joomla
ПРАКТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ ЯК ДЖЕРЕЛО ІНТЕРПРЕТАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
Форум права

УДК 342(477)

Т. М. СЛІНЬКО, канд. юрид. наук, Націо­нальний університет «Юридична академія Укра­їни імені Ярослава Мудрого»

Ключові слова: інтерпретаційна діяльність, джерело права, правові позиції Конститлщійного Суду Україна, практика Європейського суду з прав людини, свобода вираження поглядів

Ратифікація Україною Європейської кон­венції про захист прав людини і основополо­жних свобод (ЄКПЛ) 17.07.1997 р. започатку­вала новий етап у діяльності вітчизняних правотворчих і правозастосовних органів. Цим актом Україна визнала для себе юриди­чно значущими рішення органів контрольно­го механізму даного договору та підтверди­ла, що новий підхід у галузі прав людини, закріплений у Конституції України має бути незворотнім і остаточним [І, с. І]. Після ра­тифікації Конвенція, відповідно до ст.9 Кон­ституції України, стала частиною національ­ного законодавства. Саме з цього моменту розпочався новий етап у наукових дискусіях щодо визнання на рівні джерел права судових рішень цього наддержавного судового органу і основним чинником розвитку системи захи­сту фундаментальних прав та свобод в Украї­ні, зокрема, на засадах природного права, слугує не лише механічна адаптація українсь­кого законодавства до європейських правових стандартів, але й стверджень нового розу­міння права [2, с.45]. Згідно ст. 17 Закону України «Про виконань рішень та застосу­вань практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Різні аспекти інтерпретаційної діяльності Конституційного Суду України досліджували в своїх наукових працях такі вчені як М. В. Вітрук, Г. А. Гаджиєв, В. О. Гергелійник, Б. С. Ебзєєв, М. І. Козюбра, В. О. Кряжков, JI. B. Лазарев, В. І. Лучін, М. Мойсеєнко,

В. Ф. Погорілко, А. В. Портнов, О. В. Романова,

A. О. Селіванов, М. Ф. Селівон, В. Є. Скомо­роха, Б. О. Страшун, М. В. Тесленко, В. П. Ти­хий, П. М. Ткачук, Ю. М. Тодика, О. М. Толочко, Г. О. Христова, В. М. Шаповал, С. В. Шевчук,

О. П. Євсєєв та ін.

Дослідженьм правових позицій Консти­туційного Суду України займалися, зокрема, Ю. Г. Барабаш, А. О. Селіванов, В. М. Кампо,

B. Є. Скомороха, A. A. Стрижак та ін. Серед російських вчених вказаній проблематиці присвячували свої праці В. О. Єлеонський, Л. В. Лазарев, В. О. Кряжков та ін. Тому мета статті полягає в аналізі застосування Консти­туційним Судом України практики Європей­ського суду з прав людини як джерело інтер­претаційної діяльності.

Конституційний Суд України (КСУ) при формулюванні своїх правових позицій у по­шуках додаткових аргументів звертається як безпосередньо до Конвенції так і до практики Європейського суду з прав людини, і таким чином стає свого роду провідником міжнаро­дних принципів і норм в царині прав людини на національний ґрунт. За влучним вислов­люванням В. Д. Зорькіна «Роль конституцій­них судів - це роль садівника, який вирощує конституційні принципи на конкретному на­ціональному ґрунті» [3]. Адже текст закону, в тому числі і конституції, сам по собі мало що значить без ефективного механізму забезпе­чення дії закріплених в них норм. В основно­му цю контрольну функцію на національному рівні виконують саме конституційні суди. На сучасному етапі конституційні суди країн східної Європи стикаються з тими проблема­ми, з якими конституційні суди європейських держав стикалися років ЗО назад: перш за все - це проблема «конституціоналізації» свідомо­


Сті не лише рядових громадян, але й юристів, посадових осіб, і навіть суддів інших судів.

Як зазначає Голова Конституційного Суду України А. Головін, до Європейського суду з прав людини надходить чимало заяв від гро­мадян України, що свідчить про наявність проблем у справі захисту прав і свобод люди­ни, виникнення яких зумовлено передусім системними недоліками у функціонуванні су­дової системи [4, с.8]. Такі недоліки пов’язані з недосконалістю чинного законодавства в сфері судоустрою та судочинства.

