joomla
ДЕРЖАВНИЙ ЛАД І ПРАВО ДАВНІХ АФІН
Форум права

УДК 340.15(38)

Т. О. МАТВЄЄВА, канд. юрид. наук, доц., Національний юридичний університет імені Яро­слава Мудрого

Ключові слова: Афіни, демократична рабовлас­ницька республіка, Солон, Народне зібрання, Ареопаг

«Історія - вчителька життя» - говорили стародавні греки. Щоб дізнатися куди і в яко­му напрямку йти українському суспільству у своєму розвитку, необхідно знати та вивчати найкращі демократичні приклади розвитку європейської цивілізації та всього людського суспільства.

Словом «античні» називали Стародавню Грецію і Стародавній Рим. Античний світ - це особливий тип історії, який складається в умо­вах розвиненого громадянського суспільства, коли воно домінує над державою. Характер­ною основою античної цивілізації є госпо­дарський порядок, заснований на приватно­господарських відносинах. Суспільство та особливість у Давній Греції мають економіч­ний та політичний суверенітет; особистість володіє великими ступенями свободи, є істо­рично більш активною і тому створює високу гуманістичну культуру і загалом цивілізацію.

На це орієнтована й побудова сучасного українського суспільства (побудова демокра­тичної держави, приватна власність поруч із державною, повага до прав людини та інше), тому актуальним є поглиблена наукова розві­дка історії держави та права Стародавньої Греції на прикладі державного ладу та права Афін.

Дослідження цієї теми має давню історію. Так, в античному світі виникли міфологічні уявлення, які були побудовані на тому, що демократична рабовласницька республіка в Афінах була «золотим віком» в історії людства. Одні з найперших досліджень цієї теми за­пропонував французький філософ-просвітник 18 століття Ж. А. Кондорсе, який вважав, що в основу розвитку цього періоду було покладе­но успіхи людського розуму. Нестандартними поглядами на розвиток цього періоду вирізня­ється теорія «локальних цивілізацій» англій­ського історика А. Дж. Тойнбі; засновника «стадій економічного розвитку» американсь­кого економіста У. Ростоу.

Відомі підручники з історії держави та права зарубіжних країн К. І. Батира, К. Г. Фе - дорова, які вважають Афінську державу та право класичним зразком давньої демократії, заснованої на античному засобі виробництва; деякі права громадян якої покладені в Декла­рацію прав людини і громадянина Французь­кої буржуазної революції 1789 року та інші «документальні віхи» розвитку людської ци­вілізації.

Суттєві зміни у порівнянні з цими підруч­никами зробили Н. О. Крашеніннікова й

0. 0. Жидков у новому виданні. Авторами враховувалася та обставина, що еволюція древніх і середньовічних суспільств Сходу йшла особливим цивілізаційним шляхом, що відрізняє його від розвитку античних рабовла­сницьких суспільств і феодальних суспільств Заходу. Антична історія, антична держава і право - основа європейської історії та євро­пейської цивілізації. Для сучасного європейця

- античність - школа політики, сучасної дер­жавності, школа демократії та тиранії, школа права; навіть в «азійських» культурах є вкра­плення «античного духу».

У 2 тис. до н. е. чотири грецьких племені заселили південь Балканського півострова. Кожне з них мало Народне зібрання, Раду старійшин та виборного володаря. Так виник­ли їх столиці - Коринф, Мегари, Спарта та інші. З індивідуалізацією праці стався розпо­діл общинної землі з спадковим сімейним во­лодінням, наслідком розвитку майнової ди­ференціації - виокремлення родової верхівки і вільних общинників (фетів). На початку 1 тис. до н. е. з’являється патріархальне рабово­лодіння, джерелом якого було боргове рабст­во та військовий полон. Виникає патріархаль­на сім’я [1, с.27-29].

Бідні природні ресурси, що сприяли розви­тку обміну і, як наслідок, асиміляції різних фратрій та родів, наприкінці 2 тисячоліття


Об’єднали племена Аттики в єдине військо, яке обрало собі єдиного володаря. Хоча сус­пільство ще не було поділено на класи, а дер­жава не виникла, Народне зібрання кожного племені - одночасно військо, а базилєвс та старійшини - військові ватажки - первісне суспільство перетворюється в політичне сус­пільство у вигляді військової демократії, останньої сходинки первісного ладу.

Утворення держави в Афінах пов’язано з проведенням реформ легендарного героя Те - сея, однією з яких було об’єднання (сіной - кізм) племен Аттіки в єдиний афінський на­род під владою Ради племен. Внаслідок цього афінський поліс став територіальною формою політичної організації суспільства. Це вима­гало централізованого урегулювання суспіль­них конфліктів між повноправними афіняна­ми і залежними фетами, іноземцями та рабами. Тесей закріплює суспільну і політич­ну нерівність, поділивши вільних на евпатрі - дів (благородних), геоморів (землевласників) та деміургів (ремісників).

Важливі державні, судові та військові по­сади займали тільки евпатріди (родоплемінна верхівка), що призвело до відокремлень пу­блічної влади від населень. Так, Рада ста­рійшин перетворилася в аристократичне зіб­рань, яке ніхто не обирав і яке ні перед ким не звітувало. Воно засідало на горі бога війни Ареса і тому називалося Ареопагом. Він при­ймав закони, контролював Народне зібрання, здійснював вишу судову владу, спостерігав за діями посадових осіб - архонтів, яких сам обирав. Колегія архонтів, шляхом здійснення жрецьких, військових та судових функцій ба - зилевса - з часом почала керувати всією дер­жавою. Якщо спочатку посада архонта була пожиттєвою, то потім вона обмежувалася де­сятьма роками, з часом архонта обирали на рік. Геомори та деміурги відсторонювалися від управління суспільством, зберігаючи тіль­ки право участі у Народному зібранні.

