joomla
ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ КОМІСІЙ ПО ТРУДОВИХ СПОРАХ
Форум права

УДК 349.2

Я. A. CJIICAPEHKO, Національний уні­верситет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого

Ключові слова: Комісія по трудових спорах, трудові спори, індивідуальні трудові спори, тру­дова прокуратура, громадські суди

На сьогодні питанню індивідуальних тру­дових спорів в Україні присвячена окрема глава XV Кодексу законів про працю Украї­ни 1971 року (далі - КЗпП України), що має однойменну назву - Індивідуальні трудові спори. У відповідних положеннях трудового законодавства України прописано порядок розгляду індивідуальних трудових спорів та органи, що правомочні їх розглядати. Так, згідно статті 221 КЗпП України, трудові спо­ри розглядаються комісіями по трудових спорах та судами. Відповідно до ст.224 КЗпП України, комісія по трудових спорах є обов’язковим первинним органом по розгля­ду трудових спорів, що виникають на підп­риємствах, в установах, організаціях, за ви­нятком деяких випадків. У статтях 223, 226, 228 КЗпП України містяться положення про організацію комісій по трудових спорах, їх повноваження, порядок розгляду трудового спору, оскарження їх рішень тощо. Однак таке чітке нормативне регулювання та узго­дженість можливість наслідків виникнення трудового спору існувало не завжди.

До Лютневої революції 1917 року, тобто у дореволюційній Росії, усі трудові спори роз­глядалися у судовому порядку [1, с.57].

За результатами судової реформи 1864 року судова система була розгалужена на дві гілки: місцеві та загальні суди [2, с.54]. До загальних судів належали окружні суди та судові палати. До місцевих судів були відне­сені мирові суди. Трудові спори у той період розглядалися окружними та мировими суда­ми за правилами цивільного судочинства [1, с.57].

Суддям забезпечувалися досить широкі повноваження у тлумаченні норм у конкрет­них випадках. Примирення на підставі особ­ливих обставин справи або місцевих звичаїв мало би стати основною формою судового рішення. Відправляти правосуддя суди мали лише у тому випадку, якщо вирішити конф­лікт за допомогою примирних позасудових процедур між сторонами не вдалось [2, с.70]. Найпоширенішими спорами, що розглядали­ся мировими судами, були спори з приводу трудових договорів. Не на останньому місці перебували спори між сезонними робітника­ми та роботодавцями. Причинами розбіжно­стей між сторонами трудового договору до­сить часто були невиконання роботодавцем узятих на себе зобов’язань з виплат та неви­конань працівниками роботи у строк. До трудових на той час відносилися також спо­ри через образливе ставлень роботодавця з робітниками. Як правило, у таких випадках мирові суди підтримували сторону робітни­ків.

До суду зверталися здебільшого праців­ники, які не були фабричними робітниками, а були скоріше членами більш дрібних та більш аморфних маргінальних соціальних груп [3].

Звичайна судова процедура погано була пристосована для розгляду та вирішення трудових спорів (бюрократизм судів, трива­лість і складність, дорожнеча процедури). Рішення, прийняті у перших інстанціях, до­сить не часто доходили до Сенату (касаційна інстанція). Усе це робило вкрай актуальним запровадження у Росії спеціалізованих тру­дових судів (за прикладом багатьох зарубіж­них держав) [1, с.57].

Усі спроби спроектувати спеціалізовані суди з розгляду трудових спорів не знайшли своєї підтримки на законодавчому рівні. Бу­ли навіть неодноразові спроби створити щось наприклад промислових судів «ману­фактурної розправи» для вирішень супере­чок та розбіжностей між фабрикантами. З


Метою розробки реформи промислового за­конодавства була створена у 1859 році Комі­сія з представників Міністерства фінансів та Міністерства внутрішніх справ на чолі з О. Штакельбергом. Вже у 1863 році ця Комісія опублікувала пропозиції щодо запроваджен­ня промислових судів для вирішення усіх трудових спорів. Такі суди пропонувалося ввести у фабрично-заводських центрах за поданням губернаторів у Міністерство фі­нансів та Міністерство внутрішніх справ. Сам суд оголошувався незалежним від міс­цевої адміністрації, судді ж обиралися з чис­ла представників від роботодавців та робіт­ників. До компетенції таких судів відносилися конфлікти, пов’язані зі страйка­ми, дисциплінарними штрафами, порушен­нями обов’язкових постанов, відшкодування робітникові шкоди за спричинене каліцтво на виробництві, тощо.

Судовий процес складався з двох стадій: мировий розгляд і власне суд. Під мировим розглядом розумілося створення особливого комітету з двох членів (по одному від госпо­даря та робітників) [1, с.57-58]. До Міністер­ства внутрішніх справ у 1866 році навіть бу­ло подано проект Закону «Про промислові суди», але його так не було втілено у життя.

