joomla
ВИБОРЧІ ТЕХНОЛОГІЇ: ОРГАНІЗАЦІЙНО ПРАВОВІ АСПЕКТИ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ТА ЕЛЕКТОРАТУ В УКРАЇНІ НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ
Форум права

УДК (477)340.15:342.8“ 19”

М. Ш. киян, канд. юрид. наук, доц., Націо­нальний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Ключові слова: виборчі технології, виборче за­конодавство, українські землі, представництво від міст, місцева адміністрація, електорат

Сучасний етап державно-правового розви­тку України характеризується активними процесами реформування багатьох сфер соці­ального життя. У зв’язку з організацією про­ведення виборчої кампанії 2013 р., виборів Президента України 2015 р., надзвичайно на­сущним визнається питання реформування законодавства про вибори, наслідком якого повинна стати виборча система, яка формаль­но визначить у який спосіб будуть проходити вибори і як розцінювати їх результати. Тому реформування законодавства про вибори ви­магає змін в галузі процесуальної реалізації технологій виборчого законодавства. В сучас­ній Україні питання організації і проведення виборів законодавством відносно врегульова­но, але питання використання виборчих тех­нологій, політкоректносгі, відповідальності морально-етичним нормам проведення демо­кратичних виборів, лишається актуальним.

Досягнення компромісу на виборах для подальшого використання або втримання по­літичної влади між окремими кандидатами, політичними силами та партійними блоками, особливості процесів організації і проведення виборчих кампаній, що уособлюють певну послідовність дій, актуалізують проблему ви­борчих технологій. Без узагальнення історич­ного досвіду формування та розвитку вибор­чих технологій в українському суспільстві на різних етапах його існування вирішення цих питань уявляється дуже складним.

Питання виборчих технологій, виборчих процесів, технологізації виборів в різних ас­пектах досліджувались в роботах вітчизняних вчених та політичних діячів: М. Баймуратова,

В. Бебіка, К. Ващенка, Ф. Веніславського, М. Корнієнко, Л. Кочубей, В. Матвієнка,

О. Мурашина, А. Нельгі, М. Орзіха, В. Пого - рілки, А. Пойченка, В. Полторака, Г. Почеп - цова, М. Ставнійчука, Н. Томенка, В. Шапо - вала та інших. Однак питання історичного розвитку впровадження виборчих технологій в українських землях, що тривалий час пере­бували у складі різних держав (Російська ім­перія, Австро-Угорщина, Польща, Чехосло - ваччина, СРСР) є практично новими та маловивченими. Тому мета цієї статті - дос­лідити еволюцію виборчих технологій Украї­нської держави.

Від кінця XVIII століття до початку XX століття більшість українців перебували у складі Австро-Габсбурзької та Російської ім­перій: (80 % підлягали російським імперато­рам, решта - імперії Габсбургів) [1, с. 184]. Вперше українці, що мешкали в Австро - Угорській імперії отримали виборчі права об­рання депутатів до загальноімперського пар­ламенту (рейхстагу) в наслідок буржуазно- демократичної революції 1848 р. Але кіль­кість депутатів - українців в австрійському парламенті була вкрай незначною. Внаслідок виборів 1840 р. та в ході перших демократич­них виборів у 1907 р., українська депутація склала 38 і 32 чоловіка (відповідно, 8 і 6,6 % усього депутатського корпусу) [2, с.5]. Така мала кількість українських депутатів поясню­ється тим, що вплив українців на цю представ­ницьку установу значною мірою обмежувався несправедливою для них виборчою системою.

Українські губернії та міста, що входили на початку 20 ст. до складу Російської імперії, отримали виборчі права до першого парламе­нту Росії - Державної думи в умовах буржуа­


Зно-демократичної революції 1905-1907 рр. «Положення про вибори в Державну Думу» було затверджено Височайшим указом

06.08.1905 р. [3]. Для обрання депутатів у Думу встановлювались багатоступеневі вибо­ри, не загальні й не рівні. Виборчих прав не отримали ряд категорій населення країни: жі­нки, особи молодше 25 років, військовослуж­бовці, особи, що перебували на дійсній війсь­ковій службі, що навчалися в навчальних закладах та ін.