У VI столітті в Афінах сталася політична революція, тому що поглибилися протиріччя між заможною родовою аристократією та на­родом (демосом). Більшість геоморів перет­ворилися в батраків, які обробляли землі ев - патридів за 1/6 частину врожаю; якщо вони не сплачували орендну плату - їх та їхні сім’ї продавали в боргове рабство за кордон. До них приєдналася вже численна верства торго­вого люду, матроси могутнього афінського флоту. Під час революції архонт Солон здійс­нив соціальну реформу, внаслідок якої була встановлена рабовласницька демократія, тоб­то держава в її незавершеній, початковій фо­рмі. Так, маючи надзвичайні повноважень, серед яких були і законодавчі, Солон здійснив сисахфію - скасував всі поземельні борги; тих, кого було продано в боргове рабство зві - лььли, а проданих за кордон - викупляли за рахунок держави. З часом, джерелами рабства стала тільки купівля на світовому рабовласни­цькому торжищі та військовий полон. Сісахфія була поступкою демосу - Солон встановив максимальний розмір земельного володінь але дозволив вільну купівлю - продаж землі. Родові володінь, подібно селянським наділам по волі спадкодавця переходили до нащадків.

Солон також здійснив цензову реформу внаслідок якої спадкові привілеї знаті заміни­ли привілеї багатства. Громадяни Афін роз­поділялись на чотири розряду по майновому принципу. Кожний розряд мав певні політич­ні права: суспільні посади могли займати тільки громадяни перших трьох розрядів (по­саду архонта громадяни першого розряду). Найбідніші - фети зараховувалися до четвер­того розряду і мали тільки право приймати участь у Народному зібранні, але зібрання вже почало приймати закони; обирати поса­дових осіб, які перед ним звітували про свою діяльність; саме воно, згідно з конституцією Солона, було вищим органом влади в Афінах.

Одночасною поступкою, як бідним, так і евпатридам було створень суду присяжних засідателів - Геліеї, членом якої міг стати будь-який афінський громадянин незалежно від його майнового положень. Геліея грала важливу роль в законодавчій процедурі, стримувала вплив Народного зібрання і об­межувала владу ареопагу - тобто була зако­нодавчим та судовим органом одночасно. В інтересах евпатридів була утворена Рада чо­тирьохсот, виборами до неї розпоряджалася родова аристократія (до неї обиралися грома­дяни перших трьох розрядів).

Компромісний характер реформ Солона заважав вирішенню гострих протиріч між де­мосом і родовою аристократією, боротьба між ними продовжувалася і привела до вста­новлення тиранії Пісістрата та його синів (560-527 рр. до н. е.). Тиранами в Афінах на­зивали не завжди жорстоких, але незаконних правителів. Вони закріпили успіхи демосу в боротьбі з родовою аристократією і затверди­ли політичний устрій, створений Солоном. Державні органи Афін існували, але під його контролем, всі сурове дотримувалися законів. Тиран надавав кредити дрібним землевласни­кам, годував бідноту, яка будувала суспільні споруди; почав створювати військовий флот Афін. Все це вимагало великих грошових ви­трат, які були покладені на заможних у формі збільшених податків. Незадоволені аристок­рати при підтримці Спарти вигнали тирана, але не змогли повернути владу родової арис­тократії. В 509р. до н. е. заможна торгівельно - реміснича верхівка афінських рабовласників при підтримці демосу вигнала спартанців і новими реформами їх вождя Клісфена лікві­дувала залишки родового ладу, розділивши населення Аттики замість племен на десять територіальних філ та демів. Рада чотирьох­сот була ліквідована, замість неї створили Ра­ду п’ятисот - по 50 громадян від кожної філи. Рада керувала державою в період між сесіями Народного зібрання та виконувала його рі­шення. Була також створена колегія десяти стратегів, яка також комплектувалася за тери­торіальною ознакою населення; спочатку стратеги здійснювали лише військові функції, але згодом відсторонили архонтів і стали ви­щою виконавчою владою в Афінах. З метою попередити намагання родової аристократії реставрувати колишній лад, Клісфен вводить процедуру остракізму, яка була політичною мірою, а не кримінальним покаранням. На­родне зібрання кожний рік визнавало ворогів держави, яких виганяли за межи Аттики строком на 10 років, не позбавляю чи їх прав та майна. Реформи Клісфена завершили ста­новлення держави в Афінах у формі рабовла­сницької демократичної республіки, якій за­важав тільки ареопаг, бо за неписаною конституцією він зберігав право відміняти рі­шення Народного зібрання та карати посадо­вих осіб. Утворення держави в Афінах супро­воджувалося боротьбою родової аристократії з демосом і завершилося перемогою демосу. Антична рабовласницька держава в Афінах у формі демократичної рабовласницької респу­бліки склалася у 5 ст. до н. е. і проіснувала до 30-х років 4 ст. до н. е. [2, с. 152—153].

З проведенням в середині 5 ст. до н. е. ре­форм Єфіальта та Перікла афінська демокра­тія вступила в період свого розквіту. Так, в 462 році Ефіальт позбавив Ареопаг всіх полі­тичних функцій і передав його компетенцію Народному зібранню, Раді п’ятисот та Гелієї; Ареопаг здійснював тільки судові та релігійні функції. Зникла цензова реформа Солона - державні посади займалися незалежно від майнового стану, за жеребом і за нагороду. За пропозицією Перікла жалування почали отри­мувати члени Ради п’ятисот, присяжні засіда­телі, солдати та матроси, окрім стратегів.

За своєю суттю Афінська демократія була політичною організацією вільних, повнопра­вних громадян в декількох разів більшою ма­сою безправних рабів, які не мали ні політич­них, ні майнових, ні сімейних прав - не вважалися суб’єктами права. З розквітом де­мократії на зміну патріархального рабоволо­діння прийшло античне рабоволодіння. Хоча закон забороняв господарю вбивство раба, але не карав його за це. Раб міг свідчити в су­ді тільки під час катування. Вільновідпуще - ний підпадав під подвійний догляд держави та колишнього господаря, якому він ніс деякі повинності. Протиріччя існували і між афін- ськими громадянами і метеками (іноземцями, що оселилися в Афінах). їх чисельність дося­гала половини чисельності афінян і вони були повністю позбавлені політичних прав та зна­чно обмежені в майнових правах. Не дивля­чись на це, закон вважав їх фізичними особа­ми. Повністю право і дієздатними (по закону Перікла) вважалися лише особи чоловічої статі, народжені від батьків - повноправних і природних громадян Афін. Громадянство на­давалося з досягненням 18 віку, з 20 років приймали участь у Народному зібранні. Поміж громадянами існувала майнова нерівність: ві­льні поділялися на три групи - невелику купку багатих рабовласників (землевласники, торго­вці, лихварі); дрібних землевласників, реміс­ників, моряків і позбавлених власних засобів існувань люмпенів, які існували за рахунок подачок держави та багатіїв. Фізична праця, за виключенням землеробської, вважалася принизливою для громадянина, «ганебними» професіями займалися іноземці метеки, від­пущені на волю раби.