Після революції 1905 року також просте­жувалася неодноразова спроба впровадити промислові суди в різних проявах у складі загальної судової системи. Але законопроект так і не потрапив на обговорення Державної думи і все залишилося без змін [1, с. 58-59].

Відсутність у Росії спеціалізованих судів, які би вирішували трудові справи, розгляда­лась у дореволюційній юридичній літературі як істотний недолік правової системи, що вів до надмірного зростань адміністративного тлумачень законів, адміністративної прак­тики, яка не може володіти авторитетом су­дової практики.

JI. C. Таль пропонував введення самостій­ної системи промислових судів з єдиною верховною для них інстанцією [4, с.43-44]. Метою впровадження спеціалізованої судо­вої системи, до компетенції якої би входив розгляд виключно трудових справ, з точки зору JI. C. Таля, полягало не тільки в тому, щоб вирішити трудовий спір по суті, але й примирити обидві сторони. Для досягнення цього необхідно було знати, перш за все, внутрішнє життя підприємства та особливо­сті даного середовища [5, с.62].

Окрім суду, який розглядав левову части­ну трудових спорів, згодом значною мірою таких спорів у Росії, як і у деяких інших єв­ропейських державах (Англія, Данія, Фран­ція, Швейцарія, Німеччина, Австро - Угорщина, Ліхтенштейн, Бельгія, Голландія, Фінляндія, Швеція, Норвегія, Португалія, Угорщина, Болгарія, Італія, Румунія, Іспанія, Сербія, Греція тощо), торкалася й Фабрична інспекція, що була створена у 1882 році. Да­ний орган у Росії підпорядковувався безпо­середньо Міністерству фінансів [6].

Первісна функція Фабричної інспекції по­лягала у нагляді за виконаньм закону про охорону праці малолітніх (мова йде про За­кон від 01.06.1882 р. «Про малолітніх», пра­цюючих на заводах, фабриках та мануфакту­рах») [7]. Пізніше її функції та повноваження були значно розширені та зводилися мало не до функцій, якими зараз володіють деякі су­часні правоохоронні органи (порушувала кримінальні переслідування за невиконання підприємствами вимог фабричних законів, попереджувала вчинення правопорушень у сфері праці тощо). Фабрична інспекція вико­нувала також примирно-посередницькі фун­кції. Такі повноваження Фабричної інспекції були особливістю російського законодавства дореволюційного періоду і не були прита­манні загальноєвропейській моделі того ча­су. Примирно-посередницькі функції при виникненні трудових конфліктів та функція попередження трудових спорів не були при­таманними відповідним органам західних держав [1, с.54-55]. Фабрична інспекція ви­ступала як орган, що здійснював досудовий розгляд трудових спорів, схиляючи сторони до компромісу [8, с.26].

Фабрична інспекція у своєму розвитку до 1905 року пройшла важкий шлях, перетво­рившись зі збору трьох до важного механіз­му, що приймав живу та діяльну участь у житті робітників та урегулюванні відносин з підприємцями на місцях [9, с. 137-168].

Порівняти функції сучасної Комісії по трудових спорах та дореволюційної Фабрич­ної інспекції досить складно, тим не менше з впевненістю можна стверджувати, що сам факт започаткування Фабричної інспекції у дореволюційній Росії був по суті першим кроком до формування досудового органу з розгляду та вирішення індивідуальних тру­дових спорів.

Після Лютневої революції 1917 року була зроблена ще одна спроба створити трудові суди. Міністерством праці було прийнято рішень про розробку проекту установи промислових судів для вирішення спорів між роботодавцями та працівниками із винагоро­дою, що не перевищує шести тисяч рублів на рік. Однак робота над вказаним законопрое­ктом була припинена у зв’язку з падінням Тимчасового уряду [1, с.60].

Лютнева революція 1917 року ознамену­вала появу двох нових органів для Росії: фа - брично-заводські комітети (ФЗК) та примир­ні камери. До повноважень ФЗК входило представництво робітників перед адмініст­рацією та власниками підприємств, зносини з урядовими установами. Стосовно примир­них камер, то з них була створена мало не система органів з розгляду трудових спорів. Так, примирні камери складалися з рівної кількості виборних представників від робіт­ників та адміністрації. їх функція зводилася до вирішення непорозумінь, що виникали у взаємовідносинах власника підприємства, адміністрації та робітників. При недосягнен - ні згоди у примирній камері підприємства, спір мав бути перенесений на вирішення центральних примирних камер, які були створені у Петрограді та Москві.

