joomla
ДІЯ В ЧАСІ НОРМ МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ
Форум права

УДК 340.132.3

О. В. ПУШНЯК, канд. юрид. наук, Націона­льний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»

Ключові слова: дія в часі норм міжнародних до­говорів, набуття чинності міжнародно - правовим договором, припинення чинності між - народно-правовим договором, зворотна дія між- народно-правового договору, тимчасове засто­сування міжнародного договору

Конституція України у ст.9 проголошує, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законо­давства України. Аналіз положень Основного закону та Закону України № 1906-1V від 29.06.2004 р. «Про міжнародні договори» вка­зує на високе місце зазначених договорів у ієрархії джерел права України. Це зумовлює актуальність уважного вивчень питань дії в часі норм, закріплених у цій категорії міжна- родно-правових договорів.

Зазначені питань на загальнотеоретично­му рівні достатньо висвітлені в юридичній науці, зокрема у працях С. Н. Іванова, P. A. Ка- ламкаряна, М. А. Капустіної, А. Н. Талалаєва, 1.1. Лукашука та інших науковців, проте пот­ребують свого подальшого розвитку та конк­ретизації. У зв’язку із цим, метою статті є ви­явлень загальних підходів до визначень дії в часі міжнародних договірних норм, в тому числі меж їхньої календарної та фактичної темпоральної дії, враховуючи два аспекти дії міжнародного права - міжнародний та внут­рішній.

Передусім вирішень питання про кален­дарну чинність міжнародного договору пот­ребує звернень до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. (набула чинності для України 13.06.1986 р. (у складі СРСР). Цей міжнародний документ у ст.24 встановлює, що договір набирає чинності в порядку і в дату, передбачені в самому дого­ворі або погоджені між державами, які брали участь у переговорах. При відсутності такого положень або домовленості договір набирає чинності, як тільки буде виражено згоду всіх держав, які брали участь у переговорах, на обов’язковість для них договору. Якщо згода держави на обов’язковість для неї договору виражається в якусь дату після набрання до­говором чинності, то договір набирає чиннос­ті для цієї держави в цю дату, якщо в договорі не передбачається інше (одні й ті самі міжна - родно-договірні норми можуть набувати чин­ності для основних держав-учасниць та для окремої держави в подальшому в різний час). Крім того, у статтях 24, 25 цього документа передбачається можливість тимчасового за­стосувань деяких чи усіх положень договору з моменту підписань тексту договору ще до набрання ним чинності. При цьому слід мати на увазі, що конвенція визначає правила на­буття чинності міжнародними договорами тільки в міждержавних відносинах і не регу­лює порядок введень їх в дію на територіях відповідних держав.

Таким чином, дія міжнародного договору взагалі та щодо окремої держави зокрема пов’язана з моментом, коли державою (дер­жавами) висловлена остаточна згода на на­буття для неї чинності цим договором. Така згода відповідно до ст.11 Віденської конвен­ції про право міжнародних договорів 1969 р. та ст.8 Закону України «Про міжнародні до­говори України» може надаватися такими шляхами: через підписань, обмін докумен­тами, що становлять договір, ратифікацію, затверджень, прийняття договору, приєд­нання до договору й іншим шляхом, про який домовилися сторони.

У контексті договорів, зазначених у ст.9 Конституції України, йдеться про набуття обов’язковості для нашої держави шляхом видання Закону про ратифікацію, приєднань чи прийняття договору (статті 9, 13 Закону України «Про міжнародні договори Украї­ни»), При цьому закон про надань згоди на обов’язковість міжнародного договору вико­нує подвійну функцію: 1) зовнішню - держа­


Ва висловлює згоду на обов’язковість для неї договору в міжнародних відносинах, 2) внут­рішню - нормам міжнародного договору нада­ється внутрішньодержавна чинність [1, с. 115].

Для подальшого дослідження необхідно зробити зауваження, що серед різних точок зору в дискусії щодо правової природи норм міжнародного права, інкорпорованих до наці­онального, найбільш виваженою бачиться по­зиція, згідно з якою акти ратифікації не пере­творюють норми міжнародного договору на внутрішньодержавні, а надають договірним нормам внутрішньодержавну юридичну силу [1, с. 112—115; 2, с.164].