У багатьох випадках рішення КСУ у пи­таннях тлумачення і вироблених правових позиціях орієнтують законодавця, суди, гро­мадян по відношенню до застосування між­народного права при удосконаленні законо­давства, вирішенні конкретних справ, відстоюванні власних прав. Конституційний Суд України в процесі вирішення конкретної справи використовує для формулювання пра­вових позицій рішення Європейського суду, але не в цілому, а тільки окремі висновки (правові позиції) даного міжнародного орга­ну, які сформульовані ним щодо аналогічних подібних справ. Крім того, правові позиції Європейського суду знаходять своє відобра­ження в рішеннях Конституційного Суду у взаємозв’язку з якою-небудь нормою (групою норм) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколів до неї.

Складається відповідна практика безпосе­реднього посилання КСУ при формулюванні своїх правових позицій на практику Європей­ського суду з прав людини. Так, КСУ підтвер­див конституційне право власності громадян на особисті заощадження в установах Ощад­банку. Рішення від 10.10.2001 р. № 13-рп/2001 (справа про заощадження громадян) [5, с.71] механізм, відповідно до якого заощадження повертаються не за першою вимогою вклад­ника, як це передбачено ст.384 Цивільного кодексу Української PCP, а «поетапно, зале­жно від віку вкладника, суми вкладу, інших обставин, у межах коштів, передбачених для цього Державним бюджетом України на по­точний рік», обмежує конституційне право власності громадян, грошові вклади яких від­новлені шляхом компенсаційної індексації в Державному ощадному банку України.

Відповідно до Конституції України влас­ники, здійснюючи право власності, повинні додержуватися конституційних положень про те, що «власність зобов’язує», і вона «не по­винна використовуватись на шкоду людині і суспільству» (ч. З ст.13), а також, що викорис­тання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інте­ресам суспільства (ч.7 ст.41).

Отже, із системного аналізу положень Конституції України випливає, що право вла­сності може бути обмежено. Право держави обмежити володіння, користування та розпо­рядження майном визначено і Першим про­токолом до Конвенції про захист прав люди­ни і основоположних свобод 1950 р. Кожна фізична або юридична особа, зазначається в цьому документі, має право мирно володіти своїм майном. Проте держава має право «вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за ко­ристуванням майном відповідно до загальних інтересів...»(ст.1).

З огляду на це КСУ вважає, що положення ст.7 Закону, відповідно до яких заощадження повертаються «поетапно», «залежно від суми вкладу», «у межах коштів, передбачених для цього Державним бюджетом України на по­точний рік», хоча і обмежують конституційне право власності громадян, але не суперечать статтям 13, 41, 64 та іншим статтям Консти­туції України.

Водночас КСУ зазначає, що відсутність саме в Законі конкретних етапів, термінів по­вернення заощаджень та обсягів бюджетних асигнувань може призвести до повної втрати громадянами своїх вкладів, тобто до пору­шення їх конституційного права власності. Така позиція викладена і в рішенні Європей­ського суду з прав людини у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986 р.: «Не заперечуючи право держа­ви встановлювати у досить широких межах розсуду, відповідно до її внутрішньої законо­давчої, соціальної, економічної політики чи з іншою метою - обмежень у користуванні об’єктами права власності з огляду на суспі­льний інтерес, слід мати на увазі, що ці обме­жень, однак, не повинні призводити до поз­бавлення можливостей такого користування, тобто до повної їх втрати» [6].

Відповідно до Конституції України грома­дяни мають рівні конституційні права і сво­боди (ч. І ст.24). Це означає, що і встановлене Основним Законом право володінь, корис­тування та розпорядження власністю (ч. І ст.41), як і обмежень державою цього права, має бути рівним для всіх громадян. З огляду на це положень ст.7 Закону, відповідно до якого заощадження громадян, відновлені та проіндексовані згідно з Законом в установах Ощадного банку України, повертаються за­лежно «від віку вкладника», є таким, що не відповідає Конституції України (є неконсти­туційним).