У серпні 1917 року Тимчасовий уряд за­твердив Положення про примирні камери та третейські суди, що створювалися для вирі­шення трудових конфліктів. З цього часу, при виникненні розбіжностей, першою ін­станцією залишалася примирна камера, дру­гу ж інстанцію представляв третейський суд [1, с. 61-63]. Рішення третейського суду були обов’язковими для виконання, однак не ос­таточними. У разі незгоди з його рішенням допускалася можливість звернення ще й до Центральної примирної камери, рішення якої вже були не лише обов’язковими, але й оста­точними. Після створення у цьому ж році Відділу праці у складі Міністерства торгівлі та промисловості, а згодом у складі Мініс­терства праці, його комісарам на місцях на­лежала організація бірж праці та примирних камер і третейських судів [10, с.43-44].

Після Жовтневої революції 1917 року бі­льшовики формально скасували закони, що існували до жовтня 1917 року. Радянська влада почала будувати нове трудове законо­давство [1, с. 109]. Одним із перших норма- тивно-правових актів, був Декрет РНК «Про інспекцію праці» від 18.05.1918 р. [11], яким Фабрична інспекція була скасована та за­мість неї утворено Інспекцію праці, що зна­ходилася у віданні Народного комісаріату праці. До повноважень даного органу відне­сено контроль за втіленням у життя декретів, постанов та інших актів радянської влади по охороні праці, вжиття заходів до невиконан­ня декретів, постанов Радянської влади, у тому числі у виді самостійного накладення адміністративних штрафів [1, с. 111—112]. Крім того, інспектори праці при виконанні своїх обов’язків мали право вільного доступу до будь-якого приміщення працівників та членів їх сімей.

На відміну від Фабричної інспекції, ново - створена Інспекція праці не володіла повно­важеннями щодо розгляду та вирішення тру­дових розбіжностей між працівниками та роботодавцями, тому нічого спільного цей орган із сучасною КТС не мав.

У грудні 1918 року прийнято Кодекс за­конів про працю - перший відносно широ­кий та комплексний за своїм змістом акт ра­дянського трудового законодавства, свого роду Конституція праці, що поклала початок черзі наступних кодифікацій цього законо­давства та започаткувала основу подальшого розвитку радянського трудового права. КЗпП 1918 року підсумував законодавство про працю першого року радянської влади [1, с.120].

Згідно статті 8 цього документу, умови праці на всіх підприємствах регламентують­ся тарифними положеннями, що розробля­ються профспілками за погодженням з кері­вниками або володільцями підприємств та передаються на затвердження до Народного Комісаріату Праці. У разі ж недосягнення згоди між профспілками та керівництвом, таке тарифне положення передається прямо на затвердження до Народного Комісаріату Праці [12].

У самому КЗпП 1918 року не існувало ін­ституту судового захисту прав працівників при виникненні трудового чи тісно пов’язаного з ним спору. Трудові спори роз­глядалися чи то на рівні адміністративного органу, чи то на рівні профспілок, які на той час починали набувати функції державних установ, або Відділами праці. Самі ж Відділи праці могли створювати по мірі необхідності примирні камери та третейські суди. Підроз­ділами Відділів праці виступали так звані конфліктні відділи. Так, згідно ст.36 КЗпП 1918 року особа, яка була взята на роботу на умовах випробувального строку і не була ос­таточно зарахована на роботу, може оскар­жити таке неприйняття до профспілки, чле­ном якої вона є. Згідно статей 37, 38 КЗпП 1918 року, профспілка, якщо визнавала скар­гу обґрунтованою, вступала у переговори з установою про прийняття на роботу скарж­ника [12, ст.36-38]. У разі ж безрезультатно­сті переговорів, справа переходила до місце­вого Відділу праці, рішення якого були остаточними [1, с.136-137].

Чинний на той час КЗпП 1918 року містив

І такі поняття, як переведення та переміщен­ня працівників, але з умовою, що така дія мала здійснюватися виключно в інтересах справи та на підставі постанови відповідного органу управління.

Працівник мав право, у разі його незгоди з переведенням, оскаржити до місцевого або обласного Відділу праці. Рішення ж Відділу праці з цих питань сторонами оскаржувалося до обласного Відділу праці або до Народного Комісаріату праці, рішень яких були оста­точними та подальшому оскарженню не під­лягали (ст.43-44 [12]).

Звільнення працівник мав право оскаржи­ти до місцевого Відділу праці. Прийняте Відділом праці рішення можна було оскар­жити до обласного Відділу праці, рішення якого вже у подальшому оскарженню не під­лягало та було остаточним (ст. ст.49-50 КЗпП 1918 року) [12].