Жінка в суспільстві не була право і дієзда­тною, тобто не мала політичних і громадян­ських прав. Чоловіки вихвалялися, що дру­жини так добре виховані, що виходили на вулицю тільки у супроводі служниці і те тіль­ки в свята до храму. Соромлива дружина по­винна були жити тільки на своїй половині бу­динку. Розлучень для чоловіка було простим - треба було тільки призвати свідків; чоловіку дозволялося мати коханок, наложниць-ра - бинь, відвідувати гетер (жінок легкої поведі­нки). За перелюбство дружину без повернен­ня приданого вигаьли з дому; закон більше не захищав її - вона не тільки не могла вже відвідувати храми та навіть прикрашати себе, будь-яка особа на вулиці мала права розірва­ти на ній одежу та побити її.

Ці характерні риси суспільства періоду афін - ської демократії відобразилися на її державно­му устрої. Основними принципами функціону­вань держави в Афінах були народоправство, виборність, колегіальність і підзвітність влади; суд присяжних. Державними органами влади були Народне зібрань, Рада п’ятисот, Геліея. Верховний орган влади Народне зібрання збиралося чотири рази на місяць. Кворум (не менше 6 тисяч громадян) вимагався тільки при вирішення надзвичайних питань (остра­кізм). Розклад дня об’являвся заздалегідь і для прийьття рішення достать було двох - трьох тисяч громадян. В компетенцію Народ­ного зібрання входило прийьття законів, во­но видавало постанови по приватним питань (псефізми), призначало посадових осіб та пе­ревіряло їх діяльність, об’являло війну та за - ключало мирні договори, відало питань обо­рони та продовольчого постачання Афін, заслуховувало справи про державні злочини. Приймати участь у народному зібранні мали тільки повноправні афінські громадяни з 20- річного віку, жінки та метеки не допускалися; з 4 ст. до н. е. за відвідувань зібрання плати­ли гроші. Формально кожний громадянин Афін мав право подати свій законопроект до Народного зібрання, але фактично ця ініціа­тива обмежувалася тим, що автор законопро­екту ніс кримінальну відповідальність (навіть карали смертю), якщо його закон порушував закони демократичної рабовласницької рес­публіки. Перед тим, як законопроект обгово­рювався на Народному зібранні - його споча­тку була розглянути Рада п’ятисот і дати відносно його свій висновок (голосування по законопроекту проходило простим підняттям рук). Остаточне рішення по законопроекту належало Геліеї, яка за своєю компетенцією нагадувала другу палату парламенту. Обгово­рення в Геліеї проходило у формі судового процесу: автор законопроекту звинувачував старі закони, Народне зібрань їх захищало. Остаточне рішень приймалося більшістю го­лосів присяжних за допомогою таємного голо­сувань. Така система прийьття законів не допускала реакційного перегляду афінської конституції демократичної республіки. Засі­дання Народного зібрання проходили бурно.

Другим по значенню державним органом влади була Геліея - суд присяжних. Вона на­давала фізичним особам афінське громадянс­тво, спостерігала за законністю заміщень державних посад, затверджувала міжнародні договори але головно - здійснювала законот­ворчість та виносила судові вироки по полі­тичним та релігійним справам. Саме Геліея тлумачила конституцію та мала право перег­ляду (у порядку апеляції) вироків, винесених посадовими особами. До складу Геліеї шляхом жеребкувань обирали 6 тисяч осіб, які зазда­легідь не знали про це, щоб уникнути хабарів.

До компетенції Ради п’ятисот належали справи безпосереднього управлінь, фінанси, зовнішні зносини. Посадові особи мали право виступати на Раді і пропонувати свої пропози­ції. Важливою функцією Ради було поперед­ньо обговорення проекту закону, який розгля­дало Народне зібрання. Це дозволяло Раді впливати на діяльність парламенту. Діяла Рада не в повному складі, а через пританії та секції, по числу територіальних філ пританій було де­сять. Кожна з них керувала одну десяту частину року. По закінченню строку служби члени Ради звітували про свою діяльність і у разі необхід­ності підлягали кримінальній відповідальності. Так відобразився на державному ладі демокра­тичних Афін принцип отримання та противаг. Афінські громадяни не надали Раді п’ятисот всю повноту виконавчої влади - її розподілили з нею ще дві колегії (стратегів та архонтів).

Таким чином, законодавчий процес в Афі­нах складався з того, що 1) кожний повнопра­вний громадянин мав право здійснити свою законодавчу ініціативу - внести законопроект в Народне зібрання; 2) з попереднього розг­ляду законопроекту Радою п’ятисот і надання висновку для Народного зібрання; 3) безпосе­редньо прийняття Народним зібранням зако­ну, 4) на який Геліея могла накладати вето.

Виконавча влада в Давній Греції належала посадовим особам. Обиралися вони строком на один рік без права переобрання (за виклю­ченням колегії стратегів). Всі, хто бажали бу­ти обраними на державну посаду мали право виставити свої кандидатури. Вибори посадо­вих осіб здійснювалися кожний рік або відк­ритим голосуванням, або шляхом жеребку­вання. Обрані особи піддавалися особливій перевірці - докімасії, під час неї з’ясовували їх особисту відповідність посаді - наявність по­літичної благонадійності і необхідні особисті якості (з’ясовували, ким були батьки кандида­та, а іноді і його далекі родичі; чи вклоняється богам Афін; виконує свої громадянські обов’язки). За здійснення функції чиновника платили, за виключенням стратегів. Наприкі­нці року всі посадові особи звітували про свою діяльність перед Геліеєю та Радою п’ятисот, до того ж раз на місяць збиралося Народне зібрання на якому безпосереднє про­водилася перевірка діяльності виконавчої влади. Деякий час здійснення посадових фун­кцій чиновниками було колегіальним.

