joomla
ВПРОВАДЖЕННЯ НЕГЛАСНИХ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ В КРИМІНАЛЬНЕ ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ ЯК ІНСТИТУТУ СПЕЦІАЛЬНИХ СЛІДЧИХ ДІЙ
Форум права

УДК 343.2.01:351.74)477)

Д. В. БЕЗРУКОВ, Донецьке міське управ­ління ГУМВС України в Донецькій області

Ключові слова: кримінально-процесуальне зако­нодавство, оперативні підрозділи, спеціальні слідчі дії негласні слідчі (розшукові) дії

Сьогодні в Україні триває реформування всієї системи протидії злочинності, підґрун­тям якого є зміна моделі правоохоронної дія­льності відповідно до чинного Кримінального процесуального кодексу України, що сприяло визначенню процесуального статусу операти­вних підрозділів та надання їм права прово­дити слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії у кримінальному провадженні за дорученням слідчого, прокурора в порядку, передбаченому КПК України та зміненню пе­реліку прав щодо проведення оперативно - розшукових заходів та порядку їх санкціону­вання. Ні у кого не викликає сумніву, що ви­користання оперативно-розшукових заходів й отриманих з їхньою допомогою матеріалів для протидії злочинам складають одну з найваж­ливіших проблем у діяльності оперативних підрозділів правоохоронних органів. У сучас­них умовах демократизації, гуманізації кримі­нального законодавства, посилення охорони прав і законних інтересів громадян ця про­блема набуває особливої актуальності.

За оцінкою P. C. Бєлкіна, кінець XIX і по­чаток XX століть ознаменувалися проривом у формуванні дійсно наукових засобів і методів боротьби зі злочинністю, зміненої на той час і кількісно, і якісно [1, с.8]. Такої ж думки до­тримуються К. К. Горяінов, B. C. Овчинський,

Г. К. Сінілов, О. Ю Шумілов, які підкреслю­ють, що теорія ОРД склалася як самостійна галузь знань у результаті диференціації сис­теми наук кримінального циклу [2, с. ЗО].

Однак ідея використання результатів не­гласної діяльності правоохоронних органів у кримінальному процесі неоднозначно сприй­малася і сприймається при дослідженні дока­зів. Ми в статті розглянемо, як це протиріччя вирішене в новому кримінально-процесуаль­ному законодавстві України.

Сама ідея процесуального використання в досудовому розслідуванні оперативних засо­бів абсолютно не нова, незважаючи на те, що як для звичайних громадян, так і для багатьох фахівців-практиків прийняття нового Кримі­нального процесуального кодексу України стало певною несподіванкою [3, с. 186]. Ця ідея на пострадянському просторі зв’язана з погіршенням внутрішньої безпеки держав. Цьому сприяла як відсутність необхідної й адекватно сформованої законодавчої бази щодо протидії злочинності й існуюча до останнього часу її невпорядкованість, так і неминуче в перехідний від тоталітаризму пе­ріод різке зниження ефективності роботи правозахисник структур [4, с.71], як ми бачи­мо, в тому числі й підрозділів карного розшу­ку та органів внутрішніх справ у цілому. Останнє було обумовлено дуже різким падін­ням професійної кваліфікації співробітників ОВС (у зв’язку зі звільненням за різних при­чин багатьох фахівців, особливо оперативних працівників, слідчих в інші сфери діяльності, насамперед, у комерційні структури), а також невідповідністю наявної криміногенної ситу­ації матеріально-технічному забезпеченню правоохоронних органів.

Початковим етапом в удосконаленні вико­ристання результатів оперативно-розшукової діяльності ми повинні вважати введення в дію

18.02.1992 р. Закону України «Про оператив - но-розшукову діяльність», що надав право підрозділам, що здійснюють оперативно - розшукову діяльність, знімати інформацію з каналів зв’язку, застосовувати інші технічні засоби одержання інформації, контролювати


Шляхом добору за окремими ознаками телег­рафно-поштових відправлень і можливість використовувати отримані результати у кри­мінальному процесі (статті 8, 10 [5]).

Прийняття нового Кримінального процесу­ального кодексу України і введення негласних слідчих (розшукових) дій (далі - НСРД) стало значним кроком у відновленні системи кримі­нальної юстиції і новим етапом, що був зроб­лений законодавцем, в історії використання результатів оперативно-розшукових заходів. Ці зміни в кримінальному процесуальному за­конодавстві проходять відповідно до концепції реформування, визначеної рішенням Ради на­ціональної безпеки й оборони України від

15.02.2008 р. «Про хід реформування системи кримінальної юстиції і правоохоронних орга­нів», затвердженим Указом Президента Украї­ни від 08.04.2008 р. № 311/2008.

