joomla
ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА З ПИТАНЬ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОСЯГАННЯ НА НОРМАЛЬНУ ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ ТА УСТАНОВ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ В НАЧАЛІ XX СТОЛІТТЯ
Форум права

УДК 343.36(477)

Ю. В. ОРЕЛ, канд. юрид. наук, доц., Микола­ївський міжрегіональний інститут розвитку людини вищого навчального закладу «Відкритий міжна­родний університет розвитку людини «Україна»

Ключові слова: арешт, втеча, каторга. Криміна­льне Уложення, кримінальна відповідальність, пенітенціарна служба України, позбавлення волі, сприяння втечі. Статут про засланих

Сучасний стан вітчизняного кримінально­го законодавства з питань відповідальності за посягань на нормальну діяльність органів та установ пенітенціарної служби України не можна розглядати у відриві від історичного аспекту. Аналіз накопиченого історичного досвіду дозволяє переосмислити і використо­вувати все краще, передове, що коли-небудь існувало у вітчизняному кримінальному праві з даної проблеми.

У свій час Б. М. Кедров справедливо від­значав, що вивчень минулого може і повин­не служити засобом для того, щоб зрозуміти сьогодення, передбачати майбутнє і на основі цього осмислити розвиток науки, як цілесп­рямований історичний процес [1, с.78]. Вва­жаємо, що сказане вище повністю відносить­ся також і до проблеми, що розглядається.

В юридичній літературі проблеми кримі­нально-правової охорони нормальної діяль­ності органів та установ пенітенціарної служ­би України досліджувалися у працях таких вчених, як М. І. Бажанов, О. В. Бринзанська,

І. С. Власов, А. П. Гель, В. І. Горобцов, Т. М. Доб - ровольська, В. І. Єгоров, М. І. Загородников,

0. 1. Зубков, ВД. Іванов, В. Е. Квашис, О. Г. Колб,

О. І. Лукашов, К. В. Мазняк, О. С. Міхлін, ДО. Назаренко, М. О. Огурцов, О. М. Павлу - хін, О. І. Плужнік, Ш. С. Рашковська, О. Л. Ре - менсон, В. К. Сауляк, О. М. Сокуренко,

В. М. Трубников, І. М. Тяжкова, Ю. К. Шевєлєв та ін. Однак у працях цих вчених розглядали­ся або ж у цілому проблеми кримінальної ві­дповідальності за посягань на правосуддя, або ж відповідальності за окремі види проти­дії функціонуванню органів та установ пені­тенціарної служби України.

Не дивлячись на це, вважаємо, що ступінь розробленості цієї проблематики не може бути визнана достатньою. Проблеми кримінально - правової охорони нормальної діяльності орга­нів і установ пенітенціарної служби України залишаються не розкритими належним чином.

Метою статті є аналіз розвитку криміналь­ного законодавства з питань відповідальності за посягань на нормальну діяльність органів та установ пенітенціарної служби України в началі XX ст. для більш чіткого та повного розкриття сутності і розуміння цього питання.

Наприкінці XIX століття завершилося фор­мувань пенітенціарної системи. У 1879 р. бу­ла проведена реформа тюремного управління, суть якої полягала у створенні єдиної загаль­нодержавної тюремної системи. Централізація управління місцями ув’язнення була здійсне­на 27.02.1879 р., коли у складі Міністерства внутрішніх справ було створено Головне тю­ремне управління, у веденні якого зосереди­лося управління місцями позбавлення волі. Місцевими органами Головного тюремного управління були засновані у 1890 р. губерн­ські тюремні інспекції. Введення інспекцій стало необхідною умовою для однакового ви­конання покарання у виді позбавлення волі по всій імперії. Головному тюремному управлін­ню та його органам на місцях були підвідомчі всі місця ув’язнень, як загальнокримінальні, так і політичні. Наприкінці 1895 р. Головне тюремне управлінь разом з місцевим тюрем­ним апаратом було передано до складу Мініс­


Терства юстиції і проіснувало до повалення царизму [2, с.72-73; 3, с.96-98; 4, с.719-720].