Як зазначається у Рішенні КСУ від 12.06.2007 р. (справа про утворень політич­них партій), «Європейський суд з прав люди­ни неодноразово наголошував, що обмежень прав і свобод людини і громадянина визна­ються допустимими, якщо вони здійснені згі­дно з чинним законодавством і відповідають правилу «збереження основного змісту прав і свобод» (Рішення від 20.05.1999 р. у справі «Реквеньї проти Угорщини», Рішення Вели­кої палати від 13.02.2003 р. у справі «Партія добробуту та інші проти Туреччини»),

У Рішенні КСУ від 29.01.2008 р. (справа про звільнень народних депутатів України з інших посад у разі суміщення) здійснено по­силання на правову позицію Європейського суду з прав людини, в якій визнано допусти­мим застосувань різних пріоритетів у захисті окремих категорій осіб (справа «Бусуйок про­ти Молдови» від 21.12.2004 р.).

Згідно з положеньми Принципу 2 Декла­рації прав дитини 1959 р. при прийнятті з ці­єю метою законів пріоритетним має бути як­найкраще забезпечення інтересів дитини. Європейський суд з прав людини також надає особливого значення при вирішенні справ про усиновлень принципу пріоритету інтересів дитини (Рішення у справі «Піні і Вертані та Манера і Атрипальді проти Румунії» від

22.06.2004 р.) (Рішень КСУ від 3.02.2009 р. (справа про різницю у віці між усиновлюва - чем та дитиною).

Конституційний Суд України посилається не лише на Конвенцію та практику Європей­ського суду з прав людини, але й на інші між­народні договори, які ратифіковані Україною, так і на міжнародні договори не ратифіковані Україною або які мають рекомендаційний ха­рактер. Так, у Рішенні КСУ від 09.07.2007 р. у справі про соціальні гарантії громадян наголо­шується: «Принципи соціальної держави втілено також у ратифікованих Україною міжнародних актах: Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Європей­ській соціальній хартії (переглянутій) 1996 р., Конвенції про захист прав людини і основопо­ложних свобод 1950 р., та рішеннях Європей­ського суду з прав людини. Зокрема, згідно зі ст.12 Європейської соціальної хартії (перегля­нутої) 1996 р. держава зобов’язана підтриму­вати функціонувань системи соціального за­безпечень, її задовільний рівень, докладати зусиль для її поступового посилень тощо».

Тлумачень положень частин першої та другої ст.27 Конституції України в контексті всіх інших положень Конституції України як єдиного цілісного документа дає підстави стверджувати, що вони не припускають смер­тної кари як виду покарання. На користь та­кого висновку свідчить тенденція практики застосувань Конвенції про захист прав лю­дини і основоположних свобод 1950 р., рати­фікованої Верховною Радою України (Закон України «Про ратифікацію Конвенції про за­хист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції » від 17.07.1997 р. із змінами, внесеними Законом України від

24.03.1999 р., зокрема, положень ст. З Конве­нції (Рішення КСУ від 23.12.1999 р., справа про смертну кару).

Принцип соціального захисту громадян втілений у ратифікованих У країною міжнаро­дних актах - Міжнародному пакті про еконо­мічні, соціальні і культурні права 1966 р., Єв­ропейській соціальній хартії (переглянутій) 1996 р., Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., а також у рішеннях Європейського суду з прав людини. Зокрема, у ст.12 Європейської соціальної хар­тії 1996 р. зазначається, що держава зо­бов’язана підтримувати функціонування сис­теми соціального забезпечення, її задовільний рівень, докладати зусиль для її поступового посилення тощо (Рішення КСУ від 08.10.2008 р. (справа про страхові виплати).

У процесі дослідження конституційного припису «у державних і комунальних закла­дах охорони здоров’я медична допомога на­дається безоплатно» зміст медичної допомоги з’ясовувався Конституційним Судом України з огляду на відповідні положення Конвенції про мінімальні норми соціального забезпе­чення, ухваленої у Женеві 28.06.1952 р. (стат­ті 1, 2), Європейської Конвенції про соціальну та медичну допомогу, укладеної у Парижі

11. 12.1953 р. (статті 1, 8-17), Європейського кодексу соціального забезпечення, прийнято­го у Страсбурзі 16.04.1964 р. (частина II), Конвенції про медичну допомогу та допомоги у разі хвороби, прийнятої у Женеві 25.06.1969 р. (пункти 1, 3), та однойменної Рекомендації, ухваленої там же і того ж дня (статті 7-12,

34) , Європейської соціальної хартії, підписа­ної у Страсбурзі 03.05.1996 р. (статті 11-13), та інших міжнародних документів (Рішення КСУ від 29.05.2002 р. (справа про безоплатну медичну допомогу).