Законодавство про вибори до першого ро­сійського парламенту складалось в умовах революції, політичної, економічної та соціа­льної кризи держави та суспільства. Тому при розробці виборчого законодавства основна ставка робилася на селянство, як на основну масу населення Російської імперії [4, с.45]. При складанні закону законодавець багато зусиль надав то того, щоб у Думу від селян­ської курії не потрапили небажані для уряду елементи, а саме селянська біднота. Для цього законом була встановлена квота, згідно якої особи, що не мали у власності домів та землі, виборчих прав не отримували [5, с.473]. Та­ким чином, виборче право, згідно з Положен­ням, надавалося лише особам «що володіють власністю» [6, с.40^2].

Такий варіант виборів відразу викликав обурення з боку опозиційних політичних пар­тій, представників демократичної інтелігенції Україні. Так, професор Харківського універ­ситету М. М. Ковалевський на засіданні Хар­ківського юридичного товариства 11.09.1905 р., висловив думку про необхідність надання виборчих прав робітникам «які більш грамот­ні й більш освідченні, ніж взяті від сохи селя­ни, які працюють на фабриці лише зимові мі­сяці, але за законом отримали виборчі права», усунути багато ступінчастість виборів для се­лян, надати волю передвиборної агітації [7, с. 11-17]. Особливу критику визвали пункти Положення стосовно представництва від міст. М. М. Ковалевський наполягав на тому, що при вирішенні питання представництва від міст, не можна враховувати лише чисельність сільського та міського населення. Він дивува­вся, чому в переліку з 26 міст Катеринослав, Київ, Одеса та Харків отримали право мати своїх представників у парламенті, а інші укра­їнські міста таких прав не отримали. Він на­полягав, що Чернігів і Полтава повинні стоя­ти поруч із Харковом і Києвом «тому що без них Малоросія не може вважатися цілком представленою» [7, с. 15]. М. М. Ковалевський у своєму виступі висвітив й конкретні юри­дичні недоробки закону, але його головна ду­мка полягала в необхідності встановлення на­родного представництва на основі загального виборчого права.

В умовах грудневої 1905 р. урядової кризи, під впливом критики та зростання суспільно­го незадоволення, 11.12.1905 р. було прийня­то новий виборчий закон «Про зміни Поло­ження про вибори до Державної думи і виданих в доповнення до нього узаконень». Еволюція виборчого законодавства не торк­нулася базових засад виборної системи: бага­то ступінчастості виборів, цензовості та ін. Головна відмінність виборчого закону

11.12.1905 р. від закону 6 серпня полягало лише у включенні до складу виборщиків ро­бітників як окремої категорії, але без зміни загального числа депутатів, і в деякому роз­ширенні представництва заможного селянст­ва й священиків на повітових з’їздах вибор­щиків. Зниження майнового цензу збільшило міський електорат. Однак і при такому (більш ніж десятикратному) росту, виборчі права одержали лише 10-15% міського населення, а решта міст і того менш, наприклад, Одеса - 7,1% [8, с.54].

При організації проведення безпосередньо виборчої кампанії органи державної влади опинилися у складній ситуації. Адже їх про­ведення в умовах надзвичайно складної сус­пільно-політичної ситуації було нелегким за­вданням. Крім того в українських губерніях та містах Російській імперії, досвід організації виборів подібного масштабу був відсутній. У новому виборчому законі були прописані усі складники, пов’язані з організацією виборів до нового законодавчого органу Російської імперії. Тут, зокрема, говорилося про необ­хідність утримання від тиску на хід та прове­дення виборів, свободу волевиявлення, від­сутність необхідності отримувати дозвіл на проведення передвиборних зборів та ін. [9, с.296]. В виборах не могли брати участь гу­бернатори й віце-губернатори, а також осо­би, що займали поліцейські посади, але вони здійснювали загальний нагляд за правильніс­тю проведення виборів на місцях, на їх ім’я подавалися «скарги на допущені при виборах неправильності й порушення встановленого порядку» [9, с. ЗОО]. Такі засади виборчого процесу створювали можливості для всякого роду порушень і свавілля з боку місцевої ад­міністрації.