Розвиток соціально-економічних відносин в країні поставив питань про необхідність удосконалення кримінального законодавства. У зв’язку з цим у 1903 році було прийнято наступне кодифіковане джерело криміналь­ного права, історичне значення якого важко переоцінити і сьогодні. Йдеться про Криміна­льне Уложення, затверджене 22.03.1903 р. І хоча цей нормативно-правовий документ у повному обсязі так і не набрав чинності, не дивлячись на високий рівень законодавчої техніки, він мав суттєвий вплив як на пода­льший розвиток законодавства, так і на фор­мувань кримінально-правової доктрини [5, с.271-320; 6].

У Кримінальному Уложенні 1903 р., на від­міну від Уложень 1845 р., вже містилася спе­ціальна Глава VII «Про протидію правосуд­дю», в яку були включені склади злочинів, що передбачали відповідальність за вчинень вте­чі (ст.174) і за спрьння втечі (ст.173). Крім цього, виділялися спеціальні склади злочинів, що передбачали відповідальність за втечу з поселень (ст.175) і втечу з каторги (ст.176).

Так, ч. І ст.173 Кримінального Уложень 1903 р. передбачала відповідальність за звіль­нень арештанта з-під варти чи із місця ув’язнення або сприяння їх втечі. Як бачимо, ця норма визнавала злочином діяння, що ма­ли ненасильницький характер.

Частина 2 вказаної статті містила кваліфі­куючі ознаки цього діяння, а саме якщо звіль­нень було вчинене за допомогою насильства над вартою або за допомогою пошкодження місця ув’язнення.

У ч. З ст.173 встановлювалося покарань за звільнень особи, яка відбувала каторгу або була засуджена до неї, якщо при цьому було застосовано насильство над вартою або за до­помогою пошкоджень місця ув’язнення, або без такого.

Частина 4 ст.173 говорила про звільнення особи, яка завідомо для винного була притяг­нута до слідства за тяжкі злочини, передбаче­ні статтями 99-102, 108 або 118 цього Уло - жень (тобто такі, які були вчинені проти верховної влади, Священної Особи Імперато­ра і Членів Імператорського Дому, а також за державну зраду), або була засуджена за їх вчинення, якщо при цьому було застосовано насильство над вартою або за допомогою по­шкодження місця ув’язнення, або без такого [6, с.332].

Як зазначав М. С. Таганцев, винними у вчиненні цього злочину могли бути будь-які особи, в тому числі ті, в обов’язки яких вхо­див нагляд за арештованими і засудженими. Звільнень, спрьнь втечі, а так само і доста­вляння засобів до втечі каралися тільки у тому випадку, якщо вони були вчинені умисно. Що стосується втечі арештантів та засуджених внаслідок недбалості наглядачів, варти або ін­ших осіб, що повинні були здійснювати за ни­ми нагляд, то таке порушень їх обов’язків мало суто службовий характер, і тому відно­силося до групи посадових проступків. Від­повідальність за це безпосередньо була пе­редбачена ст.652 Кримінального Уложень [6, с.332, 1020-1021].

Стаття 173 Уложень розрізьла три випа­дки вчинень цього злочину. По перше, зві­льнень арештованого, коли винний грав ак­тивну роль: зламував тюрму, силою відбирав арештанта у варти, застосовував будь-яку хи­трість, завдяки якій звільнявся арештант та ін. По-друге, надання сприяння втечі арештова­ного, яке могло проявитися у надань допо­моги в момент втечі, сприянні фізичному або інтелектуальному, підкупі варти, приведенні варти в безпорадний стан, споюванні її та ін. По-третє, у доставлянні необхідних засобів для втечі, пили або інших інструментів для злому, одурманюючих речовин для приве­дення варти в безпорадний стан, в доставлян­ні зброї, одягу та ін. [6, с. ЗЗЗ].