У юридичній літературі зазначають, що особливістю тієї частини міжнародних дого­ворів, які є складовою національного права, є те що їх норми не трансформуються в нові, суто національні норми, а реалізуються самос­тійно (хоча, зрозуміло, і у системі внутріш - ньоправових норм, відповідно до власних принципів і цілей правової системи країни). Ця частина законодавства не може змінюватися в односторонньому порядку як звичайний закон [З, с.43]. Наведена думка також підтверджена фактом залежності чинності норм цього джерела права у внутрішньому правопорядку від їх чин­ності у зовнішньому міжнародному [4, с.43].

Початком внутрішньодержавної дії дого­вору в часі є момент, з якого він стає обов’яз­ковим для суб’єктів внутрішнього права. Ви­ходячи зі ст.9 Конституції України, цим моментом є входження норм міжнародного договору до складу національного законодав­ства, що прив’язане до двох юридичних фак­тів: чинності міжнародного договору, надання Верховною Радою України згоди на обов’яз­ковість такого договору. При цьому момент набуття чинності законом про надання згоди на обов’язковість і момент набуття чинності договором для України не завжди збігаються в часі. Наприклад, договір може стати обо­в’язковим для України пізніше - після дотри­мання передбачених ним відповідних проце­дур (передачі ратифікаційних грамот іншим сторонам тощо) або зі спливом певного стро­ку після цього.

Важливе значення для встановлення моме­нту набуття чинності міжнародним догово­ром у внутрішньому правопорядку має факт його офіційного оприлюднення. Чинний За­кон № 1906-ІУ від 29.06.2004 р. «Про міжна­родні договори України» розв’язав проблему оприлюднення міжнародних договорів, вка­завши, що текст міжнародного договору є не­від’ємною частиною закону про його ратифі­кацію (прийняття чи приєднання до нього). Отже, тепер той міжнародний договір, який претендує на те, щоб стати частиною націо­нального законодавства, доводиться до відо­ма адресатів разом із законом про надання згоди на його обов’язковість. Раніше, до вве­дення в дію нового закону, вимога офіційного оприлюднення виконувалася неналежним чи­ном. Проте договір не може бути формально обов’язковим для його адресатів і при цьому не доведеним до їх відома: до отримання офі­ційно опублікованих дублікатів цього доку­мента немає реальної можливості ознайом­лення з його змістом, а отже і реалізації його норм у внутрішніх правовідносинах. Як за­значав ще Ф. Ф. Мартене, не оприлюднення договору може бути рівнозначним його неви­конанню [5, с.411].

Дія в часі норм міжнародного договору, порівняно з нормами внутрішнього законо­давства, має певну особливість - стосовно них ст.25 Віденської конвенції 1969 р. перед­бачає можливість тимчасового застосовуван­ня. Про можливість тимчасового застосуван­ня згадано і у ст.27 Закону № 1906-ІУ. Це означає, що договір або його частина можуть діяти до того, як сторони договору вчинять всі дії, необхідні для набуття цим договором чинності, передбачені внутрішнім законодав­ством кожної держави [6, с.129]. Тимчасове застосування допускається, якщо це передба­чається самим договором, або якщо держави, які брали участь у переговорах, домовилися про це в якийсь інший спосіб. У міжнародних договорах України часто встановлюється тимчасове застосування їх норм. Це має міс­це, зокрема, в Угоді про створення зони віль­ної торгівлі від 15.04.1994 р., Угоді про спри­яння в створенні і розвитку виробничих, коме­рційних, кредитно-фінансових, страхових і змішаних транснаціональних об’єднань від

15.04.1994 p., Угоді про міжнародні автомобі­льні перевезень між Урядом України та Уря­дом Королівства Іспанія від 16.06.1995 р. та в інших міжнародних договорах. Тимчасове за­стосувань окремих договірних положень пе­редбачене ст.486 проекту Угоди про асоціа­цію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом і його державами - членами, з іншої сторони.

