joomla
ЧИ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ІСТИНА ЦІННІСТЮ ПОЛЯ ПРАВА?
Форум права

УДК 340:165.4

О. в. тягло, докт. філос. наук, проф., Хар­ківський національний університет внутрішніх справ

Ключові слова: істина, поле права, Беккаріа, Кримінальний процесуальний кодекс України

Якщо звернутися до книги Чезаре Беккаріа «Про злочини і покарання» (1764), котра у країнах Західної цивілізації вважається одним із найважливіших джерел сучасного права, то статус істини як фундаментальної цінності навряд чи викликатиме будь-які сумніви. І це не дивно, оскільки Беккаріа - видатний пред­ставник Просвітництва, ґрунтованого не тіль­ки на безумовному твердженні пізнаванності істини, а й на вірі в результативне пізнання її важливих виявив силою розуму людини XVIII століття. «В наш час пізнані істинні ві­дношення, котрі пов’язують як суверена та підданих, так і різні нації між собою; стосун­ки оживились під впливом філософських іс­тин, які завдяки книгодрукуванню перетвори­лись на загальне надбань; між націями точиться мовчазна війна трудолюбства, сама гуманна і найбільш достойна розумних лю­дей. Ось плоди, принесені нашим просвіче­ним століттям», - наголошував Міланець з самого початку свого твору [1, с.88]. Звичай­но, поступові розуму на шляху до різноманіт­них істин завжди заважали і ще заважають некритичне засвоєння давніх традицій чи ре­лігійний фанатизм, невігластво, тимчасові пристрасті окремих осіб чи інтереси станів... Проте ці й інші можливі перешкоди не є принциповими, вони послідовно долатимуть­ся усюди, в тому числі й у полі права.

Не занурюючись зараз у глибини філософ­ської критики абсолютизації розуму та його здобутків, яку розвинули вже сучасники Чезаре Беккаріа - Девід Юм чи Іммануїл Кант, а у не­давно минулому XX столітті - Карл Поппер чи Фрідріх фон Хайєк, зупинюся лише на одному міркуванні, актуальному саме у полі права.

Істина і розум не вичерпують множини цінностей цього особливого поля соціального простору: поряд з ними той же Беккаріа стве­рджував закони. На його думку, наприклад, у правильно організованому судочинстві «сло­во матимуть тільки закони та істина»; судді по суті належить бути ні ким іншим, як «без­пристрасним дослідником істини» та «храни­телем і слугою законів» [1, с. 113]. Та, визна­вши наявність у полі права принаймні двох кластерів цінностей, далі природно поставити питання про їх співвідношення. На цьому шляху досить інформативним видається на­ступний фрагмент твору Беккаріа.

«Звернімося до історії - і ми побачимо, що закони, котрі усе ж є або мусять бути домов­леностями вільних людей, майже завжди слу­гують лише знаряддям пристрастей нечислен­них меншин чи народжуються випадковою і за швидкоминучою потребою. Ніде ще закони не написані безпристрасним дослідником людської природи, котрий спрямував би дія­льність людської маси до єдиної мети і пос­тійно прагнув би її, а саме - можливо більшо­го щастя для можливо більшої кількості людей. Щасливими є ті нечисленні нації, кот­рі не чекаючи, щоб повільний перебіг подій та змін у стосунках людей почав торувати шлях до кращого лише після того, як злигодні досягли крайніх меж, прискорили цей перехід мудрими законами; і заслуговує на вдячність людей той філософ, який зі свого скромного та самітного притулку насмілився кинути в маси перше сім’я корисних, хоча і не скорос­тиглих, істин» [1, с.88][11].


Як бачимо, за Беккаріа слід відрізняти за­кони, породжені випадковим збігом обставин чи мінливою грою пристрастей панівної вер­хівки, від тих «мудрих законів», кінцевим ви­током яких виявляється домовленість вільних людей, ґрунтована на знайдених філософом і засвоєних масами істинах. Можна б сказати, що це розрізнень на той час сущих законів - переважно згубної спадщини недоброго ми­нулого, і законів наразі скоріше належних, які з часом так чи інакше перетворюватимуться на нову правову реальність. На відміну від сущих, належні закони жодним чином не мо­жуть суперечити філософським істинам. На­віть більше: на думку Міланця, «мудрий за­кон» є наслідком пізнання істини і в цьому сенсі вторинний відносно неї.

Як людина, обізнана у реаліях правосуддя європейських країн XVIII століття, Беккаріа відзначив істотні загрози істині з боку сущих законів - не тільки норм матеріального права, а й процесуального.

«Формальність і урочистість необхідні у відправленні правосуддя, щоб нічого не за­лишалося на довільний вибір судді, щоб на­род знав, що суд чиниться на підставі твердих правил, а не безладно і пристрасно, насамкі­нець ще й тому, що на людей, схильних до наслідування, рабів звички, чуттєве вражень діє сильніше за міркувань. Істина буває над­то простою або надто складною і, щоб при­мирити з собою неосвічений народ, потребує певної долі зовнішньої урочистості. Але задля уникнення фатальної небезпеки не слід нада­вати формальностям такого характеру, від якого б постраждала істина» [І, с.147]. Таким чином, процес правосуддя, його «формально­сті» повинні беззастережно підпорядковува­тися фундаментальній цінності істини, набу­ваючи статусу інструментів її пошуку чи оприлюднення, тобто інструментальної цін­ності.

Отже, у співвідношенні кластерів ціннос­тей, осердями яких є істина і закон, беззапе­речний пріоритет Беккаріа віддавав істині та її оточенню, хоча це відповідало скоріше на­лежному стану справ, ніж наявному у XVIII столітті.