Стаття 174 Кримінального Уложень 1903 р. встановлювала відповідальність за втечу, вчинену безпосередньо самим арештантом. Так, диспозиція ч. І ст.174 говорила про вчи­нень арештантом втечі з-під варти або з міс­ця ув’язнення із застосуваньм насильства над вартою, або за допомогою пошкодження місця ув’язнення.

Частина 2 цієї статті містила кваліфікуючу ознаку цього діяння, а саме, вчинення втечі за згодою з іншими арештантами [6, с. З 3 5-3 3 6].

При цьому слід відзначити, що Уложення не вважало кримінально караним діянням вчи­нень втечі засудженими або арештантами шляхом самозвільнення за відсутністю квалі­фікуючих ознак, передбачених ч. І ст.174, а саме без застосування насильства над вартою, або без пошкодження місця ув’язнення, на­віть якщо втеча була вчинена за згодою з ін­шими арештантами.

У зв’язку з цим М. С. Таганцев вказував, що безкарним є будь-яке самозвільнень, яку б роль в ньому не грала особа, яка звілььєть - ся, тому арештант однаково не може підляга­ти відповідальності, як у тому випадку, коли він скористався для втечі необачністю та не­дбальством варти, так і у тому випадку, коли він сам схилив цю варту спрьти його втечі, або коли він допомагав своєму звільненню. Так само, безкарність повинна бути визнана і в тому випадку, коли самозвільнень було тісно пов’язане із звільненьм інших, коли звільь - ючи себе, винний тим самим спрьв звільнен­ню інших. Однак, розуміється, ця безкарність не усуває застосувань до нього дисциплінар­них стягнень, більш або менш суворих, див­лячись по роду ув’язнення, з якого втік заа­рештований, з урахуванням умов втечі та ін. [6, с.337].

Як зазначав М. Р. Гарафутдинов, суб’єктами злочину, передбаченого ст.174 Кримінального Уложення 1903 р., визнавалися як слідчо - заарештовані, так і ті, що відбували покарань у виді арешту, ув’язнень у виправному буди­нку, фортеці, тюрмі [7, с.17].

Кримінальна відповідальність за втечу з поселень встановлювалася у ст.175 Кримі­нального Уложень 1903 р. Як вказував М. С. Таганцев, за цією статтею караною може бути лише проста втеча, без кваліфікуючих ознак, тобто випадки як самовільного неза­конного залишень засудженим місця посе­лення, так і самовільного неповернень в міс­ця поселень осіб, які були відпущені на за­конних підставах [6, с.338].

Засуджені, які відбували покарання у виді каторги, де вони утримувалися в каторжних тюрмах і піддавалися примусовим тяжким роботам в приміщеньх тюрем або поза ними, за вчинення втечі несли відповідальність за ст.176 Кримінального Уложень 1903 р. При цьому слід звернути увагу на те, що оскільки каторга, згідно з Кримінальним Уложеньм, була найтяжчим видом покарань після смер­тної кари, тому законодавцем того часу був спеціально передбачений в цьому розділі склад злочину, що встановлював відповідаль­ність як за просту (некваліфіковану) втечу з каторги (ч. І ст.176), так і з обтяжуючими (кваліфікуючими) ознаками, а саме, із засто - суваньм насильства над вартою або за допо­могою пошкодження місця ув’язнення (ч.2 ст.176), або за згодою з іншими арештантами (ч. З ст.176) [6, с.336].

Крім зазначеного вище, Кримінальне Уло­ження 1903 р. також містило ст.177, яка вста­новлювала кримінальну відповідальність за:

1) самовільне залишень особою визначе­ного їй, за законним розпорядженьм влади, обов’язкового місця проживання;

2) самовільне перебування особи в місцях, в яких їй, за законним розпорядженням влади, перебувань заборонено;

3) самовільне використання особою права, якого вона позбавлена за вироком суду, що набрав законної сили.

У ч.2 ст.177 передбачалася відповідаль­ність за ті ж самі дії, якщо вони були вчинені повторно протягом року після відбуття пока­рань за їх вчинення, а у ч. З ст.177 - за само­вільне повернень в Росію іноземця, який, за законним розпорядженням влади, був висла­ний за кордон [6, с.336].