Юридична сутність цього явища до кінця не з’ясована. З одного боку, конвенція оперує саме терміном «тимчасове застосувань», який замінив термін «тимчасове набуття чинності» у початковому варіанті проекту конвенції. З іншого боку, досить поширеним є розумінь цього явища як дії (чинності) міжнародного договору. Так, С. Н. Іванов зазначає, що термі­ни «тимчасове застосування», «тимчасове на­буття чинності», «тимчасове введення в дію», «дія на тимчасовій основі» і т. п. означають одне - дію, застосувань договору до остато­чного набуття ним чинності. При цьому строк дії договору доцільно рахувати з дати тимча­сового його застосування [7, с. 12]. А. Н. Та - лалаєв же навпаки підкреслює, що договір не може набути чинності двічі, просте застосу­вання договору не можна ототожнювати з на­буттям ним чинності, застосувань міжнаро­дного договору і набуття ним чинності є самостійними поьттями [8, с.35-36]. Як далі він вказує, принцип pacta sunt servanda поши­рюється і на тимчасово застосовувані догово­ри (хоча пропозиції щодо включення цього положень до тексту Віденської конвенції в ході конференції були відхилені) [8, С.36]. У будь-якому випадку, як вказує С. Н. Іванов, тимчасово застосовуваний договір не може не породжувати юридичних наслідків, володіє юридичною значущістю [7, с.4].

Таким чином, можна зробити висновок, що в розглянутому випадку договір стає обов’язковим у міждержавних відносинах у відповідній частині, на нього поширюється принцип pacta sunt servanda.

Як вже було зазначено, реалізація міжна­родних договірних норм відбувається й у внутрішніх відносинах, від чого значно зале­жить дотримань міжнародних зобов’язань державою, що підписала відповідний договір. Це повною мірою стосується і договорів, що­до яких встановлене тимчасове застосування [9, с.87]. В умовах України щодо внутрішньо­державної чинності таких договорів виника­ють певні перешкоди. Так, виходячи зі ст.9 Конституції України, ч.2 ст.19 Закону «Про міжнародні договори України», можна ствер­джувати, що такі договори не є частиною за­конодавства, а отже не можуть бути підставою виникнень прав і обов’язків суб’єктів націо­нального права, оскільки згода на їх обов’яз­ковість Верховною Радою ще не висловлена. У разі, якщо договір є тимчасово чинним для України з моменту підписань, ще однією проблемою є можлива відсутність офіційного опублікувань, у зв’язку з чим ускладнюється або й унеможливлюється дія положень такого договору стосовно внутрішніх відносин.

При визначенні дії в часі цієї категорії до­говорів також має враховуватися той факт, що у внутрішньому правопорядку безпосере­дньо можуть застосовуватися лише ті догово­ри, які не суперечать Конституції України.

Загалом же, як зазначають у науковій літе­ратурі, положення самого договору або окре­ма угода сторін про тимчасове застосування не потребують санкції держави і набувають чинності негайно, юридична сила цього рі­шень не залежить від того чи набрав чинно­сті сам договір [6, с.130]. Часто між підпи - саньм договору і його ратифікацією, а тим більше набранням ним чинності проходить досить великий проміжок часу. Наприклад, Угода про створення зони вільної торгів­лі підписана 15.04.1994 р., а набула чинності для України 15.12.1999 р., Протокол про вне­сення змін і доповнень до Правил визначень походження товарів країн, що розвиваються, при наданні тарифних преференцій у рамках Загальної системи преференцій, передбачених Угодою про Правила визначень походжень товарів країн, що розвиваються, при наданні тарифних преференцій у рамках Загальної системи преференцій від 12.04.1996 р. підпи­сано 07.10.2002 p., а ратифіковано 04.02.2004 р. Угода про міжнародні автомобільні переве­зення між Урядом України та Урядом Коро­лівства Іспанія прийнята 16.06.1995 p., датою її ратифікації з боку України є 10.02.2000 р.