Адміністративні втручання регіональної влади до виборчих процесів породжувало по­рушення зафіксованих в «Положенні про ви­бори в Державну Думу» пунктів, обмежувало вільне волевиявлення виборщиків. Напри­клад, у Борзенщині (Чернігівська губ.) перед виборами заарештували 13 селян - потенцій­них претендентів в кандидати для обрання в уповноважені - й випустили лише після ви­борів; в Яготині на Полтавщині волосний старшина навмисне не давав селянам повіс­ток, а потім не допускав до виборів [10, с.158-159]. Порушення виборчого процесу з боку адміністрації виявилось і в ході перевір­ки прав депутатів, що відбулась на перших сесійних засіданнях Думи. Яскравий приклад тому - перевірка прав депутатів від Полтав­ської губернії. Для встановлення ходу виборів відділом були затребувані 273 томи «справж­нього виробництва», на основі аналізу яких відділ запропонував Думі дані вибори скасу­вати. Головною причиною, яка спонукала прийняти таке рішення стало відсторонення від участі у виборах 16 виборщиків «при яв­ному порушенні встановлених формальнос­тей виборного виробництва» з боку місцевої влади (стб.793 [11]). Відділ вважав, що «таке вторгнення адміністративної влади в сферу свободи політичних переконань є явним по­рушенням і попранням усякої ідеї волі вибо­рів» (стб.795 [11]).

Законодавець весь тягар виборчого проце­су поклав на губернські адміністрації. Уряд неофіційно ставив їм завдання зробити все, щоб у Думу не пройшли революційне нала­штовані депутати. За допомогою місцевих органів правлячі кола розраховували стабілі­зувати ситуацію в країні. А населення, украї­нський електорат очікували від Думи прийн­яття законів, що покращать життя. До всього цього додавалися метаморфози виборчих за­конів, що періодично змінювалися унаслідок посилення революційного і національного рухів. Ці обставини потребували оперативно­го реагування місцевої влади. Тому, справа організації виборів до Думи стала новою для чинів губернської та повітової адміністрацій. Необхідно було виробити детальні інструкції, які б регламентували їхню діяльність. Однак центральна влада запізнювалася з їх розроб­кою. У такій ситуації місцеві адміністрації за власною ініціативою заповнювали ці правові прогалини. Наприклад, Волинська губернська адміністрація ще на початку вересня 1905 р. прийняла рішення, що безпосередньо вико­нання положень Маніфесту покладається на мирових посередників (арк.76 [12]). Мировим посередникам ставилося завдання: на волос­них сходах ознайомити їх членів з актами

06.08.1905 p., роз’яснити селянам значення обрання своїми представниками гідних осіб та пояснити механізм обрання уповноваже­них від волосних сходів і порядок оскарження постанов сходів із цього питання; роз’яснити посадовим особам волосного і сільського правлінь про неприпустимість тиску на сход при обранні уповноважених; повідомити про терміни і порядок скликання волосних сходів для обрання уповноважених (арк.77-77 зв. [12]). Таким чином, губернська адміністрація досить швидко зорієнтувалася у новій полі­тичній ситуації та спромоглася на розробку досить детальної інструкції, цим частково був заповнений вакуум інформаційного зв’язку між владою та населенням з приводу виборів. Така позиція влади, безумовно, сприяла зме­ншенню кількості чуток у краю навколо но­вих ініціатив самодержавства, зміцнювала в середовищі селянства надії на Думу та змен­шувала вплив революційної агітації.

Лише у серпні 1905 р. в українські губернії почали розсилатися циркуляри, які роз’ясня­ли адміністрації, особливо земським началь­никам і мировим посередникам, щоб ті вра­ховували у своїй діяльності, що селянам надано право голосу, що від них багато чого залежить (арк.27-27 об. [13]). З місць, у свою чергу, надходили питання щодо положень виборчого закону: кого із селян включати в списки землевласників, як бути з такими ка­тегоріями селян як козаки, як бути з робітни­ками, якщо вони відповідають майновому це­нзу міських виборців, з тими особами, які володіють майном у ряді повітів і міст, чимало було питань про норми представництва взага­лі (арк.62 [13]). У відповідь із центру розсила­лися роз’яснення. Відповідно до них мирові посередники, члени губернських і повітових виборчих комісій проводили роз’яснювальну роботу. Зокрема, Балтський мировий посеред­ник (Подільська губ.) навіть відправив до Ки­єва цілу програму заходів, з явним чорносо­тенним підтекстом, рекомендуючи її для здійснення й в інших місцях. У випадку її вті­лення в життя він гарантував «добромисну» поведінку селян на виборах [14].