Із аналізу положень п.1 ч. І ст.177 Кримі­нального Уложення 1903 р. можна зробити висновок, що ця норма, як і ст.342 Уложення про покарань кримінальні та виправні 1845 р., за своїм змістом нагадує одне з діянь, що утворює об’єктивну сторону злочину, перед­баченого ст.395 КК України, а саме самовільне залишення особою місця проживання з метою ухилень від адміністративного нагляду [8, с.144; 9].

У свою чергу п.2 ч. І ст.177 Кримінального Уложення 1903 р. вказує на одне з порушень правил адміністративного нагляду, відповіда­льність за вчинень якого на сьогодні перед­бачена п.4 ч. І ст.187 Кодексу України про адміністративні правопорушень. Крім цього, заборона перебувань у визначених місцях району (міста) є одним із обмежень дій підна­глядних, передбачених п.«б» ч. І ст.10 Закону України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлень волі» [10, 11].

Діянь, що містилося у п. З ч. І ст.177 Кри­мінального Уложень 1903 р., також за своїм змістом нагадує одне з діянь, що утворює об’єктивну сторону злочину, передбаченого ст.389 КК України, а саме ухилення від поз­бавлень права обіймати певні посади чи за­йматися певною діяльністю особою, засудже­ною до цих видів покарань [9].

Що стосується питання про заміну одних покарань іншими, то воно також було докла­дно регламентовано в Кримінальному Утю­женні 1903 р. Зокрема, у випадку неспромож­ності винного сплати грошову пеню, тобто фактичної неможливості виконати покарань, він підлягав заміні арештом. Згідно зі ст.59 Кримінального Уложень 1903 р. грошова пеня, не сплачена протягом місяця з дь на­брання вироком законної сили, а при відстро­чці або розстрочці платежу - в день настань терміну, при посвідченні, в установленому порядку, про відсутність у засудженого засо­бів до сплати пені, замінювалася арештом на строк, визначений у вироку суду.

При сплаті пені або її частини, під час від­бування арешту, який їх замінював, останній припинявся або строк його зменшувався спів - розмірно з внесеною частиною пені. При та­кому зменшенні, арешт зараховувався у спів- розмірності, встановленої судом у вироку [6, с.125].

Однак, не дивлячись на можливість заміни цього покарання іншим, Кримінальне Уло - жень 1903 р. не містило норми, яка б вста­новлювала відповідальність за ухилення від сплати грошової пені, тобто умисного неви­конання особою обов 'язку сплатити грошову пеню при наявній можливості виконати це покарання.

Не дивлячись на значні здобутки законо­давця у сфері поліпшення якості нормативно - правового матеріалу в галузі кримінального права, Кримінальне Уложення 1903 p., як і попередні законодавчі пам’ятки, не надавало визначень поняття втечі.

У зв’язку з цим заслуговує на увагу ст.243 Статуту про засланих 1909 p., яка на законо­давчому рівні визначала, що слід було вважа­ти втечею. Зокрема, в ній вказувалося, що втечею для заслано-каторжних визнавалося самовільне залишення особою місця роботи або селища, в якому вона знаходилася, більше трьох діб, якщо вона після цього строку була піймана або якщо сама повернулася пізніше ніж через 7 днів з часу відлучки [12, с.256].

Як бачимо, ст.243 Статуту про засланих 1909 p., на відміну від ст.809 Статуту про за­сланих 1857 p., вже не вказувала, що вважало­ся втечею для заслано-поселенців [13, с.124]. Відповідь на це питання містилася у Законі «Про полегшень і упорядкувань долі засла­нців деяких розрядів» від 13.06.1905 p., де серед іншого зазначалося, що втечею для заслано - поселенців вважалася самовільна відсутність в межах Сибірі поза місцевостями, призначеними їм для постійного перебувань, а також для від­лучень більше одного місяця. Якщо така самовільна відсутність із місця постійного пе­ребувань тривала не більше одного місяця, заслано-поселенці підлягали відповідальності, яка визначалася Статутом про засланих за ма­лозначні проступки [14, с. 516-517].