У такий спосіб подібні договори набува­ють фактичної чинності без урахування пра­вил національного законодавства про надання згоди на обов’язковість, опублікування, що створює можливості для зловживань. При цьому припинити таку тимчасову дію можна лише на підставах, передбачених Віденською конвенцією 1969 р. Йдеться про ч. 2 ст.25 конвенції, яка передбачає: якщо в договорі не передбачається інше або держави, які брали участь у переговорах, не домовилися про ін­ше, тимчасове застосування договору або ча­стини договору щодо держави припиняється, коли ця держава повідомить інші держави, між якими тимчасово застосовується договір, про свій намір не стати учасником договору. Також указується, що оскільки на тимчасове застосування договору поширюється принцип pacta sunt servanda та положення Віденської конвенції, скасувати таку дію міжнародного договору можна лише з підстав недійсності, визначених цією конвенцією. Одностороння відмова від обов’язковості такого договору неможлива [6, с. 130-131]. Для запобігання можливим зловживанням потрібно включити до Закону «Про міжнародні договори Украї­ни» відповідні правила тимчасового застосу­вання міжнародних договорів, установити обов’язковість офіційного опублікування та­ких договорів, визначити максимальний строк тимчасового застосування, а також ви­ди міжнародних договорів України, які мо­жуть застосовуватися тимчасово, у тому числі й у внутрішніх відносинах нашої держави.

Що стосується припинення чинності між­народно-договірними нормами, то загальни­ми підставами його є: закінчення строку дії; набуття чинності новим договором, що замі­нює старий; вихід з договору в установлено­му порядку (існує позиція, що такою підста­вою також є вихід з договору критичної кількості учасників); істотне порушення до­говору в передбачених міжнародним правом випадках, визнання недійсності внаслідок не­відповідності jus cogens та деякі інші підста­ви, визначені міжнародним правом, зокрема Віденською конвенцією про право міжнарод­них договорів 1969 р. [10, с. 119-120].

Окрім того, договір може бути не припи­нений, а лише зупинений з різних підстав, пе­редбачених, зокрема, згаданою конвенцією.

З’ясувавши межі календарної дії норм мі­жнародного договору, перейдемо до розгляду їхньої фактичної дії.

У сучасній юридичній літературі найбільш дослідженим є питання неретроактивності міжнародних договорів. Найпоширенішою точкою зору при цьому є визнання загального принципу, відповідно до якого договори не мають зворотної дії - як елементарного прин­ципу логіки і справедливості [11, с. 15]. Цей принцип прямо закріплений, зокрема, у ст.28 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. та відображений у міжнаро­дній судовій і арбітражній практиці. Так, ще до закріплення загальновизнаного принципу міжнародного права про неретроактивність у згаданій конвенції міжнародні судові устано­ви неодноразово враховували його при вирі­шенні спорів, які виникали з питань застосу­вання в часі норм міжнародних угод [11, с. 12— 13]. Без розглядуваного принципу, зазначає P. A. Каламкарян, вся система договірного права була б позбавлена своєї ефективності в плані підтримання стабільних і довірчих від­носин між державами.

За своєю юридичною природою принцип неретроактивності міжнародних договорів є загальним принципом права (у розумінні п.1 «с» ст.38 Статуту Міжнародного Суду ООН) [11, с.20-21]. Він був сприйнятий з націона­льного права, тому його зміст не відрізняєть­ся від змісту аналогічного принципу націона­льного права. Так, ст.28 конвенції закріплює: «Якщо інший намір не випливає з договору або не встановлений в інший спосіб, то поло­ження договору не є обов’язковими для учас­ника договору щодо будь-якої дії чи факту, які мали місце до дати набрання договором чинності для зазначеного учасника, або щодо будь-якої ситуації, яка перестала існувати до цієї дати». На нашу думку, таке формулюван­ня статті визначає питання дії міжнародного договору як на одномоментні юридичні яви­ща (якими можуть бути певні короткочасні дії чи факти), так і на тривалі (такі, наприклад, як ситуація чи правовідносини, що тривають бі­льше однієї доби). Як зазначають у науковій літературі, «договір не застосовується до ак­тів чи фактів, які закінчилися, або до ситуа­цій, які перестали існувати до дати набуття чинності договором». Слід зазначити, що таке визначення зворотної дії норми права близьке до викладеного у абз.1 п.4 мотивувальної час­тини Рішення Конституційного Суду України № З-рп/2001 від 05.04.2001 р. у справі про по­датки («під принципом незворотності дії в часі нормативно-правових актів мається на увазі, що дія останніх не може поширюватися на правовідносини, які виникли й закінчилися до набрань ним чинності»).