Виключно відкритим голосуванням в На­родному зібранні обиралися головні посадові особи - стратеги та архонти. Колегія стратегів складалася з десяти членів, які обов’язково повинні були бути одружені і мати нерухо­мість. Стратеги між собою були рівними, ке­рувати ними обирали одного з стратегів на Народному зібранні; хоча їх переобирали ко­жний рік, знаменитий Перікл керував ними 15 років. Стратеги мали право скликати позачер­гові засідання Ради п’ятисот або Народного зібрання; вони збирали гроші на утримання армії і флоту, керували доставкою продоволь­ства в Афінах (громадяни не платили постій­них податків, вони збиралися тільки з метеків); укладали мирні угоди з іншими державами та приймали капітуляції переможених; здійсню­вали досудове слідство та очолювали суди в справах по військовим злочинам. З середи стратегів виділявся автократор, який керував армією, а в надзвичайних умовах і державою.

З ростом повноважень стратегів падало політичне значення архонтів, по суті в їх ру­ках зосереджувалися питання культу, юстиції та «прокурорський нагляд». Після реформи Солона дев’ять архонтів обиралися жеребом з кандидатів, запропонованих територіальними фіалами. Єдиною колегією вони діяли тільки при вирішенні Народним зібранням питання про остракізм та під час перевірки діяльності посадових осіб. Три перших архонта прийма­ли скарги громадян по тяжким кримінальним злочинам, сімейним справам, релігійним пи­танням, справи про спадок та здійснювали нагляд за іноземцями (ксенами). Архонти - фесмофети готували для розгляду справи в суді присяжних, здійснювали жеребкування судів, очолювали колегії. В обов’язок фесмо - фетів вмінялося кожний рік сповіщати На­родному зібранню про протиріччя та білі плями в законах. Фесмофети приймали заяви про зловживання посадових осіб, в наслідок чого вони порушували питання про звільнен­ня порушниками державних посад.

В Давній Греції вищим судовим органом була геліея. Деякі судові функції здійснював ареопаг (державні злочини). Під керівницт­вом архонта - базілевса розглядали справи про навмисне вбивство, справи про ненавми­сне вбивство розглядав суд ефетів, майнови­ми злочинами займалася колегія одинадцяти. Позови про право власності на майно розгля­дав третейський суд діетєтов, а по дрібним справам колегія сорока. Під час правлінь Перікла були утворені суди по демам. В де­яких випадках, при розгляді тяжких публіч­них та приватних злочинів у якості суду ви­ступало безпосередньо Народне зібрання.

Наприкінці 5 ст. до н. е. в Давній Греції ви­никла гостра криза демократії: формальна рі­вноправність афінських громадян була підір­вана їх майновою нерівністю, яка зросла внаслідок того, що греки очолили Афінський морський союз. Вони перемогли в греко - персидських війнах і нав’язали багатьом по­лісам та острівним республікам грецького світу військовий та політичний союз, в якому шляхом військових екзекуцій нав’язали своє безконтрольне керівництво в союзі. Скарбни­цю перенесли в Афіни і розпоряджалося нею Народне зібрань; рішень афінських властей для союзників-данників були обов’язковими. Гроші союзу витрачалися на розкішні будівлі, на утримання паразитичного античного люм- пен-пролетаріату, розквітала корупція. Але, процвітала тільки землевласницька та торгі - вельно-ремеслена олігархія, стан основної маси трудящих громадян - дрібних землевла­сників та ремісників погіршувався, зростали протиріччя між громадянами та метеками.

В 431 р. до н. е. внаслідок капітуляції Афін у Пелопоннеській війні між Афінським морсь­ким союзом та Пелопоннеським союзом на чолі з Спартою - Афіни вимушені були підпи­сати принизливий мир, однією із умов якого було знищень демократичного устрою. Так настав період терористичної диктатури олігар­хів (тиранія «тридцяти») і хоча демократичний устрій в Афінах з часом був відновлений, вони більше не зазнали колишнього розквіту - мор­ська гегемонія Афін зникла, скарбниця пуста, а держава розорена. В 336 році до н. е. Афіни разом із усією Грецією, спочатку Олександ­ром, були включені до складу Македонської монархії, а у 2 ст. до н. е. перетворилися в одну із провінцій Римської держави [3, с. 188-189].

Право Давніх Афін.

В епоху античності право не відразу досяг - ло зрілості і досконалості. Затвердження в Стародавній Греції полісної системи мало ре­зультатом активізацію правотворчої діяльно­сті та її поступове звільнення від релігійно- міфілогічної оболонки. Найдавнішим джере­лом права в Афінах був неписаний звичай, тлумачень якого нерідко довільно здійсню­валося світською або жрецькою аристократі­єю. З розкладом родоплемінної організації на зміну звичаю прийшов закон, який мав світ­ський характер і був виражений в письмовій формі. Право в античному світі, таким чином, з’являється в своєму чистому вигляді як авто­ритетний і обов’язковий регулювальник по­лісного життя, позбавлений релігійної сили.

Визнання законодавства, а не звичаю, як основної форми правотворчості, супроводжу­валося кодифікацією. Найдавнішою система­тизацією афінського права вважаються закони Драконта (621 р. до н. е.). Вони санкціонували ряд релігійних установ та норм звичаєвого права, які втілювалися у судову практику. За­кони відрізьлися жорстокими покараннями. Так, смертна кара передбачалася не тільки за святотатство чи навмисне вбивство (ненавми­сне вбивство каралося вигнанням з полісу) але і за крадіжку овочів, плодів, предметів вжитку і навіть небажань працювати і ліно­щі. Але такий пережиток родового устрою, як кровна помста, був заборонений. Після смер­тної кари йшли тілесні покарань, штрафи, безчестя. Було встановлено різницю між ви­падковим та навмисним вбивством. Справи про навмисне вбивство розглядалися в арео­пазі, випадковим вбивством займалася коле­гія ефетів, яка вважала, що винний міг уник­нути покарань, якщо би згодився піти у вигнання або відкупитись у рідних убитого.