У практиці Європейського суду з прав лю­дини свобода вираження поглядів займає окреме і доволі помітне місце, оскільки вона, за висловом Суду, становить «суттєве підґру­нтя демократичного суспільства» та «основну умову його прогресу й розвитку кожної осо­бистості». Аналіз рішень Конституційного Суду, прийнятих із застосуванням правових позицій (висновків), які містяться в рішеннях Європейського суду, свідчить про те, що Суд використовує їх аналогічно положенням між­народних договорів України. Найчастіше зу­стрічається ситуація, коли КСУ використовує висновки, що містяться в рішеннях Європей­ського суду в якості підтвердження правомір­ності та обґрунтованості власних правових позицій.

Однією з найбільш вагомих для розуміння природи демократичного суспільства є ст. 10 ЄКПЛ - стаття, яка гарантує право на свободу вираження поглядів та свободу інформації. Вона передбачає: «Кожен має право на сво­боду вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одер­жувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незале­жно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографі­чних підприємств. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і від­повідальністю, може підлягати таким форма­льностям, умовам, обмеженням або санкціям, які встановлені законом і є необхідними в де­мократичному суспільстві в інтересах націо­нальної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання завору­шенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав ін­ших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтри­мання авторитету і безсторонності суду».

Як бачимо, ст. 10 ЄКПЛ у своїй першій ча­стині гарантує свободу вираження поглядів, а в другій частині встановлює випадки, коли така свобода може бути обмежена. До речі, ці положення ст.10 містять абсолютно протиле­жний підхід до свободи вираження поглядів, ніж, наприклад, у Сполучених Штатах Аме­рики, де така свобода передбачена Першою поправкою до Конституції і є необмеженою [7, с.580]. Слід наголосити на тому, що ЄКПЛ прямо передбачає, що обмеження права на вільне вираження поглядів не є порушенням Конвенції, якщо ці обмеження було встанов­лено задля досягнення однієї з цілей, зазначе­них у п.2 ст.10.

Підсумовуючи вище сказане, доцільно бу­ло б підкреслити, що незважаючи на закріп - лення певних обмежень свободи виражень поглядів в ст. Ю ЄКПЛ, основоположною іде­єю ст. 10 все ж таки залишається унеможлив - лення свавільного та незаконного втручання у здійснень свободи вираження поглядів, за­суджень цензури як такої, що перешкоджає передачі інформації особам, які бажають її отримати і розцінити на свій власний розсуд. А ЄСПЛ неодноразово підтверджуючи цю думку, підкреслював, що свобода виражень поглядів є однією з основних засад демокра­тичного суспільства, однією з основополож­них умов для прогресу та розвитку кожної людини.

Так, у Рішенні КСУ від 10.04.2003 р. (спра­ва про поширень відомостей) зазначається: «Проблеми, пов’язані з особливостями реалі­зації права громадян на свободу виражень поглядів і критику стосовно дій (бездіяльності) посадових та службових осіб, неодноразово були предметом розгляду Європейського суду з прав людини. Застосовуючи положень ст. Ю Конвенції про захист прав людини і ос­новоположних свобод в рішеннях у справах «Нікула проти Фінляндії», «Яновський проти Польщі» та інших, Суд підкреслює, що межі допустимої інформації щодо посадових та службових осіб можуть бути ширшими порі - вьно з межами такої ж інформації щодо зви­чайних громадян. Тому, якщо посадові чи службові особи діють без правових підстав, то мають бути готовими до критичного реа­гувань з боку суспільства».

Так, відомі українські науковці П. Євгра - фов, В. Тихий справедливо вважають, що від справи до справи Європейський суд виробляє і формулює правові позиції (положення) що­до інтерпретації конвенційних норм. Отже, судова практика виконує роль конкретизації законів, й у цьому вона доповнює законодав­ця, точніше вона стає джерелом права у випа­дку «бездіяльності» законодавця, коли у нор - мативно-правових актах містяться прогалини, їх текстуальне викладення є неоднозначним для розумінь, суперечливим та породжує проблеми при правозастосуванні. Судова практика заповнює ці прогалини шляхом за­стосування аналогії права та закону, тобто результат застосування цієї аналогії та поря­док суддівської мотивації має особливу вагу та значень для подальшого вирішень ана­логічних справ [8, с.82].