Водночас, у питанні неретроактивності ве­лика роль відведена і конкретному регулю­ванню цих питань учасниками міжнародних договорів, що ґрунтується на положенні ст.28 згаданої конвенції, яка надає сторонам мож­ливість без будь-яких обмежень відступити від розглядуваного загального принципу при укладенні договору.

Як видно з тексту наведеної статті, допус­кається надання зворотної дії цілому догово­ру або окремим його положенням. Це може бути закріплено в явній формі в тексті дого­вору, а може бути встановлено з сутності до­говору, випливати з нього без наявності спе­ціальної вказівки з цього приводу в самому договорі. Так, приміром, у міжнародній юри­дичній науці та судовій практиці загальнови­знано, що угоди про тлумачення основного договору завжди мають зворотну дію без прямої вказівки на це.

Водночас слушно зазначається, що не слід розглядати як прояв зворотної дії договору виникнень в відповідних держав з моменту його підписання обов’язку (зафіксованого в ст.18 конвенції) не позбавляти договір його об’єкта і цілі, а також застосування зі вказа­ного моменту заключних положень договору (зокрема щодо виражень згоди держав на обов’язковість для них договору, порядку або дати набрань договором чинності тощо). В обох зазначених випадках відповідні права й обов’язки виникають не в силу міжнародного договору, який ще не є чинним, а в силу зви­чаєвих норм, що знайшли своє закріплення у статтях 18, 24 конвенції. Положень цих ста­тей пов’язують відповідні юридичні наслідки з юридичним фактом підписання договору і зовсім не означають зворотну дію останнього [5, с.37; 7, с.10-11; 11, с. 19—20]. Напевно не можна сприймати як зворотну дію і тимчасо­ве застосування договору до набрань ним чинності, оскільки в цій ситуації має місце пряма дія приписів такого договору.

Цікавим є особливий випадок, пов’язаний із дією Конвенції про запобігань злочину геноциду та покарань за нього 1948 р. У на­уковій літературі на підставі міжнародних документів та практики їх застосування вка­зують на можливість зворотної дії цієї Конве­нції. На обґрунтування цієї позиції посила­ються на такі аргументи. Стаття 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, хоча і забороьє визнавати особу винною у вчиненні кримінального правопо­рушень на підставі діяння, що на час його вчинення не було криміналізованим у націо­нальному чи міжнародному праві, наголошує, що вона не є перешкодою для судового розг­ляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила кримінальне правопору­шень відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями. Консультативний висновок ООН від 28.05.1951 р. щодо застережень до Конвенції про запобігань злочину геноциду і покаран­ня за нього наголошує: «Принципи, на яких ґрунтується Конвенція, є принципами, визна­ним цивілізованими націями як обов’язкові для держав навіть за відсутності будь-яких конвенційних положень». А як вказав Верхо­вний Суд Ізраїлю у справі А. Ейхмана, ані Конвенція 1948 р., ані резолюція 96(1) Генера­льної Асамблеї 00Н 1946 р. «Злочин геноци­ду» не створюють нового злочину, а закріп­люють існуючий. Проте, слід зауважити, існує й інше бачення цього питання, відповідно до якого Конвенція 1948 року не може отримати таким чином зворотну дію [12, с.24-26].

Віденською конвенцією про право міжна­родних договорів 1969 р. вирішене й питання дії в часі її власних норм. Йдеться про ст.4, яка вказує, що «без шкоди для застосування будь-яких норм, викладених у цій Конвенції, під дію яких підпадали б договори на підставі міжнародного права, незалежно від Конвен­ції, вона застосовується тільки до договорів, укладених державами після набрання нею чинності щодо цих держав». Шляхом порів­няння цієї статті зі ст.28 цього ж документа приходимо до висновку, що обмеження, на­кладені на дію в часі норм самої Конвенції, є більшими порівняно з обмеженнями на дію в часі інших договірних норм. Вважаємо, що ст.4 Конвенції встановлює заборону не тільки зворотної, але й негайної дії її норм. Це ви­пливає з того, що вона не може поширювати­ся на договори, які укладені до набуття нею чинності й тривають після цього моменту. Зворотна ж дія, в формулюванні ст.28 Конве­нції, означає поширення дії приписів догово­ру лише на все те, що було здійснено, завер­шено до набуття нею чинності. Стаття 28 Конвенції, за загальним правилом, не заборо­няє поширення дії норм певного міжнародно­го договору на те, що хоча й виникло до мо­менту набуття ним чинності, але продовжує існувати після цього.