Крім цього, ст.242 Статуту про засланих 1909 p., як і ст.808 Статуту про засланих 1857 p., досить докладно і послідовно регламентувала покарань заслано-каторжних і заслано-посе - ленців за вчинень втеч з місць поселень чи робіт, або ж під час перепроваджень у за­слань, яка залежала від розряду, до якого вони належали, кількості здійснених втеч, а також місця їх вчинення [12, с.255-256; 13, с. 123-124; 15].

Таким чином, провівши досліджень істо­рії розвитку кримінального законодавства з питань відповідальності за посягань на нор­мальну діяльність органів і установ пенітен­ціарної служби України в началі XX століття, слід зазначити, що на відміну від попередніх законодавчих пам’яток, у Кримінальному Уложенні 1903 р., вже містилася окрема Гла­ва VII «Про протидію правосуддю», в яку бу­ли включені склади злочинів (статті 173-177), що передбачали відповідальність за посяган­ня на нормальну діяльність органів і установ пенітенціарної служби України.

Аналіз цих норм вказує, що Кримінальне Уложень 1903 р. не вважало злочином втечі засуджених або арештантів, здійсненні шля­хом самозвільнень, передбачаючи при цьому відповідальність за їх вчинень із застосуван­ням насильства над вартою, або за допомогою пошкодження місця ув’язнення.

У разі вчинення втечі з-під варти або з міс­ця ув’язнень, до відповідальності за вчинень службового злочину притягалися наглядачі, вартові та інші особи, в службові обов’язки яких входило забезпечень охорони засудже­них або арештантів, внаслідок недбалого став­лень ними до виконань своїх обов’язків з нагляду за арештантами.

Вперше в кримінальному законодавстві цього періоду була передбачена відповідаль­ність за діянь, яке за своїм змістом нагадує одне з діянь, що утворює об’єктивну сторону злочину, передбаченого ст.389 КК України, а саме ухилень від позбавлень права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю особою, засудженою до цих видів покарань.

Питань про заміну одних покарань інши­ми також знайшло своє відображення і регла­ментацію в Кримінальному Уложенні 1903 р. Зокрема, у випадку неспроможності винно­го сплати грошову пеню, тобто фактичної неможливості виконати покарань, він під­лягав заміні арештом на строк, визначений у вироку суду. Однак, не дивлячись на це, Кримінальне Уложень 1903 р. не містило норми, яка б встановлювала відповідальність за ухилень від сплати грошової пені, тобто умисного невиконання особою обов 'язку сплатити грошову пеню при наявній можливості виконати це покарання.

ЛІТЕРАТУРА

1. Кедров Б. М. История науки и принци­пы ее исследовань / Б. М. Кедров // Вопросы философии. - 1971. - № 9. - С. 78-79.

2. Мулукаев Р. С. Исторь отечественных органов внутренних дел : учебник для вузов / Р. С. Мулукаев, А. Я. Малыгин, А. Е. Епифа­нов. - М. : NOTA BENE Медиа Трейд Компа - нь, 2005. - 336 с.

3. Полное собрание законов Российской империи. Собрание Второе (1825-1881) : в 55 т. - СПб. : Тип. II Отделения Собственной Его Императорского Величества Канцелярии, 1881. - T. LIV. Отделение Первое. 1879 по 18 февраля 1880 года. - 562 с.

4. Полное собрание законов Российской империи. Собрание Третье (1881-1913) : в 33 т. - СПб. : Тип. II Отделения Собственной Его Императорского Величества Канцелярии, 1899.-T. XV. 1895.-750 с.

5. Российское законодательство Х-ХХ ве­ков : в 9 т. / под общ. ред. О. И. Чистякова. - М. : Юрид. лит., 1994. - Т. 9: Законодательст­во эпохи империализма и буржуазно­демократических революций. - 352 с.

6. Таганцев Н. С. Уголовное уложение 22 марта 1903 г. / Н. С. Таганцев. - СПб., 1904. - 1125 с.