Таким чином, посилаючись на рішення Європейського суду орган конституційного контролю надає більший авторитет своїй пра­вовій позиції та одночасно показує узгодже­ність правових позицій органів правосуддя національної та міжнародних правових сис­тем. Аналіз рішень Конституційного Суду України показує, що правові позиції Євро­пейського суду з прав людини застосовують­ся у взаємозв’язку з нормами ЄКПЛ та Про­токолами до неї. Конституційний Суд України застосовує рішення ЄКПЛ та правові позиції, що в них містяться, насамперед для підтвердження власних правових позицій і як засіб конкретизації положень національного законодавства в галузі захисту та забезпечен­ня прав і свобод людини.

ЛІТЕРАТУРА

1. Буткевич В. Г. Судовий захист прав лю­дини. Практика Європейського суду з прав людини у контексті західної правової традиції /

B. Г. Буткевич, С. Шевчук. - К. : Реферат,

2007.

2. Шевчук С. Судовий захист прав людини. Практика Європейського суду з прав людини у контексті західної правової традиції /

C. Шевчук. - К. : Реферат, 2007. - С.45.

3. Зорькин В. Д. Современный мир, право и Конституция / В. Д. Зорькин. - М. : Норма,

2010. -544 с.

4. Головін А. Конституційне правосуддя: вчора, сьогодні, завтра / А. Головін // Вісник Конституційного Суду України. - 2011. - № 4-5. - С. 8.

5. Рішень Конституційного Суду України (справа про заощадження громадян) : від 10.10.2001 р., № 13-рп/2001 // Офіційний віс­ник України. - 2003. - № 42. - Ст. 1895.

6. Рішення Європейського суду з прав лю­дини у справі «Джеймс та інші проти Сполу­ченого Королівства» : від 21.02.1986 р. [Елек­тронний ресурс]. - Режим доступу: http// www. euro court. org. ua./article. asp? aldx=5 3 4.

7. Слінько T. M. Свобода вираження пог­лядів у рішеннях Європейського суду з прав людини та загальні критерії її обмеження / Т. М. Слінько, В. В. Середюк // Форум права. - 2009. - № 3. - С. 580-585 [Електронний ре­сурс]. - Режим доступу: Http://www. nbuv. gov. иа/е-]оигпа18/РР/2009-3/09с1ткю. рё£

8. Євграфов П. В. Правотлумачення Євро­пейського суду з прав людини і його значення для національного конституційного судочин­ства / П. В. Євграфов, В. П. Тихий // Вісник Конституційного Суду України. - 2005. - № 6. - С. 82.



Слінько Т. М. Практика Європейського суду з прав людини як джерело інтерпрета - ційної діяльності Конституційного Суду України / Т. М. Слінько // Форум права. — 2013. — № 3. — С. 596—601 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: Http://nbuv. gov. ua/j- pdf/FP_index. htm_2013_3_98.pdf

Досліджено застосування практики Європейського суду з прав людини Конституцій­ним Судом України при розгляді справ як джерела права. Особливу увагу приділено аналізу Рішень цього наддержавного судового органу та основного чинника розвитку системи захисту фундаментальних прав і свобод на засадах природного права, які КСУ в процесі вирішення конкретної справи використовує для формулювання право­вих позицій.

Слинько Т. М. Практика Европейского суда по правам человека как источник интер­претационной деятельности Конституционного Суда Украины

Исследовано применение практики Европейского суда по правам человека Конститу­ционным Судом Украины при рассмотрении дел как источника права. Особое внима­ние уделено анализу Решений этого надгосударственного судебного органа и основно­го фактора развития системы защиты фундаментальных прав и свобод на началах естественного права, которые КСУ в процессе решения конкретного дела использует для формулирования правовых позиций.

Skin ’ко Т. М. The European Court of Human Rights as a Source of Interpretive Activities of the Constitutional Court of Ukraine

The use of the European Court of Human Rights by the Constitutional Court of Ukraine in cases as a source of law Investigated. Particular attention is paid to the analysis of solutions of this supranational judicial body and the main factor in the development of the system of protection of fundamental rights and freedoms on the basis of natural law, which Constitutional Court of Ukraine while solving specific business uses to formulate legal positions.