У цьому сенсі мова, насамперед, стосуєть­ся введення так званих «спеціальних» або «особливих» слідчих дій, що по своїй суті є аналогом, передбачених Законом «Про опера - тивно-розшукову діяльність» і здійснюваних на практиці оперативно-розшукових (опера - тивно-технічних) заходів. Вивчення досвіду інших країн дає можливість правильно оціни­ти результати використання в законному по­рядку правоохоронними органами, насампе­ред України, «спеціальних» слідчих дій.

Так, за офіційними даними, у ряді країн Європи (Великобританія, Німеччина, Фран­ція, Нідерланди, Данія, Бельгія, Швейцарія, Греція й ін.) вже наприкінці 80-х - початку 90-х років XX століття в кримінально-про­цесуальному законодавстві були передбачені нові, як їх назвали, «спеціальні» («особливі») слідчі дії. Щодо їхньої значимості й ефектив­ності свідчать, наприклад, результати соціо­логічного опитування серед французьких су­ддів, що незалежно один від одного заявили, що не менш 30 % доказів, на які вони поси­лаються у своїх вироках, добуті саме цими «спеціальними» слідчими діями [4, с.72]. От­же, ми згодні з висновком, що їхнє впрова­дження на 1/3 підвищило ефективність про­тидії злочинності.

Певні напрацювання у використанні спеці­альних слідчих дій маються в Латвії. Латвійсь­кий сейм прийняв законопроект щодо допов­нення КПК новою главою. Глава 11 «Слідчі дії, що здійснюються в особливому порядку» складається з 25 статей. Усього в розроблено­му доповненні кримінально-процесуального закону Латвії передбачено дванадцять слід­чих дій, здійснюваних в особливому порядку [4, с.72-73].

З наведеного вище ми бачимо певну анало­гію між спеціальними слідчими діями і НСРД, що зазначені в главі 21 КПК України і проводяться у випадках, якщо інформацію про злочин і особу, що його вчинила, немож­ливо одержати іншим способом (гл.21 [6]). У цьому ж контексті звернемо увагу на те, що ці норми нового КПК України мають багато за­гального зі змістом спеціальних слідчих ме­тодів і прийомів, визначених у підрозділі 3.7 Довідкового посібника з кримінального судо­чинства, підготовленого у 2007 році відділом стратегічних питань поліцейської діяльності Управління Генерального Секретаря Органі­зації з Безпеки і Співробітництва в Європі (ОБСЄ) [7, с.40]. У цій частині, ми бачимо, українське законодавство у певній мірі відпо­відає вимогам міжнародних стандартів щодо забезпечення верховенства права і законності в кримінальному провадженні.

Але потрібно звернути увагу на деякі не­відповідності положень КПК України визна­ченим нормам кримінально-процесуального законодавства інших країн і принципам опе - ративно-розшукової діяльності, закріпленим у Законі України «Про оперативно-розшукову діяльність».

Так, відповідно до наданих повноважень, передбаченими п.2 ст.40 КПК України, слід­чий проводить НСРД у порядку, визначеному главою 21 (Негласні слідчі розшукові) дії). Згідно п. З ч.2 ст.41 КПК України, «під час виконання доручень слідчого, прокурора спів­робітник оперативного підрозділу користу­ється повноваженнялт слідчого. Співробіт­ники оперативних підрозділів не мають права здійснювати прогіесуальні дії у кримінальному провадженні за власною ініціативою або зве­ртатися з клопотаннями до слідчого судді чи прокурора».

Ми бачимо, що слідчий стає суб’єктом про­ведення негласних слідчих (розшукових) дій, які в основному проводяться оперативно - розшуковими методами і засобами. Це, по - перше, не відповідає процесуальним нормам розглянутих вище країн, у яких особа, що про­водить слідчі дії, дає доручення спеціальним підрозділам на проведення спеціальних слід­чих дій, але саме не є суб’єктом їхнього про­ведення. По-друге, сучасна українська слідча практика й опитування показали, що наванта­ження, підготовка і досвід слідчих не дають можливості проводити НСРД або керувати процесом їхнього проведення. І тільки викори­стання оперативної практики і практичних на - працювань дозволяє організовувати проведен­ня цих дій за дорученням слідчого силами оперативних підрозділів. Тому, вважаємо, що доцільним буде корегування ст. 40 КПК Укра­їни щодо ролі слідчого в проведенні НСРД.