Добровільному залишенню роботи (звіль­нення з роботи за власним бажанням) на під­приємстві передує перевірка підстав такого залишення відповідним органом робочого самоврядувань (фабрично-заводськими чи інший Комітетами), ст.36-38 [12]. У разі, якщо орган робочого самоврядування (фаб- рично-заводський чи інший Комітет), озна­йомившись з причинами залишення роботи, знайде їх безпідставними, працівник зо­бов’язаний продовжувати роботу, але може оскаржити постанову органу робочого само­врядування до відповідної професійної спіл­ки. У разі відмови працівника продовжувати виконувати роботу, за наявності постанови органу робочого самоврядування про такий обов’язок, він позбавляється права реєстрації у Відділі розподілення робочої сили (статті 52-53 КЗпП 1918 року) протягом одного ти­жня. Вищевказані норми щодо обов’язку продовжувати працювати, не розповсюджу­ються на осіб, які працювали у приватної особи.

Відповідно до ст.118 КЗпП 1918 року тру­дящий, який систематично вироблював ви­роби менше встановленої норми, може бути, за постановою розціночної комісії, переведе­ний на іншу роботу тієї ж групи та категорії, або ж переведений на більш низьку групу або категорію з відповідним зниженням ви­нагороди. Дана постанова могла бути оскар­жена працівником до місцевого Відділу пра­ці, а потім, у разі незгоди з її рішенням, до обласного Відділу праці, рішення якого вже були остаточні та оскарженню не підлягали. [12].

Питання про визнання чи відмову у ви­знанні особи такою, що втратила працездат­ність, вирішувало Бюро лікарської експерти­зи, його склад, загальний порядок діяльності та порядок оскарження його рішень встанов­лювався Додатком «Правила про порядок встановлення непрацездатності» до ст.5 КЗпП 1918 року. Так, згідно положень Пра­вил..., постанова Бюро експертизи про ви­знання або невизнання особи такою, що втратила працездатність, може бути оскар­жена заінтересованими особами у Народний комісаріат охорони здоров’я. Як вказано у самих Правилах, від Народного комісаріату охорони здоров’я залежало залишити скаргу без наслідків чи розпорядитися про переос - відування особи у новому складі Бюро екс­пертизи. У разі ж задоволення скарги рішен­ня Бюро експертизи у новому складі вважалося остаточним та подальшому оска­рженню не підлягало [12].

У пункті 7 Правил про видачу дотацій працівникам під час їх хвороби (Додаток до статті 78 КЗпП 1918 року) передбачалася можливість оскарження постанови лікарня­них кас у двотижневий строк до Відділу праці [12]. Постанови ж Відділу праці з цьо­го питання були остаточними.

Пунктом 12 Правил про безробітних та про видачу їм дотацій (Додаток до ст.79 КЗпП 1918 року) передбачалася можливість оскаржити постанови місцевої каси безробі­тних заінтересованими особами у двотижне­вий строк до місцевого Відділу праці, а пос­танови місцевого Відділу праці - до обласного Відділу праці, постанови якого були остаточними.

Таким чином, за часів існувань КЗпП 1918 року індивідуальні трудові спори розг­лядалися виключно позасудовими органами. Суди ж у цих заходах не приймали участі взагалі. На наш погляд, усунення суду від участі в розгляді трудових спорів не відпові­дало європейській моделі захисту прав. У підтвердження цього вже 14.11.1919 року Декретом РНК створювалися робочі дисцип­лінарні товариства судів з представників управлінь, профспілок та фабрично - заводських комітетів, що були покликані ро­зглядати справи про порушення трудової ди­сципліни. Ці суди наділялися правом засто­совувати до порушників найсуворіші покарання [1, с. 135].

КЗпП 1918 року проіснував не так довго. На початку 20-х років на території РРФСР, до складу якої входила на той час і Україна, було оголошено про введення Нової еконо­мічної політики, яка до певної межі допуска­ла приватну власність. Нова кодифікація трудового законодавства мала на меті замі­нити Кодекс 1918 року новим, більш присто­сованим до умов ринкової економіки. І вже 09.11.1922 року було прийнято та введено в дію новий КЗпП 1922 року.

Цей Кодекс у частині розгляду трудових спорів ознаменувався наявністю двох меха­нізмів їх розгляду та вирішення: примусовий порядок (особливі сесії народних судів) та примирно-третейські розгляди (розціночно - конфліктні комісії (РКК), примирні камери та третейські суди) [1, с.165].

Так званий примусовий механізм викори­стовувався у випадку порушення наймачем законодавства про працю та колективних до­говорів, а також при будь-яких індивідуаль­них та колективних трудових спорах.