Адміністрація в Україні використовувала весь арсенал способів контролю над селяна­ми: змушувала сільські сходи приймати вирок про висилку «неблагонадійних», стежити за близькими до селян службовцями, доручала духівництву відповідним чином «наставляти» селян. У деяких випадках заборонялося пере­обирати десятидворних, списки майбутніх кандидатів передавались земському началь­никові «на твердження» (що було незаконне).

Виборче право перетворювалося в ряді випад­ків у виборчу повинність, яка виконувалася через страх перед покаранням або штрафом. Так було у Сосниці на Чернігівщині, у Черкась­кому повіті на Київщині, у Зеньковському по­віті на Полтавщині та інших містах [15, с.70].

На підставі правових документів вищих органів влади місцеві губернські адміністрації розробляли роз поряджен ня стосовно виборів на попередніх з’їздах повітових землевласни­ків і міських виборців. Виконання усіх правил і законів щодо виборів покладалося безпосе­редньо на керівництво повітових управ і голів виборчих з’їздів. Але контроль за їх виконан­ням виборцями здійснювали чини поліції, обов’язком яких було також складання про­токолів про порушення правил і точна реєст­рація будь-якого ухилення від їх виконання. Зауваження щодо організації виборів переда­валися у місцеву комісію з виборів. Такий но­рмативний акт губернської адміністрації на­давав поліції фактично необмежену владу над виборщиками. Адже за бажанням завжди мо­жна було відшукати порушення у будь-яких діях. Крім того, поліцейським чинам надава­лися широкі повноваження у справі видачі бланків виборчих записок. Цей спосіб прове­дення виборів дозволяв, як правило, не лише зробити недійсним голос окремого виборця, а й загалом відмінити вибори з’їзду в разі об­рання небажаних кандидатів.

На місцях виборче право в ряді випадків перетворилося у виборчу повинність, яка ви­конувалася через страх перед покаранням або штрафом. Так було в Сосниці на Чернігівщи­ні, у Черкаському повіті на Київщині, у Зень­ковському повіті на Полтавщині. Для селян були характерні станові симпатії: переважало прагнення вибрати винятково селян. Відсут­ність чіткого уявлення про мету й завдання виборів приводило до того, що деякі селяни дивилися на можливе обрання як на дохідну статтю, маючи через це «десяти рублеву ви­нагороду». У публікаціях того часу повідом­лялося про випадки подачі прохань начальст­ву, у яких селяни просили зарахувати їх у члени Думи із приводу їх крайньої бідності та необхідності поправити розстроєне господар­ство [16, с.971]. Тому вибори в багатьох міс­цях бачилися як несвідомі, випадкові, жереб­кові [16, с.972]. Провина за це покладалась на місцеву адміністрацію.

Прем’єр-міністр П. А. Столипін ще в липні 1906 р. у доповіді Миколі II наполягав на не­обхідності якнайшвидшого здійснення суспі­льних та економічних реформ та визнав необ­хідним здійснювати «урядовий тиск на проведення виборів» [17, с.162]. Царський уряд намагався використати будь-які можли­вості для обмеження участі в виборах рево­люційне налаштованих верств населення. З цією метою було розроблено та надіслано в губернські адміністрації додаткові пояснення щодо законодавства про вибори. Зокрема, во­ни стосувалися окремих категорій населення. Правлячий Сенат указом від 07.10.1906 р. роз’яснював, що робітники, які отримали право обирати своїх кандидатів за Законом

