, пов’язані із забезпеченьм інформаційної безпеки шля­хом здійснення нагляду та контролю за діяль­ністю телерадіоорганізацій, інформаційному просторі, зокрема Національна рада здійснює забезпечень і сприяння конкуренції у діяль­ності телерадіоорганізацій усіх форм власно­сті відповідно до вимог законодавства, ство­рення умов щодо недопущення усунень, обмеження чи спотворень конкуренції у те - лерадіоінформаційному просторі.

Відповідно до ч.4 ст.7 Закону України «Про телебачення та радіомовлення» [12] На­ціональна рада є єдиним органом державного регулювання діяльності у сфері телебачень і радіомовлень незалежно від способу розпо­всюдження телерадіопрограм і передач, на який покладено функції щодо забезпечень інформаційної безпеки в телерадіоінформа - ційному просторі держави.

Водночас, ч. З ст.7 цього Закону визначено, що забезпечень формувань та реалізація державної політики у сфері телебачень і ра­діомовлення покладаються на центральний орган виконавчої влади. Таким органом є Державний комітет телебачення і радіомов­лень України (далі - Держкомтелерадіо).

Відповідно до Положень про Державний комітет телебачень і радіомовлень У країни, затвердженого Указом Президента України від 07.05.2011 р. № 559/2011 [13], Держком­телерадіо є головним у системі центральних органів виконавчої влади з формування та ре­алізації державної політики у сфері телеба­чення і радіомовлення, в інформаційній та видавничій сферах.

Одним із основних завдань Держкомтеле­радіо є формувань та реалізація державної політики у інформаційній сфері.

Виходячи з положення Держкомтелерадіо, він є головним в системі органів виконавчої влади в сфері забезпечення інформаційної безпеки, на який покладається, зокрема, фор­мування державної інформаційної політики, розробка заходів щодо запобігань інформа­ційному впливу, який загрожує інформаційній безпеці держави, суспільства, особи, реалізація завдань щодо забезпечень інформаційної безпеки, розробка пропозицій щодо вдоско­налення системи державного управління ін­формаційній сфері, при цьому на законодав­чому рівні на Держкомтелерадіо завдань і функцій щодо забезпечення інформаційної безпеки не покладено, що значною мірою ні­велює його статус в цьому питанні.

Не зважаючи на те, що забезпечення інфо­рмаційної безпеки є однією з найголовніших функцій держави, в Україні фактично відсут­ня система її забезпечень.

Окремі питань, що стосуються забезпе­чення інформаційної безпеки регулюються низкою законів України, сферою регулюван­ня яких є суспільні відносини у різних сфе­рах: від національної безпеки до захисту сус­пільної моралі, які наведені вище. Зазначені закони є неузгодженими між собою. Можна констатувати, що на сьогодні фактично відсу­тня цілеспрямована державна політика щодо забезпечень інформаційної безпеки.

Зазначеними законами завдання та функ­ції щодо забезпечення окремих питань інфор­маційної безпеки покладаються на велику кількість різних державних органів, компе­тенція яких стосується різних сфер держав­ного управління, вони мають різну підпо­рядкованість. У зв’язку з цим відсутні механізми взаємодії зазначених органів, дія­льність цих органів з питань забезпечення інформаційної безпеки не спрямовується та не координується.

Найкраще на законодавчому рівні врегульо­вані питання щодо комплексного забезпечення технічного захисту інформації, яка належить державі, та створення систем спеціального зв’язку, що є одним з головних завдань ДССЗЗІ та захисту суспільної моралі від нега­тивного інформаційного впливу, яка поклада­ється на Національну експертну комісію України з питань захисту суспільної моралі.

Діяльність інших державних органів, на які покладається виконання окремих завдань що­до забезпечення інформаційної безпеки є без­системною.

Відсутність державної політики щодо за­безпеченні інформаційної безпеки та спеціа­льного законодавства, яким передбачено на­прямки її реалізації, зумовлює відсутність чіткої та узгодженої системи суб’єктів забез­печення інформаційної безпеки - органів, на­ділених відповідними завданнями і функція­ми та засобами для їх виконання, що має наслідком безконтрольний вплив на інформа­ційний простір держави та ставить під загрозу інформаційний суверенітет держави, заподі­ює шкоду всім суб’єктам інформаційних від­носин, зокрема створює передумови для по­рушень прав людини та громадянина.