7. Гарафутдинов М. Р. Ответственность за побег из мест лишень свободы, предварите­льного заключения или из-под стражи по уго­ловному праву Российской Федерации: дис. ... кандидата юрид. наук : 12.00.08 / Гарафутди­нов Марат Рафикович. - Казань, 1995. - 281 с.

8. Уложение о наказаниях уголовных и исправительных. - СПб. : Типография Второ­го Отделения Собственной Его Императорс­кого Величества Канцелярии, 1845. - 898 с.

9. Кримінальний кодекс України // ВВР України. - 2001. - № 25-26. - Ст. 131.

10. Кодекс України про адміністративні правопорушення // ВВР Української PCP. - 1984. - Додаток до № 51. - Ст. 1122.

11. Закон України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць поз­бавлення волі» : від 01.12.1994 р. // ВВР Укра­їни. - 1994. - № 52. - Ст. 455.

12. Свод законов Российской Империи : в 5 кн., 16 тт. / под ред. и с примечаниями И. Д. Мордухай-Болтовского ; сост.: Н. П. Балка - нов, С. С. Войт, В. Э Герценберг. - СПб. : Русское книжное товарищество «Деятель», 1912. - Книга пятая. Том 14. - 267 с.

13. Свод законов Российской империи : в

15 т. - СПб. : Типография Второго Отделения Собственной Его Императорского Величества

Канцелярии, 1857. - Т. 14. Тетрадь 5: Устав о ссыльных. - 177 с.

14. Полное собрание законов Российской империи. Собрание Третье (1881-1913) : в 33 т. - СПб. : Тип. II Отделения Собственной Его Императорского Величества Канцелярии, 1908. - Т. XXV. Отделение Первое. 1905. - 966 с.

15. Иванов А. А. Законодательство о ссы­лке и его применение в Сибири во второй половине XIX века / А. А. Иванов // Известия Иркутской государственной экономической академии (Байкальск. гос. ун-т экономики и права). - 2011. - № 4 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: Http://eizvestia. isea. ru/reader/ article. aspx? id=8217.



Орел Ю. В. Історія розвитку кримінального законодавства з питань відповідальності за посягання на нормальну діяльність органів та установ пенітенціарної служби України в началі XXстоліття /Ю. В. Орел //Форум права. — 2014. — Ms 2. — С. 328—333 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: Http://nbuv. gov. ua/j- pdf/FP_index. htm_2014_2_58.pdf

Проаналізовано зміст Кримінального Уложення 1903 року на предмет наявності в ньому норм, що передбачали кримінальну відповідальність за посягання на нормальну діяльність органів і установ пенітенціарної служби, а саме за вчинень втечі з місць позбавлень волі та ухилення від відбувань інших видів покарань. Акцентована увага про відсутність кримінальної відповідальності за втечі засуджених або арештантів, вчинені за відсутністю кваліфікуючих ознак.

Орел Ю. В. История развития криминального законодательства по вопросам ответ­ственности за посягательства на нормальную деятельность органов и учреждений пенитенциарной службы Украины в начале XX столетияя

Проанализировано содержание Уголовного Уложень 1903 года на предмет наличь в нем норм, которые предусматривали уголовную ответственность за посягательство на нормальную деятельность органов и учреждений пенитенциарной службы, а именно за совершение побега из мест лишения свободы и уклонения от отбывания других ви­дов наказаний. Акцентировано внимание об отсутствии уголовной ответственности за побеги осужденных или арестованных, совершенные при отсутствии квалифицирую­щих признаков.

Orel Ju. V. The History of the Development of the Criminal Law on Liability for Infringement of the Normal Activities of the Bodies and Institutions of the Penitentiary Sendee of Ukraine in the Early Twentieth Century

Analyzed the content of Criminal Code of 1903 on presence in it of the rules, providing criminal responsibility for infringement of the normal activities of the bodies and institutions of the penitentiary service, namely for a escapes from prison and evasion from serving other punishments. The attention is focused on the absence of criminal responsibility for escapes convicts or arrestees, committed in the absence of aggravating circumstances.