11.12.1905 р., вже не могли брати участі в ви­борах за міськими виборчими округами чи на з’їздах міських виборців. Робітникам заборо­нялося також брати участь у з’їздах повітових землевласників чи уповноважених від волос­тей, навіть якщо вони володіли встановленим майновим цензом. Виборчі права селян, які не виправдали сподівань уряду на попередніх виборах, теж обмежувалися. Так, селяни, які придбали землю за допомогою Селянського банку особисто чи у складі сільських общин, окремих поселень або товариств, не мали права завдяки володінню цією землею брати участь у виборах і не вносилися у виборчі списки. Була заборонена участь у виборах представників інтелігенції та робітників, які були приписані до сільських громад і під час перших виборів здійснювали активне або па­сивне виборче право у селянській курії. Цир­куляр МВС губернаторам та градоначальни­кам від 01.11.1906 р. забороняв участь у виборах залізничних службовців у міській курії, кур’єрів, швейцарів, кучерів та інших категорій підданих, оскільки квартири їм на­давало управління залізниць.

Таким чином, нормативно-правова база за­гальнодержавного і регіонального рівнів щодо виборів, використання при проведенні вибо­рів брудних виборчих технологій, адміністра­тивного ресурсу в умовах політичної, еконо­мічної та соціальної кризи, сприяли обранню до представницьких установ бажаних для влади депутатів.

03.06.1907 р. указом імператора Миколи II Державна дума була достроково розпущена. Відбувся так званий третьочервневий держа­вний переворот [18, с.107]. У Маніфесті царя про розпуск Думи зазначалося, що значна ча­стина складу Державної думи не виправдала сподівань самодержавства. «Не з чистим сер­цем, не з бажанням зміцнити Росію і покра­щити її устрій приступили багато надісланих від населення осіб до роботи, а з явним нама­ганням збільшити смуту і сприяти розкладу держави» [19, с.319]. Крім того, серед голов­них причин ліквідації парламенту вказувала­ся, що «судовою владою була розкрита змова цілої частини Державної думи проти держави і царської влади» [19, с. 319-320].

Завершуючи розгляд питань пов’язаних с історико-правовими чинниками становлення та впровадження в Україні виборчих техноло­гій, слід відзначити, що на початку XX сто­ліття в Україні існували відповідні правові основи, які стали базою виборів до першого парламенту Російської імперії. Змістом нор­мативних актів були положення, спрямовані на недопущення обрання в парламент пред­ставників політичних партій, соціальних та етнічних груп, небажаних царизмові. Харак­теристика їх змісту, розробка питання їх практичної реалізації і надалі зберігає свою актуальність із погляду застосовування вибор­чих технологій на виборах в сучасній Україні.

Для подальшої демократизації українсько­го суспільства одним із визначних чинників стає необхідність правового забезпечення вживання легітимних виборчих технологій. Як свідчить попередній досвід проведення виборчих кампаній саме недосконалість зако­нодавства та наявність недоліків та вад у ньому найчастіше стають «благодатним підґ­рунтям» для проектування і запровадження нелегітимних виборчих технологій як окре­мими кандидатами, так і деякими політични­ми партіями. Саме сприйняття (більш чи менш усвідомлене) необхідності забезпечення виборчих процесів легітимними засобами по­винно стати основою проведення дійсно де­мократичних виборів. Про необхідність пра­вового регулювання застосування виборчих технологій наочно свідчить досвід вітчизня­ної практики початку XX століття.

ЛІТЕРАТУРА

1. Субтельний О. Україна: історія /

О. Субтельний ; пер. з англ. Ю. І. Шевчука ; вст. ст. С. В. Кульчицького. - К. : Либідь,

1991. -512 с.

2. Український парламентаризм: витоки та історичний досвід: Каталог виставки / ук­лад.: Л. І. Романова, В. А. Маркова, Л. В. Романова, О. О. Толстая. - X. : Ун-т внутр. справ, 1997. - 32 с.

3. Государственная Дума. Законы 6 авгус­та. Высочайший манифест. Указ Правительс­твующему сенату. Учреждение Государст­венной Думы. Положение о выборах в государственную Думу. - СПб. : Тип. МВД, 1905.-43 с.

4. Коник О. О. Діяльність селянських де­путатів в І і II Державних думах: дис. канди­дата іст. наук / Коник О. О. - К, 1994. - 217 с.