Солон скасував закони Драконта, за виьт - ком декількох постанов про вбивство. Його можна вважати ініціатором проведення всео­сяжної кодифікації афінського права, бо саме Солону можна приписати два важливих мо­менті афінської демократії: проголошень рівності перед законом - ісономія і створення народного суду - Геліеї, яка, творячи судове провадження, мала право кожний раз утворю­вати нову правову норму, керуючись тільки правовим переконанням. Від законів відрізня­лися прийняті Народним зібранням псефізми - постанови, що стосувалися окремих патриціїв чи плебеїв. До того ж, кожний поліс мав вла­сне право, яке багато в чому відрізнялося від права інших міст. Судові вироки виносилися тільки на основі місцевого права. Але основні інститути цивільного та кримінального права в Афінах не були розроблені так повно, як у Стародавньому Римі, вагому частину законо­давства складали неписані звичаї. Суворе до­тримання закону вважалося необхідним еле­ментом демократії в Афінах.

Публікувалися закони на спеціальних кам’яних стелах або таблицях, що зберігалися в будинку місцевого управління. Саме тоді з’являються в Греції професіональні юристи, бо виникла потреба в людях, які би знали пра­во всіх її основних полісів.

Цивільне законодавство.

В афінському праві не склалося уяви про права приватного власника, подібно до римсь­ких. Воно не знало чіткої відмінності між ре­чами: майно ділилося на нерухоме (земля) та рухоме (гроші, раби, худоба). Серед речових прав були відомі власність і володіння, бо ос­новною формою власності в Афінах спочатку виступала общинна власність - приватна влас­ність вважалася похідної від державної. Так закріпилася уява, що приватна власність веде своє походження від державної, а державна існувала у формі приватної. Навіть остаточно затверджена з часів Солона приватна влас­ність, носила відбитки колишніх колективіст­ських уявлень про спільність майна і вважа­лася наданою державою. Щорічно архонти, вступаючи в посаду, оголошували про збере­ження за громадянами майна, що їм належало.

Під володінням розуміли фактичне пану­вання над майном з правом його використан­ня, а право власності - як володіння з правом розпорядження. Власником нерухомих речей міг бути тільки афінський громадянин, а чу­жоземець лише після одержання спеціального дозволу. Приватні власники обкладалися дос­татньо значними повинностями (літургіями, хорегіями) в інтересах суспільства, у разі над­звичайних обставин проводилися експропріації частини їх майна. Але афінське право охороня­ло приватну власність посиленими заходами - навіть крадіжка каралася, як правило смерт­ною карою. Колективна власність пануючого класу мала обмежене розповсюдження, до неї відносилося майно храмів, державні маєтки, рудники та прибутки з яких утворювався вій­ськовий фльот. Поруч з державними землями, які здавалися в оренду, існували суспільні зе­млі місцевих територій - філ і демів.

Набути власність можна було первинним способом (коли річ раніше не була чиєюсь власністю) або похідним способом - через пу­блічні угоди. Широке розповсюдження отри­мали грошові відносини, особливо лихварство, що дозволяло накопичувати великі статки.

Зобов ’язальне право.

Найбільш детально в праві Афін були роз­роблені зобов’язальні відносини. Розрізняли зобов’язання із договорів і зобов’язання з де­лікту - спричинення шкоди, тобто вільні і примусові зобов’язання. Основою виникнен­ня договорів вважалася угода сторін, що не вимагала особливої формальності. Найважли­віші угоди укладалися у письмовій формі; за­лежно від характеру договору документ під­писувався обома сторонами (договір купівлі - продажу) або однією зобов’язаною стороною (договір займу); з’явився інститут свідків. До реформи Солона невиконання договірних зо­бов’язань тягло за собою особисту відповіда­льність боржника - боргове рабство.

Виконання договору забезпечувалося за­вдатком, поручництвом третіх осіб і заставою (до реформ Солона договір займу забезпечу­вався і самозакладом боржника). Завдатком називалася сума, яку виплачувала одна сто­рона іншій на підтвердження укладеного до­говору; якщо від виконання договору відмов­лявся покупець, він втрачав свій завдаток, а якщо продавець - повертав подвійну суму завдатку. В заставу боржник міг давати рухо­мі або нерухомі речі. Прибутки від рухомої речі кредитор присвоював собі, як відсотки за позичене. При поручництві, третя особа брала на себе відповідальність за своєчасну сплату боргу боржником. Особливе значення в істо­рії Афін мала застава землі - іпотека, закла­дена земля залишалася у володінні і користу­ванні боржника, який тільки не мав права нею розпоряджатися. При невиконанні боржни­ком зобов’язання закладена земля переходила до кредитора, який міг її продати.

Найбільш розповсюдженим із договорів була купівля-продаж у формі простої угоди сторін. Предметом наймань були як рухомі речі (в тому числі раби), так і нерухомі речі; метеки, які, як іноземці не мали чи мали об­межене право купувати нерухомість, уклада­ли окремі угоди. При несвоєчасній сплаті орендної плати недобросовісним наймачем, власник через суд міг перервати право орен­ди. Договори особистого найма укладалися для надань різних кваліфікованих угод ліка­ря, будівельника тощо. Відомим в Афінах був договір товариства - торгового, релігійного, товариства музикантів, доходи та збитки то­вариства розподілялися між його учасниками.

Договір позики, в тому числі у лихварів (трапезитів), відбувався під великі проценти - 20 %. При невчасній сплаті відсотків практи­кувалося нарахувань відсотків на відсотки. Якщо боржник не повертав взяте у позику майно у вказаний в договорі строк - кредитор самостійно міг задовольнити свої претензії за рахунок майна боржника (ніби судове рішен­ня відбулося).