Як уже було вказано, міжнародному дого­вору може бути надана зворотна сила. Це обумовлює питання про те, чи має такий до­говір ретроактивну дію щодо правовідносин за участю суб’єктів внутрішнього права України після того, як він стає обов’язковим усередині держави. Це досить складне пи­тання, яке може мати неоднозначне вирі­шення.

З одного боку, відповідно до ч. І ст.19 За­кону України «Про міжнародні договори України» останні повинні застосовуватися в порядку, передбаченому для національного законодавства. Останнє складається з норма - тивно-правових актів, які відповідно до ст.58 Конституції України не можуть мати зворот­ної дії за винятком, установленим цією ж статтею (з урахуванням розглянутого вище її тлумачення Конституційним Судом України). З цього можна зробити висновок, що в силу ч. І ст.19 зазначеного Закону норми міжнаро­дних договорів не можуть мати зворотної дії на внутрішні правовідносини, навіть якщо в міжнародному праві вони такою дією воло­діють (за винятком випадку, коли, по-перше, договір стосується прав і обов’язків лише юридичних осіб і, по-друге, зворотна дія пря­мо визначена положеннями договору - вихо­дячи з правової позиції, сформульованої в абз.4 п. З мотивувальної частини Рішення № 1-рп/99 від 09.02.1999 р. у справі про зво­ротну дію в часі законів та інших норматив­но-правових актів). До речі, застосування мі­жнародно-договірних норм зі зворотною дією поставлене у залежність від національно - правового регулювання і в аргументації Вер­ховного Суду Ізраїлю у вищезгаданій справі

А. Ейхмана [13].

З іншого боку, можливий й інший висно­вок: міжнародний договір в будь-якому разі зберігає зворотну дію, коли він стає части­ною національного законодавства України. Це випливає з принципу pacta sunt servanda та 4.2 ст.19 Закону «Про міжнародні догово­ри», яка встановлює пріоритет норм міжна­родного договору в разі їх розбіжності з но­рмами національного права. Норма ч. І ст.19 Закону щодо порядку застосування міжнаро­дних договорів володіє меншою юридичною силою порівняно з нормами Конвенції, яка встановлює можливість зворотної дії норм договору. У той час Конституція України, якій повинні відповідати її міжнародні дого­вори, містить заборону зворотної дії лише щодо такого виду джерел права як нормати­вно-правові акти.

Враховуючи вітчизняне регулювань цих питань, правильнішим бачиться саме останній варіант розв’язань проблеми. По-іншому ж вона може бути вирішена після внесень від­повідних змін до Конституції України. Єди­ним виьтком за такого підходу, напевно, є обмежень, які накладають імперативні норми Конституції. Йдеться про 4.2 ст.58 Конституції України, яка закріплює принцип nullum crimen sine lege, сформульований таким безальтерна- тивним чином, що не допускає жодних виьт - ків (в умовах, коли єдиним джерелом криміна­льного законодавства є Кримінальний Кодекс) [12, с.24-26].

Підбиваючи підсумки, варто ще раз зверну­ти увагу на таке. У сфері міжнародного права існує специфічне поьття тимчасового засто­сувань міжнародного договору, яке не тото­жне поьттю набуття чинності міжнародним договором, хоча наслідки явищ, які познача­ються цими поьттями багато в чому збіга­ються, у зв’язку із чим фактично йдеться про набуття чинності договором. Це породжує пе­вні суперечності в аспекті внутрішньодержав­ної чинності такого договору в Україні.

Можна констатувати відсутність в нашій державі механізму внутрішньої імплементації норм тимчасово застосовуваних договорів, що ускладнює або й унеможливлює їх реалізацію у внутрішньодержавних відносинах. Для по­долань відповідних проблем слід установити в законодавстві правила тимчасового застосу­вань міжнародних договорів, обов’язковість їх офіційного опублікувань, як передумови застосувань, визначити максимальний строк такого застосування, а також види міжнарод­них договорів України, які можуть застосову­ватися тимчасово, у тому числі й у внутрішніх відносинах нашої держави.