Особливі (трудові) сесії народних судів утворювалися у складі голови - народного судді та двох членів суду - одного голови НКТ та одного представника від профспілок (губернської ради профспілок). Трудові сесії створювалися при кожному губернському суді. Там, де трудових сесій не було, трудові справи розглядалися народними судами у загальному порядку. Трудові сесії були включені у загальну судову систему, а каса­ційною інстанцією для них був губернський суд. Були встановлені особливі процесуальні правила щодо позовів по заробітній платі: з позивача не стягувалася судове мито та усі інші збори, витрати по справі; у разі ж неяв­ки відповідача до суду він міг винести пос­танову про його примусовий привід; стяг­нення заробітної плати могло розглядатися за спрощеною процедурою шляхом видання судового наказу, що вже тоді мав силу вико­навчого листа [1, с. 165-166].

У 1923-1926 роках була сформована так звана трудова прокуратура, до функцій якої відносилося, зокрема, порушення судового переслідувань проти посадових та приват­них осіб за порушення законів про працю; нагляд за провадженням дізнань та слідства по трудових справах; порушення питання про перегляд трудових справ; загальний на­гляд за законністю дій та розпоряджень дер­жавних установ та посадових осіб, включаю­чи відділи праці та інспекції праці [1, с.166].

Примирний розгляд, як другий механізм використовувався для вирішень спорів що­до укладень, виконань, тлумачень та змі­ни колективних договорів, а також будь-яких трудових спорів, сторони яких погодилися на його розгляд за допомогою примирних процедур за виключенням порушень законо­давства та колективних договорів, що потяг­ло кримінальну відповідальність [1, с.166- 167].

Найнижчою інстанцією примирно - третейського розгляду була РКК. Вона утво­рювалась із різної кількості представників фабрично-заводського місцевого комітету (ФЗМК) та адміністрації. У РКК розглядали­ся спори, що виникли у зв’язку з тлумачен­ням та застосуванням законів, колективних та трудових договорів, а також питань, що підлягали розгляду у РКК згідно законодав­ства. У РКК спори вирішувалися за згодою сторін, а при його відсутності спір міг бути розглянутий у примирній камері та третей­ському суді, або переданий на розгляд тру­дової сесії народного суду [1, с. 166-167].

Другою інстанцією примирно - третейського розгляду були примирні каме­ри. Вони не були постійними установами, а формувалися при органах НКТ для кожного спору з представників сторін. Як представ­ник працівників у обов’язковому порядку виступала профспілка. Голова камери приз­начався органами НКТ. Примирна камера розглядала як індивідуальні, так і колективні спори. Спори у зв’язку із застосуванням ко­лективних договорів могли розглядатися у примирній камері лише після того, як вони не отримали вирішення у РКК [1, с.167].

Третьою інстанцією примирно - третейського розгляду були третейські суди. Вони організовувалися при органах НКТ ad hoc (тобто, для розгляду конкретної справи) на підставі, зареєстрованої у суді третейсь­кого запису, складеного органами НКТ та підписаного сторонами з обов’язком підко­ритися рішенню третейського суду. У тре­тейській суд спори передавалися за ініціати­вою сторін, якщо їх не задовольнив розгляд їх спору у примирній камері, а також безпо­середньо.

Рішення РКК, згоди примирних камер та постанови третейських судів оскарженню не підлягали, але ці рішення могли бути скасо­вані НКТ у порядку нагляду у разі порушен­ня закону.

З 1922 по 1928 роки система розгляду трудових спорів більш менш почала вибудо­вуватися. Так, у цей період було затверджено ряд нормативно-правових актів, з яких ви­пливало три напрямки розгляду трудових спорів: судовий, примирно-третейський та адміністративний.

Так, 27.08.1928 року РНК було прийьто Постанову про товариські суди на фабрично - заводських підприємствах у державних та громадських установах, якою було власне засновано товариські суди на вищевказаних об’єктах, як вказано у самій постанові, для розгляду справ про образи, що виникали між особами, що працювали у цих підприємствах та установах. Організація товариських судів покладалася на губернські (окружні) суди за участю профспілок [13].

У цей же час були також прийняті Поло­ження про розціночно-конфліктних комісіях, положення про примирні камери та третей­ські суди для вирішення трудових конфлік­тів, а також Положення про нагляд за діяль­ністю розціночно-конфліктних комісій, при­мирних камер та третейських судів [1, с. 168]. РКК організовувалося на усіх підприємствах та установах, де було ФЗМК. За його відсут­ності РКК організовувалися при груповому комітеті профспілки. Функції РКК поділяли­ся на розціночні та конфліктні.