В Афінах існував договір зберігань речей - поклажа. За цим договором одна сторона від­давала іншій на безоплатне зберігань якусь річ без права користування нею. Розповсю­дженим був різновид цього договору - пере­давання на зберігання грошей банкірам (тра - пезитам), що повертали їх іншими монетами і сплачували відсотки власникам.

В афінському праві правопорушень, які завдавали шкоду особі чи майну - делікти, інколи тягнули за собою не кримінальні по­карань, а штрафи на користь потерпілих. Штрафи нерідко в два рази перевищували своїми розмірами шкоду. Громадянин, майну якого неправомірними діями сторонньої осо­би було завдано шкоду (пожежа, затоплень водою поля, потрава худобою посівів тощо) - мав підставу для подань спеціального позо­ву. Відповідальність передбачалася навіть з настаньм шкоди з вини дитини (відповідав їхній батько) або рабом, який міг бути пере­даний потерпілому в вигляді компенсації за заподіяний збиток.

Шлюбно-сімейне право.

Шлюб в Афінах вважався обов’язком. Безшлюбність не давала можливості зайьти деякі державні посади - архонта-базилевса, стратегів та інших. Розрізнювалися дві форми укладання шлюбу: 1) простий договір жениха з батьком або покровителем нареченої (купів - ля-продаж дружини); 2) укладань шлюбу перед посадовою особою або судом. Ця фор­ма шлюбу застосовувалася при відсутності у батька синів-спадкоємців - у такому разі дів - чина-спадкоємець виходила заміж за найбли­жчого кровного родича, щоб земля та інше майно по спадку не потрапили до чужого ро­ду, при видачі заміж дівчини, дочки особи, яка стала її батьком; при одруженні усинов­леного. Наречений платив батькові дівчини гедну, батько робив нареченому подарунок. Згоди дівчини на шлюб не питали, придане нареченій давали не завжди. Шлюбний вік для чоловіків був встановлений з 18 років, тобто з досягненьм дієздатності і прийнят­тям у члени дему; для жінок - із 14 років. За­конним вважався тільки шлюб між повнопра­вними афінськими громадянами.

Багатоженство не дозволялося. Після замі­жжя дівчина переходила з-під опіки батька під опіку чоловіка, положень її в сім’ї було приниженим - дружина повністю підпоряд­ковувалася волі чоловіка, виходила з дому тільки у супроводі рабинь, коло її інтересів обмежувалося домашніми справами. Для чо­ловіка допускалося співжиття з рабинями, ге­терами (жінками легкої поведінки).

Розлучень для чоловіка було вільним, для жінки досить ускладненим. Чоловік міг роз­лучитися без жодних формальностей - відіс­лавши колишню дружину батькам і, якщо бу­ла провина дружини, придане їй не поверталося. Дружина для розлучень мусила звертатися з письмовою скаргою до архонта - епоніма. Припинень шлюбу також наступа­ло у зв’язку зі смертю одного з подружжя, внаслідок позбавлення громадянських прав (атімія). Придане було власністю дружини, воно переходило у спадок її дітям, чоловік ним лише управляв.

Влада батька над дітьми до Солона прак­тично нічим не обмежувалася - він міг прода­ти сина в рабство, публічно його зректися. За законом після народження дитини на протязі п’яти днів батько вирішував, чи це його ди­тина. Діти зобов’язані були коритися батько­ві, він міг позбавити сина спадщини за непо­кору. Навіть дорослі діти за невиконання своїх обов’язків перед батьками притягалися до відповідальності але з часом батьківська влада стає слабкішою.

Спадкове право.

Спочатку афінське право знало спадкуван­ня тільки за законом. Реформи Солона вста­новили спадкування згідно з заповітом. Згід­но із законом, спадкоємцями першої черги були сини, дочкам при виході заміж брати повинні були дати придане. Дочки могли отримати спадщину лише при відсутності си­на вмерлого батька. Позашлюбні діти спадко­ємцями не вважалися, за законом їм можна було виділити з батьківського майна по одній тисячі драхм. При відсутності у спадкодавця дітей, спадок отримували бокові родичі.

Заповіт вважався дійсним, якщо заповідач був дієздатною і правоздатною особою, в здоровому глузді і не складав заповіт під фі­зичним та психічним примусом. Заповідати мав право лише той, у кого не було законних дітей чоловічої статі. Батько, при відсутності синів, заповідав сторонньому з тою умовою, щоб він одружився з його дочкою. Не могли заповідати усиновлені сини, жінки, неповно­літні; чиновники, що займали посади, пов’я­зані з фінансами держави, до затвердження їх службових звітів.

Заповіт укладався в усній або письмовій формі і в присутності свідків [4, с. 153-154].

Кримінальне право.

Кримінальне право Афін порівняно з цивіль­ним правом було менш розвинутим. У ньому зберігалися інститути та уявлення первісно­общинного, родового ладу. Вбивство розгля­далося як справа родичів вбитого, а не держа­ви. Вони могли домовитися з вбивцею про матеріальну компенсацію за вбитого. При від­сутності найближчих родичів вбивця платив десяти членам тієї фратрії, до якої належав убитий. Родичі могли подати позов проти вби­вці, але їх позов мав характер приватного об­винувачення, а не обвинувачення, що стосува­лося інтересів держави. Ініціатива порушення кримінальної справи належала потерпілому або його родичам, іноді будь-якому громадя­нину Афін. Вбивця міг уникнути покарання, добровільно відправившись у вигнання. Од­нак, у разі повернення, він вважався таким, що стоїть поза законом і міг бути вбитий безкарно.

Афінське право розрізняло злочини, які порушували інтереси суспільства в цілому - антидержавні, проти порядку управління і проти особистих інтересів. Тому виникли два види карного обвинувачення - приватне зви­нувачення та публічне. До приватного звину­вачення відносилися досить серйозні право­порушення - вбивство, підпал, пограбування, отруєння, зґвалтування та інші. У приватному процесі винний переважно відшкодовував потерпілій стороні матеріальним способом, а у публічному - ніс покарання аж до смертної кари включно. В обох випадках обвинувачен­ня порушувалося і підтримувалася потерпі­лим. Однак у першому випадку обвинувач вимагав відшкодування збитків або штрафу, і лише при другому справа йшла, власне, про покарання винного.