Тимчасове застосування договорів не є про­явом зворотної дії, а є лише їх прямим засто - суваньм як фактично чинних.

Зворотна дія норм міжнародного договору розуміється як їхня дія в часі, що поширюється на акти чи факти, які закінчилися, або на ситу­ації, які перестали існувати до дати набуття чинності таким договором.

Зворотна дія, надана нормам міжнародних договорів, зберігається за ними у більшості випадків і після їх входження до складу наці­онального законодавства, при цьому вона не підпадає під заборону, установлену ч. І ст.58 Конституції України.

ЛІТЕРАТУРА

1. Аметистов Э. М. Международное право и труд: Факторы имплементации международ­ных норм о труде : монографь / Э. М. Аметис­тов. - М. : Междунар. отношения, 1982. -272 с.

2. Талалаев А. Н. Право международных договоров: Общие вопросы : монография /

А. Н. Талалаев. - М. : Международные отно - шешія, 1980. - 312 с.

3. Селівон М. Гармонізація положень на­ціонального законодавства з нормами міжна­родного права та їх застосування в практиці конституційного Суду України / М. Селівон // Вісник Конституційного Суду України. - 2003. - № 3. - С. 36^3.

4. Третьяков Д. Деякі питання застосуван - ь норм міжнародних договорів в Україні / Д. Третьяков // Український часопис міжна­родного права. - 2002. - № 3. - С. 38-43.

5. Мартене Ф. Ф. Современное междуна­родное право цивилизованных народов : в 2 т. / Ф. Ф. Мартене. - СПб. : Тип А. Бенке, 1888. - Т.2.-575 с.

6. Лукашук П. П. Международное право. Общая часть. / И. И. Лукашук. - М. : Изд-во БЕК, 1997.-371 с.

7. Иванов С. Н. Действие во времени меж­дународных договоров и договорных норм : автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.11: Н. и. / С. Н. Ива­нов. - Свердловск, 1982. - 16 с.

8. Талалаев А. Н. Право международных договоров: Действие и применение договоров : монография / А. Н. Талалаев. - М. : Между­народные отношень, 1985. - 296 с.

9. Бахрах Д. Н. Действие норм права во времени: Теория, законодательство, судебная практика : монография / Д. Н. Бахрах. - М. : Норма, 2004. - 224 с.


10. Кибальник А. Г. Современное между­народное уголовное право : монография /

А. Г. Кибальник. - М. : Волгерс Клувер, 2010. — 304 с.

11. Каламкарян Р. А. Фактор времени в праве международных договоров / Р. А. Ка­ламкарян. - М. : Наука, 1989. - 176 с.

12. Захаров Є. Чи можна кваліфікувати

Голодомор 1932-1933 років в Україні та на Кубані як геноцид? : монографія / Є. Захаров. - X. : Харк. правозахисна група, 2008. - 48 с.

13. Мошенская Н. В. Проблемы ответст­венности за геноцид : дип. работа / Н. В. Мо­шенская. - М., 2003 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: Http://www. genocide. ru/lib/ moshenskaya/2-З .htm.



Пушняк О. В. Дія в часі норм міжнародних договорів / О. В. Пушняк // Форум права. — 2013. — № 4. — С. 322—329 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: Http://nbuv. gov. ua/j- pdf/FP_index. htm_2013_4_56.pdf

Проаналізовано загальні засади дії в часі норм міжнародно-правових договорів. Розг­лянуто межі календарної та фактичної темпоральної дії зазначених норм. Дослідження проведено з огляду на наявність у норми міжнародно-правового договору двох аспек­тів дії - міжнародного та внутрішнього.

Пушняк О. В. Действие во времени норм международных договоров

Проанализированы общие принципы действия во времени норм международно­правовых договоров. Рассмотрены пределы календарного и фактического темпораль­ного действия упомянутых норм. Исследование проведено, основываясь на наличии у нормы международно-правового договора двух аспектов действия - международного и внутреннего.

Pushniak О. V. The Operation in Time of Rules of International Agreements

The article analyses general principles of operation in time of rules of international agreements. It highlights the boundaries of calendar and factual temporal operation of the above mentioned rules. The research has been conducted basing on the two aspects of the operation of rules of international agreements - international and internal.