До розціночних функцій РКК відносилися встановлення та зміна умов праці. До конф­ліктних функцій відносився розгляд спорів позовного характеру [1, с.180]. Рішення РКК були остаточними та не потребували затвер­дження.

Примирні камери організовувалися за особливою згодою між профспілкою та ад­міністрацією підприємства при різноманіт­них органах Наркомпраці для вирішення окремих між ними трудових спорів. Вони розглядали дві групи спорів: спори з питань укладень, зміни, доповнень та тлумачень колективних договорів; спори, пов’язані зі встановленням чи зміною умов праці, якщо рішення по суті таких спорів не задовольни­ли на рівні РКК. Якщо на цій стадії спір не було врегульовано, то його можна було пе­редати на розгляд третейського суду [1, с.180-181].

Не дивлячись на таку, з першого погляду, чітко сформовану розгалужену систему роз­гляду трудових спорів, ефективності у її дія­льності було недостатньо.

Так, громадські суди (сільські громадські суди, примирні камери, виробничо - товариські суди, житлові суди) розглядали «дрібні» справи. Робота цих судів, як вказу­валося у нормативних актах, була «не обме­жена будь-якими формальними правилам судочинства». Порушувалися елементарні гарантії законності: не заводилися справи, не складалися протоколи засідань, рішення ви­носилися усно, а при наступному записі час­то спотворювалися. Деякими судами за 2 го­дини розглядалися до 40 заяв, при цьому коротко оголошувалися рішення: «догана», «штраф у розмірі 3 рублів». Не дивлячись на те, що підсудність громадських судів була обмежена, вони нерідко приймали до розг­ляду та вирішували справи, що не відноси­лися до їх компетенції (наприклад, майнові спори із сумою позову понад 50 рублів). За законом нагляд за розглядом справ у цих су­дах здійснювали народні суди. На практиці ж це не виконувалося, оскільки на кожного суддю припадало до 40-50 товариських су­дів. Існувала проблема й у рівні освіти та правової підготовки суддів у громадських та народних судах [14].

Крім вищевказаних порядків розгляду трудових спорів, існував щодо певної кате­горії працівників виключно адміністратив­ний порядок їх вирішення. Такі працівники могли оскаржити своє звільнення або притя­гнення до дисциплінарної відповідальності виключно до вищестоящих у порядку підле­глості органів.

З упевненістю можна стверджувати, що у 1920-х роках завершилося формування тру­дового законодавства, зокрема, в частині ро­згляду та вирішення трудових спорів на дов­гі роки.

Вперше поняття «комісія по трудових спорах» з’явилося в Указі Президії Верхов­ної Ради СРСР від 31.01.1957 року, яким бу­ло затверджено «Положення про порядок розгляду трудових спорів» [15]. Даним По­ложенням регламентовано вичерпний пере­лік органів, що розглядали трудові спори: Комісії по трудових спорах; фабричні, завод­ські, місцеві комітети профспілок; народні суди.

Згідно Розділу II вказаного Положення, Комісії по трудових спорах утворювалися з рівної кількості постійних представників фа­бричного, заводського, місцевого комітету профспілки та адміністрації підприємства, установи, організації. У цехах та інших ви­робничих частинах підприємства, де малися цехові комітети профспілки, могли бути ор­ганізовані цехові комісії з трудових спорів. На підприємствах, в установах та організаці­ях, де не було ФЗМК профспілки, комісія по трудових спорах утворювалася у складі профспілкового організатора та керівника підприємства, установи, організації. КТС бу­ли первинними органами з розгляду позов­них спорів між працівниками та адміністра­цією. Рішення КТС могли бути оскаржені до ФЗМК, у разі ж незгоди і з цим органом, - до суду.

На даному етапі розвитку трудового зако­нодавства також існував перелік працівників, трудові розбіжності яких розглядалися ви­ключно вищестоящими органами [1, с.218].

Наступний етап розвитку трудового зако­нодавства в цілому та інституту трудових спорів зокрема, припав на початок 1970 ро­ку, що ознаменувався прийняттям Закону «Про затвердження Основ законодавства СРСР та радянських республік про працю». На території Української PCP подібний до­кумент було прийнято Верховною Радою УРСР у формі Закону УРСР «Про затвер­дження Кодексу законів про працю УРСР» від 10.12.1971 року та введено в дію з 01.06.1972 року.

На думку І. Я. Кисельова, прийняття Ос­нов та нових кодексів дало поштовх до істо­тного оновлення радянського трудового за­конодавства [1, с.220-223].