5. Завадская Л. В. Аграрный вопрос в І Государственной Думе / Л. В. Завадская // Бо­льшевики во главе первой русской револю­ции 1905-1907 гг. - М., 1956. - 485 с.

6. Государственная Дума в России : сб. док. и материалов / сост. Ф. И. Калиничев. - М. : Госюриздат, 1957. - 646 с.

7. Ковалевский М. Действительная при­рода государственной думы / М. Ковалевский // Доклад прочтенный на заседании харьковско­го Юридического общества. 11 сентября 1905 г. - Харьков : Тип. Н. В. Петрова, 1905. - 29 с.

8. Кирьянов И. К. Парламент самодержа­вной России. Государственная дума и ее де­путаты. 1906-1907 / И. К. Кирьянов, М. Н. Лукьянов. - Пермь : Изд-во Перм, ун­та, 1995. - 168 с.

9. Хрестоматія з історії держави і права України : навч. посіб. для юрид. вищих навч. закладів і ф-тів : у 2 т. / В. Д. Гончаренко,

А. И. Рогожин, О. Д. Святоцький ; за ред. члена-кор. акад. правових наук України В. Д. Гончаренка. - К. : Ін Юре, 1997- . - Т. 1. З найдавніших часів до початку XX ст. - 1997.-464 с.

10. Єфремов С. З російського життя /

С. Єфремов // Нова громада. - 1906. - № 4.

11. Государственная Дума. Стенографиче­ские отчеты. Второй созыв : в 2 т. Т. 1-2. - СПб., 1907.

12. Державний архів Житомирської області (ДАЖО). - Ф. 70. - Оп. 1. - Спр. 209. - 412 арк.

13. Центральний державний історичний архів України у м. Києві (ЦДІАК України). - Ф. 442. - Оп. 658. - Спр. 95. - Ч. 1. - 464 арк.

14. Державний архів Харківської області (ДАХО). - Ф. 994. - Оп. 1. - Спр. 1. - 312 арк.

15. Сидельников С. М. Образование и дея­тельность первой Государственной думы /

С. М. Сидельников. - М. : Изд. Моск. ун-та, 1962.-382 с.

16. Украинское крестьянство о роспуске Думы // Украинский вестник. - 1906. - № 14.

17. Пайпс Р. Русская революция: Ч. 1 / Р. Пайпс; пер. с англ. - М. : РОССПЭН, 1994. - 398 с.

18. Искандеров А. А. Российская монар­хия, реформы и революция / А. А. Исканде­ров //Вопросы истории. - 1993. -№ 3.


19. Полное собрание законов Российской империи. - Собрание 3-е. Т. XXVII. - СПб. :

image002Киян М. Ш. Виборчі технології: організаційно-правові аспекти взаємодії державної влади та електорату в Україні на початку XX століття / М. Ш. Киян // Форум пра­ва. — 2014. — № 1. — С. 216—222 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: Http://nbuv. gov. ua/j-pdf/FP_index. htm_2014_l_38.pdf

Розглянуто організаційно-правові аспекти взаємодії державної влади та електорату в Україні на початку XX століття на прикладі виборов до першого парламенту Російсь­кої імперії - Державної думи. Виявлено необхідність правового регулювання застосу­вання виборчих технологій як визначного фактору вдосконалення виборчої системи Україні.

Киян М. Ш. Избирательные технологии: организационно-правовые аспекты взаимо­действия государственной власпш и электората в Украине в начале XX столетия Рассмотрено организационно-правовые аспекты взаимодействия центральных и реги­ональных органов власти с электоратом в ходе выборов в первый парламент Российс­кой империи - Государственную думу. Высказана необходимость правового регули­рования используемых избирательных технологий как основного фактора проведения демократических выборов в Украине.

Kiyan M. Sh. Voting Technology: the Organizational and Legal Aspects Of Interactions of the Government and the Electorate at the Beginning of the XX Century

Considers organizational and legal aspects of interactions of the government and the electorate in Ukraine at the beginning of XX century for example won the Gosudarstvennaya Duma - the first parliament of the Russian Empire. The need for legal use of electoral technologies as a decisive factor for further development of democratic elections in Ukraine was Identified.