Звертаємо увагу також на те, що працівни­ки оперативних підрозділів не мають права здійснювати процесуальні дії в кримінально­му провадженні за власною ініціативою або звертатися з клопотаннями до слідчого судді або прокурора (ст.41 КПК України). З огляду на це, законодавець фактично забороняє здій­снювати працівникам оперативних підрозді­лів процесуальні дії в кримінальному прова­дженні. Але ч. З ст.8 нової редакції Закону України «Про оперативно-розшукову діяль­ність» закріплює право оперативних підрозді­лів проводити на підставі дозволу слідчого судді, що надано за клопотанням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника, погодженого з прокурором, не­гласні слідчі дії, серед яких: негласне обсте­ження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи, аудіо-, відеоконтроль особи, аудіо-, відеоконтроль місця, спостере­ження за особою, зняття інформації з транспо­ртних телекомунікаційних мереж, електрон­них інформаційних мереж, накладення арешту на кореспонденцію, здійснення її огляду та ви­їмки, установлення місцезнаходження радіое­лектронного засобу [6, с.274-275].

Ми згодні, що таке положення потребує зміни шляхом нової редакції ч.2 ст.41 КПК України і надання працівникам оперативних підрозділів права здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні за власною ініціативою.

Основним аргументом цього є додержання та виконання основних спеціальних принци­пів оперативно-розшукової діяльності, якими є наступальність, поєднання гласних і неглас­них оперативно-розшукових заходів та конс­піративність, ефективність використання яких була підтверджена практичною діяльністю. Усунувши можливість застосування цих принципів у повсякденній оперативній роботі підрозділами карного розшуку, ми ризикуємо знизити ефективність останньої. Щоб це не відбулося, необхідно дозволити оперативним підрозділам здійснювати негласні слідчі (ро­зшукові) дії ініціативно, з можливістю поін­формування про їх проведення обмеженого кола осіб, що може відбутися лише у разі проведення негласних слідчих (розшукових) дій на підставі ухвали слідчого судді, поста­новленої за клопотанням керівника відповід­ного оперативного підрозділу або його засту­пника, погодженого з прокурором. Означене також дозволить оперативним підрозділам зберегти наступальність у своїх діях, що є дуже важливим у епоху технічного прогресу і інформатизації, чим все частіше користуються злочинці під час вчинення злочинів [8, с.29].

Виконання принципу конспіративності не суперечить загальним міжнародним вимогам дотримання прав і свобод людини. Мета та­кого порядку - запобігти непотрібного для доказування розголошення «privacy» (таєм­ниці приватного життя), яке зафіксовано під час стеження, аудіоконтролю і т. ін. [4, с.72]. У той же час у КПК України передбачений порядок вирішення питання повідомлення осіб, щодо яких проводились НСРД (ст.253 КПК України).

Особливої уваги вимагає питання щодо концептуальних положень забезпечення прав людини і внутрішньої безпеки держави в умовах використання оперативно-розшукових заходів і НСРД правоохоронними органами. Досвід останніх десятиліть свідчить про те, що такі інститути як права людини і суспіль­на безпека не тільки є самостійними пріори­тетними напрямками діяльності держави, але і дуже тісно пов’язані між собою. Наприклад, аксіоматичним є положення - незабезпечення безпеки суспільства неминуче приводить до порушення багатьох прав людини. Разом з тим існує і зворотний зв’язок: якщо деякі права людини надмірно розширені, то знижу­ється ефективність правоохоронної діяльнос­ті, відповідно, знижується рівень безпеки су­спільства. Таке ми можемо спостерігати в нашому суспільстві.

Щоб докладніше розібратися в цьому пи­танні, знову повернемося до дискусії щодо ви­користання спеціальних слідчих дій (НСРД) у кримінальному процесі. Ми в цьому питанні цілком дотримуємося позиції В. М. Мєшкова й О. Н. Соколова [4, с.73-74]. Головним аргу­ментом супротивників внесення в КПК поло­жень про спеціальні слідчі дії було і залиша­ється твердження, що негласні спеціальні слідчі дії суперечать принципам криміналь­ного процесу і порушують право людини на захист. Однак аналіз цього твердження і зіс­тавлення з діючими нормами кримінального процесуального права показують його не­спроможність, а тому приводять до висновку, що в ньому допущене невірне тлумачення поняття «права людини на захист». Таке пра­во, згідно діючого законодавства, мають тіль­ки підозрюваний, обвинувачуваний (ст.42 КПК України) і виправданий, засуджений (ст.43 КПК України). До того, як особа займе одне з цих двох названих процесуальних по­ложень, закон ні для кого більше не передба­чає права на захист (свідки, потерпілі - інша категорія осіб). І це цілком логічно - захища­тися можна і потрібно, коли на підставі підозр у чомусь обмежили свободу або в чомусь об­винуватили. Поки ж здійснюється тільки ро­зшук, збір і перевірка інформації щодо скоє­ного злочину певною особою, яка можливо його скоїла, прав на її захист не потрібно, то­му що захищатися немає від чого. Тому воно і не передбачено законом.