Питанню трудових спорів у останньому, нині чинному на сьогодні на території Укра­їни Кодексі законів про працю України, при­свячена окрема глава XV, яка отримала на­зву «Трудові спори». У первісній редакції КЗпП УРСР 1971 року встановлювався зага­льний порядок розгляду та вирішення трудо­вих спорів та перелік органів, правомочних їх розглядати. Так, згідно ст.221 КЗпП Укра­їнської PCP [16] трудові спори розглядалися: комісіями по трудових спорах; фабричними, заводськими, місцевими комітетами профе­сійних спілок; районними (міськими) народ­ними судами. КЗпП 1971 року за прикладом «Положення про порядок розгляду трудових спорів» 1957 року [15] залишив норми щодо розгляду трудових спорів деяких категорій працівників вищестоящими у порядку підле­глості органами. Із прийняттям нового КЗпП 1971 року на зміну Положенню 1957 року було затверджено Указом Президії Верхової Ради СРСР від 20.05.1974 року нове «Поло­ження про порядок розгляду трудових спо­рів». Останній документ мало чим відрізняв­ся від попереднього. Положення 1974 року доповнювало КЗпП 1971 року, зокрема, у ньому містився порядок створення та компе­тенції КТС, порядок розгляду трудових спо­рів у КТС та виконання рішень тощо.

КТС набула статусу обов’язкового пер­винного органу з розгляду трудових спорів, за виключенням тих спорів, що відносилися до компетенції суду. Право робітників та службовців на звернення до КТС не обмежу­валося будь-яким строком. Прийом заяв, що надходили до КТС, відбувався ФЗМК або профспілкою. Рішень КТС було обов’язковим до виконання. Другою інстан­цією після КТС були ФЗМК, куди працівник мав право оскаржити рішення КТС [15]. У разі незгоди з рішенням ФЗМК, такий спір вже розглядав суд за правилами цивільного процесу. Крім того, безпосередньо суди роз­глядали певну категорію спорів, без звер­нення до КТС та ФЗМК, зокрема, спори про звільнення за ініціативою роботодавця, по­новлення на роботі, тощо.

На сьогоднішній день з часу прийняття КЗпП УРСР 1971 року до нього вносилися численні зміни та доповнень, результатом чого стало те, що вже не залишилося майже жодної статті, яка би не була змінена, допов­нена або виключена.

Незабаром, після здобуття Україною не­залежності, назва глави XV КЗпП України була змінена і тепер має назву «Індивідуаль­ні трудові спори». Повноваженнями розгля­дати трудові спори наділені за загальним правилом два органи: комісії по трудових спорах та суди [17]. Крім того, чинний КЗпП [17, с. 112] залишив відсилочні норми щодо порядку розгляду трудових спорів деяких категорій працівників, зокрема суддів (ст. ст. 83-89 [18]), прокурорсько-слідчих працівників [19], не дивлячись на визнані окремі положення законодавства з цих пи­тань неконституційними [20].

Разом із тим, навіть з огляду на прийняття ряду нових законодавчих актів, що стосу - ються трудових правовідносин різних кате­горій працівників різних сфер економічної діяльності, у нині чинний КЗпП зміни вно­сяться досить повільно. Потребує перегляду майже кожна стаття КЗпП, що містить поло­ження про індивідуальні трудові спори.

ЛІТЕРАТУРА

1. Киселев И. Я. Трудовое право России. Историко-правовое исследование : учебное пособие / Киселев И. Я. - М. : Изд-во НОР­МА, 2001.-384 с.

2. Курас Т. Л. Российская судебная сис­тема: история и современность / Курас Т. Л.

М. : Фонд «Правовая культура», 1999. - 154 с.

3. Нюбергер Дж. Власть слова: рабочие против хозяев в мировых судах / Нюбергер Дж. // Рабочие и интеллигенция России в эпоху реформ и революций, 1861 - февраль 1917 г. / РАН. Отд-ние истории. Ин-т рос. истории. С.-Петерб. фил., Калифорнийский ун-т в Беркли (США) и др. ; редкол.: Пото - лов С. И. (отв. ред.) и др. - С.-Петербург,

- С. 255-266.

4. Таль Л. С. Очерки промышленного ра­бочего права / Таль Л. С. - М., 1918. - 225 с.

5. Таль Л. С. Трудовой договор. Цивили - стические исследования. Часть 2. Внутрен­ний правопорядок хозяйственных предпри­ятий / Таль Л. С. - Ярославль, 1918. - 180 с.

6. Троцкий Л. Фабричная инспекция и децентрализованная помпадурия / Троцкий Л. //Искра. -01.07.1903. -№43.

7. Історія держави і права України: підру­чник: [у 2 т.] / за ред. В. Я. Тація, А. И. Рого­жина, В. Д. Гончаренка ; кол. авторів: В. Д. Гончаренко, А. И. Рогожин, О. Д. Святоць - кий та ін. - К. : Концерн «Видавничий дім «Ін Юре», 2003. - Т. 1. - 2003. - 656 с.