У зв’язку з цим існує нагальна необхід­ність створення системи забезпечення інфор­маційної безпеки, при цьому, на нашу думку необхідно врахувати наступне:

- по-перше, кількість елементів системи за­безпечення інформаційної безпеки не повинна бути надмірною, оскільки їх збільшення буде призводити до ускладнення функціонування і, як наслідок, зменшення її ефективності;

- по-друге, повинен існувати єдиний су­б’єкт управління забезпеченням інформацій­ної безпеки, наділений владними повнова­женнями у відношенні інших елементів забезпечення інформаційної безпеки та за­проваджені ефективні механізми їх взаємодії;

- по-третє, повноваження та функції суб’єктів забезпечення інформаційної безпеки повинні бути чітко розмежованими, не допус­кати дублювань з метою уникнення конкуре­нції в діяльності цих суб’єктів та, одночасно, охоплювати всі сфери та аспекти забезпечен­ня інформаційної безпеки, що дозволить до­сягти прийнятної ефективності функціону­вання системи;

- по-четверте, вважаємо, що до складу сис­теми забезпечення інформаційної безпеки по­винні входити не тільки органи публічної влади, а й інституції громадянського суспіль­ства, що дозволить однаково ефективно за­хищати в інформаційних відносинах інтереси не тільки держави, а й суспільства та людей і громадян.

Для вирішення порушеної проблеми, на нашу думку, в першу чергу, необхідно прове­сти систематизацію законодавства щодо за­безпечення інформаційної безпеки за резуль­татами якої видати законодавчий акт, в яким врегулювати всі питання, що стосуються за­безпечення інформаційної безпеки, одним з яких є створення системи інституціональної та функціональної системи забезпечення ін­формаційної безпеки.

ЛІТЕРАТУРА

1. Конституція України // ВВР України. - 1996.-№30.-Ст. 141.

2. Закон України «Про основи національ­ної безпеки» // ВВР України. - 2003. - № 39. - Ст. 351.

3. Закон України «Про Основні засади роз­витку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» // ВВР України. - 2007. - № 12.-Ст. 102.

4. Закон України «Про Раду національної безпеки і оборони України» // ВВР України. - 1998.-№35,-Ст. 237.

5. Закон України «Про Службу безпеки України» // ВВР України. - 1992. - № 27. - Ст. 382.

6. Закон України «Про оборону України» // ВВР України. - 1992. - № 9. - Ст. 106.

7. Закон України «Про Службу зовнішньої розвідки України» // ВВР України. - 2006. - № 8. - Ст. 94.

8. Закон України «Про розвідувальну діяль­ність» // ВВР України. - 2001. - № 19. - Ст. 94.

9. Закон України «Про Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації України» // ВВР України. - 2006. - № ЗО. - Ст. 258.

10. Закон України «Про захист суспільної моралі» // ВВР України. - 2004. - № 14. - Ст. 192.

11. Закон України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлен­ня» // ВВР України. - 1997. - № 48. - Ст. 296.

12. Закон України «Про телебачень та ра­діомовлень» // ВВР України. - 1994. - № 10. - Ст. 43.

13. Указ Президента України «Про Поло­жень про Державний комітет телебачення і радіомовлень України» : від 07.05.2011 р., № 559/2011 // Урядовий кур’єр. - .2011. - 25.05. -№93.



Зайцев М. М. Суб’єкти забезпечення інформаційної безпеки України /М. М. Зайцев// Форум права. — 2013. — № 3. — С. 231—238 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: Http://nbuv. gov. ua/j-pdf/FP_index. htm_2013_3_40.pdf

Проаналізовано законодавчі акти України, якими на органи держави покладаються за­вдання і функції у сфері забезпеченні інформаційної безпеки і зроблені висновки про те, що забезпечення окремих питань інформаційної безпеки покладаються на велику кількість різних державних органів, компетенція яких стосується різних сфер держав­ного управління, вони мають різну підпорядкованість. Викладено пропозиції напрям­ків вдосконалень законодавства України з метою забезпечення ефективності функці­онувань системи забезпечення інформаційної безпеки.

Зайцев Н. Н. Субъекты обеспечения информационной безопасности Украины

Проанализированы законодательные акты Украины, которыми на органы государства возлагаются задачи и функции в сфере обеспечении информационной безопасности и сделаны выводы о том, что вопросы обеспечения отдельных направлений информаци­онной безопасности полагаются на большое количество различных государственных органов, компетенць которых касается различных сфер государственного управления и имеют различную подчиненность. Изложены предложень по совершенствованию законодательства Украины с целью обеспечения эффективности функционирования системы обеспечения информационной безопасности.

Zaitsev M. N. The Subjects Providing the Information Security of Ukraine

According to the results of the research the legislative acts of Ukraine are analyzed, which in turn assigned tasks and responsibilities in the field of information security to the formations of the state and concluded that individual issues of information security branches rely on a large number of different government agencies whose competence for the various spheres of government and have a different subordination. Suggestions for improving the legislation system of Ukraine in order to ensure the efficiency of information security management system are proposed.