Разом з тим, досвід названих вище держав, у яких спеціальні слідчі дії передбачені в за­конах і здійснюються вже понад 20 років, од­нозначно свідчить про те, що більш ніж у 90 % випадків ці дії провадяться до затри­мання (застосування інших запобіжних захо­дів) підозрюваного або пред’явлення обвину­вачення, тобто до того, коли особі стає відомим, що вона потрапила в поле зору пра­воохоронних органів [4, с.73].

Така позиція зрозуміла, тому що тільки під час збирання і пошуку інформації існує імові­рність того, що особа допустить які-небудь дії, що зафіксованими належним чином, мож­на буде використовувати як докази його вини або невинуватості. Після пред’явлення обви­нувачення, а тим більше затримання, коли особа довідається, що проти нього ведеться слідство, очікувати від нього таких дій прак­тично не можливо, а проведення для їхньої фіксації НСРД - безглуздо. З усього сказано­го можна зробити висновок, що згадані запе­речення і протидія доповненню кримінально - процесуального законодавства положеннями щодо спеціальних слідчих дій були необгрун­тованими, надуманими, заснованими на неві­рному тлумаченні закону про право людини на захист. Ми згодні з тим, що існуючий останнім часом у кримінальному процесі ухил убік захисту прав обвинувачуваного пе­ревищує всі розумні межі.

І хоча в кримінальному процесуальному законі України введені негласні слідчі (роз­шукові) дії як впровадження інституту спеці­альних слідчих дій, але все ж таки існують в ньому певні неузгодженості щодо надмірнос­ті права обвинувачуваного. Це можна розгля­нути на прикладі ст.253 КПК України «Пові­домлення осіб, щодо яких проводилися негласні слідчі (розшукові) дії». Так, у ч. І ст.253 КПК України зазначено, що особи, конституційні права яких були тимчасово об­межені під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій, а також підозрюваний, його захисник мають бути письмово повідомлені прокурором або за його дорученням слідчим про таке обмеження. В ч.2 ст.253 КПК Украї­ни передбачає, що конкретний час повідом­лення визначається із урахуванням наявності чи відсутності загроз для досягнення мети досудового розслідування, суспільної безпе­ки, життя або здоров’я осіб, які причетні до проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Відповідне повідомлення про факт і ре­зультати негласної слідчої (розшукової) дії повинне бути здійснене протягом дванадцяти місяців з дня припинення таких дій, але не пізніше звернення до суду з обвинувальним актом (ст.253) [6].

Такий зміст ст.253 КПК України має певні протиріччя та неузгодженості з іншими зако­нодавчими актами. Насамперед, повідомлен­ня осіб про застосування щодо них НСРД бу­де сприяти обізнаності кримінального світу щодо форм і методів оперативної роботи, які відносяться до інформації з обмеженим дос­тупом (гриф «таємно») (ст. 37) [9], (статті 328, 387) [10]. Цим також порушуються основні принципи негласної роботи, що закріплені в Законі України «Про оперативно-розшукову діяльність». Нарешті, з тексту ст.253 КПК України незрозуміло, який вид повинно мати повідомлення щодо тимчасового обмеження конституційних прав особи і яку інформацію воно може містити. Останнє становить найбі­льший інтерес, оскільки від її обсягу залежить ефективність проведення конкретного розслі­дування і кримінального провадження в цілому.

Розглянутий розвиток і становлення зако­нодавства щодо використання оперативних сил і засобів показує, що у своїй роботі пра­воохоронні органи повинні чітко усвідомлю­вати наступне:

- при проведенні НСРД необхідно керува­тися нормами кримінально-процесуального права, джерелом якого є Кримінальний про­цесуальний кодекс України;

- при проведенні оперативно-розшукових і оперативно-технічних заходів, необхідно ви­конувати вимоги основного законодавчого акту, що визначає сутність і зміст оператив­но-розшукової діяльності - Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність».