8. Ташбекова И. Ю. Правовое регулиро­вание деятельности фабричной инспекции в России в конце XIX - начале XX века : авто - реф. дисс. на соискание ученой степени канд. юрид. наук / Ташбекова И. Ю. - М., 2007. - 176 с.

9. Микулин А. А. Фабричная инспекция в России. 1882-1906 / Микулин А. А. - Киев, 1906.-344 с.

10. Орлова H. Е. Практика государствен­ного регулирования трудовых отношений Министерством труда Временного прави­тельства / H. Е. Орлова // Социальное и пен­сионное право. - 2007. - № 1 - С. 43-44.

11. Декрет СНК «Об Инспекции труда» : от 18.05.1918 г. [Електронний ресурс]. - Ре­жим доступу: Http://www. libussr. ru/ doc_ussr/ussr_286.htm.

12. Кодекс законов о труде 1918 року [Електронний ресурс]. - Режим доступу: Http://www. libussr. ru/doc_ussr/ussr_416.htm.

13. По­становление СНК «О товарищеских судах на фабрично-заводский предприятиях на госу­дарственных и общественных учреждениях» : від 27.08.1928 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: Http://www. libussr. ru/doc_ussr/ussr_3438.htm.

14. Формы привлечения общественности к участию в работе судебных органов Урала (1922-1930 гг.) [Електронний ресурс]. - Ре­жим доступу: Http://www. juristlib. ru/ book_5523.html.

15. Указ Президиума Верховного Совета СССР «Об утверждении положения о поряд­ке рассмотрения трудовых споров» от 31.01.1957 г. [Електронний ресурс] - Режим доступу:

Http://www. libussr. ru/doc_ussr/ussr_5171.htm.

16. Кодекс законів про працю Українсь­кої PCP. - K. : Політіздат України, 1972. - 119 с.

17. Кодекс законів про працю України. - X. : ТОВ «Одіссей», 2007. - 200 с.

18. Закон України «Про судоустрій і ста­тус суддів» : від 07.07.2010 р. [Електронний ресурс] - Режим доступу: http ://zakon4.rada. gov. ua/laws/show/2453-

17/print 13 74236164141339.

19. Дисциплінарний статут прокуратури України / затв. Постановою Верховної Ради України : від 06.11.1991 р. [Електронний ре - сурс]. - Режим доступу:


Http: // zakon2. rada. gov. ua/laws/ show/1796-12.

20. Рішення Конституційного Суду Украї­ни від 22 червня 2004 року по справі № 1- 25/2004 про визнання неконституційності частини другої статті 16 Дисциплінарного статуту прокуратури України / затв. Поста­новою Верховної Ради України від

06.11.1991 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: Http://zakon4.rada. gov. ua/laws/show/ у013р710-04.



Слісаренко Я. А. Передумови виникнення комісій по трудових спорах /Я. А. Слісарен-

Ко // Форум права. — 2013. — № 2. — С. 513—522 [Електронний ресурс].

Висвітлено обставини, які вплинули на виникнення, розвиток та функціонування ін­ституцій по розгляду індивідуальних трудових спорів. Розкрита еволюція та практична діяльність органів, які у різний період формування вітчизняного трудового законодав­ства правомочні були розглядати розбіжності, що виникали між працівником та робо­тодавцем. Досліджено становлення інституту трудових спорів у законодавстві. Зверта­ється увага на прогалини у законодавстві під час практичного розгляду та вирішення індивідуальних трудових спорів.

Слисаренко Я. А. Предпосылки возникновения комиссий по трудовым спорам

Отражены события, которые повлияли на возникновение, развитие и функционирова­ние институций по рассмотрению индивидуальных трудовых споров. Раскрыта эво­люция и практическая деятельность органов, которые в различные периоды формиро­вания отечественного трудового законодательства правомочны были рассматривать разногласия, возникавшие между работником и работодателем. Исследуется становле­ние института трудовых споров в законодательстве. Обращается внимание на пробелы в законодательстве во время рассмотрения и разрешения индивидуальных трудовых споров.

Slisarenko Y. A. Preconditions of Occurrence of Commission on Labor Disputes

The reflection of events, which have an affect with preconditions of appear, development and functioning of institutions to consider individual labor disputes is devoted. This creative activity is detail reveals evolution and practical activity of authority, which in various peri­ods’ formation of national labor legislation was competent to consider the differences, arose between the employee and the employer. In detail the establishment of the institute of labor disputes in the legislation is Examining. The attention to gaps in legislation during the con­sideration and resolution individual labor disputes takes.