Довгий час під злочином розуміли будь - яку дію, яка викликала негативні наслідки. Допускали самосуд: на місці злочину можна було вбити нічного злодія. Вже Драконт у своїх законах розрізняє навмисне і ненавмис­не вбивство.

Найбільш тяжкими вважалися державні злочини: зрада, спроба повалити існуючий лад, видача державної таємниці, внесення протизаконних пропозицій у Народне зібран­ня, обман народу, образа богів. Іноді поняття зрада і «обман народу» ототожнювалися, як­що виражалися в «нечесній» поведінці орато­ра на Народному зібранні; помилковий донос у справах про політичні злочини давав підс­таву притягнути донощика до суду по обви­нуваченню в сикофантії. Образа богів, краді­жка майна з храму, блюзнірство (богохульст­во) вважалися державним злочином, тому що релігія в Афінах мала державний характер. За них карали смертною карою або вигнанням за межи держави з конфіскацією майна. До зло­чинів проти порядку управління відносилися зловживань владою, несумлінне виконання службових обов’язків, підробка грошових знаків. За це належала смертна кара з конфіс­кацією майна й викиду тіла злочинця за межі країни або позбавлень громадянських прав (атімія) злочинця і його родини.

Злочинами проти особи, крім вбивства, вважалися тілесні пошкоджень, лайка, на­клеп, образа. Навмисне нанесень ран кара­лося вигнаньм за межи держави і конфіска­цією майна.

Майнові злочини: крадіжка, підпал тощо. Покарання при крадіжках залежало від того, чи був злодій захоплений на місці крадіжки, чи ні. Якщо злодій був впійманий на місці злочину, його можна було піддати ув’язнен­ню, а нічного злодія в цьому випадку - навіть убити. Якщо ж злодієві вдавалося сховатися й обвинувачення пред’являлося через деякий час після крадіжки - злочин міг дати підставу для публічного обвинувачень; але лише тоді, коли крадіжка була здійснена на базарі або іншому громадському місці. В інших випадках пред’являвся приватний позов, що загрожував винному штрафом в розмірі не більше подвій­ної вартості вкраденої речі. Кваліфікованою вважалася крадіжка з храму, предметів культу тощо; за неї передбачалася смертна кара.

Покарання залежало від об’єкту посягання. За тяжкі злочини (зрада, блюзнірство, навми­сне вбивство) загрожувала смертна кара - винних скидали у провалля; застосовували отруту, пропонуючи злочинцю на вибір ще й меч або вірьовку; рабів вішали, вбивали, за­кидаючи каміньм, розпинали на хрестах. Продажем в рабство каралися професійні ро­збійники і грабіжники, за неодноразово скоєні крадіжки також продавали в рабство.

При скоєнні злочинів проти особи - відш­кодовувалися збитки та сплачувався штраф (у подвійному розмірі від збитку). Тілесні пока­рання застосовувалися тільки до рабів, відпо­відальність яких була більш суворішою, ніж у вільних: найчастіше побиття батогами, до ра­бів і чужинців застосовувалося відрубування рук і ніг, кастрація. Позбавлення свободи за­стосовувалося тільки як міра з метою попере­джень втечі.

Звичайними покараннями вільних були штрафи й конфіскації, що виступали , як ос­новним, так і додатковим покараньм. Широ­ко застосовувалося як покарань безчестя - атімія передбачала позбавлень політичних та громадянських прав пожиттєво чи на пев­ний час, супроводжувалася конфіскацією май­на. При повному позбавлені прав засуджений не мав права брати участь в Народному зіб­ранні, займати державні посади, звертатися із скаргою до суду, відвідувати театри, свята. Передбачалося тимчасове (остракізм) вигнан - ь за межи держави. За наклеп у скоєні держа­вного злочину донощик (сикофант) засуджу­вався до смертної кари. Покарання для рабів і вільних були не однакові. У тих випадках, коли вільний звільнявся від тяжкого покаран­ня, сплативши невеликий штраф - раб зазна­вав тілесного покарання.

Судовий процес.

Почати судові справи могли тільки повно­правні афінські громадяни чоловічої статі. Інтереси жінки і неповнолітнього в суді пред­ставляв глава сім’ї, метека - його покрови­тель (простат), раба - його володар. Процес починався після подання заяви потерпілого або його законного представника - кіріоса.

В Афінах розрізьли два види судових справ і відповідно два види процесу: публіч­ний і приватний. Процес публічний починав­ся з ініціативи державних органів або по заяві будь-якого повноправного громадянина неза­лежно від того, були порушені його особисті інтереси чи ні. Позивач у публічному процесі повинен був під загрозою штрафу в 1000 драхм довести справу до кінця. Ніякої матері­альної користі у разі виграшу він не отриму­вав. Виняток складали справи про порушень фінансових прав держави, про незаконне ко­ристування державним майном, про несум­лінну опіку. В цих випадках скаржник отри­мував частину майна, яке конфіскувалося, або частину накладеного на винного штрафу. Це призвело до появи професійних донощиків - сикофантів, які викривали зловживання різ­ного роду, іноді не зупиняючись перед сумні­вними обвинуваченнями. В разі програшу справи позивач підлягав штрафу в розмірі 1000 драхм, якщо при винесенні рішення на його користь голосувало менше однієї п’ятої частини числа суддів. Ініціатори публічного процесу судове мито не платили.

Процес приватний починався по заяві по­терпілої сторони або будь-якого повноправ­ного громадянина незалежно від того, були порушені його особисті інтереси чи ні. Ви­клик відповідача в суд здійснювався не орга­нами держави, а самим обвинувачем, який перед свідками закликав обвинуваченого або відповідача з’явитися в призначений день і годину в суд - точніше до тієї посадової осо­би, яка давала напрям справі. При нез’явленні обвинуваченого справа слухалася заочно.