Але аналіз змісту ст.8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» і глави 21 КПК України показує, що немає ніякої різниці між оперативно-розшуковими (технічними) заходами і НСРД - вони є тотожними. Відмін­ність складається лише в суб’єктах - операти­вний працівник або слідчий відповідно. У першому випадку суб’єктом ініціювання ви­користання оперативно-розшукових (техніч­них) заходів, є начальник оперативного органу в рамках Закону України «Про оперативно - розшукову діяльність», у другому - слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд у рамках кримі­нального провадження.

Тому ми підтримуємо пропозицію деяких науковців, що необхідно чітко розмежувати сфери оперативно-розшукової і процесуаль­ної діяльності.

На прикладі розглянутого процесу станов­лення спеціальних слідчих дій, ми можемо зробити висновок, що сьогодні в Україні про­довжується реформування всієї системи про­тидії злочинності, основою якої є зміна моде­лі правоохоронної діяльності відповідно діючому Кримінальному процесуальному ко­дексу України. Це призвело до зміни окремих положень у чинному Законі України «Про оперативно-розшукову діяльність» і концеп­ції використання оперативно-технічних засо­бів і оперативно-технічних заходів підрозді­лами карного розшуку у кримінальному процесі, яка потребує окремого дослідження.

ЛИТЕРАТУРА

1. Белкин Р. С. История отечественной криминалистики / Р. С. Белкин. - М. : Изд. НОРМА, 1999.-486 с.

2. Оперативно-розыскная деятельность учебник / под ред. К. К. Горяйнова, В. С. Ов - чинского, Г. К. Синилова, А. Ю Шумилова. - Г. : ИНФРА-М, 2004. - 150 с.

3. Скулиш Є. Д. Кримінального процесуа­льного кодексу України 2012 року - імпульс оновлення оперативно-розшукової діяльності /

Є. Д. Скулиш // Оперативно-розшукова діяль­ність органів внутрішніх справ: проблеми теорії та практики : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (м. Дніпропетровськ, 21.09.2012 р.). - Дніпропетровськ : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2012.-С. 186-189.

4. Мешков В. М. Некоторые аспекты опы­та деятельности правоохранительных органов зарубежных стран по эффективному обеспе­чению внутренней безопасности государства /

В. М. Мешков, А. Н. Соколов // Спеціальна техніка у правоохоронній діяльності : матері­али IV міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 26-27 листопада 2009 р.). - К. : Київськ. нац. ун-т внутр. справ, 2009 - С. 71-74.

5. Закон України «Про оперативно - розшукову діяльність» : від 18.02.1992 р. // ВВР України. - 2011. - № 32. - Ст. 314.

6. Закон України «Кримінальний процесу - альний кодекс України. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям КПК України» станом на 02.07.2012 р. - К. : Алерта, 2012. - 304 с.

7. Варава В. В. Концепт інституту неглас­них слідчих дій у контексті нового Криміна­льного процесуального кодексу України /

В. В. Варава // Оперативно-розшукова діяль­ність органів внутрішніх справ: проблеми теорії та практики : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (м. Дніпропетровськ, 21.09.2012 р.). - Дніпропетровськ : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2012.-С. 39-42.

8. Закон України «Про інформацію» : від

2.10.1992 р., № 2657-ХІІ // ВВР України. - 1992.-№48.-Ст. 650.

9. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. // Офіційний вісник України. - К., 2001.- 160 с.



Безруков Д. В. Впровадження негласних слідчих (розшукових) дій в кримінальне про­цесуальне законодавство України як інституту спеціальних слідчих дій /Д. В. Безру­ков // Форум права. — 2014. — № 1. — С. 33—38 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: Http://nbuv. gov. ua/j-pdf/FP_index. htm_2014_l_7.pdf

Розглянуто особливості включення в кримінально-процесуальне законодавство Украї­ни спеціальних слідчих дій. Досліджено місце і роль оперативних підрозділів у реалі­зації спеціальних слідчих дій.

Безруков Д. В. Введение негласных следственных (розыскных) действий в уголовное процессуальное законодательство Украины как института специальных следствен­ных действий

Рассмотрены особенности включения в уголовно-процессуальное законодательство Украины специальных следственных действий. Исследованы место и роль оператив­ных подразделений в реализации специальных следственных действий.

Bezrukov D. V. Introduction of Private Investigatory (Search) Actions in the Criminal Remedial Legislation of Ukraine as Institute of Special Investigatory Actions

Features of inclusion in the criminally-remedial legislation of Ukraine of special investigatory actions are considered. The place and a role of operative divisions in realization of special investigatory actions are investigated.