Чи справджується надія на панувань у полі права істини та доладно підпорядковано­го їй «мудрого закону» сьогодні, через 250 років після написання книги Беккаріа «Про злочини і покарань»? Намагання дати виче­рпну відповідь на поставлене питань в окре­мій розвідці не було б серйозним. Тому нада­лі я обмежусь лише одним аргументом, який ґрунтується на порівнянні сподівання Мілан­ця з вмістом низки чинних законів України.

В офіційному тексті Кримінального проце­суального кодексу України (далі - КПК), який набув чинності у листопаді 2012 року, не вдається знайти жодного вжитку терміна «істина». У попередньому Кримінально - процесуальному кодексі України він теж зу­стрічався не часто, але в нововведеному КПК зник навіть там, де був раніше. Так, у статті 48 Кримінально-процесуального кодексу за­значалося: «Захисник зобов’язаний не переш­коджати встановленню істини в справі...» [5, с.35]. Відповідно, у ст.61 вказувалося: «Не може бути захисником особа, яка, зловжива­ючи своїми правами, перешкоджає встанов­ленню істини в справі...» [5, с.45]. Натомість у ст.45 КПК знаходимо: «Захисником не може бути адвокат, відомості про якого не внесено до Єдиного реєстру адвокатів України або стосовно якого у Єдиному реєстрі адвокатів України містяться відомості про зупинення або припинення права на зайьття адвокатсь­кою діяльністю» [6, с.28]. У статтях 45-54 КПК, котрі прямо стосуються захисника, жо­дних норм, подібних до вищезгаданих зі ста­рого Кодексу, немає.

Відсутність терміну «істина» у КПК не виглядатиме цілковитим сюрпризом, коли переконатися, що він відсутній і в чинній Конституції України, перш за все у розділі «Правосуддя» та в окремих «юридичних» статтях. І потяг до його елімінації останніми роками, щонайменше, не послабшав. Про це свідчить, наприклад, ще й одна зі змін до Ци­вільного кодексу України 2003 року за Зако­ном України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з при­йняттям Кримінального процесуального ко­дексу України», який був підписаний Прези­дентом України 13.04.2012 р.: «...2) у частині п’ятій статті 306 слова «чи з’ясування істини під час розслідування кримінальної справи» замінити словами «чи під час кримінального провадження» [6, с.314]. Тобто пряма згадка про істину, доречна у 2003 році, у 2012 році була видалена.

У Кримінально-процесуальному кодексі існувала ст.172, за якою «Слідчий вправі про­вести очну ставку між двома раніше допита­ними особами, в показаннях яких є супереч­ності» [5, с.108]. Якщо припустити, що суперечність розумілася у точному сенсу на­уки логіки - як контрадикторність, то з огля­ду на логічний закон виключеного третього слід визнати, що поняття істини та хиби тут хоч і неявно, але у необхідний спосіб перед­бачені: підставою призначення очної ставки є розуміння слідчим неможливості одночасної хибності двох суперечних висловлювань, а метою - з’ясування того, яке з них істинне2. У КПК очна ставка «поглинається» новелою одночасного допиту кількох осіб: за ст.224[12] «Слідчий, прокурор має право провести од­ночасний допит двох чи більше вже допита­них осіб для з’ясування причин розбіжностей у їхніх показаннях...» [6, с. 119]. Впадає в око, перш за все, що метою цієї новели, так би мо­вити, «колективного допиту» задеклароване з’ясування причин розбіжностей показань, а не логічних значень відповідних висловлю - систематичний характер, тому навряд чи піддається поясненню як скороминуче явище. Та в будь-якому випадку, коли згадати «старо­го Гегеля», явище суттєве, через нього явля­ється сутність. І вона полягає, на мою думку, щонайменше у тому, що істина як цінність втрачає у полі права той пріоритетний статус, який обстоював маркіз Беккаріа. Співвідно­шенні кластерів цінностей, осердями яких є іс­тина і закон, істотно змінюється. Зокрема, на­віть мудро встановлювана процесуальна норма перестає, принаймні беззастережно, слугувати пошуку чи проголошенню істини, перепідпо - рядковуючись іншим цінностям як вагомі­шим[13]. Хотілось би вірити, що це справді є не що інше, як «людина, її життя і здоров’я, честь

І гідність, недоторканість і безпека» [7, с.6].

ЛІТЕРАТУРА

1. Беккариа Ч. О преступлениях и наказа­ниях / Чезаре Беккариа // Беккариа Ч. О прес­туплениях и наказаниях. - Москва : ИНФРА - М, 2004.-С. 83-156.

2. Кант И. О поговорке «Может быть, это и верно в теории, но не годится для практи­ки» / И. Кант // Кант И. Сочинения : в 6 т. - М. : Мысль, 1965. - Т. 4. - Ч. 2. - С. 60-106.

3. Тягло О. В. Роздуми Карла Поппера щодо теорії та практики демократичної дер­жави / О. В. Тягло // Постметодика. — 2010. — № 1. - С. 2-10 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// archive, nbuv. gov. ua/portal/ Soc_Gum/Postmetodyka/2010_l/tj agio. pdf.

4. Берлін І. Два концепти свободи / Ісайя Берлін // Лібералізм: Антологія. - К. : Смоло­скип, 2002. - С. 531-567.

5. Кримінально-процесуальний кодекс України. - X. : Одіссей, 2012. - 256 с.

6. Кримінальний процесуальний кодекс України. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального проце­суального кодексу України». - X. : Одіссей, 2012. - 360 с.

7. Конституція України [Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Із змінами станом на 1 січня 2006 р.]. - К. : Вид-во «Юрид. думка», 2006. - 120 с.

8. Тягло О. В. Юридична логіка чи логіка для юристів? / Тягло Олександр Володимиро­вич // Наше право. - 2013. - № 2. - С. 180— 183.