Посадова особа, що отримала скаргу спо­чатку проводила розслідування справи - ана - крисіс. У процесі розслідування обвинуваче­ному належало право представити свої письмові заперечення проти розгляду справи в суді по суті. Так, відповідач міг послатися на те, що його справа вже розглядалася в суді раніше, що претензія позивача погашена дав­ністю або, що справа почата не в тому поряд­ку, в якому слід було її розглядати; або не у тієї посадової особи, у якої належало. Якщо протест визнавався ґрунтовним - справа при­пинялася [5, с. 60-62].

Якщо ж не було з боку відповідача запере­чень, суддя переходив до розслідування спра­ви по суті. Сторони представляли свої докази: власне признання, письмові документи, пока­зання свідків. Свідками могли виступати не тільки вільні, але й раби, та їх свідчення при­ймалися під час здійснення тортур (биття би­чами, залиття носа оцтом, підвішування на сходах). Жінки і діти свідчити не мали права. Після закінчення попереднього слідства всі докази бралися в особливі мідні або глиняні судини (ехіни), які опечатували, після цього не можна вже було представляти нових дока­зів. При розгляді справи в суді можна було посилатися тільки на докази укладені в ехині. Судове засідання закінчувалося таємним го­лосуванням суддів без попередньої наради. Голосували білими і чорними камінцями. При рівності голосів, яка могла вийти, якщо суддя стримувався від голосування (клав обидва камінчики в одну і ту ж судину) - відповідач вважався виправданим. Внаслідок того, що не у всіх справах законом передбачалися конк­ретні покарання - після виголошення обвину­вального вироку могло відбуватися голосу­вання відносно міри покарання. Свої пропозиції судді могли робити, як відповідач, так і позивач.

Оскаржити судовий вирок ( апеляція) мо­жна було подавши скаргу до Геліеї, її рішення були остаточними. Але, хоча до Геліеї можна було скаржитися навіть на рішення Народних зборів, що самі з приводу деяких тяжких зло­чинів здійснювали судові функції - домогти­ся перегляду вироку Геліеї можна було. В то­му випадку, якщо більше половини свідків свідчили про помилку в ході судового розслі­дування або якщо виявлялося, що засуджений не був викликаний на суд, або не міг з’явитися на судове засідання з поважної причини - починався перегляд справи в но­вому судовому процесі.

В приватному процесі суддя призначав за­судженому до штрафу термін для виконання вироку. Позивач при його порушенні міг за­хопити майно боржника, а якщо зустрічав при цьому опір - починав новий процес про вико­нання рішення, в результаті якого боржник сплачував на користь держави ще й штраф, рівний сумі позову.

Позивач програвши справу в приватному процесі сплачував штраф у тисячу драхм, як­що при голосуванні у суді в його користь бу­ло подано менше 1/5 голосів суддів. Позивач також сплачував судове мито. В деяких випа­дках громадянин в приватному процесі міг мати матеріальну вигоду, якщо скаржився на порушення фінансових інтересів держави - несплата податків, мита з боку будь-якої при­ватної або посадової особи. Виконання виро - ку належало до колегії одинадцяти, яка здійс­нювала смертну кару та тілесні покарань.

Хоча афінська державно-правова система була демократію тільки для меншості вільних (на метеків та рабів вона не розповсюджува­лася), але й у рамках цього історичного об­межень значення її досвіду є неминущим. На тлі деспотичних і олігархічних режимів, що домінували тоді в більшій частині світу, Афі­ни створили такий правовий порядок, що роз­крив творчі можливості суспільства і людини, у небачено короткий історичний термін ство­рили блискучу культуру; у тому числі й полі­тичну, що стало школою демократії для май­бутніх поколінь.

ЛІТЕРАТУРА

1. Исторь государства и права зарубеж­ных стран : Ч. 2 : учеб. для вузов / под общ.

Ред. проф. Крашенинниковой H. A. и проф. Жидкова O. A. - М. : Издат. группа НОРМА - ИНФРА-М, 1998.

2. Історія держави і права зарубіжних країн : підруч. для студ. вищих навч. закл. / за ред. проф. Маймескулова Л. М. - X. : Право. 2011. —

С. 152-153.

3. Тойнби А. Дж. Исследование истории. Что я пытался сделать / А. Дж. Тойнби // Сов­ременная буржуазная философь истории. - М., 1965.-С. 188-189.

4. Тищик Б. И. Історія держави і права кра­їн Стародавнього світу : навч. посіб. : у 2 т. Т. 1. Історія держави і права країн Стародав­нього Сходу та Стародавньої Греції / Б. Й. Ти­щик. - Львів : Вид-во «СПОЛОМ», 1999.

5. Черниловский 3. М. Всеобщая исторь государства и права / 3. М. Черниловский. - М. : Юристь, 1996.



Матвеева Т. О. Державний лад і право Давніх Афін / Т. О. Матвеева // Форум права. — 2014. — № 1. — С. 350—361 [Електроннийресурс]. - Режим доступу: Http://nbuv. gov. ua/j- pdf/FP_index. htm_2014_l_62.pdf

Афінська демократична державно-правова система створила республіканський держа­вний лад з розподілом на три гілки влади: Народні збори (арламент, законодавчий ор­ган влади), Рада п’ятисот - уряд країни (виконавча влада), Ареопаг - здійснював судо­ві функції та Геліея (суд присяжних). Право Афін створило культуру, в тому числі політичну, що стала школою демократії для майбутніх поколінь.

Матвеева Т. О. Государственный строй и право Древних Афин

Афинская демократическая государственно-правовая система создала республиканс­кий государственный строй с распределением на три ветви власти: Народное собрание (парламент, законодательный орган), Совет пятисот - правительство страны (исполни­тельная власть), Ареопаг - осуществлял судебные функции и Гелиэя (суд присяжных). Право Афин создало культуру, в том числе политическую, ставшую школой демокра­тии для будущих поколений.

Matveeva Т. О. State System and the Right of Ancient Athens

Athenian democratic state legal system has created a republican political system broken down into three branches: the national assembly (parliament, the legislative body of govern­ment), Council of 500 - the government (executive), Areopagus - exercised judicial func­tions and Gelieya (jury). Law of Athens created a culture, including political, became the school of democracy for future generations.